Сирійсько-Ліванська кампанія

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Сирійсько-Ліванська кампанія
Середземноморський, Близькосхідний і Африканський театри воєнних дій Другої світової війни
AWM 010546 allen lebanon.jpg
Гаммана, вересень 1941. Окупаційні війська альянсу (Photographer: Frank Hurley.)
Дата: 8 червня – 14 липня 1941
Місце: Сирія і Ліван
Результат: Перемога Альянсу
Вільна Франція контролювала терен короткий час до проголошення незалежності
Сторони
Австралія Австралія
Велика Британія Велика Британія

Flag of Free France 1940-1944.svg Вільна Франція
Чехословаччина Вільна Чехословаччина

*Франція Вішістська Франція
Flag of German Reich (1935–1945).svg Третій Рейх [2]
Командувачі
Велика Британія Арчибальд Вейвелл [3]
Велика Британія Генрі Мейтленд Вільсон [4]
Австралія Джон Лаварак
Франція Генрі Денц
Військові сили
Близько 34,000 вояків[nb 1]
50+ літаків[nb 2]
1 десантний корабель
1+ крейсер
6 есмінців[6]
45,000 вояків[nb 3]
90 танків[nb 4]
289 літаків[nb 5]
2 Есмінця[nb 6]
3 Субмарини[6]
Втрати
~4,052 вбитих і поранених[nb 7]
27 літаків[10]
6,352[nb 8] – 8,912 вбитих і поранених[5]
179 літаків[nb 9]

Сирійсько-Ліванська операція (кодова назва — операція «Експортер») — стратегічна військова операція збройних сил Великої Британії і Вільної Франції проти Франції режиму Віші з метою захоплення французьких колоній Сирії і Лівану, під час Другої світової війни, в червні-липні 1941.

Генеза[ред.ред. код]

Британці були стурбовані можливістю використання Третім Райхом контрольованої французьким режимом Віші Лівану і Сирії в якості бази для нападу на британський Єгипет. Це дало б німцям певні пріоритети у Північно-Африканській кампанії. Крім того, Райх надавав допомогу Іраку, під час анти-британського повстання, використовуючи терен Лівану і Сирії.

У травні 1941 року Вішістський французький верховний комісар в регіоні, генерал Анрі Денц, відповідно до вказівок військового міністерства, дозволив німецьким і італійським літакам дозаправку на аеродромах Сирії. Крім того, вішістська французька влада надала Райху для використання залізницю прямуючу через Сирію для транспортування палива та військової техніки до/з Мосулу на півночі Іраку.

У відповідь на це командувач британськими військами на Близькому Сході, фельдмаршал Арчибальд Вейвелл, розробив план по окупації Лівану та Сирії — операція «Експортер».

Сили сторін[ред.ред. код]

Вішістська французька армія[ред.ред. код]

На терені Лівану і Сирії, французи мали армію Леванту (Armée du Levant) під командуванням генерала Josepha de Verdilhaca. Головком ВПС генерал Jeannekyn. Командувачем військово-морськими силами був адмірал Pierre Gouton. Ліван і Сирія були розділені на регіональні підрозділи. На чолі північного підрозділу Сирії, базованого в Алеппо став полковник Rottier, Ліванський підрозділ зі штаб-квартирою у Бейруті - генерал Paul Arlabosse (два алжирські полки), і південно-сирійський підрозділ, зі штаб-квартирою у Дамаску - на чолі з генералом Delhomme (туніські і сенегальські частини, батальйон марокканців, сирійський батальйон Леванту). Резерв складав 24 колоніальний піхотний полк і Іноземний легіон.

Армія Леванту складалася з регулярних французьких колоніальних військ, так званого «Спецназу» (troupes speciales), які складались з ліванськог, сирійського і африканського контингенту. У цілому близько 35-40 тисяч вояків, у тому числі близько 8 тисяч французів і близько 25 тисяч інших.

Регулярна французька армія складалася з:

  • 6-го полку Іноземного легіону (чотири батальйони піхоти)
  • 24-го колоніального піхотного полку (три батальйони)
  • Змішаного Колоніального полку (два батальйони гарнізону, що складалися з Сенегальських вояків) - пізніше увійшов до складу 6 полку Іноземного легіону і 24 колоніального піхотного полку.

У склад Troupes Spéciales du Levant входило одинадцяти піхотних батальйонів, у тому числі три ліванських батальйони легкої піхоти (bataillons de chasseurs Libanais) і вісім сирійських батальйонів Леванту (bataillons de Levant). У складі також була кіннота, що нараховувала близько п'яти тисяч вояків, що мали поділ на ескадрони по 100 кавалеристів у кожному, з них три моторизованих. Спеціальні війська були під командуванням сирійських та ліванських офіцерів з невеликою кількістю французів.

Ще французи мали партизанські пустельні загони що складалися з сирійських арабів — Fawzi el Quwukji, чисельністю близько 500 осіб. що мали на меті діяти у тилу ворога.

Крім того, французи мали 120 гармат і бронетанкові частини (6-й і 7-й африканський єгерський полк - 90 танків, в основному, Renault R-35, і декілька FT-17 і така ж кількість броньованих автомобілів).

Французькі військово-повітряні сили були чисельнішими за авіацію альянсу. Під час загрози німецького вторгнення у 1940 році багато літаків вилетіли до Франції, але після її капітуляції - через зростаючу загрозу британського нападу на Ліван і Сирію - повернулися на летовища постійної дислокації. В результаті, вішістська авіація мала загалом 289 літаків, у тому числі 100 бойові (винищувачі Dewoitine D.520, Bloch MB.167F, Morane-Saulnier MS.406, бомбардувальники Martin 167F, Bloch MB.200, LeO 451, літаки-розвідники Potez 63.11, Potez 25 TOE, морської авіації Loire 130 (розвідка літаючих човнів), Latecoere 298 (торпедоносці), авіація здійснила значний опір — французький ас Pierre Le Gloan збив в ході кампанії сім британських літаків.

Вішісти мали також певну авіаційну підтримку з боку німців. Щоправда в перші дні кампанії німці вивели всі свої літаки з Сирії, але бомбардувальники типу Junkers Ju 88 з Криту і Північної Африки атакували британські морські сили узбережжя Лівану і Сирії. У їх результаті були пошкоджені 2 есмінця.

Війська альянсу[ред.ред. код]

На чолі військ альянсу стояв генерал-полковник Генрі Мейтленд Вильсон, який був головкомом військ у Палестині і Трансйорданії. Війська дислокувались на терені Палестини, яка була британською підмандатною територією а також в Іраку (Іракфорс під командуванням генерал-полковника Едвард Квінан). Морські сили підпорядковувались віце-адміралові І. Л. С. Кінгові, авіація – командувачу авіації Й. О. Браувнові (Палестина і Трансйорданія) і віцемаршалу авіації Йохнові Д'Албіацові (Ірак). Загалом війська альянсу нараховували біля 35 тис. солдатів, з них біля 18 тис. австралійців, біля 9 тис. англійців, біля 2 тис. індійців і біля 5 тис. вояків Вільної Франції.

Складалися з наступних військових підрозділів:

  • 7-ої Австралійської дивізії піхоти (у складі двох бригади піхоти) – на чолі генерал-майор Джон Лаварак, пізніше генерал-майор Артур Аллен,
  • 1-а Дивізія Вільної Франції (дві бригади піхоти і відряджена 13-а напівбригада Іноземського Легіону) – на чолі генерал-майор Пауль Луї Ле Гентілхомме (Paul Louis Le Gentilhomme)
  • 5-а Індійська бригада (5 бригада піхоти із складу 4-ї дивізій піхоти а також підрозділи артилерії, саперів і підтримки), командувач – бригадир Вілфрід Льюїс Ллойд,
  • 10-а Індуська дивізія піхоти, командувач – генерал-майор Вільям Слім,
  • 17-а Індуська бригада піхоти із складу 8-ї дивізій піхоти, командувач – бригадир Дуглас Грацей,
  • британська 4-а бригади кавалерії із складу 1-ї дивізії кавалерії, командувач – бригадир Джеймс Джозеф Кінгстон,
  • механізований полку Арабського Легіону, командувач – генерал Джон Глабб.

У резерві знаходилися британська 6 дивізія піхоти під командуванням генерал-майора Еветтса з відрядженим 11-м Чехословацьким батальйоном піхоти, а також 17-ою Австралійською бригадою піхоти із складу 6-ї піхотної дивізій.

Британці мали також спецпідрозділ — 11 підрозділ командос і підрозділ, складений з євреїв, завербованих в Палестині, – Пальмах (Plugot Mahatz).

Після початку кампанії війська альянсу були підсилені механізованим і кінним полком, а також мобільним ескадроном охорони із складу Трансйорданських прикордонних сил.

ВПС альянсу складались з Королівських ВПС, Королівських австралійських ВПС і наземних протиповітряних підрозділів. Вони налічували близько 70 бойових літаків (винищувачів Hawker Hurricane, Curtiss P-40, Gloster Gladiator, бомбардувальники Bristol Blenheim IV, морської авіації Fairey Swordfish, Fairey Albacore, Fairey Fulmar). Після початку кампанії було додано британські ескадрильї бомбардувальників в Єгипті (Vickers Wellington).

Союзні війська в ході кампанії була також підтримана бойовими кораблями ВМФ і ВМС Австралії.

План атаки[ред.ред. код]

Докладний план нападу на Вішістські французькі сили в Лівані і Сирії, був розроблений генералом Х. Мейтленд Вільсон. Це забезпечило 4-и напрямки:

  1. з Палестини до Дамаску - наступає 5-а індійська бригада, після перетину кордону з Сирією захопити села Ель-Кунейтра і Дара, відкрити 1-му підрозділу Вільної Франції дорогу на Дамаск,
  2. з Палестини на Бейруті - 7-а австралійська піхотна дивізія мала наступати вздовж морського узбережжя Сирії і захопити Бейрут. Завданням 21 піхотної бригади було захопити Бейрута, і 25 піхотної бригади - французьку авіабазу в Рижак. Наступу мали сприяти десант командос з Кіпру в район на північ від річки Літані.
  3. з Іраку на центральну і північну частини Сирії - 10-а Індійська стрілецька дивізія повинна була наступати в напрямку Дейр-ез-Зор, а потім Ар-Ракка і Алеппо, щоб порушити лінії зв'язку військ вішістської Франції, які обороняли Бейрут, і зокрема залізницю прямуючу від Алеппо до Туреччини, яка у той час була пронімецькою.
  4. з Іраку на Пальміру і Тріполі - Британська 4 кавалерійська бригада, 1-й батальйон полку Ессекса і механізований полк Арабського легіону посилений трьома батареями артилерії польової, протитанкової та протипіхотної. Хабфорс, повинні були вести наступ у північно-західному напрямку для захоплення Пальміри. Їх завданням було захопити нафтопровід прямуючий від Хадита (Ірак) на Тріполі (ліванське узбережжя).

Військові дії[ред.ред. код]

8 червня війська альянсу почали наступ з терену Палестини на позиції вішістської Франції. При форсуванні прикордонної річки Літані, 7-а австралійська дивізія піхоти і британські командос відчули сильний опір французької армії, яка зруйнувала єдиний міст. За підтримки британської артилерії і кораблів у морі, австралійці і британці 9 червня форсували річку на човнах, і 7 дивізія піхоти попрямувала узбережжям на Бейрут, проте знову зустріли запеклий опір 13 червня в Джаззин.

8 червня 5-а індійська бригада і 1-а дивізія Вільної Франції, утворюючи спільну групу Гентерфорс, перетнули палестино-сирійський кордон у напрямку Дамаска. 12 червня ця група захопила Ель-Кунейтра і Дара, проте вже 15 червня вони зустріли запеклий опір вішістів в селі Кісве, яке того ж дня було захоплено індійськими вояками. У той же час війська Вільної Франції прямували гірською дорогою на Дамаск, де зазнали артобстріл. У той же час прийшли погані новини з Кунейтри, де війська альянсу були атаковані великими силами вішістів з півночі., під час контратаки вішістів було захоплено англійський батальйон. Вішісти відбили село Езраа, загрожуючи перерізати лінії комунікації альянсу. Ллойд вирішив, що найкращий вихід з кризи буде швидке захоплення Дамаску, тому вішістам прийшлося відтягти війська для захиста міста. В результаті, 16 і 18 червня було відновлено контроль альянсу над Езраа і Кунейтра.

Після короткого відпочинку і реорганізації Гентерфорс продовжили наступ на Дамаск, рухаючись двома провідними дорогами, прямуючими з півдня на Дамаск. 18 червня індійська бригада після запеклого опору захопила велике село Мецци. Проте постачання альянсу було перервано, коли вішісти захопили село Кадим . Вранці 20 червня Ллойд відправив французьку морську піхоту і артилерію для розблокування Гентерфорс, за добу контроль над Кадимом було відновлено. У цій ситуації вішісти здали Дамаск, дозволивши альянсу опівночі 21 червня взяти місто, розпочавши відступ на захід уздовж дороги, що веде на Бейрут.

7 австралійська дивізія отримавши підкріплення — 6 британську піхотну дивізію, продовжили наступ уздовж узбережжя на Бейрут, проте 9 — 22 червня, застрягли біля Мардж-Уюн через запеклий опір вішістів. У результаті запеклих боїв, в ході яких була низка атак і контратак, вішістські позиції були захоплені військами альянсу 24 червня. Обидві сторони понесли важкі втрати вбитими і пораненими.

Після захоплення Дамаску військами альянсу 21 червня головнокомандувач генерал Уїльсон Маїтланд наказав розпочати вторгнення в Сирію, із Західного Іраку, що мало призвести до опанування Сирією. Війська альянсу Хабфорс перетнули кордон і рушили в північно-західному напрямку за для опанування Пальмірою і нафтопроводу Хадисі - Тріполі. Хабфорс увійшов 3 колонами (2 захищали фланги, головна колона мала атакувати вішістський гарнізон Пальміри). На північний схід від міста було розбито загін вішістів і захоплено у полон 4 офіцери і 60 рядових. Альянс відрядив вояків Арабського легіону для захисту своїх крил і ліній комунікацій. 28 червня альянсом було захоплено без бою вішістський форт Біджар Себа, розташований на північний захід від Пальміри. Наступного дня, Арабський Легіон зайняв село Соухна, в якому не було вішістських військ. Вранці 1 липня позиції альянсу у Соухна було атаковано вішістами. На допомогу Арабському Легіону було відряджено четверта британська кавалерійська бригада, після запеклого бою було відбито атаку вішістів. 2 липня гарнізон Пальміри здався без бою. Таким чином, альянсу було відкрито шлях на захід до міста Хомс і було перерізані комунікації вішістів, стримувавших наступ австралійців на ліванському узбережжі.

Друга група військ альянсу — Іракфорс, 27 червня попрямували у напрямку Євфрату до Алеппо. Найважливішим у цьому напрямку було Дейр-ез-Зор, де було два стратегічних мости через річку Євфрат. 27 червня було захоплено без бою Абу-Камаль. 30 червня було розпочато штурм Дейр-ез-Зор. Погані дороги ускладнювали просування військ альянсу, вони також зазнали атаки ВПС вішістів. 3 липня місто було захоплено. 5 липня було захоплено без бою Ар-Ракка. З головних сил Іракфорс було відряджено 2 батальйони 20 індійської бригади піхоти зі складу 10 піхотної дивізії і два батальйони 17-ої індійської бригади піхоти зі складу 8 піхотної дивізії, що створили незалежну групу. Вони попрямували на північний схід Сирії, де вони захопили склади з великою кількістю зброї та боєприпасів. Вішісти були змушені відступити на захід по дорозі Мосул - Алеппо. 8 липня 10 індійська дивізія піхоти захопила Алеппо, через що стратегічні позиції вішістів стали вельми кепськими.

В ніч з 5 по 6 липня австралійські підрозділи форсують річку Нахр-ед-Дамур, а 6 липня захоплюють вішісьтські позиції на підступах до міста Дамур. 7 і 8 липня було оточено і захоплено Дамур. Вішісти відступили в напрямку Бейрута, і австралійці відразу ж почали подальше просування в цьому напрямку. Капітуляція Алеппо і Дамуру, змусило 8 липня генерала Анрі Денц, просити про припинення вогню. Проте австралійці не припинили наступ і 12 липня захопили Бейрута і 14 липня в Акко підписав капітуляцію генерал Анрі Денц.

Епілог[ред.ред. код]

Вішісти втратили загалом 6000 вояків, з них близько тисячі вбитих. Було взято в полон понад 37 тисяч солдатів, з яких тільки близько 5600 приєдналися до Вільної Франції. Решта було репатрійовано у французькі колонії в Північній Африці. Втрати альянсу: австралійці - 416 убитих і 1136 поранених, британці та індійці - близько 600 убитих і поранених, Вільної Франції - близько 300 убитих і поранених.

Контроль над територією Лівану та Сирії отримала Вільна Франція. Представник якої генерал Жорж Катру 26 листопада 1941 оголосив незалежність обох країн від імені Вільної Франції.

Примітки[ред.ред. код]

  1. Major Allan A. Katzberg (US Marine Corps), 1988, Foundations Of Excellence: Moshe Dayan And Israel's Military Tradition (1880 To 1950) (globalsecurity.org). Access date: September 25, 2007.
  2. Brief involvement of Luftwaffe, June 15, 1941
  3. Playfair, Chapter X
  4. а б в Playfair, p. 206
  5. а б в г д е ж Long, p. 526
  6. а б Long, pp. 333–334
  7. Long, p. 334
  8. Playfair, p. 200
  9. Long, p. 363
  10. Playfair, p. 222
  11. Помилка цитування: Неправильний виклик <ref>: для виносок Mollo.2C_p._146 не вказаний текст
  1. 18,000 австралійців, 9,000 британців, 2,000 індійців and 5,000 вояків Вільної Франції.[5]
  2. Air support was provided by the Royal Navy's No.815 Naval Air Squadron (Fairey Swordfish torpedo bombers) based in Cyprus, No. 84 Squadron RAF, based in Iraq Bristol Blenheim bombers [4] Fighter support was provided by No. 3 Squadron RAAF, operating Curtiss Tomahawks.
  3. 35,000 регулярних військ (включаючи 8,000 французької піхоти) і 10,000 Ліванських піхотинців.[7]
  4. Британців вважають, що вішісти мали як найменше 90 танків.[8]
  5. Вішістські ВПС у Сирії складалися з близько 30 бомбардувальників і 60 винищувачів. Кількість літаків майже подвоїлося з прибуттям допомоги з Північної Африки.[4]
  6. The Guépard and the Valmy[9]
  7. 1,552 Australian casualties (416 killed and 1,136 wounded).[5] ~1,300 Free French casualties.[5] 1,200 British and Indian casualties.[5] A further 3,150 Australians fell sick during the campaign, this figure has been excluded from the battle casualties.[5]
  8. 521 killed, 1,037 missing, 1,790 wounded and 3,004 captured.[5]
  9. Most destroyed on the ground.[11]

Література[ред.ред. код]

  • Auchinleck, Claude (1946). Despatch on Operations in the Middle East From 5th July, 1941 to 31st October 1941. London: War Office. 
  • Brune, Peter (2003). A bastard of a Place: The Australians in Papua. Crows Nest, NSW: Allen & Unwin. 
  • Keegan, John (2005). У Dear, I.C.B.; Foot, M.R.D. Oxford Companion to World War II. Oxford University Press, USA. с. 1064 pages. ISBN 978-0-19-280670-3. 
  • Long, Gavin (1953). «Chapters 16 to 26». Volume II – Greece, Crete and Syria (1st edition, 1953). Official Histories – Second World War. Canberra: Australian War Memorial. 
  • Mackenzie, Compton (1951). Eastern Epic. London: Chatto & Windus. с. 623 pages. 
  • Mollo, Andrew (1981). The Armed Forces of World War II. Crown. ISBN 0-517-54478-4. 
  • Playfair, Major-General I.S.O.; with Flynn R.N., Captain F.C.; Molony, Brigadier C.J.C. & Toomer, Air Vice-Marshal S.E. (2004) [1st. pub. HMSO 1956]. У Butler, J.R.M. The Mediterranean and Middle East, Volume II The Germans come to the help of their Ally (1941). History of the Second World War, United Kingdom Military Series. Naval & Military Press. ISBN 1-84574-066-1. 
  • Piekałkiewicz, Janusz (1987). Sea War: 1939–1945. London – New York: Blandford Press. ISBN 0-7137-1665-7. 
  • Syrian Campaign, 1941: Part 1: Forestalling the Germans; air battles over S. Lebanon // Air Pictorial. — 32 (July 1970) (7) С. pp. 242–247.
  • Syrian Campaign, 1941: Part 2: Breaking the Back of Vichy air strength; conclusion // Air Pictorial. — 32 (August 1970) (8) С. pp. 280–284.
  • Shores, Christopher F.; Ehrengardt, Christian-Jacques (1987). L' aviation de Vichy au combat 2 La campagne de Syrie, 8 juin – 14 juillet 1941 (French). Paris: Lavauzelle. ISBN 978-2-7025-0171-9. 
  • Wavell, Archibald (1946). Despatch on Operations in Iraq, East Syria and Iran from 10th April, 1941 to 12th January, 1942. London: War Office. 

Ресурси Інтернету[ред.ред. код]