Собор святого Стефана

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Собор святого Стефана
Wien - Stephansdom (1).JPG
Собор святого Стефана
48°12′30″ пн. ш. 16°22′22″ сх. д. / 48.20833° пн. ш. 16.37278° сх. д. / 48.20833; 16.37278Координати: 48°12′30″ пн. ш. 16°22′22″ сх. д. / 48.20833° пн. ш. 16.37278° сх. д. / 48.20833; 16.37278
Розташування Австрія, Відень
Початок будівництва 1359
Кінець будівництва 1511
Архітектурний стиль романський, готика, Ренесанс, бароко
Належність католицтво
Адреса A-1010 Відень, пл. Штефанплац 3
Веб-сайт www.stephansdom.at

Commons-logo.svg Собор святого Стефана у Вікісховищі

Собор святого Стефана у Відні (нім. Stephansdom, уживана назва Steffl) — архієпископський, кафедральний і приходський собор святого Стефана і Всіх Святих єпископальний собор архієпископства Відня; національний символ Австрії й символ міста Відень.

Розташований у Внутрішньому місті на площі Св. Стефана (Штефансплац). Перший храм на місці собору зведено у 11371147 роках; собор в сучасних межах збудовано у XIIIXV століттях й набув сучасного вигляду до 1511 року. Зараз перебуває на реставрації.

Історія[ред.ред. код]

Романська церква св. Стефана[ред.ред. код]

Розширення собору в XII — XV століттях:
Романські вежі й портал, 1230 — 1245
Друга церква , 1263
Альбертові хори, 1304 — 1340
Перебудова за Рудольфа IV, c 1359

Будівництво першої церкви св. Стефана, згадка про яке дійшла до наших днів, стало результатом угоди між маркграфом Леопольд IV із династії бабенбергів та єпископом Регінмаром з міста Пассау. Церква тоді знаходилась за межами віденської міської стіни, яка проходила там же, де раніше знаходились старі римські укріплення, тобто трохи на північний-захід від площі св. Стефана. Угода, в котрій вперше згадується віденський приход, була укладена у Маутерн-на-Дунаї. За цією угодою, маркграф передав віденський приход, що ймовірно знаходився неподалік від церкви св. Петра, єпископу, і отримав, у свою чергу, земельну ділянку із виноградником та частину землеволодіння віденського приходу, із тією умовою, що церква св. Стефана, а також інші малі церкви приходу переходять перед начало віденського священика.

У квітні 1147 року відбулося перше часткове освячення церкви св. Стефана, будівництво якої тоді не було повністю завершене. Церква була освячена єпископом Регінбертом фон Гагенау із Пассау. Розміри церковної споруди були для Відня того часу незвично великими, у чому можливо був намір засновника зробити церкву св. Стефана єпископальною, або, принаймні, герцогзькою церквою.

Перша романська церква, а з нею, і нинішній собор, була зведена у напрямку південного-сходу, у тому напрямку, де 26 грудня 1137 року відбувся схід сонця. У Діяннях святих апостолів йдеться про те, що св. Стефан незадовго перед своєю смертю побачив, як розгорнулися небеса (Дії 7:55). Перший промінь сонця, який падає на головний вівтар і освітлює собор, є символом «розгорнутих небес».

Втім, після багатьох століть від цієї церкви майже нічого не залишилося. Про її існування свідчать лише нечисленні архітектурні фрагменти, знайдені при розкопках. Середній неф церкви був завширшки в 12 метрів, а загальна ширина усіх трьох нефів складала 26 метрів. Єдине, що збереглося від цієї споруди, не враховуючи фундамента, який був знову засипаний після розкопок у 1945 році — це так звана «чорна кімната» у нижньому ярусі південної язичницької вежі, де зараз знаходиться сповідальня, а також частина першого ярусу західної споруди.

Пізній романський стиль[ред.ред. код]

Елементи споруди (пізній романський стиль), збудованої у період з 1230 по 1245 рік, добре помітні і підлягають відновленню. Добре збереглися, передусім дві фронтальні вежі цього періоду, що пізніше перебудовані у готичному стилі[1]. План перетворити церкву св. Стефана в резиденцію єпископа — привів до того, що стара церкву XII століття знесли, залишивши фундамент і цокольні яруси язицницьких веж.

На тому ж фундаменті збудували кафедральний собор. Собор мав форму базиліки, широкий поперечний неф і низькі хори. Західні емпори, що збереглися, їх колони, капітелі яких були прикрашені декоративним орнаментом у формі рослин і тварин, а також нервюри склепіння свідчать про багате оздоблення собору. Західні або «герцогзькі» між двома язичницькими вежами були спроектовані за аналогією з імператорським троном Карла Великого в Ахені та великими західними емпорами у старих німецьких імператорських соборах та представляли собою невелике відокремлене узвишшя, направлене до вівтаря. Вищі яруси веж були побудовані після пожежі 1258 року. Довжина знову зведеної споруди (пізній романський стиль) складала 70 метрів, а її ширина підкреслювалася двома 65-метровими західними вежами, які високо здіймалися над дахом собору.

23 квітня 1263 року відбулося урочистне освячення собору єпископом Отто із м. Пассау. У 1267 році священик Трансильванії магістр Гергард заснував товариство свячщеників, що існує і донині, якому ввірена «Cura animarum», тобто турбота про спасіння душ прихожан.

Готичний та ренесансний стилі в архітектурі собору[ред.ред. код]

Коломанський камінь у Єпископському порталі

Впродовж 13041340 років за короля Альбрехта I (1255—1308) та його сина, герцога Альбрехта II (1298—1358), під дієвим впливом віденської буржуазії почалося будівництво готичного кліроса із трьома апсидами. «Альбертинський клірос», який був побудований за аналогією з готичним кліросом абатської церкви Святого Хреста, Цістерцінзерабтайкірхе у Вінервальді, був освячений 23 квітня 1430 року єпископом Альбертом із Пассау.

Незабаром після цього при герцозі Рудольфі IV (1339—1365) були збудовані двохярусні західні або герцогзькі каплиці по сторонам. За його ініціативою у 1359 році почалася перебудова собору у готичному стилі. Будівництво собору тривало близько ста років. 23 березня 1361 року за єпископа Петра із м. Кур у Єпископський портал був замурований Коломанський камінь, на якому, за переказами, катували св. Коломана. У тому ж році почалося будівництво нефів собору. У 1365 році герцог Рудольф IV, який також є засновником Віденського університету, заснував незалежний від Пассау капітул Усіх святих, резиденція якого з тих пір мала знаходитися у соборі св. Стефана. У результаті це зіграло важливу роль при заснуванні у 1469 році єпископства у Відні.

Кафедра (1480)

У 1433 році завершилося будівництво шпиля Південної вежі, початок якому поклав Рудольф IV. Карнизи, що вінчають стіни поздовжнього нефа, були завершені у 1440 році, дах самого ж собору був закінчений лише у 1474 році. У цей час встановлювалися тісні стосунки між віденськими і празькими цехами будівельників і каменярів. Відень тоді був центром одного із чотирьох найважливіших цехів. У перід з 1417 по 1430 роки була збудована нижня сакристія, що примикала до південного поздовжнього нефа. Стіни поздовжнього нефа зводилися навколо романських стін. Завдяки цьому церковні служби усередині собору могли проводитися безперешкодно. Тільки після остаточного будівнцтва готичних стін головний романський неф був знесений. Кроквяна конструкція, збудована у 1440 році із модринового дерева, без застосування цвяхів, є гарним зразком готичного теслярського мистецтва. У 1446 році майстер Ганс Пухсбаум (1390—1454) приступив до будівництва склепіння собору.

Упродовж трьох століть церква Св. Стефана лишалась не більше ніж звичайним храмом. Імператор Фрідріх III, який у 1469 році добився створення у Віжні єпископства (так церква Св. Стефана стала кафедральним собором), поклав початок у 1450 році будівництво Північної вежі. Її безпосереднє будівництво якої почалося у 1467 році. За переказами, для будівництва фундаменту вежі імператор наказав в якості в'яжучого засобу вино, яке в результаті поганих погодних умов виявилося кислим. У 1459 році на регенсбурзькій цеховій раді будівельників і каменярів віденський цех був визнаний найголовнішим на південно-східній території Центральної Європи. На початку XVI століття роботи зі зведення вежі були припинені; остання кладка датується 1511 роком. Несприятливі економічні та соціальні умови, потреба, викликана війною з турками, та релігійні заворушення поклали кінець ідеї про будівництво великої середньовічної споруди.

У 1578 році Ганс Сафой (пом. 1578) завершив будівництво шпиля вежі у стилі Ренесанс. Наприклад, кафедра, створена у 1480 році або, так званий «оргельфус» — органний постамент, датований 1513 роком, роботи майстра Антона Пільграма (1460—1515), купель, лава для членів муніципалітету, що майже не збереглася після пожежі 1945 року, а також багаточисленні епітафії знаменитих жителів Відня та вчених університету мають велику художню цінність. Імператор Фердинанд II (1578—1637) підвищив віденського єпископа в ранг архієпископа-курфюрста.

Стиль бароко в архітектурі собору[ред.ред. код]

Головний вівтар (1647) у стилі бароко роботи Йоганна Якоба Пока та Тобіаса Пока

Собор піддався перебудові у стилі бароко, яка проходила у два етапи. За архієпископа Бройнера у 1647 році брати Йоганн Якоб Пок (1604—1651) та Тобіас Пок (1609—1683) завершили будівництво головного вівтаря у стилі бароко[1]. До того ж часу відноситься найстаріша риза собору, червона риза Бройнера, яка використовуються при богослужінні у день св. Стефана.

Головний вівтар собору побудований на кошти єпископа, у той час як оздоблення поздовжнього нефу побудоване на кошти громадян Відня. З 1677 року продовжувалася перебудова собору у стилі бароко (органи, імператорські молитовні, вівтарі). У 1683 році, під час другої облоги Відня турками, собор сильно постраждав, оскільки був мішенню турецьких гарматних ядер; понад 1000 з них влучили у ціль. У стінах Південної вежі і вздовжнього нефу досі збереглися окремі замуровані ядра. Під час облоги дах собору був замаскований полотнищами, аби створити у ворога враження, ніби у місті ще достатньо матеріальних резервів. 12 вересня 1683 року у битві, яка відбулася після богослужіння, проведеного отцем Марком д'Авіано, вдалося звільнити Відень від турків. На пам'ять про цю подію із захопленої турецької зброї був відлитий «Пуммерін» — найбільший дзвін собору. Дзвін був встановлений на Південній вежі собору. Наприкінці XVII століття собору були урочисто передані чудотворні ікони Богоматері: ікона «Марія у променях сонця» — у 1693 році, і у 1697 році — особливо шанована ікона «Марія Печ» (т.з. «Печська ікона»).

Із зведенням Відня в архієпископство собор св. Стефана перетворився у головну католицьку церкву архієпископства. У свідченнях паламаря Йоганна Вахтера від 1732 року йдеться про літургічне життя собору у часи бароко. За його свідченнями, у соборі відбулося 150 догослужінь, і, як мінімум, одна урочиста меса, прозвучало близько 1095 молитов із перебиранням чоток, 129 000 вірян побувало на сповіді. У тому ж році було закрите кладовище, що знаходилося коло собору. У 1755 році імператриця Марія-Терезія (1717—1780) наказала розширити герцогзький склеп, що знаходився під головним вівтарем, де був похований герцог Рудольф IV та інші члени ранньої династії Габсбургів. У 1782 році імператор Йосиф II заборонив проводити поховання у катакомбах собору. У тому ж році Папа Римський Пій VI прибув з візитом до імператора Йосифа II з тим, аби вплинути на політику, яку проводив імператор по відношенню до релігії, та відслужив у соборі св. Стефана урочисту месу з нагоди Пасхи. Тодішньому архієпископу Відня кардиналу Мігацці, який упродовж 46 років очолював архієпископство, він заповідав свої «найсвятіший» церковний одяг, що сьогодні зберігаються у ризниці.

Розташовані поруч із собором споруди поступово почали зносити. У 1699 році під час Реформації, із притаманною їй недооцінкою цінностей реліквій, втратила своє значеня і була знесена скарбниця церковних реліквій. До 1792 року зникли розташовані навпроти північної стіни собору будівлі півчих, паламарів та арендаторів катафалків, аби поглядові імператора Франца II (1768—1835) при його в'їзді до Відня безперешкодно відкривалася західна панорама собору.

XIX століття[ред.ред. код]

Під час війни з Наполеоном (1809) сам собор та його інтер'єр сильно постраждали. За минулі століття собор прийшов у занедбаний стан, але завдяки інтересу до пам'тників старовини у XIX столітті архітектурі собору була приділена особлива увага. Архітектор Фрідріх фон Шмідт (1825—1891) намагався дотримуватися єдності стилю та одночасно зберегти існуючу будівлю собору. У цей час інтер'єр собору поповнили численні предмети, виконані у неоготичному стилі.

У ході перебудови собору у 1853 році був завершений фронтон поздовжнього нефу, а у період з 1838 по 1860 роки старий шпиль Південної вежі був знесений і на його місці збудований новий. До цього тільки, так званий, «Фрідріхсгібель» — фронтон, що знаходився над Зінгерським порталом, був виконаний у скульптурній формі, інші ж були лише живописними зображеннями на полях фронтонів.

В період з 1859 по 1887 роки собор прикрашали вітражі, виконані у неоготичному стилі. В 1945 році вони були повністю зруйновані. В 1900 році середньовічні реліквії були перенесені із зали капітула до каплиці св. Валентина — верхню північну двохярусну каплицю, що розташована у західній споруді. До початку нового століття були розпочаті реставраційні роботи над романським західним фасадом і Великим порталом.

XX століття і сьогодення[ред.ред. код]

Якщо за попередні століття, під час турецьких облог міста і під час воєн з Наполеоном, собор уцілів і залишився непошкодженим, то в останні дні Другої світової війни була зруйнована майже половина собору. На початку Другої світової війни найцінніші культурні скарби були замуровані (Великий портал, церковна кафедра, склеп імператора Фрідріха) і були врятовані таким чином від пожежі, що сталася 1112 квітня 1945 року[2]. При пожежі, що перекинулася на собор із сусідніх будинків, були втрачені численні культурні цінності: готична кроквяна конструкція, пізньоготична лава для членів муніципалітету, що знаходилася у середньому нефі, пам'ятник на честь звільнення від турок, вітражі, Великий Вімпассінгський хрест, Леттнерський хрест, за виключенням голови і рук розіп'ятого, імператорські молебні, хоровий і Великий орган, більшість дзвонів, включаючи «Пуммерін».

Будівля собору була на 45% зруйнована. Завдяки зусиллям архієпископа кардинала д-ра Теодора Інніцера та архітектора Карла Голея, а також завдяки допомозі жителів Відня, австрійським федеральним землям та численним зарубіжним спонсорам собор був відновлений. 19 грудня 1948 року відбулося перше богослужіння у знову відновленому соборі. Урочиста церемонія відкриття собору була проведена 26 квітня 1952 року кардиналом Інніцером. Того ж дня до Відня був урочисто доставлений новий «Пуммерін», відлитий із обломків старого дзвону. Новий «Пуммерін» був встановлений на Північній вежі собору.

У 1953 році для поховання віденських єпископів у підземних галереях собору був збудований Єпископський склеп. У 1956 році були проведені реставраційні роботи Герцогського склепу каноніків. Новий орган був освячений у 1960 році кардиналом Фрінгзом із Кельна. У 1972 році було встановлене нове західне вікно, виготовлене у Тіролі. У 1983 і 1988 роках собор у рамках урочистого візиту відвідав Папа Римський Іван Павло II. У відповідності з новими церковними вимогами Другого ватиканського церковного собору у 1989 році був перебудований вівтар, після завершення якого відбулося освячення нового народного вівтаря. З нагоди 650-річчя ювілею з дня освячення Альбертинських хорів у 1991 році собору був переданий новий орган, який був встановлений на Апостольських хорах.

Після тривалих реставраційних робіт у 1997 році відбулося відкриття Великого порталу, приурочене до 850-ї річниці з дня освячення романської церкви св. Стефана. У цей час західні емпори були перетворені у місце для проведення виставок.

Символіка[ред.ред. код]

Деякі архітектурні елементи собору мають символічне значення. Прикраси ринв у вигляді міфічних тварин, встановлені на фасаді собору, були покликані відбивати злих демонів. Застосування римських будівельних матеріалів також мали сиволічне значення. Язичницькі елементи, що застосовувалися при будівництві собору, втрачали під час обряду освячення свою силу. На внутрішній стороні арки Великого порталу, праворуч, до сих пір знаходиться римська надгробна плита з майже стертим написом. У ніші порталу там, де знаходиться фігура грифа, у 1996 році був знайдений фрагмент римської надгробної плити, що зображує так звану «ту, що виглядує з вікна».

Біля Єпископського порталу у за гратчастою нішею знаходились статуї язичницьких богів. Під годиниками язичницьких веж в скульпутрній формі представлені ліворуч фалос і праворуч вульва. Ймовірно, що вони вказують на те, що раніше на місці собору знаходився храм родючості.

Екстер'єр[ред.ред. код]

Покрівля[ред.ред. код]

Покрівля

Естетична функція покрівлі собору — об'єднати в єдине ціле різні архітектурні частини собору: західний фасад, двохярусні каплиці, поздовжній неф та хори, а також слугувати зв'язуючою ланкою між собором та південною вежею. Покрівля на 37,85 метрів вища за поздовжній неф, і — на 25,30 метрів вища, ніж хори; її загальна довжина 110 метрів. Ширина покрівлі складає 35 метрів, а кут нахилу 65 градусів, доходячи у самих кутах місцями аж до 80 градусів. Завдяки цьому дождьова вода швидко стікає по поверхні покрівлі, одночасно очищуючи її.

Загальна вага конструкції покрівлі складає 605 тон. Покрівля замінила згорівшу під час пожежі 1945 року кроквяну конструкцію, що складалася із 3 000 колод, загальною площею у 1,5 км² — площа, яку займає восьмий район Відня (Йозефштадт). Особливість покрівлі собору надає використання 230 000 кольорових облицювальних черепиць. Вага однієї церепиці складає 2,5 кг. Кожна черпиця прибита двома мідними цвяхами до крокви покрівлі та закріплений додатково будівельним розчином. Якщо усі черпиці покрівлі викласти в одну лінію, то її довжина складе 51 км. Кольорова гама зигзагоподібного орнаменту поздовжнього нефу з ромбовидним візерунком складається із 10 кольорів.

Південну частину покрівлі над Альбертинськими хоромами прикрашають герб Австрійської імперії з датою 1831 р. і монограма F.I. (Франц I). Північну — герб Австрії та герб міста Відня із датою 1950 р. Облицювальна черепиця була привезена з Моравської області (м. Пашторна).

Портали[ред.ред. код]

Інтер'єр[ред.ред. код]

Печська ікона[ред.ред. код]

1676 угорець Ласло Шігрі замовив у селищі Печ ікону Божої матері на пам'ять про звільнення з турецького полону. Ікона опинилась у печській церкві й у 1696 прославилась чудесами; імператор Леопольд I вивіз її до Відня, лишивши селянам копію. Копія також вважалась чудотворною, тому Печ став місцем паломництва й був перейменований на Маріапеч. До 1945 ікона висіла при головному вівтарі, нині — у південно-західному куті, поряд з головним порталом.

Кафедра[ред.ред. код]

Різьблена єпископська кафедра XV століття приписується Ніколаусу Герхарту. Для природного посилення звуку кафедру притулено до колони в центрі головного нефу. Її прикрашають статуї чотирьох перших вчителів церквиАвгустин Блаженний, Амвросій Медіоланський, Ієронім Стридонський, Григорій Великий. Перила сходів, що ведуть на кафедру, прикрашено фантастичним орнаментом з жаб та ящірок, що пожирають одна одну — алегорія боротьби добра і зла. Під сходами є невеликий скульптурний портрет «того, хто виглядає з вікна», вірогідно — автопортрет скульптора.

Капела Св. Валентина[ред.ред. код]

Всередині собору облаштовано шість відокремлених капел. У релікварії Св. Валентина, датованому 1440 роком і розташованому у верхньому ярусі «романської» вежі праворуч від порталу, до 1933 року зберігались головні реліквії храму. У 1933 частина з них була переміщена до музею при соборі. Зараз в капелі зберігаються рештки Святого Валентина, черепи святих Косми і Даміана, і шматочок скатертини Тайної Вечері.[3]

Святі колонади[ред.ред. код]

Місця поховання у соборі[ред.ред. код]

В самому соборі поховані:

  • Рудольф IV (князь — будівельник собору, помер 1365 року). Надгробок у головній залі — символічний; тіло поховано у підземному «герцогському склепі», закладеному самим Рудольфом.
  • Фрідріх III (помер у 1493), надгробок роботи Ніколауса Герхардта
  • Євгеній Савойський (помер у 1736)
  • 72 члени династії Габсбургів («герцогський склеп»). Більшість цих «могил» — символічні: починаючи з 1633 року, в соборі ховали серця (символи) монархів, а самі тіла — у Капуцинській церкві.
  • настоятелі собору

Дзвони[ред.ред. код]

Разом у дзвіниці 23 дзвони, 20 з них використовуються, й у кожного — своя роль. Великий дзвін північної вежі, Новий Пуммерін, масою в 21 383 кг був відлитий 1951 року у Санкт-Флоріані та встановлений 1957 року замість однойменного дзвону, який було відлито 1711 й загинув 1945 року. Пуммерін дзвонить одинадцять разів на рік — у великі свята[4], в день освячення собору (23 квітня) та у новорічну ніч; найтриваліший, десятихвилинний, дзвін, відзначає смерть та інтронізацію папи та віденського архієпископа.[5][6] Це другий за величиною дзвін Європи (після Кельнського собору).

Для щоденного бою використовуються 11 дзвонів південної вежі з електричним приводом, встановлені 1960 року, масою від 35 до 5 700 кг. З них чотири використовуються перед початком звичайної меси, кількість збільшується до десяти у святкові дні й до одинадцяти — якщо служить сам архієпископ. Є особливий дзвін для заупокійної служби, й особливий «пивний дзвін», що відзначає закриття пивних. Години відбивають два історичних дзвони (відлито 1449 й 1772 років), що пережили пожежу у південній вежі.

Скаристії[ред.ред. код]

Скарбниця[ред.ред. код]

Архітектура[ред.ред. код]

Розміри[ред.ред. код]

  • Висота південної вежі — 136,44 м
  • Висота північної вежі — 68,3 м
  • Висота стін бокових нефів —60 м
  • Довжина й ширина собору на рівні землі — 198,2×62 м

У часи Габсбургів жодна з церков Австро-Угорщини не могла бути вищою за південну вежу собору Св. Стефана.[7]

Прикраси[ред.ред. код]

Поблизу головного порталу в «романській стіні» (сам портал — традиційний готичний) й по периметру стін розташовані:

Орган з чотирма рядами клавіш, ста двадцятьма п'яти регістрами та десятьма тисячами органних труб. Цей «орган-велетень» один з найбільших у Європі. На його найдревнішій частині — основі періоду пізньої готики (1513) — автор інструменту, Антон Пільграм, увіковічив себе, розмістивши там свій бюст.

Катакомби[ред.ред. код]

Під східною половиною собору та під прилеглими зі сходу будинками розташовано катакомби — підземний цвинтар. У 1732 році імператор Карл VI заборонив поховання на старих кладовищах всередині міських стін, тому у XVIII столітті померлих ховали під землею. До повної заборони на підземні могили, виданої Йосипом II у 1783, під собором Св. Стефана було поховано до 11 тисяч тіл. «Катакомбами», на грецьку подобу, ці підземелля стали називати тільки у XIX столітті. У підземному єпископському склепі досі ховають вищих ієрархів австрійської церкви (останнє поховання у 2004).[8]

Спонсори[ред.ред. код]

Спонсорами собору св. Стефана виступають:[1]

  • AGRANA
  • Австрійська асоціація страхувальників (VVO)
  • Böhler-Uddeholm
  • café+co
  • Casinos Austria (CASAG)
  • Eli Lilly and Company
  • OMV
  • Австрійський контрольний банк (OeKB)
  • Österreichische Lotterien

Примітки[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  • Bermann, Moriz. Der Wiener Stefans-Dom und seine Seenswürdigkeiten in Geschichte, Kunst, Legenden- und Sagenbilde. Wien, Pest, Leipzig., 1878.
  • Kurt, Hielscher. Österreich. Landschaft und Baukunst. Berlin-Zürich., 1928.
  • Wasnuths. Lexicon der Baukunst. 3-4 Band. Berlin., 1929.
  • Wien. Geschichte, Kunst, Leben. Wien., 1943.
  • Ulmann, Ernst. Die Welt der gotischen Kathedrale. Berlin.,1981.
  • Architektur des Mittelalters: Funktion und Gestalt. Weimar., 1983.
  • Wien: [Bildband1]. Texte von Peter Pötscher. Frankfurt am Main., 1989.
  • Conrad, Dietrich. Kirchenbau im Mittelalter: Bauplannung und Bauausführung. Leipzig., 1990.

Посилання[ред.ред. код]