Соціальна перцепція

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Соціальна перцепція — це багатофункціональний процес, який передбачає сприйняття зовнішніх ознак людини, співвіднесення їх з її особистісними характеристиками, інтерпретацію і прогнозування на цій основі її вчинків.

Отже за основу для визначення поняття легендованого спілкування ми приймаємо спілкування як сукупність трьох його складових компонентів, а саме комунікативного, інтерактивного та перцептивного у контактах між окремими індивідами. Механізми та ефекти міжособистісної перцепції.

Пізнання іншої людини супроводжується емоційною оцінкою цієї людини, спробою зрозуміти вчинки, спрогнозувати зміни в поведінці та змоделювати власну поведінку.

Оскільки до цього процесу залучено як мінімум дві особи й кожна є активним суб'єктом, то в побудові стратегії взаємодії кожному необхідно брати до уваги не лише потреби, мотиви іншого, а й те, як інший розуміє потреби й мотиви партнера. Перш за все, це відбувається за допомогою такого механізму, як ідентифікація (від лат. identicus — тотожній), який у соціальній психології виражає той факт, що одним із найпростіших способів розуміння іншої Людини є уподібнення себе до неї. Це поняття має неоднозначне тлумачення. Його трактують як:

  • процес ототожнення (уподібнення) себе з іншим індивідом або групою, в основі якого лежить емоційний зв'язок;
  • набуття, засвоєння цінностей, ролей, моральних якостей іншої людини, особливо батьків;
  • копіювання суб'єктом думок, почуттів або дій іншої людини, яка є моделлю, та ін.

Ідентифікація— це спосіб розуміння іншої людини через усвідомлене чи неусвідомлене ототожнення її із собою, намагання зрозуміти стан, настрій людини, її ставлення до світу й до себе, поставивши себе на її місце.

Наступним механізмом, котрий тісно пов'язаний з ідентифікацією, є емпатія, тобто прагнення емоційно відгукнутися на проблеми іншого (співпереживати, співчувати). Емпатія — надзвичайно складне, багатогранне поняття, яке означає: осягнення емоційних станів іншої людини; психічний процес, який дас змогу зрозуміти чужі переживання (емпатія як механізм пізнання); дію індивіда, що допомагає йому особливим чином побудувати спілкування (емпатія як особливий вид уваги до іншої людини); здібність, властивість індивіда, його здатність проникати в психічний стан іншої людини, з якою вступає в контакт (емпатія як характеристика особи, тобто емпатійність). Встановлено, що здатність до прояву емпатії зростає за умови разючої подібності людей між собою, а також у набутті життєвого досвіду. Доведено, що емпатія є тим вищою, чим краше людина здатна уявити собі, як одна й та ж сама подія сприйматиметься різними людьми, і чим більше вона допускає право на існування різних поглядів. У психологічній літературі наводяться характеристики індивіда, здатного до емпатії: проявляє терпимість до вираження емоцій іншою людиною; здатний глибоко вникати в суб'єктивний внутрішній світ свого співрозмовника, не розкриваючи при цьому власного настрою і світу; готовий адаптувати своє сприймання до сприймання іншої людини з метою досягнення ше більшого розуміння того, шо з нею відбувається. . В певних ознаках механізм емпатії подібний до механізму ідентифікації, адже наявна здатність поставити себе на місце іншого, подивитися на речі з його погляду. Але це не передбачає ототожнення себе з тією людиною. Таким чином, коли людина ототожнює себе з кимось, то це означає, що вона будує свою поведінку так, як і цей інший. Водночас, якщо людина виявляє до іншої людини емпатію, то вона просто бере до уваги лінію її поведінки. При цьому власну поведінку може будувати зовсім інакше. Емпатійність, здатність до емпатичної уваги може розглядатися як одна з найважливіших професійних якостей психолога, педагога, лікаря, керівника. К. Роджерс, описуючи емпатичну увагу (слухання), охарактеризував цей феномен як особливе ставлення до партнера, яке засноване на поєднанні ідентифікації та емпатії. Від ідентифікації в ньому — включення в іншу людину, поєднання душ, що дає змогу досягги глибини та відкритості контакту. Однак таке «занурення» в іншого має негативні наслідки для ситуації надання допомоги, оскільки психолог може бути «зв'язаний» труднощами співрозмовника, може «захворіти» його проблемою. Для надання дієвої допомоги є другий аспект емпатичної уваги — відсторонення від актуального стану партнера, «позазнаходженість» (термін М. Бахтіна). У сукупності ці два чинники забезпечують створення ситуації надання допомоги людині психологом. Отож емпатія виявляється в повсякденному житті й завжди пов'язана з певною ситуацією. І якщо вона не реалізується достатньою мірою, то виникають порушення в міжособистісних стосунках.

Виокремлюють адекватні й неадекватні емпатичні переживання стосовно переживань об'єкта емпатії. Наприклад, одні люди радіють чужому горю, а інші — ні. Також розрізняють емпатію: емоційну, яка заснована на механізмах проекції і наслідування моторним та афективним реакціям іншої людини; когнітивну, що базується на інтелектуальних процесах; предикативну, котра проявляється як здатність людини пророкувати афективні реакції іншого в конкретних ситуаціях. Важливими формами емпатії є співпереживання, тобто переживання індивідом тих самих емоційних станів, почуттів, які відчуває інший, через ототожнення з ним, і співчуття — переживання негараздів іншого безвідносно до власного стану.

Процес міжособистісного пізнання людьми один одного ускладнюється явищем егоцентризму (від лат. ego — я та centrum — центр кола), тобто зосередженості індивіда лише на власних інтересах і переживаннях, що призводить до нездатності особистості зрозуміти іншу людину як суб'єкта і особистість, відмінну від неї. У дослідженнях виокремлюють такі різновиди егоцентризму: пізнавальний (виявляється у процесах сприймання й мислення), моральний (характеризується нездатністю до розуміння причин вчинків інших людей) і комунікативний (свідчить про неповагу до смислових понять партнерів зі спілкування).

Усвідомлення суб'єктом того, як його сприймають і оцінюють інші індивіди або спільноти, називається в соціальній психології рефлексією (від лат. reflexio — вигин, відображення). Інакше кажучи, рефлексія — це внутрішнє уявлення про те, що думають про мене люди, з якими вступаю в контакт. Тобто, цей важливий момент соціального пізнання означає й пізнання іншого через те, що він (як мені здасться) думає про мене, і пізнання себе через те, що думає про мене інший. І чим ширше коло спілкування, чим більше різних уявлень про те, як людина сприймається іншими, тим більше індивід знає про себе та людей, що його оточують.

Стереотипізація є одним з важливих механізмів міжособистісного пізнання і означає процес формування враження про людину, яка сприймається, на основі вироблених стереотипів. Термін «соціальний стереотип» був введений В. Ліпманом (1922 р.) для позначення уявлень, пов'язаних із неправдою та неточністю. Найчастіше формування стійких образів соціального об'єкта (людини, групи, події, явища тощо) відбувається непомітно для самого індивіда. Можливо, саме через недостатню усвідомленість стереотипи так міцно закріплюються у формі стійких еталонів і мають владу над людьми. Стереотип складається за умов недостатньої інформації або є результатом узагальнення власного досвіду особистості, до якого додаються відомості, отримані з книг, кінофільмів, висловлювань інших людей. Стереотип дає змогу швидко й часто досить надійно спрощувати, оформлювати в певні категорії та еталони соціальне оточення людини, робити його зрозумілим, а отже, і прогнозованим. Загалом такі операції, як селекція, обмеження, категоризація великої кількості соціальної інформації, формують когнітивну основу стерео-типізації. Мотиваційну ж основу цього механізму становлять процеси оціночної поляризації на користь своєї групи, що дають індивідові почуття належності й захищеності.

Стереотип виконує низку функцій, одні з яких реалізуються на індивідуальному рівні, а інші — на груповому: селекція соціальної інформації; створення й підтримка позитивного «я-образу»; формування й підтримка групової ідеології, яка пояснює й виправдовує поведінку групи; створення й підтримання позитивного «ми-обра-зу». Стереотипи — регулятори соціальних відносин, їх вирізняє економія мислення, своєрідний «захист», тобто виправдання власної поведінки, задоволення агресивних тенденцій, спосіб виходу групового напруження, стійкість. Учені зазначають, що остання ознака (стійкість) має відносний характер. У лонгітюдних дослідженнях виявлено ефект «затухання», рух у напрямку більшої схематизації та абстракції. Є кілька класифікацій стереотипів. Згідно з однією з них (В. Панферов), стереотипи поділяють на три класи: антропологічні, соціальні, етнонаціональні. Друга класифікація (А. Реан) пропонує виокремити такі групи соціально-перцеп-тивних стереотипів:

• антропологічні (проявляються у тому разі, якщо оцінка внутрішніх, психологічних якостей людини, оцінка її особистості залежить від її антропологічних ознак, тобто від особливостей фізичного вигляду);

• етнонаціональні (виявляються тоді, коли психологічна оцінка людини опосередкована її належністю до тієї чи іншої нації, раси, етнічної групи);

• соціально-cmamy'сні (полягають в залежності оцінки особистіс-них якостей індивіда від його соціального статусу);

• соціально-рольові (проявляються в підпорядкованості оцінки особистісних якостей індивіда його соціальній ролі, рольовим функціям);

• експресивно-естетичні (визначаються залежністю оцінки особистості від зовнішньої привабливості людини: чим привабливішою здається зовнішність людини, тим позитивнішими особистісними рисами її наділяють);

• вербально-поведінкові (пов'язані із залежністю оцінки особистості від зовнішніх особливостей — мови, міміки, пантоміміки та ін.).

Відомі й інші класифікації, згідно з якими виокремлюють професійні (персоніфікований образ професії, тобто узагальнений образ типового професіонала), фізіогномічні (в основу покладено зв'язок рис зовнішності і особистості), етнічні та інші стереотипи. Найбільш дослідженими й вивченими є національні стереотипи. Вони фіксують стосунки між етнічними групами, є частиною самосвідомості й менталітету нації, мають яскраво виражений зв'язок із національним характером.

Виникаючи за умов обмеженої інформації про об'єкт сприймання, стереотипи можуть виявитися помилковими й виконувати консервативну, іноді навіть реакційну роль, формуючи неправильні уявлення про людей і деформуючи процес міжособистісного розуміння і взаємодії. Саме тому визначення істинності або помилковості соціальних стереотипів має базуватися на аналізі конкретних ситуацій. Ідеться про те, що'будь-який соціальний стереотип, який є істинним в одному випадку, в іншому — може виявитися зовсім хибним або таким, шо найменшою мірою відповідає об'єктивній дійсності, а отже, неефективним для вирішення завдань орієнтації особистості в навколишньому середовищі. Виокремлюють такі наслідки, до яких може призвести стереотипізація в процесі пізнання людьми один одного:

• до певного спрощення і скорочення процесу пізнання іншої людини (у цьому разі стереотип не обов'язково має оціночне навантаження);

• до виникнення упередження у сприйманні іншої людини (якщо судження про іншу людину грунтується на основі попереднього обмеженого негативного досвіду, то нове сприймання представника тієї ж самої групи забарвлюється неприязню).

Часто, не знаючи чи недостатньо знаючи справжні причини поведінки іншого індивіда, люди за умов дефіциту інформації починають приписувати один одному як причини поведінки, так і її зразки або загальніші характеристики. Цей феномен у соціальній психології дістав назву «каузальна атрибуція» (від лат. causa — причина та attributio — приписування). Дослідження каузальної атрибуції дає змогу наблизитися до механізмів взаєморозуміння, до процесів своєрідної інтерпретації суб'єктом міжособистісного сприймання причин і мотивів поведінки інших людей. Ф. Гайдер одним з перших сформулював основні теоретичні уявлення про каузальну атрибуцію. Зокрема, він поділяв потенційні джерела дії на внутрішні і зовнішні. Виходячи з цього, той, хто сприймає, намагається вирішити, чи відбувається дана дія завдяки чомусь у самій людині (приміром здібності, зусилля та ін.), яка її здійснює, чи тому, що є поза нею (наприклад важкість завдання, везіння та ін.). За Ф. Гайдером, розуміння того, який набір чинників варто використовувати з метою інтерпретації поведінки іншого, зробить світ того, хто сприймає, більш передбачуваним*. Це також дасть відчуття контролю.

Вивчаючи те, як люди інтерпретують поведінку окремого індивіда, дослідники помітили явище, яке стали називати фундаментальною помилкою атрибуції. Воно пов'язане з тим, що переоцінюється значення особистісних рис та недооцінюється роль ситуації. Інші дослідження виявили феномен «егоцентричне приписування» (Г. Келлі). Дослідження процесу інтерпретації повеЛінки людини, заснованою на знанні її групової належності, показали, що егоцентричність виражається в приписуванні успіху собі, а невдачі — іншим людям. Відповідно до того, чи є суб'єкт сприймання сам учасником якоїсь події або її спостерігачем, Г. Келлі виокремив три типи атрибуції:

• особистісну атрибуцію (причина приписується особисто тому, хто здійснює вчинок);

• об'єктна атрибуція (причина приписується тому об'єктові, на який спрямована дія);

• атрибуція, пов язана із обставинами (причина того, що відбувається, приписується обставинам).

Було виявлено, що спостерігач частіше вдається до особистісної атрибуції, а учасник схильний більшою мірою пояснити те, що відбувається, обставинами. Саме ця особливість чітко проявляється в приписуванні причин успіху і невдачі: учасник дії звинувачує в невдачі переважно обставини, а спостерігач — самого виконавця (Г. Андреева).

У дослідженні каузальної атрибуції важливим є питання про роль установки в процесі сприймання людини людиною, особливо у формуванні першого враження про незнайому людину. Це було виявлено в експериментах О. Бодальова, сутність яких зводиться до того, шо різним групам людей демонстрували фотографію однієї і тієї ж людини, супроводжуючи її короткою установочною характеристикою типу «герой», «злочинець», «письменник». У тих випадках, коли установка спрацьовувала, словесні портрети одних і тих самих людей кардинально різнилися. Також виявилося, що є люди, котрі не піддаються стереотипному сприйманню, і такі, які вибірково стереотипні.

На грунті стереотипів формуються ефекти міжособистісної перцепції. Ефект ореолу — це тенденція того, хто сприймає, перебільшувати однорідність особистості співрозмовника, переносити сприятливе (чи несприятливе) враження про одну якість індивіда на всі інші його якості. При формуванні першого враження ефект ореолу проявляється в тому, що загальне позитивне враження, викликане людиною, спонукає до позитивних оцінок і тих якостей, які не представлені у сприйманні, і навпаки, загальне неприємне враження породжує, відповідно, негативні оцінки. Ефект первинності виявляється тоді, коли сприймається незнайома людина. Під час оцінки цієї людини роль установки відіграє інформація, подана раніше. Ефект новизни діє в ситуації сприймання знайомої людини, який полягає в тому, що остання, новіша інформація стає найзначущішою.

Будь-яке формування уявлення про іншу ВІКОВІ особливості людину починається з оцінки й відтворення її соціальної перцепції фізичного вигляду, манери поведінки, загалом з аналізу тієї інформації, яку дає зовнішність особи. У подальшому ця інформація стає основою у сприйманні й розумінні іншої людини. Інформація залежить від багатьох чинників: індивідуальних особливостей того, хто сприймає, його соціального досвіду, рівня культури, естетичних уподобань та ін. Важливим чинником є вікові особливості того, хто сприймає.

Так, дитина, яка тільки-но почала відвідувати дитячий садочок, спирається у спілкуванні з іншими на ті первинні, елементарно узагальнені уявлення про людей, які сформувалися в неї передусім під час взаємодії з батьками чи в яслах. І залежно від того, як у малюка складалися стосунки з людьми раніше, він проявляє довірливість чи недовіру, дратівливість чи поступливість, слухняність чи впертість.

О. Бодальов, досліджуючи вікові особливості соціальної перцепції, стверджує, що надалі нові переживання, які виникли в дитини у процесі спілкування з однолітками й дорослими, під час виконання завдань із самообслуговування, у грі, на заняттях, які готують її до школи, полегшують розвиток одних уявлень про людей і погіршують розвиток інших, сприяють формуванню однозначного чи диференційованого уявлення про ставлення до людей. Уже на цій стадії формування в дитини образу інших людей визначається не лише простою поведінкою й діями цих людей, а й тим, що являє собою сама дитина як особистість, які первинні риси характеру в неї вже сформувалися, як вона вміє поводитися серед собі подібних, контактувати з ними, слухатися дорослих тощо. Особливістю думки, яку дошкільник висловлює про іншу людину, є її велика змінність, яскраво виражена нестійкість, ситуаційність. Загалом, доведено, що велику роль у виробленні в дитини уявлення про іншу особу відіграє зовнішній вигляд, поведінка тієї людини, особливості взаємин між ровесниками в дитячій групі.

Стосовно дітей молодшого шкільного віку, то одним з основних об'єктів пізнання в цьому віці стає поведінка однолітків, їхні дії та вчинки. Відомо, що діти молодшого шкільного віку можуть вичле-нувати в зовнішньому вигляді ровесника тільки найзагальніші елементи, такі як зріст, колір очей, волосся та ін. Якщо увага фіксується на одязі, то переважає простий перелік ознак, відсутні характеристики мімічних особливостей однолітків, специфіки їхньої мови, постави, ходи. У характеристиці обраних елементів переважає невизначена оцінка — «нормальний». У цьому віці, на думку багатьох дослідників, соціальна перцепція сформована недостатньо, а інформація, яка надходить іззовні, повільно усвідомлюється, не виражається в чітких поняттях. Тобто можна констатувати, що в цьому віці вміння оцінити поведінку ровесників приходить поступово, в міру того, як школяр сам засвоює вимоги оточення й виробляє еталони для оцінки інших.

У підлітковому віці значенню фізичних даних іншої особи надається більше уваги. В уявленні підлітка анатомічні особливості, риси обличчя, особливості будови тіла більше характеризують людину, аніж її одяг чи зачіска. Найчастіше підліток фіксує волосся, зріст, очі, обличчя. І в цих елементах не всі ознаки виокремлюються однаково часто. Доведено, що найбільш значущими є колір волосся, колір очей, зріст. Щодо характеристик обличчя, то із усіх його ознак (колір, форма, риси, ластовиння, родимки, зморшки, оцінка естетичної привабливості), найчастіше вирізняються колір і форма. На відміну від дорослого, підліток недооцінює такі експресивні риси, як міміка, жестикуляція, специфіка мови й мовлення. Він дуже рідко включає їх у портретну характеристику іншої людини. У віці 13—14 років обсяг і адекватність ознак, котрі підлягають оцінці, значно збільшується і процес змін у соціальній перцепції відбувається особливо інтенсивно.

Доведено, що різниця у віці всього лише в один рік — 14 і 15 років — характеризується в підлітків суттєвими кількісними змінами. Для прикладу, група чотирнадцятирічних підлітків характеризує добре знайому їм людину, її поведінку, зовнішній вигляд так: комунікабельна, рухається не поспішаючи, багато палить, обличчя у зморшках, на вигляд їй років п'ятдесят, любить порядок, до людей ставиться приязно, вбирається в темні костюми. Через рік до виокремлених ознак додаються такі: дуже уважні очі; на чолі велика кількість зморшок; коли посміхається, то очі стають теплішими; під час ходи руки тримає в кишенях; людина вольова, з твердим характером.

Інтенсивність розвитку сприймання й розуміння в підлітковому віці пояснюється не лише визріванням усіх психічних функцій, розвитком інтелекту, накопиченням життєвого досвіду взаємодії, зростанням самосвідомості, але й засвоєнням соціальних норм, цінностей, еталонів і стереотипів поведінки, соціальних установок. В міру того, як спілкування підлітків з іншими людьми виходить за межі навчання, як у підлітків встановлюються контакти і зв'язки з різними особами поза класом, у формуванні в них системи знань про інших людей відбуваються нові зміни. Йдеться передусім про важливі й суттєві якісні зміни у відтворенні основних рис зовнішності іншої людини. Описуючи іншу людину, підліток дедалі частіше «за деревами бачить ліс», тобто не лише перелічує окремі ознаки зовнішності, але й виокремлює ті властивості, які відтворюють індивідуальні, характерологічні особливості того, кого він сприймає. І чим більше людина усвідомлює себе особистістю, тим більше вона починає придивлятися до людей та їхніх взаємин. Ширшою стає емпірична база для розвитку в підлітка узагальненого знання людської психології. Перед школярем відкривається можливість побачити поведінку інших людей з таких боків, які за умов навчання навіть не проявлялися. При цьому спостерігається двосторонній процес: практика спільного навчання, спілкування, відпочинку з новими людьми не лише збагачує враження підлітка про інших людей, примушує його розмірковувати про їхні вчинки та поведінку, а й постійно спонукає школяра до активного застосування здобутих знань у спілкуванні.

Проблема соціальних зв'язків і контактів важлива як у підлітковому, так і в юнацькому віці. Юнак потребує допомоги дорослого у збагаченні його моральними, естетичними уявленнями про самого себе й людей, які його оточують. Загалом, зіставлення школярів різних вікових груп показує, шо виявляється поступовий перехід від розкриття змісту особистості шляхом описання та оцінки її дій і поведінки до безпосередніх вказівок на психічні властивості і якості, притаманні цій особистості.

З віком подальший розвиток соціальної перцепції виявляється, головним чином, у зміні суб'єктивної значущості різних груп відтворюваних ознак для побудови образу іншого. Так, якщо для дітей молодшого шкільного віку важливішими виявляються одяг і загальний зовнішній вигляд, для підлітків — переважно виокремлення рис зовнішності, то для дорослої людини в більшості випадків — виразна поведінка іншого. Чим старшою стає людина, тим частіше вона використовує елементи зовнішності іншої людини для визначення її професійної, національної, расової належності, а елементи експресії — для суджень про її темперамент, характер, професію. У дитини, так само як і в дорослої людини, риси зовнішності, поведінка, що ними сприймається в іншої людини, можуть значною мірою трансформуватися, перекручуватися під впливом самооцінки, що склалася, рівня домагань, характеру взаємостосунків з людиною, що сприймається. Саме тому індивідуальні відмінності у сприйманні дорослим однієї і тієї ж людини набагато більші, ніж у підлітків за тих самих умов. Тобто образ людини, що сприймається, у свідомості дорослого формується як гармонійне ціле, де важливими є як елементи зовнішності, так і особистісний підтекст і соціальний контекст.