Слов'янознавство

Див. також: Славістика в Україні

Слов'янозна́вство (або Славістика) — комплекс наук про слов'янські народи, їх археологію, історію, зокрема мову й літературу (славістика), культуру, фолкльор та етнографію в цілому й про кожний зокрема (про Україну див. Україністика).

Зміст

1 Розвиток слов'янознавства
2 Слов'янознавство у світі
- 2.1 Україна
- 2.2 Росія
3 Див. також
4 Література:
5 Посилання

Розвиток слов'янознавства [ред.]

Зародження [ред.]

До початку 19 століття слов'янознавство — це розрізнені спостереження місіонерів (святих Кирила і Мефодія, Ю. Кріжаніч), подорожніх, хроністів й філологів-поліглотів (в Україні в основному граматиків і лексикографів 16 — 17 вв.: Л. Зизанія, М. Смотрицького, І. Ужевича, П. Беринди, Єпифанія Славинецького).

Формування як науки [ред.]

Передумови [ред.]

Формуванню наукового слов'янознавства сприяв пре-романтичний археографічний (збирацький) рух (віднайдення й аналіз давніх текстів, їх видання, пошук археологічних пам'яток, етнографічні записи), зацікавлення визвольними рухами південних та західних слов'ян і слов'янські просвітницькі студії чеха Й. Добровського. Створена Добровським граматика староцерковнослов'янської мови («Institutiones linguae Slavicae dialecti veteris», 1822) дозволила включити слов'янську філологію в порівняльну індоєвропеїстику. Зі створенням кафедр слов'янської філології (вперше створено у Відні в 1849, очолювали Ф. Міклошич, 1885 — В. Яґіч, 1922 — М. Трубецькой, згодом в інших університетах Австро-Угорщини, Росії й Німеччини), слов'янознавство перейшло до сфери діяльності фахівців, а в Центрально-Західній Європі набрало характеру філологічно-мовознавчої науки з її дальшим спеціалізаційним розвитком (мовознавство, літературознавство, палеографія, історія культури, фолкльор і етнографія).

Створення шкіл слов'янознавства [ред.]

Першу кафедру історії словянської літератури засновано в Парижі (1840, очолив А. Міцкевич). Літературознавче слов'янознавство, якщо врахувати синтезувальних компаратистичних спроб О. Пипіна й В. Спасовича (1880 — 84), Й. Карасека (1906), Я. Махаля (1922 — 29), Ф. Волльмана (1928), В. Ґеорґієва (1958 — 63) й Д. Чижевського (1952, 1968), обмежилося національними історіями літератур чи історією загальних рухів і літературних напрямів у відношенні їх з неслов'янськими.

Над етнографічним синтезом слов'янознавства працював К. Мошинський (1929 — 39), над археологічною Л. Нідерле (1902 — 24, 1911 — 25) і польські археологічно-лінґвістична (Т. Лєр-Сплавінський, Ґ. Лябуда й ін.) та антропологічна (Я. Чекановський) школи. Загалом розбудова й спеціалізація слов'янознавства почалася після Першої світової війни з заснуванням при великих університетах кафедр і лекторатів слов'янських мов.

Філологічний напрямок слов'янознавства [ред.]

З філологічного напряму слов'янознавства розвинулися загальні курси частин порівняльної граматики слов'янських мов: Ф. Міклошіча (1852 — 75), В. Вондрака (1906 — 08), Й. Мікколі (1913 — 50), В. Поржезінського (1914), Г. Ільїнського (1916), А. Меє (1924), А. Ваяна (1950 — 66), С. Бернштейна (1961 — 74), Ю. Шевельова (1964), О. Мельничука (1966), З. Штібера (1969), С. Івшіча (1970) та ін. і спроби порівняльно-етимологічних словників: Ф. Міклошіча (1886), Е. Бернекера (1908 — 14), Л. Саднік і Р. Айцетмюллера (1963 —), Ф. Копечного (1973 —), Ф. Славського (1974 —) й О. Трубачова (1974 —), як і (переважно збірні), огляди історії слов'янських мов: Т. Лера й А. Брюкнера (1929), Т. Лєра-Сплавінського, В. Курашкевіча й Ф. Славського (1954), М. Вайнґарта (1937), Р. Травтманна (1947), Р. Брея (1951), К. Горалека (1955) та слов'янських народів і їх культури: Д. Дорошенка (1922), П. Дільса (1963), крім раніших Л. Нідерле (1909) й Т. Флорінського (1895).

Для українських славістів важливими осередками слов'янознавства був до 1918 Відень (звідки вийшли українські галицькі і буковинські славісти), у період між двома світовими війнами — Прага, Краків і Варшава, а весь час Петербурґ і Москва.

Результати студій слов'янознавства публікуються в численних міжнародних і національних спеціальних періодичних збірках і журналах:

«Archiv für slavische Philologie» (42 тт., Берлін 1876 — 1929),
«Русский Филологический Вестник» (78 тт., В. 1879 — 1918),
«Журнал Министерства Народного Просвещения» (П., 1834 — 1917),
«Prace Filologiczne» (В., з 1885), «Rocznik Slawistyczny» (Kp., з 1908),
«Jужнословенски Филолог» (Беоґрад, з 1913),
«Revue des Etudes Slaves» (Париж, з 1921),
«Slavia» (Прага, з І922),
«Известия Отделения Русского Языка и Словесности Императорской АН» (П. 1896 — 1927),
«The Slavonic and East European Review» (Лондон, з 1922),
«Slavia Occidentalis» (Познань, з 1921),
«Zeitschrift für slavische Philologie» (Ляйпціґ, з 1925, Гайдельберґ, з 1951),
«Slavische Rundschau» (Прага — Берлін — Відень, 1929 — 40),
«Byzantinoslavica» (Прага, 1929),
«Wiener slavistisches Jahrbuch» (Відень, з 1950),
«Oxford Slavonic Papers» (Оксфорд, з 1950),
«Studia Slavics» (Будапешт, з 1955),
«Die Welt der Slaven» (Вісбаден, з 1956),
«Zeitschrift für Slavistik» (Cx. Берлін, з 1956),
«Slavia Orientalis» (В., з 1957),
«Советское Славяноведение» (М., з 1965),
«Slavica Slovaca» (Братіслава, з 1966) та ін.
Slovanský přehled

У Львові виходили журнали «Слово» (1936 — 39), збірник «Питання слов'янського мовознавства» (9 тт., 1948 — 61), «Питання слов'янської філології» (1 т., 1961) і зб. «Українське Слов'янознавство» (11 тт. до 1975), у Києві збірки «Слов'янське Мовознавство» (5 тт., 1958 — 67) і «Міжслов'янські літературні взаємини» (3 тт., 1958 — 63) та як їх продовження зб. «Слов. Літературознавство і Фольклористика» (11 випусків, 1965 — 76). Окремого періодичного вид. С. в УССР немає. На еміграції з 1948 виходить укр. серія неперіодичних випусків «Slavistica».