Скіфи

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Індоєвропейці

Індоєвропейські мови
Албанська  ·  Вірменська
Балтійські  ·  Кельтські
Германські  ·  Грецька
Арійські  ·  Італійські
Слов'янські  

мертві: Анатолійські ·  Палеобалканські (Дакська,
Фрігійська, Фракійська) ·  Тохарські

Індоєвропейці
Албанці ·  Вірмени
Балти ·  Кельти ·  Германці
Греки ·  Індоарійці
Іранці ·  Романці ·  Слов'яни

історичні: Хетти ·  Кельти  ·  Германці  ·  Скіфи  · 
Іллірійці · 
Італіки  ·  Фракійці  ·  Тохари 

Протоіндоєвропейці
Мова ·  Суспільство ·  Релігія
 
Прабатьківщина індоєвропейців
Курганна гіпотеза ·  Анатолійська гіпотеза · 
Вірменська гіпотеза ·  Індійська гіпотеза · 
Теорія палеолітичної безперервності
 
Індоєвропеїстика
Мапа розселення Скіфських племен
Територія України в скіфську добу. Скіфські пам'ятки

Скіфи (скити) (грец. Σκύϑαι) — екзоетнонім грецького походження, який у сучасній науковій та художній літературі застосовується до практично всіх кочових племен, що належали до народів іранського кола, і мешкали у VII — III ст. до н. е. на землях Великого Євразійського Степу, тобто від степів сучасної України на заході й до сучасної Монголії та Китаю на сході. До XIX ст. (появи сучасної європейської науки) в європейській літературі назва скіфи і сармати інколи продовжувала застосовуватися до населення Речі Посполитої і Російської Імперії, зокрема козаків. Відомості про скіфів засвідчують грецькі (особливо Геродот) і римські автори та археологічні знахідки.

Походження[ред.ред. код]

За найбільш розповсюдженою версією скіфи належали до іранської групи народів індоєвропейської сім'ї (версія заснована на аналізі слів з мови скіфів, які трапляються у писемних пам'ятках тих часів, переважно грецьких. Кількість слів — близько 200, переважно імена людей.) . Існують версії про їхній зв'язок зі слов'янськими, германськими та тюркськими народами, які розглядаються як їхні прямі нащадки та спадкоємці їхньої культури.

У персидських та індійських джерелах скіфи відомі як сака та шака відповідно.

Прихід скіфів у Північне причорномор'я[ред.ред. код]

Обставини появи скіфів у степах Північного Причорномор'я не зовсім ясні. Стародавні джерела тлумачать цю подію по-різному. Геродот, який присвятив Скіфії одну з дев'яти книг своєї «Історії», викладав таку версію[1]: прабатьківщина скіфів розташована десь на схід від Кіммерії, однак під тиском сусідніх кочових племен — массагетів, вони покинули свої землі й вирушили в пошуках нової долі на захід. Урешті-решт їхні орди наблизилися до кіммерійських пасовищ. «При навалі скіфів кіммерійці,— пише далі Геродот,— почали радитися, оскільки військо наступало велике, й думки їхні розділилися... На думку народу, треба було залишити країну, а не наражатися на небезпеку, зостаючись віч-на-віч із багаточисельним ворогом. А на думку царів, слід було битися за країну проти загарбників. І народ не хотів коритися, й царі не хотіли слухатися народу. Перші радили піти, віддавши без бою країну тим, хто до неї вдерся. А царі, згадавши про те, скільки хорошого вони тут зазнали і скільки можливого лиха спіткає їх, вигнанців з вітчизни, вирішили померти і спочивати у своїй землі, але не тікати разом із народом. Коли ж вони ухвалили це рішення, то поділилися на рівні половини й почали битися один з одним. Й усіх їх, що загинули від руки один одного, народ кіммерійців поховав біля ріки Тірас, і могилу їхню й тепер видно».

Події, описані Геродотом у V ст. до н. е., датуються початком VII ст. до н. е. До цього ж часу належать і найраніші згадки про скіфів у писемних джерелах, а саме в ассірійських клинописних документах 70-х років VII ст. до н. е.

Скіфи в Передній Азії[ред.ред. код]

На час приходу скіфів у Причорномор'я ассирійський престол посідав цар Асархаддон (680—669 рр. до н. е.), якому, так само як і майже всім його попередникам, доводилося вести напружену дипломатичну та збройну боротьбу за збереження ассірійської зверхності в Передній Азії. А поява скіфів на північних кордонах Ассирійської держави стурбувала її володарів. Тому вони почали шукати шляхів до порозуміння зі скіфами. Зберігся письмовий запит Асархаддона до оракула бога Шамаша: чи дотримуватиметься свого слова Партатуа — цар «країни Ішкуза» (проводир скіфів), якщо візьме за дружину ассірійську царівну. Невідомо, чи було реалізовано плани щодо цього династичного шлюбу, але, як свідчать дальші події, ассірійці все таки досягли якоїсь домовленості з кочовиками.

Скіфи допомогли новому союзнику в його боротьбі проти повсталих 673 року до н. е. мідійських племен (територія розселення останніх прилягала до східного кордону Ассірії і входила до зони її впливу). Ще значнішу роль цей союз відіграв кілька десятиліть по тому, коли Мідія, вже здобувши незалежність, рушила своїм військом в Ассірію. Мідійці взяли в облогу столицю Ассірії Ніневію. На поміч обложеним прийшло «величезне військо скіфів, яке очолював цар скіфів Мадій, син Прототія» (Геродот «Історія» Кн. 4. Абз. 103.). Більшість дослідників уважає, що Прототій Геродота і Партатуа ассірійських джерел — одна й та сама особа. У такому разі цілком можливо, що матір'ю Мадія була дочка Асархаддона (згадаймо його спробу владнати династичний шлюб)[2].

Розбивши мідійців, загони скіфів могутньою хвилею затопили майже увесь Давній Схід і зупинилися лише на кордонах Єгипту. Так розпочалося їхнє більш як чвертьвікове володарювання в Передній Азії, що припало на другу половину VII ст. до н. е. Вирішальною мірою до цього спричинилося втручання скіфів у боротьбу Ассірії з ворожими їй країнами. Збіг історичних обставин висунув північних кочовиків на роль третьої і вирішальної сили в цьому регіоні. Однак через деякий час ситуація змінилася. 612 року до н. е. об'єднані сили Мідії та Вавілонського царства здобули Ніневію, а за кілька років остаточно загинула Ассірійська держава. Усе це змінило розташування сил на політичній арені Передньої Азії, а разом із тим зруйнувало й самі підвалини скіфського панування. Та, незважаючи на несприятливі для них події, скіфи ще досить довго залишалися тут значним військовим чинником, про що свідчить, наприклад, їхня участь у війні між мідійським царем Кіаксаром і володарем малоазійського царства Лідія Аліаттом (закінчилася близько 585 р. до н. е.).

Свідчення писемних джерел щодо передньоазіатської епопеї скіфів, яка тривала близько 100 років, підтверджуються й археологічними даними. Йдеться насамперед про характерні бронзові наконечники стріл, знайдені в різних пунктах Закавказзя, Малої та Передньої Азії. З тим, ці знахідки не обов'язково фіксують безпосередню присутність степовиків в якомусь конкретному місці,— адже разом зі скіфським луком цей тип стріл досить широко увійшов до арсеналу бойових засобів місцевих народів (так, Геродот розповідає, що саме скіфи навчали стріляти з лука синів Кіаксара[3]). Але, в будь-якому випадку поширення згаданих наконечників пов'язане з походами північнопричорноморських кочовиків до Передньої Азії й археологічно відбиває ці події. На Близькому Сході виявлені кілька форм для відливання таких наконечників. Одна з них, що походить з іракського міста Мосул (зберігається у Британському музеї в Лондоні), виготовлена з бронзи й призначена для одноразової відливки трьох виробів. Л. Ундервуд експериментував із цією формою й дійшов висновку: за допомогою кваліфікованих помічників він особисто здатний щотижня виготовляти до 10 тис. наконечників, а в давнину кілька таких портативних «майстерень» могли б цілком задовольнити потреби п'ятитисячного загону лучників.

Серед знахідок, пов'язаних зі скіфами, чи не найцікавішою є так званий Саккизький скарб, виявлений в Іранському Курдистані. Цей комплекс являє собою інвентар зруйнованого поховання скіфського вождя другої половини VII ст. до н. е. Значну частину скарбу становлять ювелірні вироби східного типу. Відповідь на запитання: як вони потрапили до рук степового можновладця є у Геродота [4]: «Протягом двадцяти восьми років скіфи панували в [Передній] Азії й за цей час вони, сповнені нахабства і презирства, все спустошили. Бо, крім того, що вони з кожного стягали данину, яку накладали на всіх, вони ще, об'їжджаючи країну, грабували в усіх те, чим кожний володів».

Скіфи та Північний Кавказ[ред.ред. код]

У період передньоазіатських походів основною територією, де мешкали скіфські племена, були степи Прикубання й Північного Кавказу, сполучені зручними природними комунікаціями — через східне узбережжя Чорного моря, центральнокавказькі перевали, узбережжя Каспійського моря — із Закавказзям та Передньою Азією. Саме тут, у рівнинних місцевостях сучасних Краснодарського і Ставропольського країв, Кабарди, Північної Осетії, Чечні та Інгушетії, відкрита найбільша кількість відомих на сьогодні скіфських поховальних пам'яток VII—VI ст. до н. е. Тому є всі підстави локалізувати в цьому регіоні найдавніше скіфське об'єднання, відоме в ассірійських джерелах як «царство Ішкуза».

Багата здобич, яка стікалася в кочовища «царства» з Передньої Азії, поступово осідала в підкурганних могилах кочової знаті. Найвідоміші з тутешніх скіфських курганів — Келермеські, Ульські, Ставропольські — зберігали під своїми насипами зразки ювелірного мистецтва, величезну кількість предметів озброєння, різноманітний посуд тощо. Наприклад, взимку 1903—1904 рр. гірничий технік Д. Г. Шульц, зовсім не маючи археологічного досвіду, по-грабіжницькому розкопав на околицях станиці Келермеської (поблизу Майкопа) чотири кургани. З них походять «золота пантера» (прикраса щита), золоті чаші, діадеми, меч у золотих піхвах, оздоблених зображеннями фантастичних звірів, коштовні деталі ассірійських тронів, а також чимало інших цікавих знахідок. З-поміж речей Келермеса, крім безсумнівної воєнної здобичі (прикраси тронів), було багато золотих предметів, виконаних у відповідності до уподобань скіфів, але майстрами, котрі явно не до кінця розуміли мистецькі канони суспільства, з якого походили замовники. Не виключено, що ці предмети виготовлялися в царських майстернях злотоковалями, захопленими скіфами в полон у південних країнах і виведеними в далекі степи. В 1904 р. до Келермеса виїхав відомий археолог М. І. Веселовський, який дослідив тут два кургани. Вони були пограбовані ще в давнину, але важливіше те, що вчений з'ясував конструкцію келермеських поховань. Вони здійснювалися у великих підквадратних у плані ямах (8,5X8,5 і 10,7X10,7 м), по краях яких укладали забитих коней із пишно оздобленими вуздечками. Взагалі коні — головне багатство і предмет гордощів кочовика — присутні майже в усіх заможних скіфських могилах «царства Ішкуза», однак абсолютним «рекордсменом» у цьому відношенні є курган № 1 поблизу Ульського аула (тепер — аул Уляп Адигейської АО). В 1898 р. Веселовський розкрив у ньому скелети більш ніж 400 коней; 360 лежали біля дерев'яних конов'язів, 50 — у насипу на спеціальному майданчику.

Ці та подібні до них пам'ятки дають яскраве уявлення про один із найвищих піків у розвитку скіфських племен, який у часі збігався з періодом передньоазіатських походів, а територіально був пов'язаний зі степовими районами між Кубанню на заході та сучасним Дагестаном на сході.

Однак після завершення перебування скіфів у Передній Азії центр їхньої життєдіяльності поступово зміщується в північнопричорноморські степи. За Геродотом[5], на шляху до Північного Причорномор'я скіфів «чекало лихо, не менше, ніж війна з мідянами. Адже жінки скіфів унаслідок довгої відсутності чоловіків вступили у зв'язок з рабами... Від цих-то рабів і жінок скіфів виросло молоде покоління. Дізнавшись про своє поодження, юнаки почали противитись скіфам, коли ті повернулись із Мідії». Звісно, напівлегендарний, фольклорний характер цієї оповіді не івдозволяє сприймати її як конкретне історичне свідчення, проте немає ніякого сумніву, що Геродот спирався на усні перекази, що у трансформованому вигляді відображали якісь реальні події, пов'язані з остаточним утвердженням скіфів на степових обширах Північного Причорномор'я.

Відомі скіфи[ред.ред. код]

Серед відомих скіфів:

  • Анахарсіс — один із засновників європейської, «грецької», античної філософії, один із «7 мудреців античності».
  • Демосфен - давньогрецький оратор. Його бабуся по материній лінії була скіфянкою.
  • Мардоній Русус — вчитель імператора Юліана Відступника (331–362 рр.), освічений, хрещений таємно, у 358 р. прийняв римське громадянство 348. З 359 по 376 на римській службі. Великий шанувальник філософії епохи язичництва, євнух. Служив при трьох імператорах отримавши звання префекта (360 р.), хоча майже не служив в римській армії.
  • Діонісій Малий (475—†550 роки життя).

Скіфи у християнській літературі[ред.ред. код]

У святому Писанні кілька разів згадано про скіфів, зокрема в посланні апостола Павла до Колоссян (3:11) говориться «де немає ні елліна, ні іудея, ні обрізання, ні необрізання, варвара, скіфа, раба, вільного, але все і в усьому Христос».

За свідченням візантійських істориків, зокрема істориків церкви V–VII ст. (напр. Тертулліан), а також Повісті минулих літ та деяких інших джерел, в I ст. н. е. серед скіфів починає поширюватись християнське вчення, яке їм проповідував сам апостол Андрій (за іншими даними — Хома). На жаль про ті часи відомо дуже мало, оскільки в цей час християнська віра тільки починала поширюватись у світі, не існувало усталеної практики богослужінь, богослужебних книг, церковних споруд, не проводилися церковні собори і т. д. — православне християнське вчення, особливо серед варварів передавалося в усній формі (Святий Переказ) безпосередньо через проповідників.

Як би там не було вже з III ст. стає відомою Скіфська єпархія єдиної вселенської християнської Церкви. Про те, що у Скіфії існує сильна християнська спільнота з власною християнською традицією довідуємось з історії Вселенських Соборів, на одному з яких (Халкідонському) група присутніх там монахів-скіфів твердо стала на захист православної віри, проти несторіанської єресі. Див. Карташев, История Вселенских Соборов. Движение монахов-скифов

В часи Великої Гунії і Болгарії, які судячи з усього включили до свого складу колишні скіфські племена, християнська віра дещо занепадає, багато її прибічників переселяються на землі Ромейської Імперії. Варто зауважити, що з часом тут розселяються племена слов'ян, які переймають християнську православну культуру, що може свідчити про передачу стародавньої традиції. Багато даних вказують на те, що слов'яни були племенами змішаного походження, у формуванні яких колишні скіфські і сарматські племена зіграли важливу роль. Хай там як, але саме на слов'янську (староболгарську) мову вперше на цих землях перекладають богослужебні книги і книги Святого Письма.

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Геродот «Історія» Кн. 4. Абз. 11.
  2. Давня історія України: у 2 кн. Ред. Толочко П. П. - К., 1994. Кн. 1, с. 105.
  3. Геродот «Історія» Кн. 1. Абз 73.
  4. Геродот «Історія» Кн.1. Абз. 106.
  5. Геродот «Історія» Кн. 4. Абз. 1.

Джерела[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]