Внутрішні війська

Внутрішні війська, повна назва Внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ (МВС) (рос. Внутренние войска Министерства внутренних дел; абревіатура ВВ) — Парамілітарні підрозділи схожі на жандармерію у колишньому Радянському Союзі та у деяких країнах наступницях, включаючи Росію (до 2016 року), Україну (до 2014 року), Білорусь, Казахстан (до 2014 року), Азербайджан^[en], Таджикистан, Грузію (до 2004) та решті колишніх РСР. Внутрішні війська підпорядковуються міністерствам внутрішніх справ відповідних країн.

Вони були створені для підтримки та підсилення міліції, забезпечення охорони громадського порядку, вирішення внутрішніх збройних протистоянь, охорони місць позбавлення волі та охорона стратегічних об'єктів інфраструктури (наприклад атомних електростанцій). Таким чином, вони використовувались і продовжують використовуватись у різних конфліктах та масових заворушеннях на теренах колишнього Радянського Союзу та сучасної Росії, включаючи Громадянську війну у Росії, Другу світову війну, масові репресії епохи сталінізму та Чеченські війни. В умовах воєнного стану внутрішні війська переходять під військове командування збройних сил та виконують завдання територіальної оборони та охорони правопорядку у прифронтовій зоні.

Історія внутрішніх військ Радянського Союзу[ред. | ред. код]

Внутрішні війська Радянського союзу були створені у 1919 році під орудою ВНК (пізніше НКВС, і стали відомі як «Сили НКВС»), пройшли крізь усі об'єднання та розподілення радянських органів державної безпеки і опинились під командуванням Міністерства внутрішніх справ поліцейського типу. Найвідомішим підрозділом внутрішніх військ є ОМСДОП, що базується біля Москви і веде свій початок від підрозділу «ОСНАЗ» підрозділ ВНК (колишній 1-й автобойовий загін^[ru] ВЦВК). Пізніше вона була реорганізована у ДОП (Дивізію особливого призначення) підпорядковану ОДПУ та НКВС.

Друга світова війна[ред. | ред. код]

У липні 1941 року, підрозділи НКВС забезпечували охорону державних органів, залізничних шляхів та промислових центрів.^[1] Сили безпеки на залізничному транспорті складали 62,100 особового складу, сформованих у дев'ять дивізій та п'ять бригад, які охороняли 1,700 об'єктів. Оперативні сили, прямі попередники внутрішніх військ, включали 11 полків, дислокованих в західних військових округах, сім полків і три батальйони у внутрішніх районах та Окрему дивізію особливого призначення ім. Ф. Е. Дзержинського у Москві (передану від ОДПУ у 1934 році). У жовтні 1940 року були створені спеціалізовані підрозділи НКВС, які мали підсилити протиповітряну оборону важливих регіонів. До червня 1941 року це нове Головне управління місцевої протиповітряної оборони мало три полки, включаючи Москву та чотири батальйони, усі підрозділи хімічного захисту. Ще одна дивізія та п'ять бригад загальною чисельністю близько 30,000 чол. були у процесі створення.

Протягом Другої світової війни більшість частин внутрішніх військ НКВС діяли поряд із регулярними підрозділами Червоної армії проти сил країн Осі. Вони брали участь в обороні Москви, Ленінграду, Берестейської фортеці, Києва, Одеси, Воронежу, Сталінграду, Північного Кавказу та були широко задіяні під час Курської битви.

Як правило, внутрішні війська НКВС були оборонного спрямування, хоча вони відіграли особливо важливу роль у Битві за Москву, Блокаді Ленінграду та Сталінградській битві, де 10-а Стрілецька дивізія НКВС втратила протягом бою майже 90 % особового складу. Великі підрозділи внутрішніх військ також розміщувались за лінією фронту у вигляді загороджувальних загонів, для підтримки правопорядку і придушення можливих виступів населення, боротьби із диверсійними групами та охорони ключових об'єктів (таких як комплекс виробництва озброєння у Тулі, який у 1941 році охороняв 156-й полк НКВС)^[2] та залізничні споруди, що охороняла 14-а Дивізія НКВС по охороні залізничних споруд.

Разом, більш ніж 53 дивізії внутрішніх військ та 20 бригад несли активну службу у роки війни. З-поміж них, 18 підрозділів були нагороджені бойовими орденами (військовими нагородами чи почесними званнями). Всього у ході бойових дій було убито 977,000 військовослужбовців. Більш ніж 100,000 солдатів та офіцерів отримали нагороди за хоробрість перед лицем ворога та 295 військовослужбовців були нагороджені званням «Героя Радянського Союзу».

Післявоєнний Радянський Союз[ред. | ред. код]

Після закінчення війни, внутрішні війська відіграли важливу роль у придушенні локальних анти-радянських партизан у Балтійських країнах (таких як Лісові брати) та Української повстанської армії. У 1953 році внутрішні війська придушили повстання у Воркутинському трудовому таборі за допомогою вогнепальної зброї, яка спричинила загибель щонайменше 100 політичних в'язнів.

Більшість дивізій, бригад, полків та батальйонів внутрішніх військ закріплювались за певними військовими округами. Серед них був штаб внутрішніх військ прибалтики, який було перетворено на Управління внутрішніх військ НКВС-МВС-МДБ Прибалтійського військового округу (Управление ВВ НКВД-МВД-МГБ Прибалтийского округа). Це управління керувало декількома дивізіями внутрішніх військ, включаючи 14-у дивізію охорони залізничних споруд від 1944 до 1951 року.^[3] Іншими дивізіями ПрибВО були 4-а, 5-а та 63-а Стрілецькі дивізії НКВС.

У 1969 році внутрішні війська підпорядковувались Головним управлінням внутрішніх військ МВС СРСР.^[4] За наказом міністерства внутрішніх справ номер 007 від 22 лютого 1969 року на базі внутрішніх та конвойних військ УРСР та МРСР було офіційно створено управління внутрішніх військ УРСР та МРСР.

На початок 1969 року у структурі МВС перебували:

Управління внутрішніх військ (УВВ) МВС УРСР та МРСР
ОМСДОП «ім. Ф. Е. Дзержинського» (Реутов, Московська область).
19-а, 36-а (Москва), 43-а (Мінськ), 44-а (Ленінград), 54-а (Ростов-на-дону), 79-а (Кіров), 80-а (Куйбишев), 83-а (Сиктивкар), 84-а (Перм), 87-а (Свердловськ), 88-а (Ташкент), 89-а (Новосибірськ), 90-а (Кемерово), 91-а (Іркутськ) та 92-а (Хабаровськ) Конвойні дивізії
Гвардійські бригади та полки
Спеціальні підрозділи моторизованої міліції
Військові академії

Інші десять конвойних дивізій були утворені до 1990-х років (42-а (Вільнюс), 68-а (Горький), 75-а (Алмати), 86-а, 101-а, 102-а, 38-а, 39-а, 48-а, 50-а та 76-а (77-а?) Конвоні дивізії (Петровський). 11 січня 1978 року було створено сили міністерства внутрішніх справ на далекому сході та у східному Сибіру. 23 квітня 1979 року на базі штабу 89-ї конвойної дивізії (Новосибірськ, частина 7540) було створено Управління внутрішніх військ (УВВ) МВС Західний Сибір (із включенням 90-ї та 102-ї конвойних дивізій).^[5] На базі 44-ї конвойної дивізії було утворено Північно-західний та Прибалтійський УВВ МВС.

Із початком Хрущовської епохи та десталінізації, внутрішні війська були значно зменшені за чисельністю, але їм залишились усі передвоєнні функції. Після Чорнобильської катастрофи у 1986 році особовий склад внутрішніх військ був серед ліквідаторів, задіяних у забезпеченні безпеки та надзвичайних заходів;^[6]^[7] сотні військовослужбовців отримали серйозні дози опромінення та десятки загинули. Станом на 1989 рік, із зростанням народного невдоволення, що почало проявлятись на теренах всього СРСР, внутрішні війська МВС за наказом Президії Верховної Ради, офіційно були передані у підпорядкування МВС після багатьох років у складі Міністерства оборони.

Розпад Радянського Союзу[ред. | ред. код]

Напередодні 1990-х у внутрішніх військах нараховувалось 180 полків (різного розміру), з яких 90 були підрозділами охорони виправних закладів, важливих громадських об'єктів та громадського порядку. Деякі з них були задіяні у етнічних конфліктах, які траплялися протягом Розпаду Радянського Союзу. Їх активність у цей період включає жорстоке придушення Тбілісі у 1989 році, коли внутрішні війська використовуючи саперні лопати калічили натовп беззбройних грузинських цивільних.

Після розвалу Радянського Союзу у 1990—1991 роках місцеві частини внутрішніх військ були перепідпорядковані урядам нових незалежних держав, за винятком трьох балтійських країн. Азербайджан (Внутрішні війська МВС Азербайджану), Казахстан, Російська Федерація (Внутрішні війська МВС Росії), Таджикистан (Внутрішні війська МВС Таджикистану) та Україна (Внутрішні війська МВС України) зберегли назву, організацію і завдання оригінальних внутрішніх військ. До грудня 2002 року Вірменія підтримувала Міністерство внутрішніх справ, але разом із міністерством національної безпеки воно буле реорганізовано у не міністерські інституції (постали дві організації: Поліція республіки Вірменія та Національна служба безпеки).^[8] Грузія виокремила воєнізовану гілку зі свого Міністерства внутрішніх справ та передала свої колишні внутрішні війська під командування Міністерства оборони у листопаді 2004 року.^[9]

Загальна організація[ред. | ред. код]

Нарукавний знак внутрішніх військ Російської Федерації

Незважаючи на підпорядкування цивільному поліцейському органу внутрішні війська є військовими силами з централізованою системою звань, командування та служби. головнокомандувач та штаб військ підзвітний тільки Міністерству внутрішніх справ, проте зберігає свою незалежну гілку командування. Радянські підрозділи внутрішніх військ в основному складались з призовників, набраних за тією ж системою що і для Радянської армії. Сучасні внутрішні війська у Росії і Україні зазнають поступового переведення на професійну основу комплектування. Офіцери внутрішніх військ навчаються як у власних спеціальних академіях, так і у армійських військових академіях.

Основними типами внутрішніх військ є польові підрозділи, підрозділи охорони тюрем, різні підрозділи охорони особливих об'єктів та спеціальні сили на зразок Русі. Від 1980-х років у лавах внутрішніх військ було сформовано декілька спеціальних підрозділів для протидії тероризму та звільнення заручників. Польові підрозділи дуже легкі моторизовані, піхотні, схожі за озброєнням та організацією на армійські підрозділи.

Радянські підрозділи охорони в'язниць (рос. конвойные войска; кримінальний сленг: вертухаї) початково складались із підрозділів охорони периметру в'язниць та конвоїв. У пост-радянських країнах частина або усі обов'язки пов'язані із в'язницями і ув'язненими були передані іншим структурам.