Соціалістичне змагання

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Соціалісти́чне змага́ння — радянський термін на позначення різноманітних, переважно позаекономічного характеру, заходів підвищити продуктивність праці, в основу яких покладені не так стимули матеріального зацікавлення, як апеляції до «соціалістичної свідомості» працівників віддати додаткові зусилля на побудову соціалізму.

Історія[ред.ред. код]

Соцзмагання визначалося як «основна форма соцорганізації праці» (Й. Сталін, 1929), «економічна закономірність соціалізму» тощо. На початку 1970-х соцзмагання визначалося як «метод будівництва соціалізму і комунізму; однією з рушійних сил зростання продуктивності праці; ефективної методики виховання у трудящих комуністичного ставлення до праці, залучення їх до управління виробництвом». Нарешті, воно дістало і конституційне закріплення: у ст. 8 Конституції СССР 1977 зафіксовано: «Трудові колективи розвивають соціалістичне змагання».

За перший етап соцзмагань радянські джерела вважають «комуністичні суботники», запроваджені з 1919 В. Ленін, який сам брав у них участь, надавав великого значення цим «суботникам»; було навіть видане спеціальне «Положення про суботники» (1920), але наслідки їх були незначні, і з переходом до НЕПу вони пішли в забуття. В ідеї це була безкоштовна праця на державу всього працездатного населення, в якій ознак соцзмагань ще не було. Соцзмагання виникло у 1926 у зв'язку з проголошенням курсу на індустріалізацію країни. Це було ударництво, яке полягало в тому, що окремі робітники, бригади і цілі підприємства брали на себе зобов'язання збільшити норми виробітку, знизити собівартість і поліпшити якість продукції, висували підвищені зустрічні плани. Ударників й ударні підприємства порівняно з іншими фаворизовані: краще забезпечувались устаткуванням і сировиною, а ударників — ліпшим постачанням, що в 30-х, за браком товарів широкого вжитку, мало не абияке значення. У грудні 1929 у Москві відбувся перший всесоюзний з'їзд ударних бригад, який звернувся с закликом (практикованим і за наступних п'ятирічок) до всіх робітників виконати першу п'ятирічку за 4 роки. Подібні з'їзди колгоспників-ударників відбулися в 1934 і 1935.

Рухи соцзмагань[ред.ред. код]

Дальшим розвитком ударництва було соцзмагань між робітниками, бригадами і підприємствами за підвищення виробничих показників. У 1932 виник широко тоді пропагований Ізотовський рух, новим у якому було те, що його ініціатор, донецький шахтар М. Ізотов, крім уже відомих, висунув ще одне зобов'язання: допомагати відсталим робітникам і наглядати за їх працею.

Але найвищим етапом усоцзмагань став з 1935 Стахановський рух, спрямований на встановлення високих виробничих рекордів. Щоб забезпечити його ініціаторові, теж донецькому шахтареві О. Стаханову, нечуваний доти рекорд, йому створили ідеальні умови: дали найкращу вугільну лаву, призначили помічників на виконання допоміжних робіт (які шахтар у звичайних умовах виконував сам), і він за зміну виробив понад 14 норм. Стахановський рух почали насаджувати в усіх галузях нар. господарства. Зокрема в Україні відомий був стахановськими рекордами на залізничому транспорті П. Кривоніс, ініціаторка руху «п'ятисотниць» (змагання за вирощування 500 центнерів цукрового буряка з га) М. Демченко, трактористка П. Ангеліна та ін.

За другої світової війни, крім інших форм соцзмагань, практиковано рух «двосотників» і «трисотників», які, не зважаючи на тривання робочого дня, зобов'язувалися виконувати норми на 200–300 %. За повоєнного часу виник рух новаторів, які змагалися за краще використання устаткування, опанування норм виробітку і перевиконання їх, опанування суміжних професій тощо. Сучасною формою С. з., що поширилася з 1958, є боротьба за звання ударника, бригади чи підприємства комуністичної праці під гаслом: «Вчитися, працювати й жити по-комуністичному». Нове в цьому русі, з уваги на поширення серед робітників алькоголізму і морального розкладу, — зобов'язання також дотримуватися зразкової поведінки і в побуті. Але й цей рух, хоч спочатку набрав великого поширення, насаджуваний згори апаратниками, неминуче мусів збюрократизуватися, перетворитися на формальність, як було й з іншими починами. Іноді бригади і підприємства з дипломами комуністичних з часом нічим не відрізняються від ін., а то й відстають від них.

Охоплення[ред.ред. код]

Формально соцзмагання вважається добровільним виявом ініціативи працюючих, але в дійсності його організують за наказами згори: постанови партійних з'їздів, конференцій, пленумів ЦК КПРС рясніють наказами про організацію С. з. В ідеї С. з. мас охоплювати весь загал працюючих. На 1930 58,1 % всіх робітників брали в ньому участь, на 1957 — 85 %; у 1976 по СССР соцзмагання охоплювало 87 млн осіб; в Україні - 20 млн, близько 10 млн робітників і службовців брали участь у боротьбі «за комуністичне ставлення до праці»; у 1977 відповідно — 21 й 11,5 млн. Практично (за «Комуністом України», ч. 10, 1977) це майже всі, хто працює в сфері матеріального виробництва. Протягом десятиліть практики С. з. вироблялися різні форми стимулювання його. Тепер для переможців всесоюзного С. з. запроваджено червоні прапори ЦК КПРС, Ради міністрів СССР, ВЦ СПС і ЦК ВЛКСМ з дипломами і грошовими нагородами. Новаторів нагороджують орденами і медалями, особливо заслуженим надають звання героя соц. праці і нагороджують держ. преміями (1976 їх видано 119 особам), а рядовим учасникам видають значки «Переможець С. з.» і «Ударник п'ятирічки».

Попри ці засоби стимулювання соцзмагань, його здобутки не відповідають масовій участі в ньому працюючих. Радянська продукція як у промисловості, так і в сіль. господарстві не може конкурувати щодо кількости й якости з продукцією капіталістичних країн. Продуктивність праці сов. робітника удвоє нижча супроти продуктивности американського. Це пояснюється передусім тим, що в удержавленій економіці відсутні природні стимули матеріального зацікавлення, властиві механізмові економіки капіталістичних країн, бо хоч матеріальне заохочення практикується й у С. з., але користь від нього має лише невелике ч. працюючих: високі пропагандивні рекорди чи перевиконання планів приступні лише окремим одиницям, яким умисне створюють ідеальні умови праці; ці одиниці й користуються почестями та матеріальними вигодами: їх іменують «знатними людьми» («УРЕ») і в матеріальному забезпеченні підносять до високих ступенів партійно-сов. номенклятури. А весь загал працюючих на цьому лише втрачає, бо, орієнтуючися на високі рекорди й перевиконання планів поодиноких обранців, пізніше переглядають норми виробітку (в бік збільшення), і т. ч. С. з. стає засобом визиску робітників і колгоспників.

Крім згаданих головних форм соцзмагань, було багато інших. Радянські джерела нараховують їх на 1957 понад 250, а на 1977 — понад 300. У переважній більшості вони були недовговічні і часто заникали, навіть не набувши розголосу. Бюрократично насаджуваний згори, рух С. з. перетворюється на формальне виконання директив, замилювання очей начальству, творення фіктивних рекордів (типові випадки в колгоспах, які, хотівши мати свою ланкову-героя соц. праці, потайки збільшують збір її врожаю, додаючи їй вирощене на інших ділянках), наслідком чого чергова форма С. з. виявляється недійовою і доводиться винаходити нову. З цієї ж причини для активізації працюючих застосовують різні форми ніби участи їх в управлінні виробництвом. Однією з таких форм, що супроводить розвиток С. з., є виробничі наради, що виникли в 1923. Їх праця то пожвавлювалася, то занепадала. Щоб їх активізувати, пленум ЦК КПРС 1957 перетворив їх на постійно діючі. Суть їх у тому, що на заг. зборах робітників, а з 1958 — обраних уповноважених обговорюється праця підприємства і заходи до її поліпшення. Але й ця форма ніби участи робітників в управлінні виробництвом лишається фікцією, бо єдиноначальні директори підприємств виконують плани, призначені їм згори, і побажання виробничих нарад для них не обов'язкові. Взагалі ж практика С. з. з усіма його побічними формами активізації працюючих, на подобу виробничих нарад, довела їх неспроможність заступити природно властиві вільній, не удержавленій економіці стимули матеріального зацікавлення працю'ючих у підвищенні продуктивности праці.

Література[ред.ред. код]

  • Енциклопедія українознавства. У 10-х томах. / Головний редактор Володимир Кубійович. — Париж; Нью-Йорк: Молоде життя, 1954—1989.
  • Гершберг С. Руководство коммунистической партии движением новаторов промышленности. — М., 1956
  • Экономическая жизнь СССР. Хроника событий и фактов 1917–1929. — М., 1961
  • Социалистическое соревнование в СССР. 1918–1964. Документы и матєриалы профсоюзов. М. 1965
  • Історія робітничого класу Укр. РСР, т. 2. — К., 1967
  • Социализм и соревнование. — М., 1970
  • Ленін В. Твори, вид. 4, тт. 26, 27 і 29