Соната для віолончелі соло (Ліґеті)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Соната для віолончелі соло — ранній твір Дьордя Ліґеті. Соната була написана у 1948 — 1953 роках. Твір був різко негативно сприйнятий Спілкою композиторів комуністичної Угорщини. Сонату не дозволяли публікувати і виконувати. Тільки через чверть століття (у 1980-х — 90-х роках), виконання сонати відновилося, і з тих пір вона увійшла до стандартного репертуару багатьох віолончелістів. Ліґеті було простіше написати для віолончелі ніж для якогось іншого струнного інструменту тому, що він ознайомився з інструментом у консерваторії у м. Клуж. Пізніше також були заохочення від друзів-віолончелістів, серед яких Зіґфрід Пальм (нім. Siegfried Palm), для якого він написав свій перший концерт. Соната складається з двох частин: Dialogo і Capriccio.

Історія створення сонати[ред.ред. код]

Завершуючи навчання в консерваторії ім. Ференца Ліста в Будапешті, Дьордь Ліґеті зарекомендував себе як дуже обдарований студент. У цьому ж році, він написав Dialogo, що пізніше стало першою частиною сонати для віолончелі соло. Цей твір було написано для студентки-віолончелістки Анни Вірані (Annuss Virány), яка теж навчалася у Будапештській академії музики, і в яку композитор був закоханий. Вірані ознайомилася з твором, втім, ніколи його не виконувала. Декілька років потому, а саме у 1953 році, Лігеті зустрівся з Вірою Денс (Vera Dénes), уже доволі відомою віолончелісткою. яка попросила його написати музичний твір. На той час Ліґеті написав лише одну невиконану роботу для віолончелі, і тому запропонував розширити Dialogo у «коротку сонату з двох частин», додавши, віртуозну частину, що отримала назву «Капріччіо». Угорщина, як і раніше, перебувала під радянською окупацією, тож твори Ліґеті перевірялися підконтрольною комуністичній партії Спілкою композиторів Угорщини. Сонату було заборонено виконувати до 1979 року.

Аналіз твору[ред.ред. код]

Діалоґо (Dialogo)[ред.ред. код]

Перший такт «Діалоґо»

Лігеті сам визнавав, що його рання творчість (до 1956 року) була під сильним впливом Бели Бартока і Золтана Кодаї . Частина складається з шістнадцяти тактів. Втім, тактові риски тут до певної міри є умовністю, вони лиш вказують на фразування. Згідно з побажаннями автора, твір треба виконувати «Adagio (повільно, спокійно), rubato, (вільно) cantabile (наспівно)». Частина починається двома парами акордів, що виконуються піццикато, розділених прийомом глісандо. Це — розширена віолончельна техніка, яку так захищав Барток. Застосовується дорійський лад від ноти «Ре». В цій частині використовуються тембральні і ладові можливості. Нижня пара струн («чоловічий голос») характеризується дорійським ладом від ноти «Ре». У той час як верхня пара струн («жіночий голос») характеризується тональними взаємозв’язками, де нота «ре» відчувається як тоніка. Можливо, мелодія навіяна давніми модальними ладами, які переважали у східно-європейській народній музичній традиції.

Капрічіо (Capriccio)[ред.ред. код]

Якщо перша частина за своїм романтичним стилем нагадує Кодаї, то друга – є однозначно «бартоківською». Ліґеті так написав про «Капрічіо»: «через те, що друга частина має «амбіцію», стати частиною сонати, я написав її в сонатній формі. Це віртуозна п’єса у моєму пізнішому стилі, що є ближчим до Бартока. Мені було 30 років, коли я її написав. Я любив віртуозність, і використовував «гру на межі можливостей».

Насправді «Капріччіо» написано безпосередньо під впливом каприсів для скрипки Паганіні, котрими Лігеті захоплювався, іще будучи дитиною. Як контраст до ліричного рубатного «Діалого», «Капріччіо» написано майже повністю у невблаганному розмірі 3/8, що раптово перериваються тільки в середній частині, як згадка про «діалоґо». Твір позначений «престо кон слачо та форте віґорозо». Спочатку два короткі мотиви експонуються окремо, але потім сплітаються разом, в наростаючому заплутаному масивному крещендо, яке спадає у модальній другій темі побічної партії з педальним звуком «ля». Ця тема та початковий мотив є у тритонному співвідношенні – це широковживаний композиторський прийом Бартока. У середині частини коротко проходить тема «Діалого», що пов’язує обидві частини сонати в один твір. Після цього знову наступає «Капріччіо», яке переростає у резюмуючу (tutta la forza) коду, що завершується у соль-мажорі.

Посилання на джерела[ред.ред. код]

Література, зовнішні посилання[ред.ред. код]

  • Antokoletz, Elliot. The Music of Bela Bartok: A Study of Tonality and Progression in Twentieth-Century Music. Berkeley: University of California Press, 1990.
  • Beech, Søren. “A Ligeti Masterwork. Exploring the Structure of György Ligeti’s Sonata for Solo Cello.” Strings 21, no. 4 (November 2006): 32, 34-38.
  • Campbell, Murray, Clive Greated, and Arnold Myers. Musical Instruments: History, Technology, and Performance of Instruments of Western Music. New York: Oxford University Press, 2004.
  • Paul Griffiths: György Ligeti. Robson Books 1997. ISBN 1-86105-058-5
  • Steinitz, Richard. György Ligeti: Music of the Imagination. Boston: Northeastern University Press, 2003.
  • Сумарокова В.Г., Білоусова Ю.В., Веселіна О.Ю., Кононова М.В., Ларчіков В.В. Сучасне віолончельне мистецтво: естетика, теорія, практика: Навчальний посібник для вищих навчальних закладів культури і мистецтва ІІІ-IV рівнів акредитації.- Одеса:ВМВ, 2009. – 160 с.
  • Toop, Richard. György Ligeti. London: Phaidon Press, 1999.