Соліпсизм
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Соліпсизм (лат. solus ipse — тільки сам) — теоретична установка, крізь призму якої увесь світ бачиться породженням свідомості (Я), котре — єдине, що дано безсумнівно, повсякчас тут.
- «Мій розум - єдина річ, яка існує.»
Незважаючи на те, що подібні ідеї висували ще античні скептики, про соліпсизм може йтися тільки в епоху Нового часу - після розумового експерименту Декарта з радикального витиснення із Я всього недостовірного, в результаті чого одночасно рвуться усі зв'язки зі світом і виставляється вимога до Я - ґрунтуючись лише на самоосмисленні, вибудувати цілком і повністю весь досвід світу й надати йому безсумнівності. Цей підхід приймається більшістю наступних теоретиків пізнання. Однак одночасно виникає проблема обґрунтування загальнозначущості такого пізнання, розв'язувана у більшості випадків психофізіологічно - на підставі положення, що всі люди влаштовані подібним чином і використовують схожі знаки (що є виходом за межі установки соліпсизму).
Спроба розв'язати проблему соліпсизму, одночасно зберігаючи пріоритет розумової позиції Декарта, була зроблена Гуссерлем — у вигляді розробки теми інтерсуб’єктивності і монадичного співтовариства. Однак Гуссерлю так і не вдалося обґрунтувати загальзначущість своїх висновків поза припущенням сфери дорефлексивного («життєвий світ» у пізнього Гуссерля), того, що існує до Я й визначає його народження. Труднощі полягають у тому, що жодні теоретичні засоби не можуть виступити фундаментом віри, необхідної для подолання думки, що існує лише мій досвід.
