Склад (мовознавство)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Склад — у мовознавстві відрізок звукового плину мови з вершком порівняно більшої повноти голосу (голосності), складений з одного чи більше звуків, обмежений обабіч відрізками меншої голосності (чи «нульової» голосності на початку й у кінці слова); вершком складу в українській мові буває лише голосний; межею складу вважають у фонетиці (якщо між вершками два і більше приголосних) пункт найменшої голосності на стику артикуляційного зіступу першого й приступу наступного з-поміж них (якщо приголосний один, він належить до наступного складу).

Теорії про природу складу[ред.ред. код]

Мовознавці висунули декілька теорій щодо природи складу[1]: експіраторна, акустична, фонологічна, комплексна.

  • За експіраторною теорією склад утворюється в результаті м'язового напруження голосових зв'язок, тож видихуваний струмінь повітря утворює своєрідні поштовхи — тобто склади. Проте експериментального підтвердження ця теорія не мала.
  • За артикуляторною теорією, яку висунув російський мовознавець Лев Щерба, склад утворюється завдяки артикуляторному м'язовому напруженню, яке зростає у напрямі до вершини складу (тобто голосного), а потім спадає на його межі. Цю теорію поділяли українські мовознавці М. Наконечний, В. Лобода та ін.
  • За акустичною теорією, яку ще називають теорією сонорності або гучності, склад є сполученням звуків з більшим чи меншим ступенем гучності. Складотворчий голосний, як гучніший звук, приєднує до себе нескладотворчі приголосні. Кожен склад має два мінімуми гучності, які є його межами. Акустичну теорію розробив данський мовознавець Отто Єсперсен. Її поділяли Р. Аванесов та деякі українські мовознавці.
  • За комплексною теорією, яку підтримують українські мовознавці М. Жовтобрюх, В. Брахнов, Н. Тоцька, склад розглядається як комплексне явище, що є наслідком дії низки чинників: акустично-артикуляторних, просодичних та фонологічних.

Структура складу[ред.ред. код]

Структура складу

У мовознавстві склад (σ) часто розглядають як послідовність сегментів, що має певну внутрішню структуру. Тобто склад виступає як група звуків мовного потоку. Таким чином, склад розглядають як найменшу окрему фонологічну одиницю.

Існує ціла низка теорій щодо аналізу та структури складу. Насамперед у складі виділяють вершок (Onset ,ω) та риму (ρ). Західноєвропейські фонологічні школи поділяють складову риму на сонантне ядро (Nukleus, ν) та коду (Koda, κ). Китайські, японські та деякі інші азійські фонологічні школи пропонують детальніший аналіз вершини складу, виділяючи в ній початковий звук (ι), серединний або медіальний звук (μ) та фінальний звук (φ), що передає висоту і тривалість тону (φ). Аналіз тону для далекосхідних мов особливо важливий, адже він має не лише синтаксичне, але й лексемне значення (розрізнення слів).

Таким чином, обов'язкове ядро складу має у певних випадках лівий або правий край, що разом утворюють оболонку складу.

Склад як фонологічна одиниця[ред.ред. код]

У різних мовах світу проявляються такі ознаки складу як фонологічної одиниці[2]:

  • Допустимі схеми складу є обмеженими (наприклад, в арабській мові допустимі лише склади типу «приголосний + голосний» і «приголосний + голосний + приголосний»);
  • Принцип «хвилі звучності» для простої структури консонантних сполучень всередині складу (наприклад, дагестанські мови в кінці складу допускаються лише поєднання «сонорні + шумний»);
  • Дистрибутивні обмеження, що виступають як певні складові позиції (наприклад, в німецькій мові дзвінкі шумні неможливі в кінці складу);
  • Компенсаторні відносини за тривалістю між голосним і кінцевим звуком складу, що має з ним узгоджуватися (наприклад, в шведській мові за коротким голосним слід довгий приголосний, а за довгим голосним — короткий приголосний);
  • Місце наголосу залежить від кількісної структури складу (наприклад, в латинській мові наголос падає на передостанній склад, якщо він містить довгий голосний або закінчується на приголосний, і на 2-й склад від кінця в інших випадках);
  • Складова просодія — тональна або темброва (наприклад, складовий сингармонізм за м'якістю/твердістю в праслов'янській мові);
  • Поділ на склади має тенденцію збігатися з граматичними межами (крайній прояв — збіг морфеми і складу, або моносилабізм).

Класифікація складів[ред.ред. код]

За наростанням голосності склад буває відкритий (якщо її вершок наприкінці складу: та, ма-ма) або закритий (якщо після вершка звук меншої голосності: під); прикритий (якщо перед вершком звук меншої голосності: від) або неприкритий (якщо вершок голосності на початку складу: от). За кількісною характеристикою розрізняють склади сильні, або «важкі» (рима складається з довгого голосного або короткого голосного + приголосний), і слабкі, або «легкі» (рима складається з короткого голосного).

У слові склад є носієм супрасеґментальних елементів — наголосу й інтонації. Мелодія складу в деяких мовах є значущою для його лексичного або граматичного значення, іноді сам високий або низький тон має значення, а в багатьох південно-східноазійських мовах значущим є лише зміна тону (рівний, висхідний, спадний, пірнаючий, уривчастий).

Складоподіл[ред.ред. код]

Поширене трактування складу як частини слова, яку вимовляють поштовхом видихуваного повітря є правильним щодо багатьох мов, зокрема української, російської, білоруської, польської, проте не до всіх. У загальному мовознавстві розуміння складу не вкладається в межі цього визначення. Тому й виникає потреба знайти інше формулювання, яке б відзначалось універсальністю. Спостереження свідчать, що звуковий потік мови акустично неоднорідний: поряд з повнозвучними стоять одиниці послабленого звучання. Відтак, склад — це відрізок звукової мови, що характеризується максимумом звучання (підвищення хвилі), обмежений мінімумом звучності (її зниження). У максимумі звучання (або у вершині складу) стоять найбільш повнозвучні фонетичні одиниці. Це — голосні і в окремих мовах сонорні, як-от у чеській мові [krk] (шия), [prst] (палець), у сербській — [брв] (дошка), [брз] (швидкий), [скрб] (піклування). Вершину звучання в них становлять сонорні.

Складоподіл модифікується однак ще й позафонетичними, словотвірними чинниками. За ступенем голосності звуки поділяються на голосні (а, о, е, и, у, і), сонорні (м, в, н, л, р, й), африкати (дж, дз, ч, ц), спіранти (ж, з, г, ф, ш, с, х) й експлозивні (б, д, ґ, п, т, к). Властивість голосних і деяких приголосних бути у вершині складу робить їх складотворними, або складовими. Усі інші звуки, які становлять наростання або послаблення ланцюга звучання, називають нескладотворчими, або нескладовими. Ними, як правило, виступають приголосні, крім тих сонорних, які в окремих мовах здатні утворювати склад. Проте й деякі голосні можуть перетворюватись у нескладові. Викликається це втратою напруги видиху при вимові голосного в певних фонетичних умовах.

Наявність у складі складотворчого голосного чи приголосного у таких мовах, як українська, російська, білоруська, чеська, німецька, англійська, французька, обов'язкова. Він виступає один або в сполуці з нескладотворчими, кількість яких і їх місце у відношенні до складотворчого бувають різними. Так, у слові української мови «авіація» виділяється п'ять складів [а] — [в'і] — [а] — [ц'і] — [йа], серед яких перший і третій передаються одним голосним, всі інші — голосним і приголосним. У словах [пра-во], [се-стра] в складі наявна сполука двох і трьох приголосних.

В українській мові[ред.ред. код]

Фонетичну природу складу в українській мові досліджували: І. Зілинський, а лабораторно-експериментальними методами — Л. Прокопова, Н. Тоцька, Т. Бровченко, В. Брахнов, Валентина Перебийніс, Л. Близниченко й ін.

Структура складу[ред.ред. код]

В українській мові структура складу різна. Він може мати:

  • тільки голосний (Г — у, а, о-се-ля);
  • сполучен­ня з одним приголосним (ГП — із, од; 'ПГ — за, на, се-ло);
  • сполучення з двома приголосними (ПГП — під, ліс; ППГ — по-бра-тим, при-їзд, ме-тро; ГПП — ко-е-фі-ці-єнт);
  • з трьома при­голосними (ППГП — млин-ці, ПГПП — пре­зидент; ПППГ — зем-ство, е-ле-ктри-ка, стра-ва);
  • з чотирма приголосними (ПППГП — е-ле-ктрич-ний, ППППГ — ше-фство) та ін.

Голосний звук в українській мові є центром (верши­ною) складу і визначається як складотворчий. Тому кожне слово поділяється на стільки складів скільки в ньому голосних звуків. За кількістю складів слово може бути:

  • односкладовим (стіл, віз),
  • двоскла­довим (сто-ли, мо-ва),
  • трискладовим (са-ди-ба, пе-ре-спів)
  • багатоскладовим (пра-це-люб-ний, пе-ре-січ-ний, тра-пе-ці-є-по-діб-ний).

Для української мови властивий переважно відкритий склад. Крім того, склад розрізняють за початковим звуком:

  • ті, що починаються з приголосного, називаються прикритими (ПГ, ПГП —мі-стом, сік),
  • ті, що починаються з голосного, — неприкритими (Г, ГП — у-весь, ой).

Українській мові притаманні переважно прикриті склади.

Наголошені і ненаголошені склади[ред.ред. код]

Склади у словах бувають наголошені й ненаголошені. Наголошений склади містить наголошений голос­ний, вимовляється з більшим м'язовим напру­женням голосових зв'язок, звучить виразніше і чіткіше, краще сприймається на слух, ніж ненаголошений. Акустично він позначається збільшенням динамічності (інтенсивності) ви­мови, вищою тональністю (підвищенням частоти основного тону), більшою тривалістю (часом звучання). Ці характеристики наголошеного складу особливо виявляються при вимові ізольо­ваного слова. В потоці мовлення вони можуть згладжуватися; крім того, акустичною ознакою наго­лошеності може ставати тільки одна характерис­тика (динамічність, тональність або тривалість).

Місце наголосу в слові нерідко має смислорозрізнювальне значення (вИ-гра-є — ви-гра-Є) або по­значає звук, варіанти слова (сур-ма — сур-ма).

Ненаголошені склади розрізняються своїм місцем у слові щодо наголошеного складу. Вони можуть бу­ти переднаголошеними (пе-ре-хід) або післянаголошеними (прО-стір). Перший перед- і післянаголошений склад межу­ють з наголошеним складом (за-хи-та-ти-ся), дру­гий перед- і післянаголошений склад — з першим (за-хи-та-ти-ся), третій — з другим і т. д. Відлік ненаголошених складів іде, таким чином, від наголошеного складу: ви-тя-гнув-ши, пе- ре-шко-джй-ти. Крім того, склад у слові може визначатися як по­чатковий чи непочатковий (за-по-віт), кінце­вий чи некінцевий (за-по-віт).

Чергування на­голошених і ненаголошених складів визначає ритм, будову тексту, зокрема віршового розміру.

Складові мови[ред.ред. код]

Складові мови — мови, в фонологічній системі яких основною одиницею є склад. До складових мов належать більшість мов Китаю та Південно-Східної Азії. Складові мови мають просту структуру складу, максимальний склад звуків — «приголосний (група приголосних) + півголосних + голосний + імплозівний приголосний (півголосний)». Зазвичай межі складів та морфем у таких мовах збігаються, тому морфемна межа всередині складу неможлива, а склад виступає мінімальним елементом для утворення морфеми.

Складова писемність[ред.ред. код]

Складова писемність, також силабарій — писемність, знаки якої передають окремі послідовності звуків мови, найчастіше склади. Виключно складові знаки (за винятком кількох детермінативів і логограм) застосовувалися в деяких клинописних писемностях Межиріччя: еламська писемність, хурритські системи письма, урартська писемність, давньоперський клинопис).

До складової писемності належить давні критські писемності — лінійне письмо А і Б, кіпрсько-мінойська та кіпрська складова писемність, можливо, писемність диска з Фесту.

Існує припущення, що складові знаки, які вживалися в давньоєгипетському ієрогліфічному письмі стали прообразом західносемітських силабаріїв, знаки яких передавали поєднання «приголосний + будь-який голосний». До західносемітських систем складового письма відносять протосинайське, протопалестинське та фінікійське письмо.

У японській мові використовують складові знаки кани (абетки хірагана та катакана).

Примітки[ред.ред. код]

  1. Дані за виданням: Енциклопедія Українська мова, Київ: Українська енциклопедія, 2000, с.552-553.
  2. Дані за виданням: Лингвистический энциклопедический словарь, М. 1990, с. 470.

Див. також[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  • Енциклопедія українознавства. У 10-х томах. / Головний редактор Володимир Кубійович. — Париж; Нью-Йорк: Молоде життя, 1954—1989.
  • А. Й. Багмут. Склад // Українська мова: Енциклопедія. — К.: Українська енциклопедія, 2000. ISBN 966-7492-07-9
  • Жовтобрюх М. А., Кулик Б. М. Курс сучасної української літературної мови, ч. 1. К., 1965;
  • Брахнов В. М. Склад, його фонетична бу­дова. Складоподіл. // СУЛМ. Вступ. Фонетика. К., 1969;
  • Сучасна українська літературна мова. К., 1975;
  • Тоцька Н. І. Сучасна українська літературна мова. К., 1981;
  • Лосік Г. В. Склад. // Фанетыка беларус. літ. мовы. Мінск, 1989.
  • Лекомцева М. И., Типология структур слога в славянских языках, М., 1968;

Посилання[ред.ред. код]