Соціал-демократія

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Соціальна демократія)
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Логотип Arbeiderpartiet, норвезької Партії праці

Соціа́л-демокра́тія — соціальна політика та ідейно-політична течія, що виникла в рамках соціалізму[1] і згодом трансформувалася на позиції поступового вдосконалення капіталізму з метою утвердження соціальної справедливості, солідарності і більшої свободи[2].

Значення терміну[ред. | ред. код]

До Першої світової війни «соціал-демократами» називали всіх послідовників лівої ідеології поза анархізму — як марксистів, так і послідовників Ф. Лассаля та інших різновидів реформістського соціалізму. Таким чином, ця категорія об'єднувала і радикальних революціонерів — В. І. Леніна і Р. Люксембург, і помірних еволюціоністів типу Е. Бернштейна, і ортодоксальний «центр» типу К. Каутського.

Ідеологія сучасної соціал-демократії знаходиться трохи лівіше соціал-лібералізму і трохи правіше демократичного соціалізму. На відміну від демосоціалістів, соціал-демократи не наполягають на необхідності примусової націоналізації засобів виробництва. На відміну від соціал-лібералів — вважають, що в основі суспільного устрою, все-таки повинна превалювати соціалістична, а не капіталістична орієнтація.

Витоки соціал-демократії та розвиток ідеології[ред. | ред. код]

Сучасна соціальна демократія походить з епохи ранньої промислової революції, коли сформувалась концепція утопічного соціалізму. Соціальна демократія складалася під впливом ідеології Французької революції 1789 та ідей соціалістів К. А. Сен-Симона, Ш. Фур'є, Р. Оуена[2].

Надалі істотний вплив на соціал-демократію (крім англосаксонських країн) надав марксизм, від якого вона прийняла ідеї пролетарської революції та диктатури пролетаріату, загальної рівності і т. д. В англосаксонських країнах на ідеологію лейбористських партій вплинуло фабіанство.

Наприкінці XIX — початку XX століття під впливом успіхів робітничого руху в індустріально розвинених країнах Заходу соціал-демократія поступово відійшла від марксизму і зосередилася на еволюційному вдосконаленні сформованого порядку. Збереження в програмах соціал-демократичних партій революційних гасел і вимоги встановлення соціалізму поєднувалося з прагматичною політичною практикою. Після Жовтневої революції в Росії соціал-демократія, що проголосила своєю метою побудову «демократичного соціалізму», і комунізм виявилися супротивниками.[2]

«Правий ухил в комунізмі означає тенденцію до відходу від революційної лінії марксизму в бік соціал-демократії», — говорив Й. В. Сталін в 1928 році: «Перемога правого ухилу в компартіях капіталістичних країн означала б ідейний розгром компартій і величезне посилення соціал-демократії».[3]

Цінності і цілі сучасної соціал-демократії[ред. | ред. код]

В цілому, соціал-демократи підтримують принципи справедливості, свободи, рівності і братерства.

  • Захист прав людини.
  • Принцип рівних прав та можливостей (а не лише рівних можливостей, як у консерватизмі).
  • Політичний та ідеологічний плюралізм.
  • Соціально орієнтовану ринкову економіку на противагу абсолютизації вільного ринку.
  • Обмежене державне регулювання економіки.
  • Створення ефективних регулятивних механізмів у підприємництві в інтересах робітників та дрібного підприємництва.
  • Принцип справедливої ​​торгівлі.
  • Рівноправність та захист усіх форм власності.
  • Створення потужного державного сектора в економіці, що конкурує на рівних з приватним.
  • Націоналізація стратегічно важливих підприємств, особливо у військовій, аерокосмічній, металургійній, нафтопереробній промисловості та енергетиці.
  • Соціальне партнерство між трудящими та роботодавцями.
  • Співпраця з профспілками.
  • Скорочення розриву між багатими та бідними.
  • Підтримку незаможних верств населення.
  • Створення «держави загального добробуту».
  • Систему захисту економічних прав робітників, що передбачає:
    • Обмеження робочого тижня (до 35-40 годин).
    • Поліпшення умов праці робітників.
    • Підвищення мінімальної зарплати.
    • Захист від невиправданого звільнення.
  • Ефективну систему соціального забезпечення, що передбачає:
    • Загальна безкоштовна освіта, рівний доступ до якого має все населення країни.
    • Державну систему загальної безкоштовної охорони здоров'я для всіх громадян країни.
    • Державну допомогу у формі пенсій та допомог по інвалідності та безробіття.
    • Державну допомогу для догляду за дітьми.
  • Середній або високий рівень оподаткування, необхідний для фінансування державних витрат.
  • Введення нових законів з охорони природи та навколишнього середовища (хоча і не настільки радикальних, як проєкти «Зелених»).
  • Зняття обмежень з імміграції та мирне співіснування культур та цивілізацій.
  • Секуляризація та відкрита прогресивна соціальна політика.
  • Зовнішня політика, що відповідає принципам мультилатералізму та участь в міжнародних організаціях типу ООН.
  • Демілітаризація, скорочення військових арсеналів та неучасть в агресивних військових блоках.
  • Захист інтересів трудящих — робітників, селян, фермерів, інтелігенції та середнього класу.

Соціал-демократи при владі[ред. | ред. код]

Якщо на початку століття входження представника французьких соціалістів Олександра Мілєрана в буржуазний уряд було розглянуто як зрада («казус Мілєрана»), то після Першої світової війни соціал-демократичні уряди стали регулярно з'являтися при владі в рамках двопартійної системи демократичних країн.

Хоча в роки «Великої депресії» в ряді країн соціал-демократичні партії змушені були піти в опозицію (у Великій Британії), а в Німеччині та Австрії в підпілля, соціал-демократія збереглася, а у Швеції навіть змогла зміцнити свої позиції за допомогою державного регулювання економіки. Шведський уряд Ганссона зміг стабілізувати ситуацію за два роки, і після цього відносна більшість шведських виборців голосує за Соціал-демократичну партію Швеції практично на всіх виборах. Лише після виборів в риксдаг 1976 року шведські соціал-демократи втратили владу вперше з 1936 року. Помірна політика шведських соціал-демократів (т. зв. шведський соціалізм) передбачає зростання соціальних видатків без одержавлення економіки — всі широко відомі компанії Швеції (ABB, Volvo, Saab, Electrolux, IKEA, Nordea та ін.) ніколи не були націоналізовані. 

Після Другої світової війни прискорився процес розставання соціал-демократичних партій з елементами марксистської ідеології, важливим етапом цього процесу стало прийняття Годесберзької програми соціал-демократами ФРН. Найбільшими ідеологами післявоєнної прагматичної соціал-демократії стали Віллі Брандт, Бруно Крайский, Улоф Пальме. Міжнародною організацією, яка об'єднує соціал-демократичні партії, є Соціалістичний інтернаціонал, створений у 1951 році у Франкфурті-на-Майні як правонаступник II Інтернаціоналу і Соціалістичного робітничого інтернаціоналу.

Соціал-демократичні партії брали і продовжують брати участь в урядах Швеції, Фінляндії, ФРН і об'єднаної Німеччини, Франції, Великої Британії, Іспанії, Португалії, Австрії, Бельгії, Нідерландів, Норвегії та деяких інших країнах, наприклад, посткомуністичних Угорщині, Польщі, Болгарії. Ці партії спираються на профспілки, насамперед об'єднані в Міжнародній конфедерації профспілок (раніше Міжнародна конфедерація вільних профспілок), в економіці виступають за створення «держави загального добробуту» на основі змішаної економіки, регульованої за рецептами кейнсіанської теорії. Підвищення пенсій і соціальних виплат — саме їх заслуга. Зворотною стороною цієї політики є високі податки, але чергування лівих і правих урядів у демократичних країнах дозволяє знаходити бажаний для виборців баланс між соціальними витратами і податками.

Тенденції до соціал-демократії можна було побачити в політиці ряду країн соціалістичного табору (Югославії, Угорщини і Чехословаччини).

Соціал-демократія у країнах третього світу[ред. | ред. код]

Соціалізм був дуже популярний в деяких країнах Латинської Америки, Азії і Африки. Для індійського лідера Джавахарлала Неру, як і для багатьох інших борців за незалежність в цих регіонах, соціалізм був привабливий як альтернатива капіталістичної та комуністичної систем. А життєвий шлях латиноамериканського революціонера — супротивника соціал-демократії Че Гевари — став прикладом для ліворадикальної молоді в усьому світі. Після Другої світової війни соціалістичні партії прийшли до влади в різних частинах світу, і значна частина приватної промисловості була націоналізована.

В Азії та Африці, де трудящі — селяни, а не промислові робітники, соціалістичні програми робили акцент на земельній реформі та інших аграрних перетвореннях. У цих народів до недавнього часу було також урядове планування для швидкого економічного розвитку. Африканський соціалізм включав і відновлення передколоніальних цінностей і установ, у той час як модернізація проводилася крізь централізований апарат однопартійної держави, тому не може бути названо соціал-демократичним.

Критика[ред. | ред. код]

Критика соціал-демократичної ідеології являє собою традиційну критику обох базових положень — соціалізму і демократії. Причому критика йде з обох сторін — як справа, так і зліва.

З моменту появи перших соціалістичних партій вони стали мішенню для звинувачень у неефективності соціалізму як економічної доктрини[4]. Надалі ця ідея була розвинута у працях Ротбарда, Мізеса, Гаєка і безлічі інших економістів.

З іншого боку, з моменту поділу Російської соціал-демократичної робітничої партії на більшовиків і меншовиків, перші звинувачували других в опортунізмі, за відмову від класової боротьби, за подання «надкласовості» держави та демократії, за розуміння соціалізму як морально-етичної категорії[5].

Ревізія поглядів[ред. | ред. код]

Недавній крах східноєвропейських соціалістичних держав навів соціалістів у всьому світі до перегляду частини їх доктрин, включаючи централізоване планування і націоналізацію промисловості.

Політика деяких соціал-демократичних лідерів, наприклад: «третій шлях» Тоні Блера або Герхарда Шредера, подібно лібералізму робить опору на «середній клас» - це піддавалось гострій критиці лівого крила їх партій, оскільки вони підтримують інтереси скоріше не трудящих, а середньої буржуазії.

Незважаючи на певну втрату політичного впливу і кризу в соціал-демократичному русі, ідеї демократичного соціалізму продовжують бути вельми популярними. Багато соціалістів закликають вважати соціал-демократію тією ідеологією, якої необхідно дотримуватися як моральної установки, навіть якщо її неможливо повністю реалізувати на практиці.

Цікаві факти[ред. | ред. код]

Див. також[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Eatwell, Roger; Wright, Anthony (1999). Contemporary Political Ideologies. Pinter. с. 80–103. ISBN 978-1-85567-605-3. 
  2. а б в А. А. Ивин., ред. (2006). Философия : энциклопедический словарь. Enciclopaedia. М.: Гардарики. с. 1072. ISBN 5-8297-0050-6.  {{cite book}}: Cite має пустий невідомий параметр: |1= (довідка)
  3. Сталин, И.В. (1949). Cочинения (рос.). Т. 11. Москва: ОГИЗ; Государственное издательство политической литературы. с. 222–238. 
  4. Newcomb, Simon (May 1890). Soap-bubbles of Socialism. North American Review (University of Northern Iowa Publication). 150 (402). 
  5. Определение социал-демократии из словаря по научному коммунизму. Москва, 1983

Посилання[ред. | ред. код]