Ставище (смт)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
смт Ставище
Stavise.png
Герб
Ставище. Гнилий Тікич
Ставище. Гнилий Тікич
Країна Україна Україна
Область/АРК Київська область
Район/міськрада Ставищенський район
Рада Ставищенська селищна рада
Код КОАТУУ: 3224255100
Основні дані
Засноване 1525
Магдебурзьке право 1635
Площа 11,79 км²
Населення 6932 (01.01.2012)[1]
Поштовий індекс 09400
Телефонний код +380 4564
Географічні координати 49°23′29″ пн. ш. 30°11′30″ сх. д. / 49.39139° пн. ш. 30.19167° сх. д. / 49.39139; 30.19167Координати: 49°23′29″ пн. ш. 30°11′30″ сх. д. / 49.39139° пн. ш. 30.19167° сх. д. / 49.39139; 30.19167
Водойма р. Гнилий Тікич
Відстань
Найближча залізнична станція: Жашків
До станції: 25 км
До обл. центру:
 - фізична: 136 км
 - автошляхами: 136 км
Селищна влада
Адреса 09400, Київська обл., Ставищенський р-н, смт Ставище, вул. Радянська, 44
Карта
Ставище (Україна)
Ставище
Ставище
Ставище (Київська область)
Ставище
Ставище

Стави́ще — селище міського типу Київської області, адміністративний центр Ставищенського району. Розташоване у верхній течії Гнилого Тікичу, у середній Наддніпрянщині.

Етимологія[ред.ред. код]

Згідно з традиційною легендою Ставище, як поселення на лівому березі річки Гнилий Тікич, отримало назву від кількості спустошених ставів, або ставищ, яких на 20 верств простягалося близько ста.[2]

Географія[ред.ред. код]

Розташування[ред.ред. код]

Розташоване у південно-західній частині Київщини у межах Придніпровської височини правобережного Лісостепу України. Середня висота 220–240 метрів. Районний центр Київської області. Межує з Черкащиною (на півдні) та з чотирма районами Київської області — Білоцерківським (на півночі), Таращанським (на північному сході), Тетіївським, Володарським (на заході). Знаходиться за 136 км на південь від Києва, за 6 км на схід від автомагістралі Київ—Одеса, на лівому березі річки Гнилий Тікич. Площа 11,79 км². Населення 6932 (01.01.2012)[3]

Клімат[ред.ред. код]

Клімат Ставищенського району помірно континентальний, м’який, з достатнім зволоженням. Середня температура січня -6°, липня +19,5°. Тривалість вегетаційного періоду 198-204 дні. Сума активних температур поступово збільшується з Півночі на Південь від 2480 до 2700°. За рік на території району випадає 500-600 мм опадів, головним чином влітку. Ставищенщина має густу річкову та ставкову мережу (понад 2 тис. га). Найважливіша водна артерія — Гнилий Тікич (довжина його в межах району — понад 20 км), його головні притоки в межах району — Красилівка (права); Попрожна (Попружна), Цицилія (ліві).[4]

Грунти[ред.ред. код]

Грунти у південних районах Київської області — глибокі малогумусні чорноземи. Серед корисних копалин Ставищенського районуторф, будівельні матеріали, рябі глини. На теренах району переважають широколистяні ліси (дуб, граб, ясен, вільха, липа), кущі й луки. Природна зона лісостепова. На півдні Київської області переважають — луково-степові височинні розчленовані і терасні, а також лісостепові височинні розчленовані природно-територіальні комплекси.[5] До природно-заповідного фонду Ставищенського району належать:

Народне господарство[ред.ред. код]

Виробнича спеціалізація району: продукція рослинництва (олія, крупи, борошно); продукція тваринництва (м’ясо, молоко, яйця курячі); цегла керамічна, а також ремонт сільськогосподарської техніки, двигунів внутрішнього згорання, продукція легкої промисловості. Перелік найбільших підприємств району: ТОВ «Комбінат здорового харчування» та ВАТ «Ставищепродтовари» випускають продукцію харчової промисловості; ПП «Мрія» - цегла керамічна, ТзДВ «Промотор Плюс» - ремонт двигунів внутрішнього згорання, ПРАТ «Ставищенське ремонтно-транспортне підприємство» - ремонт сільськогосподарської техніки, ПП «Альтанка» - продукція легкої промисловості; ТОВ «РОПА Україна» та ТОВ "Хорш Україна" - оптова торгівля сільськогосподарськими машинами та устаткуванням; ТОВ «Інтерагроінвест», ПСП «Кривець», ТОВ «Полковничий Хутір», ТОВ Агрофірма «Інтерагросервіс», ТОВ «СВК Світанок», ПСП «Гейсиське», ЗАТ «Сузір’я-Попружна» - вирощування зернових та технічних культур, розведення ВРХ.[6]

Історія[ред.ред. код]

Любомир[ред.ред. код]

У жителів збереглася легенда, що Ставище ще за довго до повстань 1664-1665 років було великим містом Любомир, і що цей Любомир був розорений татарами і залишався без жителів довгий час, що він лежав на правій чи південній частині Тікича, відомій тепер під назвою Розкішна, що він простягався за межі сучасного села до місць, де нині стоять села Юрківка і Скибин. Сліди цього древнього міста жителі відрізняють від слідів укріплень, побудованих під час козацьких війн. ..."Такъ къ древностямъ Любомірскимъ они причисляютъ некоторые курганы или могилы близъ Ставищъ и заваленные погреба въ лесу, называемомъ Вышковское."..."Сохранившіеся ныне акты и тяжебное дело жителей свидетельствують, что в царствованіе Сигизмунда 1-го, Любомірь былъ собственностію короля и что обезлюдили его и раззорили набеги татаръ ещё до пришестія поляковъ"...[7]

Державні утворення на території Ставищенського району у ІІ тисячолітті н.е.:

Середньовіччя[ред.ред. код]

VI-IX століття[ред.ред. код]

Основне населення на території сучасного Ставищенського району в VI-IX століттях складали язичницькі племена уличів (нащадків антів), які розмовляли на давньоруській (давньоукраїнській) мові. Сусідами уличів були тиверці (теж нащадки антів, які розташовувались на території сучасної Буковини), поляни (на сучасній північній та центральній Київщині), древляни (нащадки сучасної Волині та частини Поділля), тюрки на Сході.

кінець ІХ — середина ХІІІ століть[ред.ред. код]

Періодично території Ставищенського району належали до Київської Русі (була об'єднанням східно-слов'янських племен під владою династії Рюриковичів). Історичним ядром Русі стало Середнє Подніпров'я, де традиції політичного розвитку сягали ще скіфських часів. Провідну роль у становленні держави відіграло Полянське князівство з центром у Києві[8]. Київська Русь заклала традиції незалежної державності на території України, в цей час українська народність отримала могутній стимул для свого подальшого розвитку. На думку українського історика М. Грушевського: "Київська Русь є першою формою української державності». Давньоруська держава залишила яскравий слід у світовій історії IX–XIII ст., прискорила економічний, політичний і культурний розвиток східних слов'ян і зробила їх рівноправними учасниками політичного життя Європи та Близького Сходу"[9].

Українське козацтво[ред.ред. код]

XIV-XVII століття[ред.ред. код]

Дивіться також

За переказами, історія сучасного Ставища починається від кінця 16 століття, коли у володіннях білоцерківського старости С.[10] Любомирського, на правому березі річки Гнилий Тікич розрослося поселення Любомир. Але незабаром місто було розорене кримськими татарами. Пізніше на лівому березі річки Гнилий Тікич засновано поселення, що отримало назву від кількості спустошених ставів, або ставищ, яких на 20 верств простягалося близько ста. Письмові джерела свідчать, що вже у 1600 році литовський магнат Ружинський за участь в успішному поході на Молдавію отримав низку земель, серед яких було і Ставище.

В люстрації Київського воєводства 1622 року Ставище згадується в числі одного з сіл магната Ходкевича, які через повне зубожіння населення внаслідок татарських набігів та розміщення тут на постій кронного війська були на деякий час звільнені від усіх податків. У 1635 році Ставище згадується як містечко, що мало оборонні укріплення та військовий гарнізон. Йому надано маґдебурзьке право, за яким, зокрема, ремісники об'єднувалися в цехи. Ставищани брали активну участь у визвольних війнах 1648–1657 років під проводом Богдана Хмельницького, котрий неодноразово бував у місті. Ще до початку загальнонародного повстання сюди прибув один з посланців Богдана Хмельницького — Яремо Кончевський, який дістав завдання встановити контакт з населенням Наддніпрянщини. За його свідченням «містечко Ставище запевнило козаків, що міські гармати не будуть їм шкодити» (І. П. Крип'якевич. Богдан Хмельницький, стор. 298).

У наступні роки Ставище згадується як укріплене козацьке місто. Після перемог, здобутих козацьким військом під Жовтими Водами і Корсунем, селянське повстання охопило всю Південну Київщину. В кінці травня 1648 року загін повстанців на чолі з Я. Радкевичем захопив маєток магната О.Замойського у Ставищі. У роки народно-визвольної війни у Ставищі неодноразово бував Богдан Хмельницький. 1649–1650 рр., під час підготовки молдавських походів, воно стало одним із пунктів, де гетьман збирав військо й обози. В січні 1651 року Богдан Хмельницький, за свідченням літописця, розмістив козацькі полки біля Бугу, а сам розташувавсь у Ставищі (Летопись Самовидца. ст. 24).

23 червня 1653 року сюди прибуло посольство на чолі з боярами А.Маркевичем та І.Фоміним для зустрічі з гетьманом. Одночасно тут з'явилися посланці Богдана Хмельницького — полковники Кіндрат Бурляй і Силуян Мужиловський, які повідомили, що гетьман переніс зустріч із Ставища в Чигирин, а тому 24 червня посольство вирушило до резиденції гетьмана. У Ставищі С. Мужиловський і К. Бурляй розповіли російським послам про гостру суперечку Хмельницького з кримським ханом, викликану тим, що хан, перебуваючи з ордою під Білою Церквою і Ставищем "на посаде и в уезде многих людей поймали. И гетьман де тот велел у них отбить… и бой был небольшой…(Воссоединение Украины с Россией, Т. З.стор. 298., 299). У вересні цього року Богдан Хмельницький зупинився у Ставищі на ночівлю, прямуючи з військом у м. Корсунь для зустрічі з російськими послами Р. Стрєшнєвим і І. М. Брєліхіним.

Як свідчать у своїх записах члени російського посольства, що перебували в місті, Ставище оточував частокіл, в якому було дві проїжджі вежі з ворітьми та дві глихі вежі з непроїжджими ворітьми. До першого укріплення примикало друге, що також мало частокіл з проїжджою і глухою вежами. В укріпленні стояли поряд велика мідна і дві залізні пищалі. Для потреб оборони зберігалося 40 пудів свинцю і 50 пудів пороху [11]. В місті налічувалося 6 церков. Після Переяславської ради 1654 року Ставище у складі Російської імперії стало сотенним містом Білоцерківського полку із 677-ма дворами, з них 312 належали козакам і 365 міщанам [12]. Взимку [1655] року біля Ставище сталася велика битва між військом Богдана Хмельницького й польсько-татарськими силами. В ході цього бою козацьке військо завдало ворогам значних втрат, вийшло з оточення і з'єдналося з російськими військами, які знаходилися в районі Білої Церкви.

В 1664 році на Подніпров'ї почалося велике повстання проти королівської Польщі та її прислужників, яке незабаром охопило майже всю Правобережну Україну. Центром його стали містечка Лисянка й Ставище. Повстання очолили Варениця й Сулима, які «со множеством голоти… Лисянку й Ставище собі покорили».[13] Повстання підтримали запорожці на чолі з Іваном Сірком.

Внаслідок повстань влада шляхетської Польщі на Правобережжі на деякий час була ліквідована. Для придушення повстання польський король весною 1665 року кинув великі збройні сили, але повсталі продовжували мужню боротьбу. У листі королю прибічник польської шляхти гетьман Павло Тетеря з військового табору під Ставищем писав, що піднялася майже вся Україна і просив надіслати на допомогу якомога більше піхоти.

Обороною Ставища керували досвідчені козаки Дашко і Булган, колишні сподвижники Богдана Хмельницького. Очоливши значні загони козаків і озброєних міщан, вони зачинилися в місті і захищали його до останньої краплі крові. Король Ян Собеський запропонував їм здатися, за що обіцяв зберегти всі вольності і привілеї, але козаки і міщани з гнівом відкинули ці пропозиції. На чолі шляхетського війська король поставив жорстокого карателя Чарнецького, який проголосив: «І на розплід не залишити русина». Чарнецький і Тетеря, з'єднавшись з кримським ханом, обрушили головні сили на Ставище. Тільки після 5-місячної облоги і кровопролитних боїв в кінці 1665 року їм вдалося вдертися в місто. Багато жителів було вбито.

Польський державний діяч і історик С. Твардовський писав: "Ні на яку стать не зважав розлютований жовнір, ні на дівчину, ні на вагітну жінку, ні на невинних дітей на грудях матері. "Ставище, так само як і навколишні села, було зруйновано і спустошено, його укріплення і церкви спалено[14]. З цього часу Ставище стало незначним містечком.

У 1652–1658 на Слобожанщині переселенцями з Правобережної України сформувався Сумський полк. 25 липня 1655 року царським указом у Сумах було дозволено поселитися 100 родинам селян і козаків-переселенців з містечка Ставища на Київщині, за однією з версій полковник Герасим Кондратьєв прийшов у Суми разом з цією групою людей. Деякі історики вважають саме цю дату часом заснування міста Суми.

Після підписання Андрусівського перемир'я 1667 року Ставище, як і більша частина Правобережжя, залишилася під гнітом шляхетської Польщі. Повернулися тяжкі часи свавілля польської шляхти, нестерпного соціального і національного гніту. За таких умов відродження зруйнованого міста проходило дуже повільно. Тут ще тривалий час лишалися руїни. Тільки наприкінці XVII — на початку XVIII ст. Ставище поступово починає відбудовуватись, поповнюватись переселенцями з навколишніх сіл, які мали тимчасові пільги й відбували тут менші повинності: прибулим козакам зберігались їх привілеї [15].

Новий час[ред.ред. код]

ХVIII-XIX століття[ред.ред. код]

Селяни Ставища взяли участь в народних повстаннях 1702–1704 рр. під проводом полковника фастівського Семена Палія та правобержного наказного гетьмана Самійла Самуся, З. Іскри, Андрія Абазина, а також у гайдамацькому русі. Так, у 1750 році в районі Ставища діяв загін гайдамацького ватажка Мартина Теслі, помічником і соратником якого був місцевий житель Степан Безрукавий ([16]).

В 1774 році польський сейм передав Ставище у володіння коронному гетьманові Францішеку Ксаверію Браніцкі; майже всі мешканці містечка були закріпачені. Після воз'єднання Правобережної України з Лівобережною у складі Росії (1793 р.) Ставище стало заштатним містечком Таращанського повіту Київської губернії. 1774–1918 Ставище належало до володінь польських магнатів Браницьких. Жителі Ставища не мирилися з кріпосництвом і вели тривалу боротьбу проти магнатів Браницьких, 1819 року в Таращанському повітовому суді слухалася справа про жителів Ставища, «що шукали звільнення з-під володіння графині Браницької». Як зазначалось у матеріалах суду, ставищани «ходили натовпом, закликаючи не відбувати панщину і не виконувати будь-які повинності на тій підставі, що вони люди вільні» (ЦЛТА УРСР у Києві, Ф, 485, оп. І, спр.3060, арк.8). Справа тяглася кілька років і дійшла до сенату. Суд визнав ставищанців кріпаками Браницьких, а ініціаторів боротьби — селян А. Бойко, Н. Кравченка, Л. Коваленка, П. Поповича, І. Дем'яненка ухвалив «покарати кожного тілесно». Серед покараних батогами за невихід на роботу були й жінки — Марія Гайда, Оксана Котовенко, Катерина Колесник та інші (Там же, спр. 6809, арк.. 4-15). Браницькі встановили систему нестерпної експлуатації: часто вдавались до тілесних покарань кріпаків. У 1831 році ставищенці скаржились до Таращанського повітового суду графських управителів, які жорстоко побили канчуками селян Палажку Крученкову, Пилипа Липника, Петра Байду та його дружину Явдоху. Щоб втихомирити селян суд ухвалив оштрафувати економію на 5 крб., а від селян зажадав беззастережної покори. При цьому організаторів жорстокої розправи було виправдано, бо на думку цього «правосудия» покарання було «умеренным» (Там же, оп.2.спр.451.арк.2.18). Зазнавали селяни експлуатації і з боку церкви. Успенська церква, що володіла в Ставищі хутором Поповим Яром, зобов'язувала селян виконувати не тільки сільськогосподарські та сплачувати податки, а й брати участь у зведенні різних будов, ремонті церковних приміщень тощо (Там же, ф. 442. оп. 290. спр. 200.арк. 8-11).

Тяжкий гніт зумовлював невпинне зубожіння селян. За переписом 1856 року, в Ставищі налічувалось 297 господарств залежних селян, з них городників — 130, піших — 149 і тяглих — 19. Городники мали лише невеликі присадибні наділи, піші — по 5 десятин польової землі на господарство, а тяглі — по 11 десятин. За користування землею селяни щорічно повинні були сплачувати Браницьким за кожну десятину по 2 крб 70 коп. або відробляти по 16 чоловічих днів панщини (Київський облдержархів, ф.4оп.99спр.1592,арк.4-9). Крім того, селяни відбували на користь поміщиків значну кількість згінних днів на т.зв. громадських роботах.

Малоземелля, жорстока експлуатація спричинялися до селянських виступів. Особливо посилалася антикріпосницька боротьба селян Ставища в роки Кримської війни, під час Київської козаччини 1855 року. Селяни перестали відробляти панщину і записувалися у козаки, щоб стати вільними. В Ставище було введено дві роти солдат: активних учасників руху заарештували, багатьох селян покарали різками (С. Шамрай, Київська козаччина, 1855 року, стор.74).

Грабіжницька реформа 1861 року не поліпшила матеріального становища трудящих Ставища, які задихалися від малоземелля. За одержані 1288 десятин землі вони протягом 49 років повинні були щорічно сплачувати велику суму — 2221 крб. викупних платежів. Селяни повністю втратили право на користування угіддями; їх позбавили права збирати в лісі ягоди, гриби, горіхи, жолуді, тримати тут пасіки або заготовляти дрова, так само, як і будувати водяні млини, ловити рибу в річці й озерах. Селянам заборонялось користуватися дорогами, які проходили через поміщицькі поля, але ставили в обов'язки ремонтувати їх (Київський облдержархів, ф. 4.опр.99, спр.1992, арк. 9,10). Найкращі землі Ставища залишалися в руках поміщиків. На 1900 рік з 5544 десятин земель, закріплених за містечком, 3271 належала поміщикам, 45 церкві, 59 іншим станам. А селяни, які становили більшу частину населення містечка, мали всього 2169 десятин землі.

З кінця ХІХ ст. в Ставищі починає розвиватись дрібна промисловість, переважно невеликі підприємства переробки сільськогосподарської продукції, значна частина яких належала Браницьким. На початку XX ст. тут діяв горілчаний завод, заснований ще в 1851 році, де було зайнято 24 робітники, вальновий млин, де працювало 8 чоловік, та цегельний завод з 20 робітниками, а також 10 вітряків, 4 просорушки і 14 кузень (Список населенных мест Киевской губернии, стор. 1487). Деякі безземельні селяни займались гончарним промислом. Багато безземельних і малоземельних селян працювало у графських маєтках або змушені були шукати засобів до існування в поміщицьких колоніях та на промислах Катеринославської, Таврійської і Херсонської губерній. У Ставищанській волості лише протягом 1894 року брали паспорта для відходів на заробітки 1303 чол. в тому числі 485 із Ставища (Київський облдержархів. ф.80, оп.3,спр.110,арк.55,56).

Однією з поширених форм боротьби селян проти гніту були масові порубки поміщицьких лісів. Так у 1884 році вони вирубали ділянку панського лісу, а коли Браницький прибув на місце порубки, побили його кийками (Крестьянское движение в России в 1881–1889 гг. Сборник документов М. 1960, стор.306).

На початку XX ст. виступи трудящих Ставища проти поміщицького гніту набули великої гостроти. У травні 1903 року селяни протестували проти захоплення графом Браницьким громадського ставу та городів поблизу річки Гнилого Тікача. Вони вигнали графських управителів, а потім представників поліції. Для придушення виступу в Ставище прибули два ескадрони карателів (ЧЛТА УРСР у Києві. ф. 442.оп.702, спр.254,арк. 5). У грудні цього ж року селяни виступили проти межування землі. Для придушення цього виступу знову прибули каральні загони. У вересні 1904 року селяни Ф. Почтар, С. Святина, А. Байда, С. Микитенко, П. Еременко та ін., які працювали за наймом, скаржилися київському губернатору: «Наймаючись на роботу в економіях графа, ми працюємо на дуже низьку плату: наприклад, за 12 нажатих снопів робітник одержує тільки один, при роботі косаркою чи жаткою — 16-й сніп, за складання хліба в скирти — 40 коп. на день, а за інші роботи й вивозку гною — 25 коп. на день» (Там же, арк.11). Скарга була передана в економію, але управитель відмовився зважити на неї. Під час революції 1905–1907 рр. боротьба селян за землю посилилася. Трудящі Ставища неодноразово збирались на мітинги, вимагали негайного розподілу поміщицької землі. За виступ проти місцевих властей поліція кинула кількох чоловік до в'язниці.

В роки Столипінської реформи зубожіння селянства посилюється, поглиблюється класове розшарування. Так на 1912 рік із 397 селянських господарств Ставища 3 мали земельні наділи по 2 десятини. А тим часом 20 господарств належало по 8-10 десятин землі (Итоги переписи скота у сельского крестьянского населения Киевской губернии в 1912 году. стор. 443). Біднота втрачала землю і перетворювалась на сільських пролетарів. У заможних господарствах працювало по кілька наймитів, які зазнавали жорстокої експлуатації.

Сам вигляд містечка, де в 1900 році налічувалось 8580 жителів, свідчив про глибокі соціальні контрасти. Велика площа базару з рядами рундуків і заїздів, що належали 120 власникам, складала своєрідний центр містечка. Розкішний парк з будинками графині Браницької був наглухо відгороджений високим парканом. Пейзаж містечка доповнювали кам'яна церков, костьол, синагога та будинок волосного управління. А далі тягнулися убогі, чорні й похилені хатини селян робітників. У містечку діяла всього одна невелика лікарня з трьома лікарями (Весь Юго-Западный край, стор.601,602). Освіта розвивалась дуже повільно. З 1864 року у Ставищі існувала церковнопарафіяльна школа, на утримання якої щорічно відпускалося 225 крб. З 1886 року — двокласне сільське училище, а на початку XX ст. — чотирикласне міське училище.

В роки світової імперіалістичної війни були мобілізовані сотні ставищенців, зростали податки і побори на війну. Нестача робочих рук позначалась на погіршенні обробітку землі, знищенні врожайності. В 1914–1916 рр. урожай зернових у Ставищі не перевищував 10 центнерів з га (Врожайні дані за 1902–1916 роки. К.1929.стор.61). Проте війна не вплинула на зменшення прибутків Браницьких. Вони наживались на вигідних замовленнях військових відомств на хліб, цукор, горілку. Чималий прибуток приносить і ставищанський кінний завод, який постачав фронту сотні верхових і тяглих коней. Станом на 1900 рік населення містечка становило 8580 осіб.

Українська державність на території Ставищ у 1917-1920-ті рр.[ред.ред. код]

Звістка про повалення самодержавства викликала загальне піднесення серед трудящих Ставища. Але з часом переконалися у марності своїх сподівань. Коли 22 серпня 1917 року уповноважені Тимчасового уряду спробували зібрати волосні збори, то від сіл волості з'явилося лише 6 представників. Трудящі відмовилися підтримувати буржуазну владу, яка служила панам і куркулям [17]. 17 жовтня 1917 року в Ставищі почались аграрні виступи, ініціаторами яких були солдати, що повернулися з фронту. Як доносили місцеві власті Генеральному секретаріату Центральної ради "становище дуже неспокійне, місцевої міліції недостатньо, просимо вживати заходів [18]. У жовтні 1917 року начальник постачання Південно-західного фронту повідомляв штаб Київського військового округу, що селяни Ставища, довідавшись про рішення Таращанського земельного комітету, за яким всі поміщики повинні зорати свої землі до 15 жовтня, а в разі невиконання цього рішення незорані землі будуть передані селянам, стали саботувати осінню оранку, не пускали орачів з плугами в поле. Селяни також захопили ділянку поля, засіяну конюшиною [19]. У жовтні 1917 року у Ставищі для придушення селянських заворушень було розміщено військовий загін чисельністю 50 чоловік. Та, незважаючи на ці заходи, революційна боротьба наростала. Коли стало відомо про перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції у містечку відбулася демонстрація. Трудящі пройшли вулицями з червоними прапорами і лозунгами «Вся влада Радам!» «Геть поміщиків і експлуататорів!». У січні 1918 року у Ставищі була встановлена радянська влада. Утвердження Радянської влади в Ставищі було затримано австро-німецькою окупацією. 1918 року Ставище стало одним з опорних пунктів повстання проти окупантів та їх націоналістичних прислужників. На початку червня у районі Ставища зосередилася група повстанців, чисельність якої протягом кількох днів зросла до 1500 чоловік [20]. 24 червня гетьманці були вигнані з Ставища, в містечку сформувався великий повстанський загін, який взяв активну участь у визволенні Таращі. Після наступу з Білої Церкви переважаючих сил окупантів та їх прислужників повстанський загін на чолі з більшовиками Балясом і Григоренком знову повернувся в Ставище і обороняв його до кінця липня. [21] Після запеклих боїв, особливо 29-30 липня, головні сили повстанців залишили Ставище і відійшли на лівий берег Дніпра. Багато ставищенців влилося тоді в лави прославленого Таращанського полку, а ті, що залишилися на місці, продовжували партизанську боротьбу під керівництвом комуніста П. І. Кравченка. Після вигнання з Київщини німецьких інтервентів і буржуазно-націоналістичної Директорії у Ставищі був створений волревком, до складу якого ввійшли М. М. Сектим /голова/, Ю. Долинський, Г. Білоусов. Ревком націоналізував винокурний завод Браницьких, взяв на облік майно економії; розпочав підготовку до весняних польових робіт. Але весною Ставище знову стало ареною запеклих боїв. Протягом квітня-червня 1919 року воно кілька разів потрапляло до рук петлюрівських атаманів. [22]. У липні цього ж року зазнало нападу Тютюнника, а в серпні — банди Зеленого. У серпні 1919 року в районі Ставища героїчно билися з петлюрівцями частини 59-ї дивізії під командуванням І. Ф. Федька, які відходили на північ. Багато ставищенців влились в ряди Червоної Армії. Трудящі Ставища в грудні 1919 року палко вітали визволителів; як відзначала газета «Вісті», «ставлення села до Радянської влади саме найкраще. Селяни готові поділитися останнім з червоноармійцями.» [23]. Відновив діяльність волревком, який приступив до організації сільських комнезамів і міліції. [24]. На початку 1920 року у містечку було засновано комуністичний осередок з 6 чоловік. Він розгорнув серед селян діяльну роботу, користуючись у них великим авторитетом. Налагодження мирного життя перешкоджали недобитки петлюрівських банд, які налітали на Ставище і в 1920 році. Бандити грабували винокурний завод, відбирали в селян хліб і худобу, вбивали активних борців за Радянську владу, тероризували населення. Дуже потерпіло Ставище від навали білополяків, які на короткий час на початку травня 1920 року захопили містечко. Окупанти розгромили і спалили багато будинків, пограбували магазини і млини [25]

Ставище у складі УРСР у 1922-1941 рр.[ред.ред. код]

У 1927—31 роках відбулася насильницька колективізація, яка супроводжувалася грабунками та депортаціями громадян УНР. У 1932—33 роках проведено геноцид українців, в наслідок якого спровоковано масові голодні смерті в місті.

Після вигнання в червні 1920 року білополяків в Ставищі остаточно встановлюється Радянська влада. Знову розгорнув свою діяльність волосний ревком. Велику роботу проводив земвідділ, який особливу увагу приділяв допомозі бідняцьким господарствам, зокрема, розподіляв насінневий фонд, надавав худобу і реманент, конфісковані у багатіїв. Велику роль у налагодженні роботи волревкому та інших органів Радянської влади відіграли комуністи Ставища, які входили у волосну парторганізацію, а з 1923 року, коли Ставище стало районним центром Білоцерківської округи, — в районну парторганізацію. 20 липня 1920 року в Ставищі відбувся з'їзд членів волревкому і комнезамів волості. /Там же, арк. 300/. На 1 вересня 1921 року комнезами діяли у 8 з 10 сіл Ставищенської волості. З перших днів мирного життя значні зміни відбувалися у сільському господарстві. Ще в 1920 році на базі колишньої економії Браницьких в Ставищі було створено радгосп. З буремного 1920 року бере свій початок комсомольська організація Ставища, хоч організаційно вона була оформлена в 1921 році. Комсомольці активно допомагали партійній організації та органам Радянської влади в боротьбі з бандитизмом і саботажем класових ворогів. Разом з членським квитком перші комсомольці одержували гвинтівку й сотню патронів. У 1923 році було обрано райком комсомолу. Радянська влада виділяла належну увагу організації охорони здоров'я трудящих. В кінці 1920 року було проведено ремонт Ставищенської лікарні, здійснено ряд заходів щодо боротьби з тифом та іншими епідемічними захворюваннями, взято на облік всіх медичних працівників, налагоджено регулярну роботу медпункту. 1-3 вересня 1920 року в Ставищі проходив з'їзд учителів Таращанського повіту, який одностайно висловився за підтримку Радянської влади і всіх її культосвітніх заходів. Делегат від Ставища повідомив, що незважаючи на важкі матеріальні умови, розпочали роботу початкові школи. /Київський облдержархів, ф. Р-І, оп. І. спр. 138 арк. 45/. Вживалися заходи до поліпшення умов життя вчителів. Так, всі житлові приміщення колишньої економії Браницьких у Ставищі були передані під квартири учителям. /Газ. «Плуг і молот», 1 травня 1920 року/. У 1923 році з метою прискорення підготовки учителів і агрономів у Ставищі було організовано педагогічну та агрономічну школу. На той час у райцентрі працювали дві початкові школи та бібліотека. В 1925 році одна з початкових шкіл була перетворена на трудову семирічку. На 1926 рік у містечку проживало 4994 чол. населення, налічувалося 873 господарства, причому значна частина з них 478 — були бідняцькими. /Список поселень Білоцерківщини, Біла Церква 1926, стор.61/. Все більше трудящих переконувалося у перевагах колективного господарювання. У 1927 році було створено ТООЗ «Веселка», до якого спочатку ввійшло 14 господарств. На спільні кошти з допомогою держави вони придбали сівалку, жатку, молотарку, трактор «Фордзон». В 1928 році утворилось ще два ТООЗи, а наступного року на базі ТООЗів виникла сільськогосподарська артіль «Комунар». /Газ. «Радянська нива», 2 березня, 2 квітня 1929 року./ У травні 1931 року в Ставищі створено колгосп ім. Будьонного, селяни навколишніх хуторів об'єдналися в сільськогосподарську артіль ім. Ворошилова. Радянська держава надала колгоспам Ставищенського району допомогу в сумі 275 тис. крб. Для обслуговування артілей у 1931 році було організовано Ставищенську МТС. У 1932 році вона обслуговувала технікою вже 33 колгоспи, які об'єднували 1244 селянські господарства з площею посіву 22,7 тис. га. МТС мала 65 тракторів, 13 вантажних автомашин. Одним з перших трактористів Ставищенської МТС був О. С. Смолич. Це йому в 1936 році вручили новенький «У-2», який нині встановлено на п'єдесталі у вигляді серпа і молота біля в'їзду в селище, як пам'ятник звитяжної праці хліборобів. Неухильно зростали лави ентузіастів колгоспного будівництва. Далеко за межами району було відомо ім'я знатної п'ятисотенниці М. Д. Шульги, яка збирала високі врожаї цукрових буряків. З кожним роком зростала промисловість селища. Так, ще в 1927–1929 рр. стали до ладу хлібзавод і маслозавод, кравецька й шевська артілі, потужний засолюваний пункт. Згодом при райспоживспілці відкрилося кілька нових цехів по випуску промислових товарів і продуктів харчування. 1939 року в Ставищі був заснований автопарк, який обслуговував жителів селища і району. У 1935 році було відкрито середню школу, десятки випускників якої продовжували навчання у вищих і середніх спеціальних навчальних закладах країни. Справжнім центром культурного життя ставищенців став районний будинок культури із залом для глядачів на 400 місць. Напередодні фашистської навали Ставище було добре впорядкованим селищем з парками, новими приміщеннями районних установ, закладів культури і торгівлі.

Велика Вітчизняна Війна[ред.ред. код]

Монумент Слави

17 липня 1941 року селище окупували фашистські загарбники. Запанував режим жорстокого терору, грабунків. Трудящі розгорнули боротьбу проти гітлерівців. У серпні 1942 року на території району став діяти партизанський загін ім. Калова, що налічував 39 бійців. Його очолив Б. Д. Кузенний, який загинув смертю героя 7 серпня 1943 року. Командиром загону став І. Д. Карташов. Загін провів 37 бойових операцій, знищивши значну кількість бойової вили противника, бойової техніки окупантів, в тому числі 9 автомашин і тракторів. [26] Серед активних партизанів загону були жителі Ставище В. К. Римар, П. А. Шило, П. І. Зленко, О. П. Орел та інші. [27] Партизани приймали радіоповідомлення з Москви і поширювали їх серед жителів, друкували листівки, в яких закликали населення для боротьби проти окупантів. Всього було розповсюджено 28 листівок загальним тиражем 32 тис. примірників. [28] Народні месники перешкоджали окупантам вивозити награбоване майно, відправляти молодь на каторжні роботи до Німеччини, чинити розправу над мирним населенням. Гітлерівці жорстоко розправлялись з партизанами. У фашистських катівнях загинув, зокрема, комсомолець О. О. Шевчук, охоплений під час розповсюдження листівок серед населення. [29] Ставищенці активно допомагали партизанам боротися з окупантами. Учасник громадської війни П. Г. Бінтер в перші дні Вітчизняної війни просився добровольцем до Червоної армії, але за віком йому було відмовлено. Під час окупації він надавав допомогу пораненим командирам і червоноармійцям, закликав до боротьби з ворогами. П. Г. Бінтер був по звірячому закатований гестаповцями. [30] У Ставищі фашисти під час окупації вбили 99 чоловік, вивезли до Німеччини 345 юнаків та дівчат, пограбували й зруйнували колгоспи, МТС, школу, лікарню тощо.

Ставище було визволено 4 січня 1944 року військами 38-ї армії І Українського фронту. Під час бою група сержанта І. С. Гаврилова знищила всі вогневі точки противника, чим забезпечила швидке просування військ і визволення селища. Сини братнього російського народу Герої Радянського Союзу І. С. Гаврилов та П. Я. Стариков в числі інших воїнів, полеглих в боях за Ставище та навколишні села, поховані в центральному парку селища. На їх могилі встановлено величний монумент слави. Ставищенці хоробро воювали на фронтах Великої Вітчизняної війни. Земляки свято шанують пам'ять про свого односельця, командира танкового взводу лейтенанта О. С. Паланського, якому 15 січня 1944 року за героїзм у боях під час форсування Дніпра присвоєно Героя Радянського Союзу. О. С. Паланський загинув у березні 1945 року на підступах до Берліна. [31] Всього на фронтах війни полягло 296 жителів селища. Понад 320 ставищенців нагороджено бойовими орденами й медалями.

Ставище в 1944-1991 рр.[ред.ред. код]

Голод 1947 року[ред.ред. код]

Покалічені ветерани не отримали належної медичної допомоги, переживши примусовий голод 1947 року.

З перших же днів визволення в селищі розгорнули діяльність партійні та комсомольські організації. У червні 1944 року в районі працювало 79 комуністів і понад 500 комсомольців. /Київський облпартархів, ф.1400, оп. І. спр.6. арк. І./ Під керівництвом комуністів ставищенці з величезним ентузіазмом взялися за відбудову народного господарства, за надання допомоги Червоної Армії в ІІ священній боротьбі проти фашизму. Уже в 1944 році почали випускати продукцію маслозавод, промартіль «Нове життя», ряд цехів харчкомбінату. Велика робота була здійснена щодо відбудови і налагодження роботи МТС. За перший рік після визволення ставищенці зібрали і здали в фонд Червоної армії 4703 тонни хліба, 2410т. картоплі, 393 т . сіна та інші продукти і фураж. /Газ. «Червоний колективіст» 5,19 квітня 1945 р./ Крім того, було здано багато м'яса, жирів; яєць та меду для потреб підшефного військового госпіталя в Києві. Ставищенці надіслали бійцям діючої армії 2158 індивідуальних посилок. /Київський облпартархів, ф.1400, оп. 2 спр. 6 арк. 24./ У 1945 року державний Комітет Оборони прислав подяку допризовникам селища, які внесли кошти на будівництво літака «Допризовник-ставищенець».

Партійна організація району приділяла постійну увагу розвитку сільськогосподарського виробництва. Вона дбала про добір і підготовку кваліфікованих кадрів. Вживались заходи для забезпечення колгоспів посів матеріалами, сільськогосподарськими машинами, спеціалістами. Тільки при Ставищенській МТС в 1944 році було підготовлено 97 трактористів.

Перший післявоєнний врожай було зібрано своєчасно і без втрат, хоч більшість робіт доводилося виконувати вручну. На косовиці особливо відзначились інвалід війни П. Крук, жінки Г. Довгошия, О. Добровольська, Г. Кирилюк, які перевиконували норми в кілька разів. /Газ. «Київська правда», 4 серпня 1945 р./ Долаючи величезні труднощі, трудівники Ставища протягом порівняно короткого часу підняли з руїн всі три колгоспи селища ім. Ворошилова, ім. Будьонного та «Комунар». В 1956 році вони об'єднались в укрупнену сільськогосподарську артіль ім. 20 з'їзду КПРС, що сприяло успішному розвитку господарства. Зміцнивши керівництво колгоспу, його партійну організацію та надавши господарству іншу допомогу, районна партійна організація добилася корінного поліпшення організації праці, підвищення її продуктивності, підвищення оплати праці членів артілі. З часом колгосп вийшов в число передових господарств району. Неухильно підвищувалася врожайність зернових і коренеплодів, продуктивність громадського тваринництва.

Нині артіль — це високопродуктивне механізоване господарство. На 2105 га орної землі тут працює 23 трактори, 15 комбайнів, 15 автомашин тощо. В сільськогосподарському виробництві широко застосовується електроенергія, механізовано всі трудомісткі процеси на тваринницьких фермах, колгоспних токах. Основними культурами, що вирощуються в артілі, є зернові, а також цукрові буряки. Протягом 1966–1968 рр. тут було зібрано з гектара в середньому 23,3 центнера зернових та по 312 центнерів буряків.

Значних успіхів досягли трудівники артілі в розвиткові тваринництва. Виробництво м'яса на 100 га угідь у 1969 році становило 116,8 центнерів. За найвищі в районі показники у виробництві м'яса колгосп ім. 20 з'їзду КПРС на честь 50-річчя Великого жовтня нагороджено пам'ятним Червоним прапором Ставищенського РК КП України і райвиконкому. Урядовими нагородами відзначена самовіддана праця близько 40 трудівників Ставища.

Неухильно підвищується рентабельність усіх галузей господарства. Грошові прибутки колгоспу у 1969 році зросли порівняно з 1964 роком у двічі і становили близько 830 тис. карб. Збільшення прибутків дало можливість забезпечити високу оплату праці членів артілі. В кожну колгоспну сім'ю прийшов справжній достаток.

«Міжколгоспбуд» Ставища, що відкрився в 1956 році, має цегельний завод, цех залізобетонних виробів, столярний цех. При заготівельній конторі Ставищенської райспоживспілки працює консервний цех, який розробляє різноманітні овочеві консерви. У селищі також діють райхарчокомбінат, побутовий комбінат та інші підприємства.

Хлібзавод, автопідприємство, маслозавод, міжколгоспне будівельне управління, районне об'єднання «Сільгосптехніка» перевиконали планові завдання восьмої п'ятирічки. За досягнуті успіхи перший секретар РК КП України С. П. Ковалевський та заступник керуючого «Сільгосптехніка» Д. Я. Паламарчук нагороджені орденом Жовтневої Революції.

У Ставищі успішно здійснюється житлово-комунальне будівництво, завдяки чому невпізнаним стало селище, особливо його центр, де виросли красиві будівлі широкоекранного кінотеатру «Зірка», готелю «Колос», ресторану «Тікич», універмагу, гастроному, школи, адміністративних і житлових будинків тощо. Тут працює 10 крамниць, ресторан 2 їдальні та ряд інших підприємств громадського харчування. Автопідприємство налічує понад 120 автомашин. Ставищанська автобусна станція має кілька десятків автобусів, які здійснюють регулярний зв'язок з Києвом та навколишніми населеними пунктами. В 1963 році в селищі збудовано автовокзал.

Ставищенська районна лікарня — одна з найкращих в області. Вона розташована у великому фруктовому саду. Лікарня розрахована на 200 ліжок, має різноманітні кабінети й лабораторії. Тут працює 42 лікарі та 164 чоловіка середнього медперсоналу. В їх числі заслужений лікар республіки, учасник Великої Вітчизняної війни Е. А. Гроп'янов, удостоєний ордена Леніна та інших урядових нагород. У селищі є також поліклініка, протитуберкульозний диспансер, дитяча консультація, молочна кухня для малят, санітарно-бактеріологічна лабораторія та медичні пункти на промислових підприємствах і в школах.

У наймальовничішому кутку Ставище — в старовинному парку, — розташовано обласний санаторій «Дружба». М'який клімат, цілюще повітря, радонові джерела — все це забезпечує успішне лікування дітей, хворих на ревматизм.

Ставище — значний освітній та культурний центр району. Тут працюють початкова, восьмирічна, середня і заочна школи. При середній школі є Інтернат для учнів навколишніх сіл району. За 50 років Радянської влади тільки в Ставищі 662 випускники шкіл селища здобули вищу і 1480 — середню спеціальну освіту. Всього в селищі набуває знань 1220 учнів, працює 72 учителі. Для дітей трудівників Ставища відкрито музичну школу, будинок піонерів, дитячий комбінат. При будинку культури із залом для глядачів на 600 місць діють хорова капела, гурток декламаторів, естрадний оркестр. У Ставищі є широкоекранний кінотеатр, дві районні бібліотеки — для дітей і дорослих.

У центрі селища розташовано великий стадіон, де часто відбуваються футбольні матчі й спортивні змагання з молоддю сусідніх районів. В 1967 році футбольна команда селища здобула перше місце в області і завоювала приз обласної ради добровільного спортивного товариства «Колгоспник». Ставищенська селищна обласна Рада, яку багато років очолює комуніст В. Ф. Поліщук, велику увагу, поряд з виробничими питаннями, приділяє благоустрою селища, ІІ комісії організували трудящих на масовий похід за впорядкування і озеленення селища. В серпні 1969 року виконком Київської обласної Ради визнав Ставище переможцем обласного конкурсу-огляду на найкращий благоустрій і зовнішнє оформлення міст, селищ і сіл. Багато куточків селища перетворено на квітучий сад.

Улюбленим місцем відпочинку ставищенців став центральний парк. Тут розміщені спортивні майданчики і культурно-побутові павільйони, прокладені нові алеї, квітники. На центральній алеї парку встановлено постамент з погруддям В. І. Леніна, який завжди любовно прикрашений живими квітами. Трудящі Ставища разом з усім радянським народом самовіддано трудяться, вносячи свій вклад у боротьбу за побудову комунізму в нашій країні.

Україна незалежна[ред.ред. код]

Багато ставищан були мобілізовані на ліквідацію аварії на ЧАЕС 1986 року. На початку 1990-х років припинило роботу найбільше промислове підприємство району — Ставищенська філія Київського приладобудівного заводу «ТочЕлектроПрилад».

У середині 1990-х років згоріла напівзбудована будівля басейну при Ліцеї № 1, тоді ж припинено будівництво третьої школи. Улітку 2007 року згорів Будинок культури. Ставищенський парк садово-паркового мистецтва обласного значення втрачає своє значення через недогляд. Нині у селищі працюють ВАТи «Ставищенський маслозавод», «Ставище-продтовари», «АТП—13246», «Київоблгаз», «Ставищенське РТП», «Ставище-Райагрохім»; будівельні організації КАСП «Мрія», районне дорожнє управління (РайДУ). Місцями масового скупчення юнацтва надвечір є території довкола барів і кафе. Площі Центру дитячої творчості здано в оренду.

Будівлю спорткомплексу було підпалено з метою приховати факти розкрадання коштів та матеріалів, які виділялися на будівництво. Очевидці розповідають, що перед пожежею з комплексу почувся гучний звук, подібний до запуску сигнальної ракети. Спорткомплекс не міг просто так почати палати згори на висоті кількох десятків метрів. Попри все, винних не знайдено.

Пам'ятники архітектури: будівля Центру дитячої творчості і Районного краєзнавчого музею (1-ша половина 19 ст.), Ставищенська районна лікарня (колишня лікарня графа Браницького, 1911). Значну частку населення Ставища можна зустріти по буднях в години пік у Києві.

Персоналії[ред.ред. код]

Відомі уродженці[ред.ред. код]

Проживали[ред.ред. код]

Померли, поховані[ред.ред. код]

Галерея[ред.ред. код]

Джерела та література[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Чисельність наявного населення України на 1 січня 2012 року, Київ-2012 (rar) — Державний комітет статистики України
  2. Л. Похилевич, Сказания о населенных местностях Киевской губернии, ст. 435
  3. Чисельність наявного населення України на 1 січня 2012 року, Київ-2012 (rar) — Державний комітет статистики України
  4. http://geografica.net.ua/publ/referati_kursovi_diplomni/referati_kursovi_diplomi/geografichna_kharakteristika_kijivskoji_oblasti/5-1-0-613
  5. http://geografica.net.ua/publ/referati_kursovi_diplomni/referati_kursovi_diplomi/geografichna_kharakteristika_kijivskoji_oblasti/5-1-0-613
  6. http://koda.gov.ua/1274960642
  7. (укр.) Л. Похилевич, Сказания о населенных местностях Киевской губернии, ст. 435
  8. Толочко П. П. КИЇВСЬКА РУСЬ // Енциклопедія історії України / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін.. — Київ: Наукова думка, 2007. — Т. 4: Ка-Ком. — С. 528.
  9. Довідник для підготовки до зовнішнього незалежного оцінювання з історії України. 2010.
  10. Себастьяна чи Станіслава
  11. (Акты относящиеся к истории Южной и Западной России Т.10 стор.790)
  12. (І. П. Крип'якевич, Богдан Хмельницький, стор. 298)
  13. Летопись Григория Грабянки.— К., 1854.— стр. 186 (рос.)
  14. Л. Похилевич. Сказание о населенных местностях Киевской губернии.— стр. 433–435
  15. (Г. Я. Сергієнко. Визвольний рух на Правобережній Україні в кінці XVII і на початку XVIII ст. С. 48-50)
  16. Архив Юго-Западной России.— Ч.3.— Т.3.— стр. 423; 542, 543, 546 (рос.)
  17. (Газета «Селянська думка» 2 вересня 1917 року)
  18. (Київський облдержархів, ф.1716,оп. І. спр.50,арк.54-58)
  19. (Боротьба за власть Советов на Киевщине. Стор.327)
  20. /Киевщина в годы гражданской войны и иностранной военной интервенции, стор. 25-27: 50/
  21. /Е. М. Скляренко, Боротьба трудящих України проти німецько-австрійських окупантів і гетьманщини в 1918 році. стор. 192./
  22. /В. А. Антонов-Овсеенко. Записки о гражданской войне, т.4 М. 1933. стор. 173, 251./
  23. /Известия-Вісті Київ, 25 січня 1920 року/
  24. /Радянське будівництво на Україні в роки громадянської війни /1919-1920/, стор. 533/
  25. /Київський облдержархів, Ф. Р.-І., оп. І. І спр. 248-б, арк.14./
  26. /Київський облпартархів, ф.5, оп.2/6. спр. 96. арк. І./
  27. /Там же, ф.1400. Оп. І. спр. 22. арк. 21./
  28. /ЦК ПП України. ф.62. спр. 415, арк.3./
  29. /Київський облпартархів ф.5, оп.2/6, спр.95.арк.63./
  30. /Київський облпартархів. ф.5.оп. 2/6, спр. 96. арк.32/
  31. /Боевые звезды киевлян, стор. 297–298./

Посилання[ред.ред. код]