Собор святого Стефана

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Собор Святого Стефана
Stephansdom
фото 1905 року
фото 1905 року
Країна: Австрія
Місце розташування: Відень
Географічні координати: 48°12′30″ пн. ш. 16°22′22″ сх. д. / 48.20833° пн. ш. 16.37278° сх. д. / 48.20833; 16.37278Координати: 48°12′30″ пн. ш. 16°22′22″ сх. д. / 48.20833° пн. ш. 16.37278° сх. д. / 48.20833; 16.37278
Конфесія: католицтво
Перша згадка: 1137
Початок будівництва: 1359
Завершення будівництва: 1511
Настоятель: Кристоф Шенборн, архієпископ Відня
Стан: реставрація
Веб-сторінка http://www.stephansdom.at

Собор Святого Стефана у Відні (нім. Stephansdom, уживана назва Steffl) — католицький собор, національний символ Австрії й символ міста Відень. Кафедра віденського архієпископа — примаса Австрії. Розташовано в центрі старого міста на майдані Св. Стефана (Штефансплац). Перший храм на місці собору зведено у 1137 — 1147 роках; собор в сучасних межах збудовано у XIII — XV століттях й набув сучасного вигляду до 1511 року. Зараз перебуває на реставрації.

Історія[ред.ред. код]

Будівництво[ред.ред. код]

Розширення собору в XII — XV століттях:
Романські вежі й портал, 1230 — 1245
Друга церква , 1263
Альбертові хори, 1304 — 1340
Перебудова за Рудольфа IV, c 1359

1137 року маркграф Леопольд IV спільно з Регінмаром, єпископом Пассау, заклали першу церкву; її зведення було завершено у 1147 році в романському стилі. У 1230 — 1245 роках її було розширено на захід; з того часу збереглась західна («романська») стіна собору з порталом й двома вежами, пізніше перебудовані у готичному стилі. У 1258 році перша церква згоріла.[1]

У 1263 році на її місці було зведено другу церкву, також в романському стилі; день освячення собору, 23 квітня, святкується до сьогодення.

У 1304 — 1340 роках, за Альберта I й Альберта II, до церкви зі сходу було прибудовано трьохнефні Альбертові хори, що поглинули трансепт другої церкви й збереглися до сьогодення; роботи було завершено через 77 років після освячення другої церкви. Північний неф було присвячено Діві Марії, середній — святому Стефану та всім святим, південний — дванадцяти апостолам.

7 квітня 1359 року Рудольф IV заклав на місці сучасної південної вежі перший камінь нової, готичної церкви. За планами архітекторів XIV століття, стіни нового собору ставились ззовні від церкви, що існувала, й лише потім слід було розбирати стіни старої (це відбулось тільки 1430 року). Альбертові хори, достатньо широкі, були збережені. У 1433 році було завершено південну вежу, а перекриття бані нової церкви тривало майже 30 років (1446 — 1474). Будівництво північної вежі, закладеної 1450 року, було припинено 1511 року, вона так і лишилась недобудованою.

Інтер'єри[ред.ред. код]

Упродовж трьох століть церква Св. Стефана лишалась не більше ніж звичайним храмом. Маркграфи Австрії намагались започаткувати у Відні єпископську кафедру, а єпископи Пассау, тоді духовні володарі Австрії, чинили цьому опір. Віденську єпархію було започатковано лише 1469 року, під тиском імператора Фрідріха III. Так церква Св. Стефана стала кафедральним собором. Незабаром після цих подій, у 1476 — 1487 роках, скульптор і композитор Вільгельм Роллінгер встановив всередині собору унікальні різьблені хори, а у 1513 році в соборі було встановлено орган.

XVI — XVII століття, сповнені релігійними та австрійсько-турецькими війнами, мало змінили собор. В цю епоху в Австрії установилась ідеологія Pietas Austriaca, католицька за духом й барочна за формою, тому інтер'єри собору також було перероблено в стилі бароко. Реконструкція розпочалась 1647 року — з нового, барочного, вівтаря роботи Йоганна Якоба й Тобіаса Покка (1647). У 1693 й 1697 роках було написано два образи Діви Марії, у 1700 році встановлено два бічних вівтаря. Нарешті, через 40 років після вигнання турків з-під Відню, у 1722 році, статус собору та єпархії було підвищено до архієпископського.[1]

Пожежа 1945 року й відновлення[ред.ред. код]

Собор не постраждав під час бомбардувань Другої світової війни й витримав перші дні Віденської наступальної операції радянських військ, що розпочалась 2 квітня 1945 року. Під час відступу з Відня комендант міста генерал Йозеф Дитріх наказав німецькій артилерії знищити центр Відня, але наказ не було виконано. 11 квітня 1945 року місцеві мародери підпалили розкрадені крамниці; наступного дня пожежа перекинулась на собор.[1] Крівля рухнула від вогню; дзвін провалився всередину Північної вежі й розбився; інтер'єри (включаючи роллінгерівські хори XV століття) було майже цілком знищено. Кафедри та найцінніші реліквії збереглись, оскільки були захищені цегляними саркофагами.

Собор було відновлено працею добровольців — до 19 грудня 1948 року було відновлено покрівлю над головним нефом, 23 квітня 1952 року (у день 689-річчя собору) відновились служби. Повоєнне відновлення завершилось лише 1960 року.

У 1980-ті роки було почато другий етап повномасштабної реставрації, яка триває до цього дня. Основна проблема собору Св. Стефана — поверхневі ушкодження вапнякових стін і статуй. Реставратори змушені проводити заміну окремих каменів та статуй, користуючись як середньовічним інструментом, так і каменерізними станками-копірами, що управляються комп'ютерами.

Архітектура[ред.ред. код]

Розміри[ред.ред. код]

Герби на покрівлі
  • Висота південної вежі — 136,44 м
  • Висота північної вежі — 68,3 м
  • Висота стін бокових нефів —60 м
  • Довжина й ширина собору на рівні землі — 198,2×62 м

У часи Габсбургів жодна з церков Австро-Угорщини не могла бути вищою за південну вежу собору Св. Стефана.[2]

Покрівля[ред.ред. код]

Довжина покрівлі головного нефу — 110 м, а висота, від жолобу водостоку до верхівки покрівлі — 37,85 м, при цьому нахил покрівлі місцями досягає 80° до горизонталі. За таких кутів нахилу дощова вода здатна ефективно промивати черепичну покрівлю, а нечастий сніг, не затримуючись, падає долі.

Капітальний каркас покрівлі первинно було виконано з дерева (понад 2000 м³), а після пожежі 1945 року — зі сталі (близько 600 т). Покриття даху складається з 230 000 кольорових черепиць. Ними викладено зображення національного гербу й гербу міста Відень.

Прикраси[ред.ред. код]

Кафедра Св. Іоанна Капістрана

Поблизу головного порталу в «романській стіні» (сам портал — традиційний готичний) й по периметру стін розташовані:

Орган з чотирма рядами клавіш, ста двадцятьма п'яти регістрами та десятьма тисячами органних труб. Цей «орган-велетень» один з найбільших у Європі. На його найдревнішій частині — основі періоду пізньої готики (1513) — автор інструменту, Антон Пільграм, увіковічив себе, розмістивши там свій бюст.

Реліквії й пам'ятки[ред.ред. код]

Печська ікона діви Марії

Печська ікона[ред.ред. код]

1676 угорець Ласло Шігрі замовив у селищі Печ ікону Божої матері на пам'ять про звільнення з турецького полону. Ікона опинилась у печській церкві й у 1696 прославилась чудесами; імператор Леопольд I вивіз її до Відня, лишивши селянам копію. Копія також вважалась чудотворною, тому Печ став місцем паломництва й був перейменований на Маріапеч. До 1945 ікона висіла при головному вівтарі, нині — у південно-західному куті, поряд з головним порталом.

Дзвони[ред.ред. код]

Разом у дзвіниці 23 дзвони, 20 з них використовуються, й у кожного — своя роль. Великий дзвін північної вежі, Новий Пуммерін, масою в 21 383 кг був відлитий 1951 року у Санкт-Флоріані та встановлений 1957 року замість однойменного дзвону, який було відлито 1711 й загинув 1945 року. Пуммерін дзвонить одинадцять разів на рік — у великі свята[3], в день освячення собору (23 квітня) та у новорічну ніч; найтриваліший, десятихвилинний, дзвін, відзначає смерть та інтронізацію папи та віденського архієпископа.[4][5] Це другий за величиною дзвін Європи (після Кельнського собору).

Для щоденного бою використовуються 11 дзвонів південної вежі з електричним приводом, встановлені 1960 року, масою від 35 до 5 700 кг. З них чотири використовуються перед початком звичайної меси, кількість збільшується до десяти у святкові дні й до одинадцяти — якщо служить сам архієпископ. Є особливий дзвін для заупокійної служби, й особливий «пивний дзвін», що відзначає закриття пивних. Години відбивають два історичних дзвони (відлито 1449 й 1772 років), що пережили пожежу у південній вежі.

Кафедра[ред.ред. код]

Кафедра

Різьблена єпископська кафедра XV століття приписується Ніколаусу Герхарту. Для природного посилення звуку кафедру притулено до колони в центрі головного нефу. Її прикрашають статуї чотирьох перших вчителів церкви — Августин Блаженний, Амвросій Медіоланський, Ієронім Стридонський, Григорій Великий. Перила сходів, що ведуть на кафедру, прикрашено фантастичним орнаментом з жаб та ящірок, що пожирають одна одну — алегорія боротьби добра і зла. Під сходами є невеликий скульптурний портрет «того, хто виглядає з вікна», вірогідно — автопортрет скульптора.

Капела Св. Валентина[ред.ред. код]

Всередині собору облаштовано шість відокремлених капел. У релікварії Св. Валентина, датованому 1440 роком і розташованому у верхньому ярусі «романської» вежі праворуч від порталу, до 1933 року зберігались головні реліквії храму. У 1933 частина з них була переміщена до музею при соборі. Зараз в капелі зберігаються рештки Святого Валентина, черепи святих Косми і Даміана, і шматочок скатертини Тайної Вечері.[6]

Усипальниці[ред.ред. код]

В самому соборі поховані:

  • Рудольф IV (князь — будівельник собору, помер 1365 року). Надгробок у головній залі — символічний; тіло поховано у підземному «герцогському склепі», закладеному самим Рудольфом.
  • Фрідріх III (помер у 1493), надгробок роботи Ніколауса Герхардта
  • Євгеній Савойський (помер у 1736)
  • 72 члени династії Габсбургів («герцогський склеп»). Більшість цих «могил» — символічні: починаючи з 1633 року, в соборі ховали серця (символи) монархів, а самі тіла — у Капуцинській церкві.
  • настоятелі собору

Катакомби[ред.ред. код]

Під східною половиною собору та під прилеглими зі сходу будинками розташовано катакомби — підземний цвинтар. У 1732 році імператор Карл VI заборонив поховання на старих кладовищах всередині міських стін, тому у XVIII столітті померлих ховали під землею. До повної заборони на підземні могили, виданої Йосипом II у 1783, під собором Св. Стефана було поховано до 11 тисяч тіл. «Катакомбами», на грецьку подобу, ці підземелля стали називати тільки у XIX столітті. У підземному єпископському склепі досі ховають вищих ієрархів австрійської церкви (останнє поховання у 2004).[7]

Примітки[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  1. Bermann, Moriz. Der Wiener Stefans-Dom und seine Seenswürdigkeiten in Geschichte, Kunst, Legenden- und Sagenbilde. Wien, Pest, Leipzig., 1878.
  2. Kurt, Hielscher. Österreich. Landschaft und Baukunst. Berlin-Zürich., 1928.
  3. Wasnuths. Lexicon der Baukunst. 3-4 Band. Berlin., 1929.
  4. Wien. Geschichte, Kunst, Leben. Wien., 1943.
  5. Ulmann, Ernst. Die Welt der gotischen Kathedrale. Berlin.,1981.
  6. Architektur des Mittelalters: Funktion und Gestalt. Weimar., 1983.
  7. Wien: [Bildband1]. Texte von Peter Pötscher. Frankfurt am Main., 1989.
  8. Conrad, Dietrich. Kirchenbau im Mittelalter: Bauplannung und Bauausführung. Leipzig., 1990.

Посилання[ред.ред. код]