Сіра лисиця

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Справжня сіра лисиця)
Перейти до: навігація, пошук
Сіра лисиця
Період існування: плейстоцен — сучасність[1]
Greyfox.jpg
Охоронний статус
Біологічна класифікація
Домен: Еукаріоти (Eukaryota)
Царство: Тварини (Metazoa)
Тип: Хордові (Chordata)
Клас: Ссавці (Mammalia)
Ряд: Хижі (Carnivora)
Родина: Псові (Canidae)
Триба: Лисиці (Vulpini)
Рід: Urocyon
Вид: Сіра лисиця
Біноміальна назва
Urocyon cinereoargenteus
Schreber, 1775
Ареал виду Urocyon cinereoargenteus
Ареал виду Urocyon cinereoargenteus

Сіра лисиця[2],[3] (лат. Urocyon cinereoargenteus) — вид псових, що живе в листяних лісах та густих чагарниках в Північній, Центральній і Південній Америці від Канади до Венесуели. Цей вид разом із близько спорідненою лисицею острівною є сучасними видами, найближчими до спільного предка псових. Цілком можливо, що в давні часи сіра лисиця була приручена або напів-одомашнена корінними американцями сучасних Каліфорнії та пустелі Сонора, де її останки знайдені в різних археологічних розкопках[4]. Етимологія: грец. οὐρά — «хвіст», грец. κύων — «пес». лат. cinereus від грец. κόνις — «попелястий», лат. argenteus — «сріблястий»[5]. Генетика: каріотип характеризується диплоїдним числом, 2n=66, фундаментальним числом, FN=70[1]. Зображення сірої лисиці можна знайти у природничих працях, прикладами є гравюра, виконана Йоханесом Ґерардом Кьолемансом до книги «Dogs, jackals, wolves, and foxes: a monograph of the Canidae» (1890) і малюнок з праці «The New International Encyclopedia», v. VIII, 1906. Також сіра лисиця зображалася на марках анімалістичних серій США[6], Екваторіальної Гвінеї[7], Колумбії[8], Коста-Рики[9], Парагваю[10]. Сіра лисиця є офіційною твариною штату Делавер[11].

Систематика та еволюція[ред.ред. код]

Близький родич, Urocyon littoralis на Канальних островах, Каліфорнія, США

Філогенетичне древо родини Canidae[12]

   Canidae   


 Urocyon cinereoargenteus



 Urocyon littoralis







 Vulpes



 Nyctereutes procyonoides




 Otocyon megalotis





 Atelocynus, Cerdocyon, Lycalopex, Chrysocyon, Speothos



 Canis, Cuon, Lycaon





Найдавніші викопні знахідки роду Urocyon, а саме вимерлого виду U. webbi відносяться до пізнього міоцену, однак його сестринські відносини з Metalopex припускають подібний час виникнення для обох родів, середній чи пізній міоцен, 13.6—10.3 мільйонів років тому, як і для триби Vulpini в цілому. Розміщення скам'янілостей видів Urocyon показує, що види істотно не переміщалися за межі південної частини Північної Америки[13]. Зокрема, у Південній Америці найдавніші рештки роду Urocyon належать до пізнього плейстоцену[14]. Останні генетичні аналізи показали, що вид Urocyon cinereoargenteus мігрував на північний схід Сполучених Штатів після плейстоцену в зв'язку з середньовічною кліматичної аномалії потепління[15]. Вид Urocyon littoralis очевидно досяг Канальних островів у пізньому плейстоцені[1].

Морфологія[ред.ред. код]

Сіра лисиця у Сьєрра-Невада

Морфометрія. Довжина голови й тіла: 53–81 см, довжина хвоста: 27–44 мм, вага: 3-7 кг[16], висота в плечах 36 см[17], довжина задньої ступні: 10—15 см, довжина вух: 7.5 см. Зубна формула: I 3/3, C 1/1, P 4/4, M 2/3 = 42[18].

Опис. Забарвлення хутра сиво-сіре, підшерстя буро-жовте. Хвіст довгий, пухнастий із серединною чорною стрічкою по всій його довжині й чорним кінчиком. Боки шиї, зворотні боки вух, ноги й ступні іржаво-жовтуваті, живіт та груди білі, вздовж очей іде смуга чорного хутра. Самиці мають 6 молочних залоз[19]. Покривне волосся сягає довжини 50-70 мм. Підшерстя довжиною 30-40 мм[1].

Сіра лисиця морфологічно достатньо сильно відрізняється від рудої та від більшості інших представників родини псових, оскільки має ряд адаптацій до життя на деревах. Сіра лисиця має більш гнучкий хребет, посилені м'язи плечового поясу, коротші лапи, довгий трикутний хвіст, схожий за будовою на хвіст вивірки, та підвищену рухомість суглобів передніх кінцівок[20]. Підошви лап сірої лисиці вкриті хутром, що дозволяє їй пересуватися без зайвого шуму. Хоча візуально сіра лисиця часто виглядає меншою за руду, в Північній Америці в однакових кліматичних умовах вони досягають приблизно однакової ваги. Сліди сірої лисиці коротші й ширші, а відстань між слідами менша порівнюючи зі слідами рудої лисиці. Сліди сірої лисиці дуже схожі на сліди домашніх кішок окрім наявності відбитків кігтів у слідах сірої лисиці[18]. На відміну від рудої лисиці, сіра лисиця линяє раз на рік, у серпні-вересні[1].

Середовище проживання[ред.ред. код]

Вид поширений від південного краю центральної та східної Канади та штати Орегон, Невада, Юта і Колорадо в США на південь до північної Венесуели і Колумбії; і від Тихоокеанського узбережжя США до Атлантичного океану і Карибського басейну. Країни проживання: Беліз, Венесуела, Гватемала, Гондурас, Канада, Колумбія, Коста-Ріка, Мексика, Нікарагуа, Панама, Сальвадор, Сполучені Штати Америки. У східній частині Північної Америки, вид найбільш тісно пов'язаний з листяними / сосновими лісами упереміш з деякими старими полями і низькорослими чагарниковими рідколіссями. У західній частині Північної Америки, він зазвичай знаходиться в середовищі існування, що являє собою суміш сільських господарств, рідколісь, чапаралей, прибережних ландшафтів і чагарникових місць. Вид займає лісисті райони і густі чагарники в Центральній Америці і лісові гірські місця проживання в Південній Америці. Ця лисиця зустрічаються в напівпосушливих районах на південному заході США і півночі Мексики, де є досить рослинного покриття[21]. Діапазон висот: від 300 до 3000 м[22], [23].

Поведінка[ред.ред. код]

Спосіб життя[ред.ред. код]

Це, головним чином, нічний і сутінковий, потайний вид. За способом життя сіра лисиця достатньо сильно відрізняється від лисиці рудої. Сірі лисиці мають менші за розміром мисливські ділянки, які вони досконало знають, і які постійно патрулюють у пошуках поживи. Розміри мисливських територій можуть бути від 3 до 27.6 км2 і зазвичай вони перекриваються. Сіра лисиця може пересуватися практично не здіймаючи шуму, що дозволяє їй здобувати сплячих тварин; за екологією сіра лисиця більше подібна до ласки, ніж до лисиці звичайної[20]. Хоча сіра лисиця виглядає не менш пухнастою, ніж звичайна, її хутро набагато менш пристосоване до холоду — що, з одного боку, дозволяє сірій лисиці жити в усій Центральній Америці, а, з іншого, зупиняє північну межу її розповсюдження на межах з Канадою.

Сіра лисиця мітить свою територію за допомогою секрету залоз та посліду. Залоза, що відповідає за секрецію запахів, в сірої лисиці є чи не найбільшою з усіх псових і сягає в довжину 1/3—1/2 від довжини хвоста[1]. В пустельній місцевості сірі лисиці часто прагнуть залишити свої мітки якомога вище, що іноді призводить до накопичення посліду на верхівках вертикальних стовбурів. Також, як й інші члени родини Canidae, сірі лисиці мають можливість спілкуватися з гавкотом і гарчанням[22].

Завдяки більшій рухомості суглобів передніх кінцівок, сірі лисиці можуть легко залізти навіть на вертикальні стовбури дерев, позбавлені гілок. Сірі лисиці активно використовують цю перевагу як задля полювання, так і для того, щоб утекти від ворогів; наприклад, якщо койоти зазвичай витісняють лисицю руду за межі своєї ділянки, то вчинити це з сірими лисицями не вдається[20]. Сірі лисиці влаштовують лігва під валунами, іноді в отворах у землі, а також часто в порожнинах дерев; найвище кубло було зафіксовано на висоті 9.1 метра. Лігва використовується протягом всього року, але основне застосування припадає на сезон розмноження[24].

Живлення[ред.ред. код]

Поживою є головним чином малі ссавці, але також комахи, фрукти, птахи, яйця — у певних частинах ареалу, переважно в пустелях і напівпустелях півдня США лисиці живляться лише комахами та рослинами[19].

Дієта сірої лисиці значно відрізняється від лисиці звичайної; в раціоні сірої лисиці набагато більше комах та рослинної їжі, яка може складати до половини усієї їжі у західних популяціях. Сіра лисиця засвоює рослинну їжу значно більш ефективно, ніж руда лисиця[25]. Сіра лисиця також споживає іншу рослинну їжу, ніж руда лисиця: якщо руда лисиця харчується переважно плодами рослин, то сіра лисиця споживає багато насіння, включаючи кукурудзу, яка може становити основу дієти сірої лисиці восени[26]. Завдяки цій особливості сіра лисиця менш залежить від коливань популяції гризунів.

Вороги[ред.ред. код]

Безсумнівно, найбільшим убивцею сірої лисиці є людина. Іншими хижаками є золотий орел (Aquila chrysaetos), пугач віргінський і можливо койот і руда рись[1]. Койоти розглядають сіру лисицю як конкурента за життєвий простір, тому часто полюють на них не заради поживи.

Взаємовідносини сірої та звичайної лисиць до кінця не встановлені; хоча часто вважається, що руда лисиця домінує над сірою (як вона робить з усіма іншими видами лисиць завдяки своєму розміру), в Північній Америці ареал звичайної лисиці був обмежений на півдні ареалом сірої лисиці, і, за даними окремих спостережень, сірі лисиці активно полюють на рудих лисиць, виходячи переможцем завдяки тому, що їх менший розмір компенсується м'язами.

Екосистемна роль[ред.ред. код]

Сіра лисиця має невелику, але важливу роль в екосистемі. Її звички харчування дозволяють їм контролювати чисельність деяких шкідників сільськогосподарських культур, у тому числі гризунів (Rodentia) і зайцевих (Leporidae), підтримуючи стійкі відносини хижак-жертва. Вони служать в якості домівки для багатьох паразитичних членистоногих, зокрема бліх (Siphonaptera), вошей (Phthiraptera), кліщів (Ixodida, Trombidiformes, Acari). Сіра лисиця також може бути носієм ряду внутрішніх паразитів, у тому числі нематод (Nematoda), трематод (Trematoda), стрічкових червів (Cestoda), і акантоцефалів (Acanthocephala)[22].

Відтворення[ред.ред. код]

Дитинча в Каліфорнії

Парування[ред.ред. код]

Сезон розмноження знаходиться в межах від січня до травня (з піком у лютому чи березні) й залежить від географічного положення, висоти і якості середовища проживання. Сірі лисиці — поодинокі тварини, які соціалізуються тільки під час шлюбного сезону. Вони, як правило, моногамні, хоча в окремих випадках полігінія і поліандрія можуть статися. Обоє батьків піклуються про потомство у сірих лисиць. Ще до народження лисенят, самці роблять більшість полювань пари, в той час як самці шукають і готують згоже лігво[22].

Народження та виховання потомства[ред.ред. код]

Вагітність у сірих лисиць триває 51—63 доби, тому лисенята народжуються у квітні—травні. За раз в середньому народжується 4—5 лисенят, але родини по 7—8 не є виключенням. Сірі лисиці можуть за певних умов реабсорбувати частину ембріонів; припускається, що таким чином мати-лисиця може зменшувати кількість лисенят, якщо умови не є сприятливими для розмноження, але це питання не є досконало вивченим[16].

Лисенята народжуються темно-коричневими, сліпими та важать в середньому 140 грамів. Вони починають бачити за два тижні. Вигодовування молоком триває 7—9 тижнів. У тримісячному віці, лисенята починають полювати разом з батьками. Статева зрілість досягається за 10 місяців[16]. Молоді лисиці досягають дорослого розміру приблизно у віці 6—7 місяців; приблизно у цьому віці вони полишають батьківську ділянку (виключення можуть становити молоді самиці, які іноді лишаються на ділянці своєї матері, якщо вона вже стара).

Смертність[ред.ред. код]

Масове розселення лисиць починається восени; саме на цю пору року припадає більшість ДТП за їх участю, оскільки молоді лисиці активно пересуваються у пошуку нових місць і часто перебувають у незнайомій місцевості. Більшість лисиць мандрує на невелику відстань від дому, приблизно 3—5 км, хоча за даними генетичних досліджень показують, що у популяції лисиць достатня кількість осіб мандрує на достатньо великі відстані, щоб популяція була генетично однорідною на площі в 1000 квадратних кілометрів.

Найбільш ризикованим для життя лисиць є перша самостійна зима; ймовірність смерті молодої лисиці в першу зиму складає 0.7 в річному еквіваленті, в той час як надалі цей ризик падає до 0.5 у рік[27]. У той же час, навіть це призводить до того, що більшість лисиць народжується від лисиць однорічного віку, і що тварини у віці до двох років складають більшість популяції.

Попри те, що більшість сірих лисиць наразі гине внаслідок діяльності людини, дослідження показали, що вікова структура популяції сірих лисиць не змінюється після того, як природа повертається в дикий стан[28]. Одним з обмежувальних факторів у популяції сірих лисиць є епізоотії, в першу чергу — чумки та сказу. Це дозволяє популяції сірих лисиць витримувати значний тиск з боку людини; у ряді штатів США до половини популяції сірих лисиць щорічно гине внаслідок полювання. Іншим прикладом є історія відновлення популяції близько споріднених острівних лисиць; попри те, що, через появу беркутів, які почали полювати на лисиць з повітря, на островах популяція острівної лисиці зменшилася до критичних позначок у 1999 році, вже у 2007 вид відновився внаслідок приросту на 25% за рік[29].

Тривалість життя у дикій природі становить 6—8 років[22], у неволі ж можуть жити до 15 років[27].

Загрози та охорона[ред.ред. код]

Втрата, фрагментація і деградація середовища існування можуть бути особливо проблематичними у тих регіонах, де число людей швидко зростає і важливе середовище існування перетворюється для сільськогосподарських, промислових і міських потреб. Через низьку якість хутра, порівнюючи з іншими видами, комерційне використання тварини дещо обмежене, тому попит на хутро сірих лисиць визначається переважно модою. Пік попиту на шкурки припав на 1979 рік, коли в США було здобуто трохи більше ніж 400 тисяч тварин; на сьогодні попит значно зменшився, і з 2005 року щорічний видобуток сірої лисиці не перевищував 80 тисяч тварин[30]. У Мексиці цю тварину часто незаконно продають як домашніх тварин[21].

Не вказаний в Додатку СІТЕС вид охороняється законом як промисловий вид у США, охорона якого визначається законодавством окремих штатів; вид охороняється у Канаді як такий, що знаходиться під загрозою. Ця лисиця зустрічаються в численних природоохоронних територіях протягом усього діапазону поширення. Велика кількість лисиць перебуває у полоні, у приватних колекціях, в руках окремих осіб, зоопарках, господарствах дикої природи. Переносить неволю добре[21].

Галерея[ред.ред. код]

Виноски[ред.ред. код]

  1. а б в г д е ж Erik K. Fritzell and Kurt J. Haroldson Urocyon cinereoargenteus / Mammalian Species N. 189, 1982, pp. 1-8 PDF (англ.)
  2. Ковальчук А.А. Заповідна справа.— Ужгород: підприємство "Ліра", 2002.— 328 с. (укр.)
  3. Стекленьов, Є. П. "Строки статевої активності рудої лисиці, Vulpes vulpes (Carnivora, Canidae), у степовій зоні України." Вестник зоологии (2011). (укр.)
  4. Paul W. Collins Interaction Between Island Foxes (Urocyon littoralis) and Native Americans on Islands off the Coast of Southern California: Ethnographic, Archaeological, and Historical Evidence, 1991, Ethnobiol. 11(2): P. 205-229 (англ.)
  5. Texas Tech University. Museum Occasional Papers, 1991, N. 141 - 160, P. 23 (англ.)
  6. Grey Fox: Zazzle Custom Stamps (англ.)
  7. Urocyon cinereoargenteus на марці Екваторіальної Гвінеї
  8. Urocyon cinereoargenteus на марці Колумбії
  9. Urocyon cinereoargenteus на марці Коста-Рики
  10. Urocyon cinereoargenteus на марці Парагваю
  11. Delaware.gov (англ.)
  12. Kerstin Lindblad-Toh et al.: Genome sequence, comparative analysis and haplotype structure of the domestic dog. Nature 438, 2005; p. 803–819 Abstract (англ.)
  13. Tedford, R. H., Wang, X., & Taylor, B. E. (2009). Phylogenetic systematics of the north american fossil caninae (Carnivora: Canidae). Bulletin of the American Museum of Natural History, 1-218 Abstract (англ.)
  14. Prevosti F.J. & Rincon A.D. (2007). A New Fossil Canid Assemblage from the Late Pleistocene of Northern South America: the Canids of the Inciarte Asphalt Pit (Zula, Venezuela), Fossil Record and Biogeography. Journal of Paleontology, 81(5), 1053-1065. Abstract (англ.)
  15. Bozarth, C. A., Lance, S. L., Civitello, D. J., Glenn, J. L., & Maldonado, J. E. (2011). Phylogeography of the gray fox (Urocyon cinereoargenteus) in the eastern United States. Journal of Mammalogy, 92(2), 283-294 Abstract (англ.)
  16. а б в Joshua Ross Ginsberg, David Whyte Macdonald Foxes, Wolves, Jackals, and Dogs: An Action Plan for the Conservation of Canids. — IUCN, 1990. — С. 42. — ISBN 2880329965. (англ.)
  17. David Williams Naturalist's Guide to Canyon Country. — Rowman & Littlefield, 2013. — С. 108. — ISBN 0762793902. (англ.)
  18. а б Judge, K.A., Haviernick, M. 2002. Update COSEWIC status report on the grey fox Urocyon cinereoargenteus in Canada, Canada. Ottawa. pp. 1-32 PDF (англ.)
  19. а б William Henry Burt, Richard Philip Grossenheider A field guide to the mammals: North America north of Mexico — Houghton Mifflin Harcourt, 1998, pp. 75-77 (англ.)
  20. а б в Alex Badyaev The Starlight Hunter: Having evolved when old-growth deciduous forests covered North America, the uniquely arboreal grey fox is clinging to its ancient adaptations / BBC Wildlife 31(1): 62-67 (англ.)
  21. а б в Cypher, B.L., Fuller, T.K. & List, R. 2008. Urocyon cinereoargenteus The IUCN (англ.)
  22. а б в г д Vu, L. 2011. Urocyon cinereoargenteus, Animal Diversity Web (англ.)
  23. Quinn R. D. Habitat preferences and distribution of mammals in California chaparral. Res. Pap. PSW-202. 1990. Berkeley, CA: U.S. Department of Agriculture, Forest Service, Pacific Southwest Research Station. 11 p.
  24. Trapp G. R.; Hallberg D. L. Ecology of the gray fox (Urocyon cinereoargenteus): a review. In: Fox, M. W., ed. The wild canids: Their systematics, behavioral ecology and evolution. 1975. Behavioral Science Series. New York: Van Nostrand Reinhold Company: 164-178.
  25. Carolyn Renzulli Jaslow Morphology and digestive efficiency of red foxes (Vulpes vulpes) and grey foxes (Urocyon cinereoargenteus) in relation to diet / Canadian Journal of Zoology, 1987, 65(1): 72-79, 10.1139/z87-011 (англ.)
  26. J. Gregory Hockman and Joseph A. Chapman Comparative Feeding Habits of Red Foxes (Vulpes vulpes) and Gray Foxes (Urocyon cinereoargenteus) in Maryland / American Midland Naturalist, Vol. 110, No. 2 (Oct., 1983): pp. 276–285 (англ.)
  27. а б John E. Wood Age Structure and Productivity of a Gray Fox Population / Journal of Mammalogy, Vol. 39, No. 1 (Feb., 1958) pp. 74-86 (англ.)
  28. John E. Wood and Eugene P. Odum A Nine-Year History of Furbearer Populations on the AEC Savannah River Plant Area / Journal of Mammalogy, Vol. 45, No. 4 (Nov., 1964) pp. 540–551 (англ.)
  29. Coonan, T.J. et al. (2004) Island fox recovery program 2003 Annual Report. National Park Service, Channel Islands National Park
  30. http://fishwildlife.org/?section=furbearer_management_resources

Посилання[ред.ред. код]

Commons
Розділ Віківиди має дані за темою: