Соціальна мобільність

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Соціальна мобільність — перехід індивіда, соціального об'єкта або цінності, створеної або модифікованої завдяки людській діяльності, від однієї соціальної позиції до іншої. Поняття було введено П. Сорокіним у 1927 р.

Обставини, які зумовлюють соціальну мобільність[ред.ред. код]

  1. Структурні зрушення в економіці.
  2. Зміни характеру і змісту розподілу суспільної праці.
  3. Послаблення закріплення працівників за соціальними і економічно-нерівноцінними видами діяльності.

Умови, що сприяють соціальній мобільності[ред.ред. код]

  1. Соціальне походження.
  2. Фінансові можливості.
  3. Наявність престижних позицій.
  4. Освіта.

Шляхи соціальної мобільності[ред.ред. код]

  1. Економічний.
  2. Політичний.
  3. Військовий.
  4. Церковний.
  5. Шлюбний. Наприклад, жінка стала імператрицею через те, що вийшла заміж за імператора.
  6. Наука і мистецтво.

Підходи до визначення соціальної мобільності[ред.ред. код]

У 1927 р. у Нью-Йорку П. Сорокін видав працю «Соціальна мобільність», у якій формулює завдання, основні поняття і принципи дослідження різноманітного руху індивідів у неоднорідному соціальному просторі. Мобільність П. Сорокін визначав як перехід, переміщення соціального об'єкта з однієї позиції на іншу. Соціальним об'єктом можуть бути індивід, група, радіо, автомобіль, мода, тобто всі продукти людської діяльності. У суспільстві з ними відбуваються найрізноманітніші метаморфози: вони старіють, занепадають, стають менш привабливими. Увесь цикл існування їх виявляється в мобільності.

В. Ільїн вважає, що в межах конструктивістсько-структуралістської концепції соціальної нерівності це визначення потребує уточнення. В силу того, що соціальний простір складається з статусних позицій, що заповнюються індивідами, соціальна мобільність виступає у двох основних формах:

1. Переміщення власне статусних позицій, що представляють одиниці соціальної структури(у Сорокіна мова йде лише про переміщення об'єктів між статусними позиціями).

2. Переміщення індивідів і груп індивідів з одних статусних позицій в інші.

Види соціальної мобільності[ред.ред. код]

Існують два основних види соціальної мобільності — міжгенераційна і внутрішньогенераційна, і два основних типи — вертикальна і горизонтальна. Вони в у свою чергу поділяються на підвиди і підтипи.

111111.JPG

Під вертикальною мобільністю розуміють ті відносини, що виникають при переміщенні індивіда або соціального об'єкта з одного соціального прошарку в інший. В залежності від напряму переміщення вирізняють висхідну мобільність(соціальний підйом, рух вгору) і низхідну мобільність(соціальний спуск, рух вниз). Між ними існує певна асиметрія: всі прагнуть підніматися і ніхто не хоче опускатися соціальною драбиною. Як правило, висхідна мобільність — явище добровільне, а низхідна — вимушене.

Горизонтальна мобільність передбачає перехід індивіда з однієї соціальної групи в іншу, яка розміщена на тому ж рівні. Різновидом горизонтальної мобільності є географічна мобільність, що полягає не в зміні статусу або групи, а переміщення з одного місця в інше, зберігаючи при цьому попередній статус. Якщо до зміни місця додається зміна статусу, то географічна мобільність перетворюється в міграцію.

Класифікація може бути проведена і за іншими критеріями. Так, наприклад, розрізняють індивідуальну мобільність(переміщення індивіда відбуваються незалежно від інших) та групову мобільність(переміщення виникають колективно).

Внутрішньогенераційна мобільність (інтрагенераційна) — це висхідна чи спадна мобільність окремої людини протягом її життя. Інколи цей вид соціальної мобільності ще називають кар'єрою, котру визначають як зміну соціального статусу індивіда протягом власного життя.

Міжгенераційна мобільність (інтергенераційна) — це рух індивіда соціальною драбиною між різними поколіннями. Вивчаючи цей тип мобільності, можна з'ясувати, як змінилися соціальні позиції поколінь дітей порівняно з поколіннями батьків. Масштаб міжгенераційної мобільності свідчить про те, наскільки в тому чи іншому суспільстві нерівність переходить від одного покоління до іншого. Якщо міжгенераційна мобільність невелика, то це свідчить про укоріненість нерівності в даному суспільстві.

У сучасних дослідженнях визнано за доцільне розрізняти мобільність структурну та обмінну (циркулюючу). Структурна мобільність зумовлена змінами в економіці й технології виробництва. До таких змін належать індустріалізація, а пізніше — зростання значення сфери послуг, скорочення чисельності зайнятих у сільському господарстві, зрушення в структурі професій та робочих місць під впливом сучасної техніки і технології. Поступово скорочуються частка порівняно простої трудової діяльності і потреба в ній, та збільшується потреба у складній праці. Відповідно зростають вимоги до компетентності та кваліфікації індивідів. Кожне наступне покоління застає вдосконалену порівняно з попереднім періодом структуру робочих місць та місць у навчальних закладах. Щоб відтворити структуру позицій, що зазнала змін, поколінню дітей потрібно не наслідувати заняття і статус батьків, а здійснити мобільність.

На відміну від зазначеного вище, обмінна мобільність зумовлюється виключно соціальними факторами. Мається на увазі розширення можливостей здобути вищу освіту, зростання обсягів соціальних гарантій та пільг, що надаються суспільством і державою з метою вирівнювання шансів на досягнення економічного і соціального успіху, а також утвердження домінуючої структури цінностей і мотивації досягнень.

Канали вертикальної мобільності[ред.ред. код]

Оскільки вертикальна мобільність в тій чи іншій мірі присутня в будь-якому суспільстві то між шарами повинні існувати деякі «ліфти» або «шляхи», якими дозволено індивідам переміщуватись вгору чи вниз, з одного прошарку в інший.

Найповніший опис каналів вертикальної мобільності здійснив П. Сорокін, який називав їх «каналами вертикальної циркуляції». Функції соціальної циркуляції виконують різні інститути. Сорокін виділяв 7 основних інститутів: армія, церква, школа, сім'я, політичні, економічні і професійні організації.

Армія. Цей інститут відіграє особливо важливу роль в воєнний час. Небезпека, що загрожує армії і державі, примушує останніх ставити солдата в положення, що відповідає його істинним здібностям. Значні втрати серед командного складу призводять до заповнення вакансій людьми нижчих чинів. У ході війни ці люди просуваються в званні передусім за наявності таланту. Отримана таким чином влада використовується для подальшого просування по службі.

Церква. Каналом вертикальної соціальної мобільності церква є лише тоді, коли зростає її соціальна значущість. В періоди занепаду або на початку існування тієї чи іншої конфесії її роль незначна. Люди з нижчих шарів суспільства завдяки церкві можуть зайняти високі позиції у суспільстві, не зважаючи на своє походження.

Школа . Була і залишається одним з головних каналів соціальної циркуляції. В суспільствах де школи доступні для всіх його членів, шкільна система являє собою «соціальний ліфт», що рухається з низів суспільства до його верхів. В суспільствах, де доступ до освіти обмежений, рух відбувається на рівні верхів.

Сім'я і шлюб. Особливо з представниками іншого соціального статусу. Такий шлюб, як правило, призводить соціального просування або до соціальної деградації одного з партнерів.

Політичні організації. Політичні організації, починаючи з уряду і закінчуючи політичними партіями також відіграють роль у вертикальній циркуляції. Людина, яка отримує посаду або стає службовцем у впливового правителя, піднімається за допомогою цього ліфта. Крім того, вона має можливість швидкого просування, якщо її служба виявляється ціннішою.

Професійні організації. Це наукові, літературні, творчі інститути і організації. Оскільки вхід до таких організацій відбувається відповідно до здібностей індивіда, а не до соціального статусу, то просування всередині такого інституту супроводжується загальним просуванням соціальною драбиною.

Організації по створенню матеріальних цінностей. В наш час є простим і дієвим способом соціального просування. Якщо людина багата, то вона знаходиться на вершині соціальних сходів, незалежно від свого походження чи джерела прибутку.

Соціальна мобільність в Україні[ред.ред. код]

Сучасне українське суспільство є суспільством змішаного типу, в якому статус і приписується, і досягається, де діють фактори, що спонукають до мобільності та перешкоджають їй. Дефіцит багатьох видів ресурсів, істотні відмінності у рівні та якості життя в сільській місцевості та місті, у великих і малих містах — все це визначає основну різницю потенціалів, яка змушує індивідів рухатися до місць скупчення благ і послуг.

За життя одного покоління українське суспільство з переважно аграрного перетворилося на індустріальне. Якщо в 1940 р. 47% працездатного населення становили селяни, то на початку 90-х років зайнятих у сільському господарстві було тільки 14%. До того ж статус селянина практично не успадковується. Для молодого покоління переїзд із села до міста є нормою. Свої життєві плани молодь пов'язує зі зміною статусу, передбаченого народженням у певному населеному пункті.

За таких умов мобільність сприймається і батьками, і дітьми як життєва необхідність. Батьки, зі свого боку, не бажають дітям долі, яка навіть віддалено нагадує їх власну. З існуючими соціальними та економічними умовами життя батьки звиклися, але не вважають їх прийнятними для своїх дітей. Переїзд до міст протягом останніх десятиліть за характером та спрямованістю був і залишається доцентровим, до якомога більших міст, до центрів областей, до столиці.

Переважні тенденції соціальної мобільності в Україні, що були виявлені дослідженнями українських вчених у 90-х pp. XX ст.:

  • масова примусова, недобровільна міжпрофесійна мобільність зумовлена кризовим станом суспільства в період інституціональних змін, який знижує попит на деякі професії, наявність безробіття тощо;
  • спадні соціальні переміщення як домінантні тенденції у процесах соціальної мобільності для абсолютної більшості населення;
  • висхідні соціальні переміщення характерні для порівняно невеликих соціальних груп (переважно для правлячої еліти);
  • зміна професії як складова стратегії виживання;
  • примус до самозайнятості без професійної перекваліфікації;
  • рух у спадному напрямку суттєво переважає рух у висхідному напрямку;
  • стратегії успіху властиві переважно молоді у той час, як для середнього та старшого покоління характерні стратегії виживання.