Смолич Юрій Корнійович

Юрій Корнійович Смолич
Юрій Смолич
При народженні:	Георгій Корнелійович Смолич
Псевдоніми, криптоніми:	Жан Гудран
Дата народження:	25 червня (8 липня) 1900
Місце народження:	м. Умань
Дата смерті:	26 серпня 1976
Місце смерті:	м. Київ
Громадянство:	СРСР
Мова творів:	українська
Рід діяльності:	прозаїк, драматург, публіцист
Роки активності:	1924–1977
Жанр:	фантастика, мемуари
Magnum opus:	«Прекрасні катастрофи», «Дитинство»-«Наші тайни»-«Вісімнадцятилітні», «Розповіді про неспокій»
Премії:	Герой Соціалістичної Праці (1970)

Ю́рій Корні́йович Смо́лич (8 липня (*25 червня 1900, Умань — †26 серпня 1976, Київ) - український письменник, журналіст, театральний критик. Діяч УНР. Редактор журналів «Сільський театр» (1926—1929), «УЖ» (1928—1929), «Червоний шлях» (1935), «Літературний журнал» (1936—1937), «Україна» (1943—1950).

Біографія

Народився третьою дитиною в родині гімназійного вчителя Корнелія Смолича. У 1911—1913 роках навчався в Кам'янець-Подільській гімназії.

По закінченні Жмеринської чоловічої гімназії (1913—1917) навчався в Київському комерційному інституті (1918).

"В останні роки чомусь сором'язливо замовчують про те, що весь цвіт письменників і поетів УРСР у роки громадянської війни бився під українськими прапорами зі зброєю в руках проти більшовиків. Петлюрівськими офіцерами були Петро Панч та Андрій Головко, лихими юнаками (юнкерами) - Володимир Сосюра і Борис Антоненко-Давидович, добровольцями-кавалеристами - Олександр Копиленко та навіть 16-річний Юрій Яновський. держчиновниками УНР - Павло Губенко (Остап Вишня), Павло Тичина, Юрій Смолич ... Частина з них на початку 1920 року опинилися в лавах боротьбистів і разом з ними перейшли до більшовиків. Але декого, наприклад Остапа Вишню і, за деякими даними, Юрія Яновського, червоні взяли в полон. Але петлюрівська закваска в них залишилася назавжди. " Я. Тинченко

Під час українсько-російської війни 1918-1921 певний час працював санітаром і лікпомом у Червоному Хресті, актором у червоноармійському театрі-студії, театрах укрпрофсожу, наросвіти; пізніше — в Театрі імені Івана Франка (1922—1924). З 1923 року жив у Харкові, працював інспектором театрів у Головполітпросвіті Наркомосу УСРР (1924—1928), театральним критиком у журналі «Нове мистецтво».

Протягом 1929—1934 працював позаштатним постійним театральним рецензентом у газеті «Вісти ВУЦВК», потім «Комуніст». Редагував журнали «Сільський театр» (1926—1929), «УЖ» (1928—1929), «Червоний шлях» (1935), «Літературний журнал» (1936—1937), «Україна» (1943—1950). З 1934 — заступник голови, а впродовж 1938—1944 рр. — голова Харківської обласної організації СПРУ, зокрема й в евакуації в Алма-Аті (Казахстан). З травня 1944 року жив у Києві. Член правління СП СРСР (1942—1976), заступник голови СПУ та член секретаріату правління СПУ (1944—1963). Член КПРС (1951), кандидат у члени ЦК КПУ (1971).

Працював кореспондентом газети «Известия» по УРСР (1946), у Берліні як член Комітету за повернення на Батьківщину (1959). Голова, а потім президент Товариства культурних зв'язків з українцями за кордоном «Україна» (1961—1976). Герой Соціалістичної Праці (1970). Голова правління СПУ (1971—1973), секретар правління СП СРСР (1971—1976). Делеґат з'їздів КПУ (1971, 1976), профспілок УРСР (1972), депутат Верховної Ради УРСР кількох скликань. Лауреат багатьох міжнародних, урядових республіканських і всесоюзних нагород.

Після війни мешкав у Києві, в будинку письменників Роліт, з 1956 р. — в будинку на вул. Заньковецької, 5/2, на фасаді якого йому встановлено пам’ятну дошку. Похований на Байковому цвинтарі.

Творчість

Друкувався з 1917 року, як театральний критик — з 1923-го, як прозаїк — з 1924-го. Член літературних організацій Спілка пролетарських письменників «Гарт» (1923—1925), ВАПЛІТЕ (1926—1927), «Техно-мистецька група „А“» (1928—1929), СПРУ/СПУ (1934—1976), СП СРСР (1935—1976). Перша збірка оповідань «Кінець міста за базаром» вийшла 1924 р., відтак з'явилися збірки «Неділі і понеділки» (1927), «Мова мовчання (Кримінальна новела)» (1929), «П'ять оповідань» (1930), «Його біографія» (1934), «Загибель інтервенції. Оповідання про боротьбу з німецькою інтервенцією» (1941), «Народ воює. Оповідання про боротьбу з німецькими інтервентами» (1941), «Новели» (1942), «Без права на смерть» (1943), «Битва» (1943), «Бої за фронтом» (1943), «Мирні люди» (1943), «Как Сабит Мухтар и Айша помогают фронту» (1944), «День починається рано» (1950), «Цвіт яблуні» (1951), «Мужська розмова» (1953).

Юрій Смолич близько 1928 р.

Проза Смолича 1920-х років характеризується експериментами й шуканнями в галузі мистецької форми, ориґінальністю й гостротою сюжетної будови. Смолич став одним з основоположників фантастичної прози в радянській українській літературі, поклавши початок цьому жанрові романом «Останній Ейджевуд» (1926). Далі були романи «Півтори людини» (1927), «Господарство доктора Гальванеску» (1929), трилогія «Прекрасні катастрофи»: «Четверта причина» (1932), «Ще одна прекрасна катастрофа» (1932), та «Що було потім» (1934). З кінця 20-х років Смолич звертається до жанру сатиричного роману з елементами «химерної прози»: «Фальшива Мельпомена (Піші аргонавти)» (1928), «По той бік серця» (1930), «Сорок вісім годин» (1933).

До кращих творів Смолича другої половини 30-х років належить автобіографічна трилогія «Наші тайни» (1936), «Дитинство» (1937), і «Вісімнадцятилітні» (1938). Подіям Другої світової війни присвячено його романи «Вони не пройшли» (1946), «Ми разом були в бою». У 1950-х pp. Смолич звертається до подій громадянської війни в Україні: «Світанок над морем» (1956) та дилогія «Мир хатам, війна палацам» (1958) і «Реве та стогне Дніпр широкий» (1960). Це публіцистичні романи-памфлети про діячів УНР, їхня мистецька вартість зведена нанівець ґротесковим стилем політичної аґітки.

Меморіальна дошка на будинку в Києві де проживав Смолич Ю. К.

Юрій Смолич яко письменник уповні реалізувався в жанрі спогадів. Його найвище літературне досягнення — мемуарна трилогія «Розповідь про неспокій» (1968), «Розповідь про неспокій триває» (1969) та «Розповіді про неспокій немає кінця» (1970), а також окремі книги «Я вибираю літературу» (1970) та «Мої сучасники» (1978).

Смолич виступав і як публіцист («Після війни. Вибрані статті за 1945—1946 рр.» (1947), «Суд идет. Памфлеты и статьи» (1951), «Вороги людства та їх найманці (Американські імперіалісти та українські буржуазні націоналісти)» (1953), «З народом чи проти народу» (1958), «Про хороше в людях» (у співавторстві з Максимом Рильським; 1965)), і як критик-популяризатор («Перша книга» (1951), «Розмова з читачем» (1953)), і як театральний критик («Драмгурток у робітничому клубі» (1925), «Про театр» (1977).

Твори

Твори Смолича виходили кількатомними зібраннями:

• Збірка творів у 4 т. — Х., 1930.
• Твори: У 6 т. — К., 1958—1959.
• Твори: У 6 т. — К., 1971—1973.
• Твори: У 8 т. — К., 1986.

Література

• Енциклопедія українознавства. У 10-х т. / Гол. ред. Володимир Кубійович. — Париж; Нью-Йорк: Молоде Життя, 1954—1989.
• Йогансен М. Про творчість Ю. Смолича // Критика. — 1929 —№ 12.
• Старинкевич Є. Юрій Смолич // Українські радянські письменники. — Т. 2. — К. 1957.
• Піскунов Володимир. Творчість Ю. Смолича. — К., 1962.
• Українські письменники: Біобібліографічний словник. — Т. 5. — К., 1965.
• Шаховський Семен. Юрій Смолич. — К., 1970.

Посилання

• Архів фантастики. Смолич Юрій Корнійович
• Твори Смолича в бібліотеці «Чтиво»