Соліпсизм

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Соліпси́зм (лат. solus ipse — тільки сам) — теоретична установка, крізь призму якої увесь світ бачиться породженням свідомості (Я), котре — єдине, що дано безсумнівно, повсякчас тут.

«Мій розум — єдина річ, яка існує

Попри те, що подібні ідеї висували ще античні скептики, про соліпсизм може йтися тільки в епоху Нового часу — після розумового експерименту Декарта з радикального витиснення із Я всього недостовірного, в результаті чого одночасно рвуться усі зв'язки зі світом і виставляється вимога до Я — ґрунтуючись лише на самоосмисленні, вибудувати цілком і повністю весь досвід світу й надати йому безсумнівності. Цей підхід приймається більшістю наступних теоретиків пізнання. Однак одночасно виникає проблема обґрунтування загальнозначущості такого пізнання, розв'язувана у більшості випадків психофізіологічно — на підставі положення, що всі люди влаштовані подібним чином і використовують схожі знаки (що є виходом за межі установки соліпсизму).

Спробу розв'язати проблему соліпсизму, одночасно зберігаючи пріоритет розумової позиції Декарта, зробив Гуссерль — у вигляді розробки теми інтерсуб'єктивності і монадичного співтовариства. Однак Гуссерлю так і не вдалося обґрунтувати загальзначущість своїх висновків поза припущенням сфери дорефлексивного («життєвий світ» у пізнього Гуссерля), того, що існує до Я й визначає його народження. Труднощі полягають у тому, що жодні теоретичні засоби не можуть виступити фундаментом віри, необхідної для подолання думки, що існує лише мій досвід.

Див. також[ред.ред. код]