Слов'яни

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Словяни)
Перейти до: навігація, пошук

Індоєвропейці

Індоєвропейські мови
Албанська  ·  Вірменська
Балтійські  ·  Кельтські
Германські  ·  Грецька
Арійські  ·  Італійські
Слов'янські  

мертві: Анатолійські ·  Палеобалканські (Дакська,
Фрігійська, Фракійська) ·  Тохарські

Індоєвропейці
Албанці ·  Вірмени
Балти ·  Кельти ·  Германці
Греки ·  Індоарійці
Іранці ·  Романці ·  Слов'яни

історичні: Хетти ·  Кельти  ·  Германці  ·  Скіфи  · 
Іллірійці · 
Італіки  ·  Фракійці  ·  Тохари 

Протоіндоєвропейці
Мова ·  Суспільство ·  Релігія
 
Прабатьківщина індоєвропейців
Курганна гіпотеза ·  Анатолійська гіпотеза · 
Вірменська гіпотеза ·  Індійська гіпотеза · 
Теорія палеолітичної безперервності
 
Індоєвропеїстика
Країни, де слов'янські мови є державними. Світло-зелений — західні, темно-зелений — східні, чорний — південні слов'янскі мови
Слов'яни — східна група індоєвропейських народів VI столітті.
Східнослов'янські племена (700–850)

Слов'яни — велика група споріднених за мовою та культурою індоєвропейських народів, що живуть у Східній і Центральній Європі та утворюють три гілки: східнослов'янську (українці, білоруси), західнослов'янську (поляки, кашуби, чехи, словаки, лужичани), південнослов'янську (серби, болгари, хорвати, словенці, боснійці, македонці, чорногорці). Слов'яни розмовляють слов'янськими мовами.

Етимологія[ред.ред. код]

Термін «слов'яни» загальноприйнятої етимології не має.[1][2] Існують кілька версій походження етноніму «слов'яни»:

  • Назва має топонімічне походження; можливо, це назва одного слов'янського племені, що згодом поширилась на всі народи (нижче наведено конкретні племінні етноніми на слов-). Конкретний топонім надійно ототожнити не вдається, ймовірно, це назва ріки; порівняйте Славутич (Дніпро); назви рік Слуя, сюди ж польські назви рік Sɫawa, Sɫawica, сербське Славница. Ці гідроніми походять до індоєвропейського кореня зі значенням «обмивати», «очищати»[1][3]. Вказувалось на литовське село Šlavė́nai на річці Šlavė̃ як на точну етимологічну паралель назви «словѣне», що утворилась при цьому від гідроніма[4].
  • Часто етимологію самоназви зв'язують зі словом «слово». У такий спосіб «слов'яни» — люди, що говорять «словами» (тобто по-нашому). Порівняно із цим назва неслов'янського (тобто іншомовних племен) — нѣмьци «німі». Аналогічного походження самоназва албанців — shqiptarët («ті, що зрозуміло говорять»). Ця етимологія відкидалась багатьма авторами через те, що етноніми на «-ѣне», «-яні» пов'язані практично завжди з топонімами, а не з абстрактними поняттями[3]. Зі славістів XX століття її обстоював Р. О. Якобсон[4].
  • Етимологія самоназви походить до індоєвропейського кореня *kleu-, основне значення якого «чути» і часто трапляється в різних уживаннях у значенні «слава» й «популярність». У такий спосіб слов'яни — це «знамениті люди», тобто люди, про яких чутно, про яких говорить поголоска, про яких йде слава[5]. Ця точка зору, популярна в XIX столітті, нині фактично не має прихильників; спільнослов'янською є саме огласовка з -о-, у той час як огласовка з -а- є результатом вторинного зближення зі словом слава з XVI–XVII в.[3]; крім того, вірно й попереднє заперечення щодо сполучуваності суфікса.
  • Писемні пам'ятки з VI століття стійко говорять про словен (словѣне) і про словенську (словѣньской) землі, вагомих ратних досягненнях слов'ян, особливо на землях Візантії, де слов'яни, ймовірно, і одержують грецький варіант своєї назви — sklabos (читається як sklävs), що його пізніше запозичують інші європейські мови в різних трансформаціях. Слов'янські люди своєю хоробрістю, відданістю і працьовитістю заслужили собі добру славу в античному, а потім і ранньосередньовічному світі Середземномор'я, їх цінували як добрих і невимогливих службовців і робітників (в тодішній термінології — слуг і рабів, слів, які в сучасних слов'янських мовах набули презирливого відтінку), а у випадку крайньої потреби — чудових воїнів, що знайшло своє відображення в більшості європейських мов, зокрема у грецькій (середньогрецьке σκλάβος — раб, звідси пізнолатинське sclavus, німецьке Sklave, арабське сакаліба, зворотна калька з латини — склавіни тощо)[6][7][8]. Тому слов'янські бранці в раннє Середньовіччя нерідко ставали об'єктом візантійської, германської й арабської работоргівлі; з давньоруських джерел відомо, що слуги («челядь») були одним з основних джерел доходу тодішніх князів і їх загонів, які утримували владу в слов'янських землях. В арабській мові для позначення слов'ян довгий час був поширений термін сакаліба. Так зокрема, в процесі створення Кордовського халіфату, емір Абдаррахман III створив гвардію з рабів європейського походження, основу якої склали слов'яни (сакаліба).


Цей етнонім як племінний закріпився в ході етногенезу словаків (трохи із іншим суфіксом), словенців, словінців. Етнонім «словєнє» як основний, крім цих народів, носили також ільменські словєнє — жителі Новгородської землі.

Зародження і розселення[ред.ред. код]

Про Словян вперше згадують чужі письменники у І та II столітті по Різдві Христовім, але звуть їх венетами. Тільки через 500 літ вперше бачимо наймення «словен», «славен», і то звуть так не всіх слов'ян, тільки західних. Саме наймення слов'ян пішло найскоріш од слово — то-б то се такі люде, що говорять зрозуміло по людськи, а не «німці», що говорити не вміють.[9]
Докладніше у статті Прабатьківщина слов'ян

Докиївські часи[ред.ред. код]

Більша частина майбутніх слов'янських земель в III–IX ст. входила частково до складу земель Римської імперії, а частково до складу різних державних утворень, які виникали і зникали на цих землях завдяки союзам племен Великого Степу — скіфів, сарматів, болгар, гунів, обрів тощо.

Історія слов'янських земель в докиївські часи — це історія панування тимчасових союзів племен Великого Степу, які стали предками сучасних слов'янських, тюркських та угро-фінських народів Євразії, а також історія постійної взаємодії з племенами, які стали предками сучасних романо і германомовних народів. Саме ця мішанина народів і культур заснована на місцевій стародавній, доісторичній культурній і світоглядній основі породила людей, які стали називати себе слов'янами.

Так середньовічний вчений Мавро Орбіні, автор «Опису історії народа слов'янського», яка була видана 1609 року зазначає: «На думку Іоанна Дубравія, слов'яни або словіни отримали своє ім'я від „слово“ (slouo), що у сарматів означало слово, оскільки всі сарматські народи, розсіяні по кругу земель, розмовляють однією мовою».

У середині 1 тисячоліття н. е. слов'янські племена ще не мали об'єднуючо-загальної назви «слов'яни». В кожному з регіонів Європи в зоні контактів з сусідами, їх племена одержували окремі власні імена. На Півночі фінські племена звали їх Venäja, на Заході — германські племена звали їх Венеди, Венети (сьогоднішенім. Wenden), Візантійці звали східну групи словянських племен Анти, а південних подунайських слов'ян Склавини, звідси назва перейшла до арабів — Скаліба (sqãliba). Оскільки в ранньому Середньовіччі Візантія була країна з найрозвиненішою писемною культурою, візантійська (греко-латинська) назва Південних (Балканських) слов'янських племен згодом поширилась і на Східні та Західні слов'янські племена.

Історик XV ст. Ян Длугош стверджував про існування слов'янської країни «Склавінія», «Склавонія» (див. склавіни)[10]

Розселення слов'ян у 7—8 століттях

Слов'янський історик Мавро Орбіні, на основі доступних йому джерел, на межі 16-17ст. у книзі «Слов'янське царство» свідчить:

«…Слов'янський народ озлоблював своєю зброєю ледь не всі народи світу; розорив Персику; володів Азією та Африкою, бився з єгиптянами та великим Олександром; підкорив собі Грецію, Македонію, Іллірійську землю; оволодів Моравією, Шленською землею, Чеською, Польською, і берегами моря Балтійського, пройшов в Італію, де довго воював проти римлян…Іноді був переможений, іноді мстився римлянам, іноді ж у битві був їм рівний…Нарешті, підкорив державу Римську, заволодів багатьма їхніми провінціями, розорив Рим… Володів Францією, Англією, встановив державу в Іспанії, оволодів найкращими провінціями в Європі… І від цього славного народу у давні часи пішли найсильніші народи, а саме – словяни, вандали, бургундіони, готи, острогони, руси або раси, візі готи, гепіди, гетналани, верли або ферули, авари, скіри, гіри, меланхлени, бастарди, певкіни, даки, шведи, нормани, фени або фіни, укри або украни, маркомани, квади, фракійці й іллірійці, венеди або енети, що заселили берег моря Балтійського, і розділилися на багато начал… Всі були вони народ словянський…»

Ось, що пише Орбіні про походи русів і слов'ян

«.. брали вони (слов'яни) участь і в спустошливих походах в Європу та інші країни. При цьому, за свідченням Герберштейна, по імені провідників тих походів їх всіх назвали готами. Потім вчитил русси велике спустошення і Грецькій Імперії. При імператорі Леві Лакопені у Великому морі флотилія з 15000 парусних суден з незліченною, як пише Зонара, кількістю воїнів, осадило Константинополь. Те ж повторювалось і при імператорі Констянтині Мономаху. На основі цього можна говорити про величність і могутність слов'янського народу, який зміг за короткий час створити такий великий флот, що до цього ніякому іншому народу не вдавалось. Але грецькі письменники, намагаючись звеличити діяння свого народу, пишуть, що руси повернулись додому майже з пустими руками. Єремія Руський в своїх літописах, напроти, свідчить про те, що руси перебили багатьох греків і повернулись додому з великою здобиччю..»

Таким чином, слов'яни, так само як і їхні предки і нащадки під різними назвами зі стародавніх часів становлять важливу складову населення Європи і Великого Євразійського Степу і зробили значний внесок у розвиток суспільства і господарства у цій частині світу.

Нестор Літописець про походження слов'ян зазначав так:

По довгих же часах сіли слов'яни по Дунаєві, де єсть нині Угорська земля і Болгарська. Од тих слов'ян розійшлися вони по Землі і прозвалися іменами своїми,— [од того], де сіли, на котрому місці. Ті, що, прийшовши, сіли по ріці на ймення Морава, і прозвалися моравами, а другі чехами назвалися. А се — ті самі слов'яни: білі хорвати, серби і хорутани. Коли ж волохи найшли на слов'ян на дунайських, і осіли між них, і чинили їм насильство, то слов'яни ті, прийшовши, сіли на Віслі і прозвалися ляхами. А від тих ляхів [пішли одні, що] прозвалися полянами, другі ляхи [прозвалися] лютичами, інші — мазовшанами, ще інші — поморянами [11]
.
"По раздрушеніи же столпа и по раздѣлении языкъ, прияша сынове Симовы въсточныя страны, а Хамовы же сынове полуденныя страны; Афетови же сынове западъ прияша и полунощьныя страны. Оть сихъ же 70 и дву языку бысть языкъ Словенескъ отъ племени же Афетова, нарицаемѣи Норци, иже суть Словенѣ."[12]

Сучасність[ред.ред. код]

Слов'яни займають близько 20% території Європи від Балтійського моря до Адріатичного і від Лаби до Волги. Згідно з географічним критерієм, поділяються на західну, східну і південну групу.

В наш час до західнослов'янської групи належать польська, кашубська, верхньо- та нижньолужицька, чеська, словацька та мертві полабська й словінська мови.

У східнослов'янських племен, розташованих на території сучасної Білорусі, України і Росії сформувалися білоруська, українська та російська мови.

До південнослов'янських — сербська, хорватська, македонська, болгарська, словенська мови.

Перші слов'янські літературні пам'ятки збереглися з XI ст.

Писемність на основі кирилиці та латинської графіки

Сучасне розподіл по регіонах[ред.ред. код]

Східні самоназва однина назва мови мова
Українці українці українець украї́нська мо́ва українська
Білоруси белару́сы беларус белару́ская мо́ва білоруська
Росіяни русские русский русский язык російська
Західні самоназва однина назва мови
Поляки Polacy Polak język polski, polszczyzna
Чехи Češi, Čechové Čech český jazyk, čeština
Словаки Slováci Slovák, slovenský slovenský jazyk, slovenčina
Лужичани Serby, Serbja Serb dolnoserbska rěc, hornjoserbska rěč
Кашуби Kaszëbi kaszëb kaszëbsczi jãzëk
Південні самоназва однина назва мови мова
Болгари българи българин бъ̀лгарски езѝк болгарська
Македонці Македонци Македонец македонски јазик македонська
Серби Срби Србин српски језик сербська
Хорвати Hrvati Hrvat hrvatski jezik хорватська
Словенці Slovenci slovenski slovenski jezik, slovenščina словенська
Боснійці Bošnjaci Bošnjak bosanski jezik боснійська мова
Чорногорці Црногорци Црногорац црногорски језик чорногорська

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б (укр.) Етимологічний словник української мови: В 7 т. / АН УРСР. Ін-т мовознавства ім. О. О. Потебні; Редкол. О. С. Мельничук (головний ред.) та ін. — Т. 5: Р — Т / Уклад.: Р. В. Болдирєв та ін. — 2006. — 704 с. ISBN 966-00-0785-X. — стор. 307
  2. * А. А. Щербаков. «Онъ» и «Азъ». История термина «славяне» (Исторические чтения) // Звезда (СПб.). — 1993. — № 5. — С. 174–197. — ISSN 0321-1878 (рос.)
  3. а б в г М. Фасмер. Этимологический словарь русского языка
  4. а б в О. Н. Трубачев. Дополнение к словарю Фасмера
  5. The American Heritage® Dictionary of the English Language: Fourth Edition. 2000
  6. Lexikon des Mittelalters. Artemis-Verlag: München-Zürich, 1980–2000. — Bd.7, S.2000-2003
  7. Der Grosse Brockhaus. Enzyklopädie. 16. Aufl. in 12 Bände — Bd. 10, S. 753–754
  8. Goehrke С. Friihzeit des Ostslaventums.:
  9. М. Аркас — Історія України-Русі.1908 (том 1)
  10. стр. 490, 214, 219, 365-366, 367, 371, 377, 398, Щавелева Н.И. // Древняя Русь в «Польской истории» Яна Длугоша. (Книги I-VI): текст, перевод, комментарий – г. Москва: Памятники исторической мысли, 2004 г. – 493 с.: ил.; 22. – (Древнейшие источники по истории Восточной Европы / редкол.: акад. РАН В. Л. Янин (отв. ред. и др.). Часть текста парал. на рус. и лат. яз. – Библиогр.: с. 453-461, в тексте и в подстроч. прим. – Указатели: с. 463-494. – 800 экз. – ISBN 5-88451-135-3. (рос.) (лат.)
  11. ЛІТОПИС РУСЬКИЙ з богом починаєм. Отче, благослови.
  12. http://litopys.org.ua/ipatlet/ipat01.htm

Джерела[ред.ред. код]