Софійський собор (Київ)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Запит «Софія Київська» перенаправляє сюди; див. також інші значення.
Собор святої Софії
Свята Софія Київська.jpg
Собор святої Софії - Премудрості Божої
50°27′ пн. ш. 30°30′ сх. д. / 50.450° пн. ш. 30.500° сх. д. / 50.450; 30.500
Розташування Україна, Київ
Засновник князь Володимир Великий,
князь Ярослав Мудрий
Початок будівництва 1011 (перший храм),
1017 (другий храм)
Кінець будівництва 1018 (перший храм),
1037 (другий храм)
Архітектурний стиль візантійський (первісний), українське бароко (сучасний)
Належність музей
Адреса Софійська площа
Веб-сайт sophia.sophiakievska.org/uk

Commons-logo.svg Софійський собор (Київ) у Вікісховищі

Собор святої Софії — Премудрості Божої, Софія Київська або Софійський собор — християнський собор в центрі Києва, пам'ятка української архітектури та монументального живопису 1118 століть, одна з небагатьох уцілілих споруд часів Київської Русі. Одна з найголовніших християнських святинь Східної Європи, історичний центр Київської митрополії.

Міститься на території Софійського монастиря, є складовою Національного заповідника «Софія Київська» (крім собору, до цього заповідника належать Золоті Ворота, Андріївська церква, Кирилівська церква в Києві та Судацька фортеця).

Собор як головний храм держави відігравав роль духовного, політичного та культурного центру. Під склепінням Св. Софії відбувалися урочисті «посадження» на великокняжий престол, церковні собори, прийоми послів, затвердження політичних угод. При соборі велося літописання, були створені перші відомі на Русі бібліотека та школа.

Історія Собору[ред.ред. код]

Київ: Собор святої Софії
і прилеглі монастирські споруди,
Успенська Києво-Печерська лавра
Kiev: Saint-Sophia Cathedral
and Related Monastic Buildings,
Kiev-Pechersk Lavra *
* Назва в офіційному англомовному списку

World Heritage Logo global.svg    Світова спадщина    Прапор ЮНЕСКО
Chrám svaté Sofie (Kyjev).jpgPresent exterior is the result of 17th-century remodeling.
50°27′10″ пн. ш. 30°30′51″ сх. д. / 50.45277777777800310° пн. ш. 30.51444444444399906° сх. д. / 50.45277777777800310; 30.51444444444399906
Країна Україна Україна
Тип Культурний
Критерії i, ii, iii, iv
Об'єкт № 527
Регіон ЮНЕСКО Європа і Північна Америка
Історія реєстрації
Зареєстровано: 1990 (14 сесія)

Commons-logo.svg Софійський собор (Київ) у Вікісховищі

У «Повісті минулих літ» заснування Софійського собору значиться під 1037 роком; в Новгородському літописі подія позначена 1017 та 1037 роками.

Засновником собору літописні джерела визначають київського князя Ярослава Володимировича (Мудрого). Інші джерела дають можливість пов'язувати заснування собору з іменем Володимира Великого. Сучасник будівництва собору митрополит Іларіон Київський у своєму «Слові про Закон і Благодать», згадуючи Софійський собор, говорить, що в його створенні Ярослав завершив справу свого батька Володимира; німецький єпископ Тітмар Мерзебурзький (†1018) згадує під 1018 роком функціонуючий Софійський монастир у Києві . Останніми роками набула популярності гіпотеза про заснування Софії Київської князем Володимиром. Доктор історичних наук Надія Нікітенко, підтримана кандидатом історичних наук В'ячеславом Корнієнком, висунула гіпотезу: храм закладено 4 листопада 1011, освячено 11 травня 1018, спорудження розпочав Володимир Великий, завершив Ярослав Мудрий. Ця концепція побудована на підставі нової інтерпретації світських фресок та знайдених на фресках собору графіті, датованих 1018/21, 1019, 1022, 1023, 1028, 1033 і 1036 роками; на підставі свідчень Іларіона та Тітмара[1].

Ця гіпотеза дискутується;[2][3], її знайшли достатньо переконливою для святкування у 2011 р. 1000-річчя заснування Софійського собору[4]; ювілей відзначили на міжнародному і загальнодержавному рівнях за рішенням ЮНЕСКО і за Указом Президента України[5].

Але Тітмар у своїй хроніці написав:

« «VIII.16 (1018) ... Архієпископ міста прийняв їх , як приходили , з мощами святих та іншими святощами різними в монастирі св. Софії , що рік перед тим згорів від нещасливого випадку .»  »

 — тобто було 2 Софійських собори, перший з яких згорів 1017-го року, про що в літописі є коротка згадка:

« «В лѣт̑ . ҂s҃ . . ф҃ . к҃е . [6525 (1017)] Ӕрославъ . ввоиде в Кыєвъ . и погорѣша цр҃кви . »  »

 — можливо підчас цієї пожежі Софія Київська і згоріла, про що Тітмар двома словами і сказав . Спаливши 1016/17-го року першу Софію Ярослав почав швидке будівництво нового собору . Очевидно, що доклавши всіх зусиль Собор добудували влітку/восени 1018, тобто лиш за 1,6 рік і тоді почався розпис храму . Очевидно, тільки-но збудований, але не розписаний собор згадує Тітмар, тобто Софійський собор збудували за часів Ярослава . Всі роботи закінчили близько 1036-го, коли під його стінами Ярослав розгромив печенігів . 1037-го року собор освятили і заснували в ньому бібліотеку.

Храм присвячено Софії — Премудрості Божій — одній з найскладніших абстрактних категорій християнського богослів'я, що має багато тлумачень. За апостолом Павлом, Софії символічно відповідає іпостась Христа — втіленого Слова Божого. Пізніше, коли поширилося ототожнення Софії з Божою Матір'ю, храмове свято київського собору перенесли на 8 (21) вересня — день Різдва Богородиці. Художній образ Софійського собору мав втілити багатогранний зміст, вкладений у цей символ. Це пояснює його грандіозні розміри та надзвичайно ускладнена структура; інтер'єр Софії відтворює середньовічну модель Всесвіту, зовнішній вигляд — образ Граду Божого — Небесного Єрусалима.

Реконструкція (макет) первісного вигляду Софійського Собору

За багатовікову історію собор пережив навали ворогів, пограбування, часткові руйнування, ремонти, перебудови.

Київський Софійський собор був однією з найбільших будівель свого часу. Загальна ширина храму — 54,6 м, довжина — 41,7 м, висота до зеніту центральної бані — 28,6 м. Собор має 5 нав, завершених на сході апсидами. Увінчаний 13 верхами з банями, покритими свинцевими листами, що утворюють ступінчастий пірамідальний силует, оточений з трьох боків двома рядами відкритих галерей, з яких внутрішній має два яруси. Довгий час вважали, що галереї прибудовані до собору пізніше; дослідження останнього часу довели, що вони пов'язані єдиним задумом, виникли водночас. Хрестильня, вбудована у західну галерею, належить до середини XII ст.

Стіни викладені з великих природних каменів — граніту й рожевого кварциту, ряди яких розділені рядами пласкої цегли — плінфи. Мурування виконували на рожевому вапняно-цем'янковому розчині. Первісно собор не був зовні потинькований і побілений.

1051 — на київський престол в соборі висвячений митрополит Іларіон Київський.
1054 — в соборі похований Київський князь Ярослав Мудрий.
1055-1062 — собор розбудовував Великий князь Київський Ізяслав Ярославич.
1093 — в соборі поховали князя Всеволода І.
1113 — в соборі коронували Великого князя Київського Володимира ІІ Мономаха
1125 — в соборі поховали Володимира ІІ Мономаха

Софійський кафедральний собор, початок 1910-х років
Фасад Софійського собору, 1918 рік


1154 — в соборі відбувся похорон князя В'ячеслава.
1169 — Київ захопив і зруйнував владимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський, забрав із Софії всі золоті речі, церковні реліквії, зокрема, ікону Пресвятої Богородиці.
1240 — під час зруйнування Києва ханом Батиєм Софіївський собор встояв, але був пошкоджений і пограбований.
1375 — собор ремонтував митрополит Кипріян.
1416 — Київ розграбував і спалив хан Едіґей, у 1482 — кримський хан Менґлі-Ґірей.
1497-1577 — собор залишався без догляду.
1577 — Богуш Гулькевич-Глібовський своїм коштом відремонтував собор.

Малюнок голландського художника Абрагама ван Вестерфельда (1651 р.)

1596 — за свідченнями Реґінальда Гайденштайна: храм перебував у «жалюгідному стані», через це служби в ньому не проводились; вартував величезних коштів, структурою та майстерністю виконаних робіт не поступався константинопольським, венеційським.[6]

Нове відродження Софії Київської пов'язане з київським митрополитом Петром Могилою: 16331647 років провів капітальний ремонт собору, оздобив його. Навколо собору спорудили дерев'яні монастирські будівлі, всю територію обнесли високою дерев'яною огорожею. До робіт у соборі Петро Могила залучив італійського архітектора Октавіано Манчіні. Основними будівельними матеріалами були цегла, вапняно-піщаний розчин; цеглу часто застосовували для мурування стін, склепінь, фундаментів. Внаслідок нерівномірності випалювання цегла мала різні відтінки — від темно-червоного до світло-жовтого. Зазвичай всі внутрішні приміщення будинків мали склепінчасті перекриття. У житлових приміщеннях стояли печі, оздоблені візерунчастими полив'яними кахлями, що надавало інтер'єрам особливого колориту.

1638 — при соборі засновано чоловічий монастир.
1651 — позолочено верхні малі куполи.
1654 — кияни затвердили у Софійському соборі рішення Переяславської ради про союз із Московією.
1690-1707 — митрополит Варлаам Ясинський провів капітальний ремонт собору (при матеріальній допомозі гетьмана Івана Мазепи): у галереях надбудовано поверхи, встановлено 4 нові куполи, перебудовано на бароковий стиль верхи старих веж. Спорудили нову муровану дзвіницю, звану мешканцями Києва «Тріумфальна дзвіниця». Гетьман Іван Мазепа позолотив головний купол своїм коштом.
1697 — велика пожежа знищила дерев'яні будівлі Софійського монастиря.
1699 — почалося спорудження нових кам'яних будівель навколо собору (тривало по 1767 р.). Збудовано дзвіницю, трапезну, хлібню (пекарню), палати митрополита, західні ворота (Браму Заборовського), монастирський мур, південну в'їзну башту, Братський корпус, бурсу. В архітектурі цих будівель і в зовнішньому вигляді Софіївського собору після реконструкції знаходимо характерні риси української барокової архітектури XVII–XVIII століть.
1786 — монастир скасовано, його землі секуляризовано.
1843-1853 — позолочено іконостаси. Надбудовано 4-й поверх дзвіниці.
1851-1852 — реконструйовано дзвіницю.

Межі охоронної (буферної) зони об'єкта Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО «Свята Софія»

1917 — Комітет охорони старовини та мистецтва почав дослідження Софії.
29 квітня 1918 — у соборі єпископ Никодим (Кротков) миропомазав Павла Скоропадського на гетьмана всієї України.

1921 — у Софії Всеукраїнський церковний собор висвятив протоєрея Василя Липківського на Митрополита Київського і всієї України УАПЦ.

19281930 років Всеукраїнська академія наук створила Софійську комісію, яка врятувала собор від знищення більшовиками (секретар комісії — Барвінок Володимир Іванович).

1934 — територію Софійського монастиря оголосили Державним історико-архітектурним заповідником.

Комуністичний уряд заборонив служіння в соборі. Всі золоті та срібні речі (царські ворота, ікони, срібні кадила, свічники, церковні ризи, книги) забрано, позолочені іконостаси розібрано, золото здерто, решту — спалено.

У вересні 1941, за свідченням колишнього завідувача Софійського заповідника Олексія Повстенка, більшовики намагалися замінувати та підірвати собор, але німецькі сапери запобігли цьому.

1943 — за гітлерівської окупації Києва експонати Софіївського архітектурно-історичного музею розграбовано, частину дорогих ікон, фотоархівів вивезли до Німеччини.

1950-ті рр. — у соборі провели реставрацію, під час якої виявили та відкрили фрески 11 століття (фрагментарно, там, де вони збереглися), відновили фрески 18 століття.

1990 — ансамбль Софійського монастиря занесено до Переліку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

Зараз — Національний заповідник «Софія Київська».

Схема території Київського Собору[ред.ред. код]

  1. Софійський собор
  2. Дзвіниця
  3. Будинок митрополита
  4. Трапезна церква
  5. Братський корпус
  6. Бурса
  7. Консисторія (хлібня)
  8. Південна в'їзна вежа
  9. Брама Заборовського
  10. Келії
  11. Монастирський готель
  12. Пам'ятна стела бібліотеці Ярослава Мудрого

Інтер'єр собору[ред.ред. код]

Збереглися і крізь віки до нас дійшли 260 кв. метрів мозаїк та 3 тисячі кв. метрів фресок. Навряд чи десь в Європі можна знайти стільки фресок та мозаїк 11 сторіччя, що збереглися в одній церкві.

Мозаїки[ред.ред. код]

Біля кожної мозаїчної композиції є написи грецькою мовою, що пояснюють сюжет. Імена мозаїстів невідомі. Однак художні особливості окремих зображень і способи укладання смальти дають можливість визначити склад бригади майстрів у кількості восьми чоловік (не рахуючи підмайстрів).

Особливу цінність становлять мозаїки ХІ ст., які прикрашають головні частини храму — центральну баню і головний вівтар; зображені основні персонажі християнського віровчення. Вони розташовані в строгому порядку згідно з «небесною ієрархією».

Богоматір Оранта (мозаїчний з використанням смальти образ з собору Київської Софії)

Витвором мистецтва мозаїки вважається зображення Оранти розміщеної в центральній апсиді — фігури Святої Діви Марії, руки якої підняті в молитві. Мозаїка має 6 метрів в вишину. Унікальність: виконане на внутрішній поверхні куполу Собору, з різних точок Оранта виглядає зображеною у різних позах — стоячи, схилившись у молитві чи на колінах.

Мозаїка в центральному куполі — Христос

Усі мозаїки собору виконані на сяйному золотому фоні, їм притаманні багатство барв, яскравість і насиченість тонів. При всій кольоровій різноманітності мозаїк переважними тонами є синій і сіро-білий у поєднанні з пурпуровим.

Кожний колір має багато відтінків: синій-21, зелений-34, червоно-рожевий-19, золотий-25 та ін. Це свідчить про високий розвиток у стародавній Русі скловарної справи і техніки виготовлення смальти. Всього палітра мозаїк собору налічує 177 відтінків кольорів. Наразі сучасні майстри, використовуючи методи 11 сторіччя, не в змозі виготовити таку різноманітність кольорів мозаїки.

Мозаїка в центральному куполі — Архангел

Смальта виготовлена зі скла, забарвленого в різні кольори додаванням солей і окисів металів. Зображення виконані безпосередньо на стіні шляхом вдавлювання у вогку штукатурку кубиків смальти, розміри яких у середньому близько 1 см³. У наборі облич часто зустрічаються дрібніші кубики — близько 0,25 см³. Ґрунт під мозаїками тришаровий, загальна товщина його 4 — 6 см. Крім смальти, використано кубики з природного каміння.

Марк Євангеліст (фрагмент)

У зеніті центральної бані зображений Христос Пантократор (Вседержитель), який царює над усім простором.

Навколо Христа-Вседержителя — чотири архангели, з яких лише один — мозаїчний, а інших в кінці XIX ст. домалював олією М. О. Врубель.

У простінках між вікнами барабана зображені дванадцять апостолів, з них мозаїчною збереглася лише верхня частина постаті Павла.

З чотирьох зображень євангелістів на парусах, що підтримують баню, цілком залишилась постать Марка на південно-західному парусі.

На північній і південній підпружних арках розташовано п'ятнадцять мозаїчних медальйонів із зображенням мучеників. На стовпах передвівтарної арки — мозаїчна сцена «Благовіщення»

Фрески[ред.ред. код]

Фреска — це розпис мінеральною фарбою на вологому тиньку.

Фрески, що збереглися в Софійському соборі, датуються ХІ століттям — вони були виконані під час будівництва собору. В XIX столітті, під час реконструкції собору, фрески були поновлені олійними фарбами, які, як правило, повторювали контури старих зображень.

В ХХ столітті, під час чергової реставрації вченими було виявлено, що велика частина фресок ХІ століття збереглася під шаром тиньку та олійних фарб, і, де це було можливо, старі фрески були відкриті.

Княжий портрет, південна половина. Фреска ХІ століття

Колірна гама древніх фресок створювалася на поєднанні темно-червоних, жовтих, оливкових, білих тонів та блакитного тла. Для розпису Софії характерна чіткість композиції, виразність образів, барвистість, органічний зв'язок з архітектурою. Весь ансамбль стінопису Софії Київської за своїм змістом був підпорядкований єдиному задуму — вкоріненню недавно прийнятого християнського віровчення й утвердженню феодальної влади. Разом з тим розпис головного храму держави повинен був показати велич Русі, її міжнародне визнання, роль київського князівського дому в політичному житті Європи. Тому в Софії значне місце відведено світським композиціям. На трьох стінах центрального нефу, напроти головного вівтаря, було написано княжий сімейний портрет засновника собору. Портрет традиційно пов'язують з родиною Ярослава Мудрого. За версією Надії Нікітенко, тут зображено родину Володимира Святославича. На портреті князь Володимир і княгиня Анна очолювали урочисту ходу своєї родини, причому князь тримав у руках модель храму[7].

Свята Євдокія. Фреска XI ст.

На жаль, до нашого часу від цієї фрескової композиції уціліли лише постаті дітей князя на південній і частково на північній стінах. Про решту зображень розповідає малюнок голландського художника Абрагама ван Вестерфельда, який бачив фреску в середині XVII століття.

У сходових вежах, що ведуть на княжі хори, зберігся унікальний палацовий цикл світських фресок. Тут представлені сцени візантійського придворного життя, змагання на константинопольському іподромі, музики, акробати, мисливські сюжети. Доктор історичних наук Сергій Висоцький визначає ці фрески як зображення прийому в середині Х ст. княгині Ольги візантійським імператором Костянтином Багрянородним[8]. Натомість професор Надія Нікітенко доводить, що фрески веж складають великокняжий тріумфальний цикл, який ілюструє укладення на зламі 987/8 рр. династичного шлюбу князя Володимира і візантійської принцеси Анни, що поклав початок хрещенню Русі[9].

На стінах обох веж добре видно орнаменти, символічні малюнки та численні мисливські сцени: «Полювання на ведмедя», «Боротьба ряджених», «Полювання на вепра» тощо. Фрески веж — унікальна пам'ятка середньовічного монументального мистецтва і важливе історичне джерело, що свідчить про культурні зв'язки Київської Русі та Візантії.

Звертає на себе увагу розпис, що зберігся в колишній хрестильні собору, зокрема фрескова композиція XI століття «Сорок севастійських мучеників». Хрестильнею приміщення стало на межі XI–XII сторіч, коли в арку галереї було вбудовано апсиду. Фрески апсиди — «Хрещення» і постаті святителів — відбивають стилістичні особливості монументального мистецтва того часу.

Фрески збереглися в усіх древніх приміщеннях собору, в першу чергу на стінах центрального підбанного простору (євангельські сцени).

У бокових вівтарях — жертовнику і дияконнику — збереглися цикли фрескових композицій, що розповідають про діву Марію (вівтар Іоакима та Анни) і про діяння апостола Петра (вівтар Петра і Павла).

Розпис південного вівтаря (Михайлівського) присвячений архангелу Михаїлу, який вважався на Русі покровителем Києва і князівської дружини. Фрески крайнього, північного вівтаря оповідають про святого Георгія — духовного патрона князя Ярослава Мудрого. Великий інтерес викликає цикл фрескового розпису, що зберігся на хорах. Це сюжети «Зустріч Авраамом трьох подорожніх», «Гостинність Авраама», «Жертвоприношення Ісака», «Три отроки в пещі огненній», «Тайна вечеря», «Чудо в Кані Галілейській» тощо.

Значне місце в розписах собору займають орнаменти: вони обрамовують віконні та дверні прорізи, підкреслюють лінії арок і склепінь, збігають пілонами й стовпами, панеллю проходять понад підлогою.

Графіті[ред.ред. код]

Запис про смерть великого київського князя Ярослава Мудрого.

На стінах Софійського Собору досі залишилися написи та малюнки, залишені священиками та відвідувачами собору.

Ці написи та малюнки мають загальноприйняту назву — графіті. На сьогодні виявлено понад 7000 графіті ХІ — початку XVIII ст. Кількість графіті свідчить про високий рівень писемності в Русі-Україні. Найпомітнішими дослідниками і відкривачами більшості графіті є історик Сергій Висоцький та сучасний дослідник кандидат історичних наук В'ячеслав Корнієнко[10].

Деякі графіті Софії Київської виконані не кирилицею, а глаголицею.

Автограф Володимира Мономаха

Графіті містять цінні відомості про різні сторони життя Київської Русі — зокрема, збереглися записи про смерть Ярослава Володимировича (Мудрого), автограф Володимира Мономаха, запис про мирний договір, укладений наприкінці XI ст. між князями Святополком Ізяславичем, Володимиром Мономахом і Олегом Святославичем на р. Желані (зараз — Жуляни), купівлю княгинею, дружиною Всеволода Ольговича, Боянової землі (середина ХІІ ст.). На стінах Софії виявлено цикл дуже ранніх дат, що складають есхатологічний календар і засвідчують очікування в першій третині ХІ ст. кінця світу і Другого Пришестя Христа. У різних місцях собору знайдено 11 графіті, що містять дати з 1018 по 1036 рр. і дають змогу визначати виникнення собору другим десятиріччям ХІ ст.[11].

Оскільки більшість графіті писали прості, хоч і письменні, жителі давнього Києва, то нині вони є одним з найвірогідніших джерел про давньоруську мову, тобто мову, якою розмовляли мешканці Київської Русі, на відміну від принесеної книжної церковнослов'янської мови. Аналіз давніх написів засвідчує, що їм притаманні багато рис сучасної української мови[12].

Іконостас[ред.ред. код]

В ХІ ст. під час будівництва Собору вівтар був відокремлений від загального приміщення лише невисокою передвівтарною огорожею, виготовленою з мармуру.

Перший іконостас був виготовлений та встановлений під час перебудови Собору Митрополитом Петром Могилою у 1637–1638 роках.


Врата простояли в Соборі 184 роки, аж до 1934 року, коли більшовики розпорядилися розрізати їх на шматки (що б легше було винести з Собору та переплавити) та відправити в резервний фонд дорогоцінних металів.

Випадково кілька фрагментів воріт 1977 році знайшли у запасниках Києво-Печерської лаври, де в сталінські роки було розміщене т.зв. Музейне містечко. Туди зі всієї України звозили конфісковані церковні цінності, які в основному переплавляли на метал.

Вдалося з'ясувати, що уцілілі частини врат потрапили туди з резервного фонду дорогоцінних металів у 40-і роки минулого століття. Інші, ймовірно, були переплавлені.

В радянські роки реставрувати врата не вдалося, бо Москва не дала дозволу на купівлю 2,2 кг срібла необхідних на реставрацію вцілілих частин.

Зараз царські ворота відреставровані, їх повернули на своє колишнє місце.

Некрополь[ред.ред. код]

Софія Київська з давніх часів слугувала усипальницею князів і вищого духовенства. Некрополь Св. Софії, що містив десятки поховань як у соборі, так і на його подвір'ї, є найдавнішим і охоплює найдовший за часом існування період в історії України (1054–1995). Більшість імен тих, хто похований у Софійському некрополі, невідома, однак ідентифіковані поховання свідчать про те, що тут знайшли притулок видатні діячі національної історії.

  • І — давня зовнішня північна галерея;
    • І а — східна частина давньоруського паракліса, що входив до складу усипальні Ярослава; каплиця-усипальня Володимира часів Петра (Могили); І б — західна частина паракліса;
    • І а, б — Благовіщенський вівтар (з кінця XVII ст.); вівтар Св. Іоанна Предтечі (з першої чверті XIX ст.);
    • І в — вівтар на честь Собору Св. Іоанна Предтечі (з кінця XVII ст.); Стрітенський вівтар (з першої чверті XIX ст.);
  • II — давня внутрішня північна галерея; Володимирський вівтар (з часів Петра (Могили));
    • II а — давня каплиця-усипальня Ярослава;
    • II б — давня усипальня Всеволодовичів;
  • III — Георгіївський вівтар;
  • IV — вівтар Св. Апостола Петра;
  • V — центральна нава;
  • VI — вівтар Святих Якима та Анни;
  • VII — Михайлівський вівтар;
  • VIII — давня внутрішня південна галерея; вівтар Святих Антонія і Феодосія (з кінця XVII ст.);
  • IX — давня зовнішня південна галерея;
    • IX а — каплиця-усипальня Св. Макарія часів Петра (Могили);
    • IX а, б — Успінський вівтар (з кінця XVII ст.);
    • IX б — склеп XVIII ст. з похованнями Митрополитів;
    • IX в — вівтар Дванадцяти Апостолів — капелла Івана Мазепи (з кінця XVII ст.);
  • X — давня внутрішня західна галерея;
  • XI — давня зовнішня західна галерея;
    • XI а — хрестильня кінця XI — початку XII ст., вбудована в галерею; XI б — нартекс, побудований наприкінці XIX ст. на місці зруйнованої галереї.

1 — саркофаг Ярослава Мудрого; 2 — саркофаг Володимира Мономаха; 3 — первісне місце раки Св. Макарія; 4 — поховання Сильвестра (Косова); 5 — поховання Гедеона (Святополка Четвертинського); 6 — вхід до Митрополичого склепу XVIII ст.

У склепі XVIII ст. поховані Митрополити: 7 — Рафаїл (Заборовський); 8 — Арсеній (Могилянський); 9 — Гавриїл (Кременецький); 10 — Самуїл (Миславський); 11 — Ієрофей (Малицький); 12 — Серапіон (Александровський);

Поховання вищого духовенства XIX ст. у зовнішній північній галереї: 13 — о. Іоанн Леванда; 14 — Митрополит Євгеній (Болховітінов); 15 — Митрополит Платон (Городецький).

Архітектурний ансамбль[ред.ред. код]

Дзвіниця[ред.ред. код]

З боку Софійської площі височіє Дзвіниця з парадним в’їздом на подвір’я собору. Її силует зводить у єдине ціле споруди Софійського ансамблю. Дзвіниця вбудована у монастирський мур з південно-східного боку подвір’я. Це перша кам’яна споруда, зведена в 1699–1706 роках після пожежі кінця ХVІІ ст. Її архітектор невідомий, у документах згадується лише ім’я одного з будівничих — «кам’яних справ підмайстра», мешканця Києво-Печерського містечка Сави Яковлєва. Спочатку Дзвіниця була триярусною, увінчаною невеликою банею з високим шпилем. Оскільки Дзвіницю зведено на місці давнього яру, невдовзі після спорудження її верхні яруси почали руйнуватися. Вони дали значні тріщини, що загрожувало обвалом, тому в 1744–1748 роках були розібрані й перебудовані. Відбудовою Дзвіниці керував відомий петербурзький зодчий Й.-Г. Шедель, який на замовлення митрополита Рафаїла (Заборовського) виконав у Києві чимало будівельних робіт. Відбудована Дзвіниця також була триярусною, увінчаною ошатною барочною банею з позолоченими шпилем і зірочками на блакитному тлі. В 1851–1852 роках за проектом єпархіального архітектора П. Спарро Дзвіницю підвищено ще на один ярус. Її увінчали дерев’яною грушовидною банею, вкритою мідними позолоченими листами.

Софіївський монастир у Києві. Акварель М. Сажина. 1840-ві рр.

Дзвіниця, висота якої досягла 76 м, стала домінувати не лише над колишньою Хрещатою долиною, а й над забудовою Верхнього Києва. Хоча від первісної споруди збереглися перший і частина другого ярусу, однак архітектура і декор Дзвіниці сприймаються як гармонійне ціле. Парадність Дзвіниці підкреслено пірамідальною композицією: чотири архітектурні об’єми поступово звужуються догори і завершуються банею. Два нижніх яруси — прямокутні, верхні — восьмикутні. Над ними височіє баня, увінчана маківкою з хрестом. Нижній ярус має склепінчастий проїзд, арки якого прикрашені розірваними фронтонами. Над проїздом влаштоване закрите приміщення, куди ведуть гвинтові сходи у товщі стіни з північного боку проїзду. Три верхні яруси не мають міжповерхових перекриттів і відкриті назовні арками. Ярусність композиції позначено карнизами складного профілю, по вертикалі поверхні стін розчленовано пласкими пілястрами, між ними — декоровані ніші. З архітектурними формами Дзвіниці чудово взаємодіє її скульптурний декор. У вигадливе мереживо ліпного орнаменту вплетені сюжетні барельєфи — динамічні фігури ангелів у вигляді українських парубків у підперезаних жупанах, зображення купідонів, масок, гірлянд, квітів у кошиках, букетів, геральдичних двоголових орлів, балдахінів над нішами тощо. Східний фасад звернений до Софійської площі. Він прикрашений у третьому ярусі постатями апостола Андрія і князя Володимира — основоположників християнства на Русі-Україні.

Софійський собор вже із чотириярусною дзвіницею. Фото кінця ХІХ століття

Західний фасад Дзвіниці, з боку подвір’я, декорований постатями архангела Рафаїла й апостола Тимофія — небесних патронів митрополитів Рафаїла (Заборовського) і Тимофія (Щербацького), за яких у ХVІІІ ст. вона перебудовувалась. Ліпні прикраси виконували талановиті майстри з Жовкви Іван і Степан Стобенські. Орнаментація стін посилюється пофарбуванням Дзвіниці, яке спершу було поліхромним, а з ХІХ ст. фасади стають двоколірними. Яскрава білизна ліпних прикрас на бірюзовому тлі у поєднанні з сяйвом золота створюють враження урочистої святковості. У другому ярусі Дзвіниці зберігся дзвін 1705 року, відомий під назвою «Мазепа». Це один з двадцяти дзвонів, розміщених колись у Дзвіниці. Серед старих бронзових дзвонів, що збереглися в Україні, «Мазепа» є найбільшим за розмірами та найбагатшим за орнаментикою. На початку ХХІ ст. здійснені значні за обсягом ремонтно-реставраційні роботи: зміцнені конструкції, відреставровані фасади та інтер’єр, оновлена позолота бані. Вперше за багато років пам’ятку відкрито для відвідування. Влітку 2008 року, під час святкування 1020-річчя хрещення Русі на Дзвіниці встановлено 20 нових дзвонів загальною вагою 835 кг. 25 липня 2008 року ці дзвони освятив Вселенський патріарх Варфоломій І. Відтоді їхня гра супроводжує всенародні урочистості на Софійській площі.

Трапезна[ред.ред. код]

З південного боку собору розташована Трапезна (Тепла, або Мала Софія), побудована в 1722-1730 рр. (?) Вона об’єднувала церкву Воскресіння Лазаря, обідній зал і кухню. На другому поверсі містилися комори для продуктів і монастирського начиння. Під будинком влаштували велике складське приміщення. У 60-х роках ХVІІІ ст.Трапезна добудовувалася за участю відомого українського архітектора І. Григоровича-Барського. У 1822 р. за проектом архітектора А. Меленського Трапезну перебудовано на зимову церкву Різдва Христового. Відтоді вона має назву Теплої, або Малої Софії. У 1872 р. Теплу церкву значно розбудовано і надано їй вигляду тринавної базиліки з високою центральною навою, яка завершується на сході великим вівтарем, увінчаним грушовидною банею. Ця гарна барокова споруда вкрита дахом “із заломом” і прикрашена з заходу пишним хвилеподібним фронтоном. Під час реставрації 1970-х років Трапезній частково повернули первісні архітектурні форми. У Трапезній експонується виставка «Перші Храми Києва». На ній можна ознайомитись з фрагментами мозаїчної підлоги з Десятинної церкви, гробницею прикрашеною різьбленням ХІ – ХІІ ст., історією дослідження архітектурних пам’яток давнього Києва тощо.

Хлібня[ред.ред. код]

У 1722–1730 роках неподалік від Трапезної побудували Хлібню (пекарню), переобладнану після закриття монастиря під приміщення духовної Консисторії — органу єпархіального управління і суду. Спочатку будинок Хлібні був одноповерховим, а в 1770–1783 роках був надбудований другий поверх. 1853 року будинок знову перебудовувався. Було змінено його внутрішнє планування і архітектурний декор фасадів. Внаслідок перебудов споруда втратила первісний бароковий вигляд. Нині Хлібня — прямокутна у плані будівля, витягнута по осі північ-південь. На східному фасаді виступає оздоблений рустом ризаліт ХІХ ст. У ХІХ ст. вздовж вулиці Володимирської, на місці огорожі ХVІІІ ст., спорудили друге (південне) крило Консисторії. ЇЇ первісне (північне) крило виявилося вбудованим у нову споруду своїм південним торцем. Наразі у приміщеннях Хлібні відкрито просторі виставкові зали.

Південна вежа[ред.ред. код]

До південного крила Консисторії примикає кам’яна Південна вежа — ще один в’їзд на монастирське подвір’я, влаштований за часів гетьмана Івана Мазепи. Це квадратна у плані двоповерхова споруда, яку увінчує масивна напівсферична баня з конусоподібним шпилем. На шпилі, як і колись, в жовтні 2010 р. було встановлено металевий флюгер у вигляді позолоченої постаті архангела Михаїла. Перший поверх споруди має склепінчастий проїзд. Над ним розташоване просторе приміщення. Нині тут — одне з фондосховищ заповідника. У товщі східної стіни — склепінчасте приміщення для сторожі. Зі сходу до вежі примикає зведений одночасно з нею найдавніший відрізок потужного цегляного муру, що поєднує її з Дзвіницею. Мур навколо садиби Софійського монастиря споруджено впродовж першої половини ХVІІІ ст.

Будинок митрополита[ред.ред. код]

Будинок митрополита розташований у західній частині подвір’я Софійського архітектурного комплексу, напроти головного входу до собору. До створення цієї перлини українського бароко доклали зусиль кілька київських митрополитів. Споруджений у 1722–1730 рр. за часів митрополита Варлаама Ванатовича, Будинок спочатку був одноповерховим. Його наступник митрополит Рафаїл Заборовський (1731–1747 рр.) спорудив другий поверх, у зведенні якого, ймовірно, брав участь талановитий зодчий Й.Г. Шедель. Завершення будівництва відноситься до часів перебування на київській кафедрі митрополита Тимофія Щербацького (1747–1757 рр.), який залучив до робіт архітектора С. Антонова. В цей період споруджено третій, мансардний поверх, влаштовано новий дах з заломом, східний і західний фасади Будинку прикрашено чудовими бароковими фронтонами.

У подальшому Будинок неодноразово перебудовувався, добудовувався і ремонтувався. У 1880-і рр. за проектом відомого київського архітектора В. Ніколаєва з західного боку зроблено прибудову, влаштовано балкон зі сходами, якими з другого поверху можна було спуститися в митрополичий сад. В інтер’єрі з’явилися нові широкі гранітні сходи.

Після жовтневого перевороту Будинок митрополита було націоналізовано, і тут розташовувалися різні організації.

Масштабні ремонтно-реставраційні роботи у Будинку митрополита здійснено протягом 2005−2008 рр. (автори проекту реставрації – архітектори С. Юрченко і В. Отченашко; меценат – Благодійний фонд «Розвиток України»). В процесі робіт було відкрито та реставровано автентичний живопис XVIII ст., що зберігся в інтер’єрі пам’ятки. Фахівцями вивчено найближчі аналоги предметів умеблювання, завдяки чому на першому поверсі Будинку сформовано музейну експозицію, яка відтворює інтер’єр та начиння митрополичих покоїв XVIII – XIX ст. На другому поверсі знаходяться виставкові зали та велика, обладнана сучасними технічними засобами, конференц-зала, де проходять конференції, семінари та інші заходи культурно-масового характеру.

Брама Заборовського[ред.ред. код]

У ХVІІІ ст. Будинок митрополита мав окремий в’їзд з міста — тріумфальну Браму Заборовського, до якої вела вулиця від Золотих воріт. Це одне з кращих творінь Й.Г. Шеделя, зведене до 1745 року на замовлення митрополита Рафаїла (Заборовського) на честь відновлення в 1743 році Київської митрополії. Від Брами зберігся західний фасад з фронтоном і частина споруджених біля неї мурів. Саме біля Брами Заборовського мури замкнули огорожу навколо садиби Софійського монастиря. У ХVІІІ ст. Брама була прямокутною у плані кам’яною спорудою з арковим проїздом завширшки 3,2 м. З двору обабіч проїзду розміщувалися квадратні сторожові приміщення — кордегардії, по два з кожного боку. У куті південно-західного приміщення були гвинтові сходи, що вели на просторе горище. До Брами прилягає кам’яна огорожа XVIII ст., висота якої сягає 4 м. Відносно неї західний фасад Брами дещо відступає вглиб двору, утворюючи перед в’їздом невелику аванплощу.Парадність Брами Заборовського посилює її багатий декор. Браму фланковано двома парами перспективно розташованих колон з пишними коринфськими капітелями. Передня пара колон підтримує орнаментований парапет, що перспективно тягнеться до арки, яка спирається на другу пару колон. Над аркою височіє чудовий бароковий фронтон, суцільно вкритий ліпним орнаментом. Центром орнаментальної композиції є митрополича митра під схрещеними вітами пальми — символ духовної влади і знак відродженої митрополії. У ліпний орнамент тимпану, що утворився між арками, вміщено картуш із фамільним гербом Заборовського — палаючим серцем з хрестом на ньому як символом любові до Бога. Високим бароковим фронтоном прикрашений і східний фасад Брами. Із забудовою міста Брама опинилась у тісному Георгієвському провулку, тому у 1822-1823 роках її замурували, кордегардії розубрали, а на місці митрополичого двору розбили сад. Споруду у 2007-2009 рр. відроджено у первісних формах.

Братський корпус[ред.ред. код]

Будинком митрополита з півночі сусідує Братський корпус, зведений у середині ХVІІІ ст. під чернечі келії. Це витягнута майже на 60 м по осі північ-південь споруда. Спочатку вона була одноповерховою, з відкритою галереєю на західному фасаді. Вже у 60-х роках ХVІІІ ст. над спорудою надбудовали другий поверх. У ХІХ ст. до західного фасаду прибудовано двоярусну дерев’яну галерею зі сходами на другий поверх. Зараз у Братському корпусі розміщено фондосховище заповідника.

Бурса[ред.ред. код]

Північніше собору стоїть будинок Бурси, зведений у 1763–1767 роках архітекторами М. Юрасовим і П. Паповим. Двоповерхова прямокутна споруда витягнута зі сходу на захід майже на 108 м. Два виступи на зверненому до собору південному фасаді утворюють перед Бурсою парадний під’їзд. Споруді надає величності й високий дах «із заломом». Фасади розчленовано пілястрами, які надають витягнутій у довжину споруді чіткого ритму. У проміжках між пілястрами згруповано гарно оформлені вікна. Нині тут міститься Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України.

Цікаві факти[ред.ред. код]

  • Найстарішою спорудою Києва вчені називають саме собор Святої Софії.
  • У 2009 році ЮНЕСКО внесла 1000-річчя заснування Софії Київської до Календаря пам'ятних дат на 2011 рік[13]

Зображення[ред.ред. код]


Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Никитенко Н., Корниенко В. Древнейшие граффити Софии Киевской и время ее создания. — Киев, 2012. — 232 с.(рос.)
  2. Заснування Софійського собору в Києві: проблеми нових датувань. Матеріали Круглого столу. — К.: Інститут історії України НАН України, 2010.
  3. Датування Софії Київської у світлі новітніх фактичних даних: наукова концепція
  4. Нікітенко Н. Софії Київській 1000 років. К., 2011
  5. Указ Президента України «Про відзначення 1000-річчя заснування Софійського собору»
  6. Рейнольдъ Гейденштейнъ. 1596 / Отделъ ІІ. Извѣстія очевидцевъ, современниковъ и иностранныхъ писателей // Сборникъ матеріаловъ для исторической топографіи Кіева и его окрестностей (редактори Володимир Антонович, Ф. Терновський).— Кіевъ: типографія Е. Я. Федорова, 1874.— С. 23—24.(рос.)
  7. Никитенко Н. Святая София Киевская — К., 2008. — С.250 — 263.(рос.)
  8. Высоцкий С. Светские фрески Софийского собора в Киеве. — Киев: Наукова думка, 1989. — С. 113–162(рос.)
  9. Никитенко Н. Святая София Киевская — К., 2008. — С.263 — 307.(рос.)
  10. Україна молода. «Тут була Анна»
  11. Никитенко Н., Корниенко В. Древнейшие граффити Софии Киевской и время ее создания. — Киев, 2012. — 232 с.(рос.)
  12. Редченко Олексій. Українська граматика на стінах Софії Київської
  13. 1000-річчя Софії Київської / Офіційний сайт Національного заповідника «Софія Київська»

Посилання[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

  • Асеев Ю. С. Архитектура древнего Киева. — Киев: Будівельник, 1982. — 160 с.
  • Высоцкий С. А. Светские фрески Софийского собора в Киеве. — Київ: Наукова думка, 1989. — 216 с.
  • Высоцкий С. А. Средневековые надписи Софии Киевской. — Київ: Наукова думка, 1976.
  • Заснування Софійського собору в Києві: проблеми нових датувань. Матеріали Круглого столу. — К.: Інститут історії України НАН України, 2010.
  • Корнієнко В. В. Корпус графіті Софії Київської (ХІ — початок XVIII ст.). Частини 1, 2, 3. — Київ: Горобець, 2010–2011.
  • Лазарев В. Н. Мозаики Софии Киевской. — М.: Искусство, 1960. — 213 с.
  • Лазарев В. Н. Фрески Софии Киевской // Лазарев В. Н. Византийское и древнерусское искусство: Статьи и материалы. — М.: Наука, 1978. — С. 65-115.
  • Логвин Г. Н. Собор Святої Софії в Києві: Книга-альбом. — К.: Мистецтво, 2001. — 352 с.
  • Національний заповідник «Софія Київська». — Київ: Балтія-Друк, 2011. — 224 с.
  • Никитенко Н. Святая София Киевская — Киев: Горобец, 2008–384 с.
  • Нікітенко Н. М. Софійський собор: Путівник. — Київ, 2011. — 96 с.
  • Никитенко Н. Н., Корниенко В. В., Рясная Т. Н. Новая датировка Софии Киевской: конструктивная критика или профанация концепции? — Киев: Ин.-т украинской археографии и источниковедения НАН Украины им. М. С. Грушевского; Национальный заповедник «София Киевская», 2012. — 48 с.
  • Нікітенко Н. Софії Київській 1000 років. Науково-популярне видання. — Київ: Національний заповідник «Софія Київська», 2011. — 36 с.
  • Час заснування Софії Київської: Пристрасті довкола мілленіума. — Київ: Ін.-т української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України; Національний заповідник «Софія Київська», 2010. — 128 с.

Координати: 50°27′10″ пн. ш. 30°30′52″ сх. д. / 50.45278° пн. ш. 30.51444° сх. д. / 50.45278; 30.51444