Скалат

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Скалат
Skalat COA IRP.png
Герб Скалата
Скалатський костел
Скалатський костел
Основні дані
Країна Україна Україна
Регіон Тернопільська область Тернопільська область
Район/міськрада size Підволочиський район
Код КОАТУУ 6124610500
Магдебурзьке право 1600
Статус міста з 1939 року
Населення 3989 (01.01.2011)[1]
Площа 6 км²
Густота населення 665 осіб/км²
Поштові індекси 47851
Телефонний код +380-3543
Координати 49°25′44″ пн. ш. 25°58′28″ сх. д. / 49.42889° пн. ш. 25.97444° сх. д. / 49.42889; 25.97444Координати: 49°25′44″ пн. ш. 25°58′28″ сх. д. / 49.42889° пн. ш. 25.97444° сх. д. / 49.42889; 25.97444
Відстань
Найближча залізнична станція Скалат
Міська влада
Адреса 47851, м. Скалат, Грушевського, 2

Ска́лат (польськ. Skałat) — місто в Україні, Підволочиському районі Тернопільської області.

Історична довідка[ред.ред. код]

Магдебурзьке право м. Скалата

Перша згадка про Скалат як село зустрічається в письмових джерелах, датованих 1512 роком, коли він входив до Теребовлянського повіту Руського воєводства. На межі XVI–XVII століть від короля Сигізмунда ІІІ містечко одержало магдебурзьке право і у 1600 р. вже вважалося самоврядним містом. Незважаючи на певний розвиток ремесел, основним заняттям населення все ж було землеробство. На 1628 рік місту належало сім ланів землі.

Власниками Скалата за часів Речі Посполитої були шляхтичі Калиновські, згодом — Тарли, а наприкінці XVIII століття — Понятовські гербу «Цьолек». У 1766 р. права міста на магдебурію були підтверджені грамотою короля Станіслава-Августа Понятовського.

Великого лиха жителям Скалата завдавали часті напади турецько-татарських орд. У 1675 році війська паші Ібрагіма Шишмана вщент зруйнували місто. Тоді фортецю міста намагалися взяти також, але безуспішно, польські війська під командуванням короля Яна ІІІ Собеського.

У 1772 році, з Першим поділом Речі Посполитої, Скалат підпав під владу Австрії, і його було зараховано до Тернопільської округи, а з 1867 р. він став повітовим містом.

Це позитивно вплинуло на економічний розвиток міста, на збільшення кількості населення. У 1897 році через Скалат пройшла залізниця Тернопіль — Гримайлів. Розвиток економіки зумовив зростання кількості населення. Якщо у 1866 році населення міста становило 4247 осіб, то у 1910 — 6228.

Протягом 1940–1962 років Скалат був адміністративним центром Скалатського району.

Де шлях свій скелі Товтри розпочали,
Вітри злетілись з сивого Збруча,
Постало місто моє древнє — Скалат,
Моє начало всіх людських начал.

Я з тих країв, де корені народу,
І шмат землі — моя Галичина.
Ще пам'ятає із якого роду
Походить материнська твердь земна.

Пов'язаний фортечними валами,
Під Медобори влігся горілиць
Мій Скалат рідний — місто над містами,
Яке гарніше від мільйон столиць.

Мій Скалат б'ється в України грудях,
Цвіте на віковічній цій землі.
Стрічають всіх гостинно наші люди
Завжди із хлібом — сіллю на столі.

—Йосип Свіжак

Храми[ред.ред. код]

Дослідник української середньовічної архітектури Орест Мацюк писав про старовинну синагогу в Скалаті, особливістю якої було планування в вигляді літери «Т».

Поруч замку знаходиться костел. Цей храм підірвали у 1950-х роках перед візитом в край Микити Хрущова. Відбудували костел вже в роки незалежності України.

Католицька парафія існує в Скалаті ще з 1632 р.

Скалатська ЗОШ ім. А. Малишка[ред.ред. код]

Перша письмова згадка про школу у м. Скалат припадає на 1829 рік. Тут почала діяти чотирикласна чоловіча школа. В 1866 році 45,6% населення було неписьменним. Австрійський уряд змушений був приділяти певну увагу розвитку освіти. Тому в 1901 році створили дві п'ятикласні школи — чоловічу й жіночу. На цей час припадає будівництво у північній частині міста спеціального будинку під школу (сучасний навчальний корпус № 1). Корпус був споруджений за проектом Євстахія Вільчинського.

Школа була двоповерховою і містила 12 навчальних приміщень. Навчання у школі велося польською мовою. У 1901 році у Скалаті було відкрито приватну реальну гімназію, її відвідувало понад 100 учнів. У навчальних закладах училися переважно діти заможних родин. У 1910 році п'ятикласна школа була реорганізована на шестикласну. В кінці 20-х років XX століття на захід від школи був побудований спортивний зал, який існує і сьогодні. У 1935 році Скалатська шестикласна школа була реорганізована на семикласну. На першому поверсі містилася чоловіча школа, а на другому — жіноча.

В шкільному будинку проживали директор школи та інспектор. Навчання проводилося у дві зміни. Класи були переповнені. Тому польська влада у 1938 році почала будову нового корпусу школи. На початку ІІ світової війни другий корпус школи був в основному побудований. Мав три поверхи і 12 класних кімнат. Повністю введений в експлуатацію у 1940 році, саме тоді школа стала дев'ятикласною. В ній навчалося 780 учнів, було 82 вчителі та навчання велося українською мовою.

Протягом війни шкільні приміщення не зазнали великих руйнувань. Навчання у середній школі відновилося в квітні 1944 року. У 1967 році у школі велися роботи по переведенні пічного опалення на водяне. В цей час побудована котельня. В 1997 році до школи підключили природний газ.

З 1983 року школа носить ім'я видатного українського поета, громадського діяча Андрія Малишка. В цей час у школі працювала кімната-музей поета. Це пов'язано з тим, що А. С. Малишка обирали депутатом Верховної Ради УРСР по Скалатському виборчому округу. Він виступав тут на вечорах-зустрічах в середній школі, будинку культури, читав свої вірші.

У 2000 році школу перейменовано у Скалатську загальноосвітню школу І — ІІІ ступенів. У цей час у школі навчалося 660 учнів.

Директорами школи у різні періоди були: з 1911 р. по 1922 р. — Мєчислав Войковский; з 1922 р. по 1930 р. — Йозеф Вирозумскі; з 1930 р. по 1931 р. — Ян Вісецкий&; з 28.08.1948 р. — Дубовенко В. М.; з 15.08.1950 р. — Остапець М. С.; з 27.08.1952 р. — Богайчук В. І.; з 31.08.1954 р. — Дацюк Михайло Петрович; з 1.07.1955 р. — Голик Микола Романович; з 15.08.1958 р. — Кулаклі Надія Іванівна; з 27.07.1962 р. — Грицина Кирило Омельянович; з 28.11.1962 р. — Дереш Анатолій Дмитрович; з 20.08.1986 р. — Мінченко Анізія Іванівна; з 6.07.1989 р. — Богуцький Василь Йосипович; з 14.09.1996 р. — Луків Наталія Корнелівна; з 13.03.2002 р. — Добенька Зіновій Зіновійович; з 11.09.2002 р. — Розмаїтий Юрій Михайлович.

Скалатський замок[ред.ред. код]

Докладніше у статті Скалатський замок
Скалатський замок

Розташована споруда у південно-західній частині міста, у заплаві ріки Гнилої. Побудовано його у 1630 р. польським мечником Кшиштофом Віхровським у формі неправильного чотирикутника. На той час замок охороняв під'їзди до міста, а зараз знаходиться в самому центрі населеного пункту. З півночі та південного сходу оплот міста оточував рів глибиною до 2 метрів, заповнений річковою водою. З двох інших боків доступ до фортеці перекривали болота.

Найдовшою була північна сторона форпосту (92 метрів), південна і західна мали по 72 метри, найкоротша східна стіна була 63 метри завдовжки. На рогах стояли (і стоять досі) п'ятикутні в плані вежі. Ймовірно, ставок коло замку теж відігравав певну роль у обороні замку: принаймні, свідчення про нього є в костельних книгах ще від 1728 року.

Замок постраждав у 1648 та 1651 роках під час Хмельниччини: загони козаків захопили і зруйнували фортецю.

Під час воєн з турками (1672–1675 рр.) фортеця була сильно зруйнована та втратила свої оборонні функції. Влітку 1675 р., зокрема, її штурмувало військо Яна Собєського — майбутнього польського короля. В кінці XVII ст. новий власник замку Ян Фірлей перебудував його та використовував як своє житло. На замковому дворі, поблизу східної стіни, виростає палац, у північно-східній фортечній стіні з'являється кам'яна в'їздна брама з двома воротами по боках, пишно декорована кам'яним рицарем, вазами і меморіальною дошкою з описом історії замку. Старі вежі теж оновили: два верхніх яруси вимурували з цегли і обличкували тесаними регулярними блоками вапняку. Стіни замку з усіх боків сягали 6-метрової висоти та двометрової товщини.

Стара листівка з зображенням замку

В кінці XIX ст. на кошти графа Ростовського архітектор Теодор Тальовський відреставрував башти замку в неоготичному стилі.

Палац на момент реставрації перебував в стані руйнації, його перебудували, але в значно скромнішому вигляді. Поруч виросли одноповерхові господарські приміщення. Інші свідоцтва кажуть, що під час Першої світової замок був зруйнований, але швидко по тому відбудований. Та за кілька десятиліть відбулась нова світова війна і замок зазнав нової руйнації. Палац повністю зникає з землі.

В 60-х роках XX століття була проведена консервація будівлі. Залишки вхідної брами ще простежуються у північно-східній частині фортечних мурів. До цієї брами вів колись дерев'яний міст.

План замку наближений до квадрата, чотири абсолютно однакові наріжні башти орієнтовані точно за сторонами світу. У вежах розташовувались стрільниці, що мали чотири яруси. Вежі п'ятикутні, з високими шатровими покрівлями з червоної черепиці.

З 1988 р. інститут «Укрзахідпроектреставрація» проводив обстеження пам'ятки, і у 1990 р. архітекторами І.Андрушком, Л.Ліщинським, Ю.Курцем під керівництвом М.Гайди розроблено ескізний проект реставрації та виведення замку з аварійного стану: покриття новою дахівкою веж, а оборонних мурів — гонтами, розчищення бійниць, а також відновлення опалювальної системи оборонних веж.

У 2004 році під час сильної бурі з веж позривало дахівку. На квітень 2005 року черепиця вкривала все що завгодно навколо башт, але не самі башти. Ледве-ледве трималася покрівля однієї башти. Оборонний рів навколо замку засмічений. В січні 2006 року ситуація не змінилася.

Некрополі[ред.ред. код]

У центрі міста є кладовище радянських воїнів: 20 братських могил і дві індивідуальні. У центрі кладовища пам'ятник — скульптура воїна на повний зріст[2].

Пам'ятки природи[ред.ред. код]

Поблизу міста розташований лісовий масив «Малинник» та Скалатський орнітологічний заказник.

Відомі люди[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Державний комітет статистики України. Чисельність наявного населення України на 1 січня 2011 року, Київ-2011 (doc)
  2. Богдан Андрушків. «Некрополі Тернопільщини, або про що розповідають мовчазні могили», Тернопіль, «Підручники і посібники», 1998

Посилання[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]