Давньофранцузька мова

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Старофранцузька мова
Français du roy
Поширена в: Галлія (Франція)
Регіон: Північна Франція
Носії: перетворилась в середньофранцузьку мову близько у 14 ст.
Писемність: латинка
Класифікація:  : Італійські мови
Романські мови
Західно-італійські мови
Західна підгрупа
Галло-іберійські мови
Галло-романські мови
Мови ойль
Час розходження: перетворилась в середньофранцузьку мову близько у 14 ст.
Офіційний статус
Коди мови
ISO 639-1 нема
ISO 639-2 fro
ISO 639-3 fro

Старофранцузька мова — поняття, що охоплює сукупність романських мов мовної групи «ойль», на яких розмовляли на території, приблизно відповідній території середньої півночі сучасної Франції, приблизно з X по XIV століття.

Була результатом еволюції північно-галльського наріччя народної латини, що відбувалася під впливом франкського мови.

Старофранцузька мова значно відрізнялася від сучасної французької мови в області фонетики та граматики.

Представлення франкомовних[ред.ред. код]

Всупереч загальноприйнятій поданням, дуже широко поширеній у франкомовних носіїв мови і популяризованому відомим фільмом «Прибульці» (який не має ніякої лінгвістичної достовірності), те, що часто називається давньофранцузька мова, насправді таким зовсім не є. Та мова, яку часто називають цим терміном, є французькою мовою класичної епохи, або навіть сучасною мовою, який можна зрозуміти непідготовленій людині, але написаною в старішій орфографії.

Таким чином, старофранцузька мова не може бути легко зрозумілою франкомовною людиною, що не мають спеціальної освіти. Так, фраза «Sçavoir faisons, à tous presens et advenir, que pour aucunement pourveoir au bien de nostre justice, abbreviation des proces, et soulaigement de noz subiectz, avons, par edict perpetuel et irrevocable, statué et ordonné, statuons et ordonnons les choses qui s’ensuyvent» (цитована по Вільє-Коттеретському ордонансу 1539 короля Франциска I) не є написані на старофранцузькій, але є прикладом середньофранцузької мови XVI століття. І навпаки, такі вірші «Пісні про Роланда»: «En ceste tere ad asez osteiet / En France, ad Ais, s’en deit ben repairer / Vos le sivrez a la feste seint Michel / Si recevrez la lei de chrestiens / Serez ses hom par honur e par ben» є прикладом старофранцузької мови.

Походження і нащадки[ред.ред. код]

Мова походить від романської мови, що була формою народної латини, яка була у використанні по всьому постримському просторі. Старофранцузька розвинулася в середньофранцузьку. Дана періодизація введена в новий час і є до певної міри умовною. З точки ж зору самих носіїв мови, дана еволюція була лише ледь або зовсім невиразною, оскільки латина еволюціонувала у французьку мову поступово і протягом тривалого періоду часу, так що розриви між різними стадіями розвитку мови були просто непомітні.

Для отримання більшої інформації зверніться до статті Фонетична еволюція (фр).

Старофранцузька мова є предком сучасної французької мови. Однак, поява однієї мови, загальної для всієї території Франції, є досить пізнім явищем в її історії, і мова зобов'язана своїм існуванням цілому ряду стародавніх мов групи «ойль», з яких і утворилася сучасна мова.

Наприклад, вважається, що напередодні Французької революції три чверті населення країни говорило на різних діалектах або ж на інших мовах.

Історичний вплив[ред.ред. код]

Гальська мова[ред.ред. код]

Гальська мова, що була одною зі збережених континентальних кельтських мов часів римської епохи, повільно згасала під час багатовікового римського панування над Галлією. У сучасній французькій мові збереглося лише невелика кількість галльських слів - серед них слова chêne «дуб» і charrue «плуг», і менш ніж двісті слів (Delamarre (2003, pp.389-90) налічує 167 ) - мають галльську етимологію. Латинь була загальновживаною мовою майже на всій території заходу Римського світу, і її вплив ріс за рахунок зниження галльського впливу.

Латина[ред.ред. код]

У певному сенсі, старофранцузька мову з'явився в той момент, коли Рим завоював Галлію під час кампаній Юлія Цезаря, майже повністю завершених до 51 року до н. е.. Римляни принесли латину на територію південної Франції близько 120 року до н. е.. (В період Пунічних воєн), коли ця територія перейшла під його владу.

Фонологічна система класичної латини починає зазнавати зміни з часів Плавта, що в кінцевому підсумку привело до виникнення вульгарної (народної) латині, що стала загальновживаною мовою на всій території заходу Імперії. Ця пізня форма мови сильно відрізнялося від свого класичного аналогу по фонології і стала предком романських мов, в тому числі і старофранцузької.

Деякі галльські слова вплинули на народну латину, а через неї і на інші романські мови. Так слово класичної латини equus в розмовній мові було замінено народним caballus, утвореного від галльського слова caballos (Delamare 2003 p.96), від якого утворилися французьке cheval, каталанське cavall, італійське cavallo, португальське cavalo, іспанське caballo, румунське cal, і (запозичене з нормандського) англійське cavalry. (Можливо, що галльське і латинське слова, як і грец.Καβάλλης і рус.Кобила, походять від фракійського. Див Трубачов О. Н. Праці з етимології. М., 2004. С.348 -353).

Германські мови[ред.ред. код]

Давня франкська мова справила великий вплив на словник старофранцузької мови після захоплення німецьким плем'ям франків частини територій римської Галлії, що знаходилися на території сучасної Франції та Бельгії, в період Великого переселення народів. Сам етнонім français походить від назви цього племені. Велика кількість інших німецьких народів, включаючи бургундів, активно проявляло себе в цей період; германські мови, на яких говорили франки, бургунди та інші племена, не мали своєї писемності, тому зараз у зв'язку з їх зникненням визначення німецького джерела , від якого сталося те чи інше слово французької мови, є досить важким завданням. Філологи, наприклад Поуп (1934), оцінюють, що приблизно 15% слів сучасного французького словника мають німецьке походження, включаючи велику кількість загальновживаних слів, таких як haïr «ненавидіти», bateau «човен», і hache «сокира». Передбачається, що passé composé і інші складові дієслівні часи, використовувані у французькому відмінюванні, також є результатом німецького впливу.

Інші слова німецького походження з'явилися в давньофранцузькій мові як результат норманського заселення X століття нинішньої провінції Нормандії. Поселенці розмовляли на давньоскандинавській мові та їх право на проживання було узаконено і зроблено постійним в 911 році під час правління Роллона Нормандського. Кілька морехідних термінів, і що примітно, назва чотирьох сторін світу також були запозичені від норманів через староанглійськиу мову.

Найранніші письмові свідчення[ред.ред. код]

Вважається, що одним з найбільш ранніх документів, написаних французькою мовою, є «Страсбурзькі клятви» (договір, підписаний королями Карлом Лисим та Людовиком Німецьким в 842 році). Можливо, що текст являє собою найстарішу мову «ойль» або галло-романську, будучи перехідною стадією між вульгарною латиною і ранньою романською мовою:

Pro Deo amur et pro Christian poblo et nostro commun salvament, d'ist di en avant, in quant Deus savir et podir me dunat, si salvarai eo cist meon fradre Karlo, et in aiudha et in cadhuna cosa…
Во ім'я любові Божої і в ім'я християнського народу і нашого спільного порятунку, відтепер і навіки, як тільки Бог дасть мені знання («savir» тут: субстантивований інфінітив «знати» — знання або ж вміння) і сили, я буду захищати мого брата Карла, допомагаючи йому в усьому …

Королівський дім Капетингів, заснований Гуго Капетом в 987, ознаменував поширення северофранцузької культури, яка повільно, але наполегливо завойовувала панування на південних територіях Аквітанії та Тулузи . Однак «мова ойль» Капетингів, попередник сучасної французької мови, так і не стала спільною мовою всієї французької нації аж до Французької революції.

Іншим прикладом ранньої мови «ойль», по-іншому називаємою галло-романською, є Гімн святої Евлалії, чия мова, ймовірно, набагато ближче до розмовної, ніж мова «Страсбурзької клятви» (що визначено за мовними відмінностями). Точно визначити, як необхідно вимовляти ці приклади давно зниклої старофранцузької мови, є вельми складним завданням.

Значення старофранцузької мови в лінгвістичній історії[ред.ред. код]

Мова культури та літератури має дуже багато письмових свідчень і завдяки цьому можливо досить чітко простежити його історію (як лексичну, морфологічну, фонетичну, так і синтаксичну). Послідовність фонетичної еволюції, яка простежується від цьої давнього мови до сучасної, відома досить докладно, так що стає можливим простягнути йдучий від латині до французької мови фонетичний ланцюг через усі віки лінгвістичної еволюції. Вивчення французької та її історії не може обійтися без знання старофранцузької мови. Більш того, цей предмет (так само як і історична фонетика) є обов'язковим для отримання диплома CAPES по сучасній літературі, а також для отримання звання переможця конкурсу з класичної літератури і граматики, проведеному у Франції з метою навчання французької мови та літератури.

Діалектні варіації і літературна мова[ред.ред. код]

Населення середньовічної Франції говорило на безлічі найрізноманітніших мов. В більшості люди не знали церковної латини, якщо не мали освіти, - а освіта у часи Середньовіччя взагалі було надзвичайною рідкістю. Вони не знали і «français du roy» (французької мови короля), - за винятком жителів області Іль-де-Франс, звідки і пошириться той різновид (діалект) французької мови, яка згодом ляже в основу мови людей робочого стану.

Щоб коротко охарактеризувати лінгвістичну ситуацію тієї епохи, можна сказати, що мешканці Франції в залежності від регіону проживання говорили на:

  • Різних мовах групи ойль: франко-Пікардійській, франко-бретонській (галло), пуатуасській, сентожскій, нормандській, морванській, шампанській, бургундській і т. д.
  • Різних мовах групи ок: на Гасконській, лангедокскій, провансальській, лімузин-овернській, Альпіна-дофінській і т. д., а також на каталонській;
  • Різних франко-провансальських мовах: на бресській, савойській, дофінській, ліонській, форезькій, шаблезькій і т. д., а також в Швейцарії на женевській, водуазькій, нефшательській, валезанській, фрібурській і т. д. , і на вальдотенській в Італії;
  • на німецьких мовах: франкскій, фламандській, ельзаській і т. д.

Фонологія[ред.ред. код]

Для опису фонологічних характеристик слів в даній статті використовується система Бурсі, іменована також алфавітом романістів, зазвичай використовувана при описі фонологічної еволюції французької мови. Опис цієї системи і таблиця відповідності її міжнародному фонетичному алфавітом ( IPA) знаходиться у статті Système de Bourciez (фр).

Система голосних[ред.ред. код]

Класична латина використовувати десять голосних звуків (фонем), які діляться на п'ять коротких голосних (ă, ĕ, ĭ, ŏ і ŭ), і п'ять їх довгих еквівалентів (ā, ē, ī, ō і ū) . Таким чином, в латині довжина звуку фонологічна, тобто має змістотворну (або релевантну) функцію: два слова можуть мати в якості єдиної відмінності лише довготу голосних (vĕnit «він приходить» відрізняється від vēnit «він прийшов»; pŏpulu (m) «народ» відрізняється від pōpulu (m) «тополя»).

Одним з найголовніших змін, що трапилися під час еволюції від латині до французької мови, є поступове зникнення розрізнення довготи голосних і появарозрізнення голосних за підйомом. Музичний наголос потроху поступився місцем тонічному, що в результаті призвело до легкої зміни відкритості голосних: промовлення коротких голосних трохи більш відкрито, ніж довгих. Наслідком цього стало модифікація підйому голосних і протиставлення підйомів двох голосних стає критерієм диференціації слів (розрізняють закрите ẹ в слові pied від відкритого ę в слові lait, ọ в слові maux від ǫ в слові mort). Ця вокалічна зміна звуків відбулася протягом II, III і IV століть у початковій фазі еволюції французької мови ще дуже близькою до вульгарної латині. Велика частина таких змін є загальними для більшості романських мов.

Вокалічні зміни представлені в нижченаведеній збірці:

  • ē стає (nez, dé) в II ст.;
  • ĕ стає ę (les, lait), якщо голосна є ударною, в противному випадку (безударна голосна), вона стає звуком (II ст.);
  • ĭ стає в II ст.;
  • ī залишається i без розрізняння довготи звука;
  • ă і ā втрачають свою опозицію по довготі, так що з точки зору фонології старофранцузька мова має лише один звук a;
  • ō стає (eau) в II ст.;
  • ŏ стає ǫ (corps) якщо гоолосна являється ударною, в противному випадку вона стає звуком (II ст.);
  • ū втрачає свою характеристику довготи, залишаючись звуком u (fou, sourd);
  • ŭ стає в IV ст..

Три латинських дифтонга, представлені в вульгарній латині звуками oe, ae і au, еволюціонують відповідно в звуки (I століття), ę (II століття) і у ǫ (кінець V століття).

Рух до окситонні (наголосу на останній склад)[ред.ред. код]

У латинській мові всі слова мають тонічний наголос. Зазвичай він падає на передостанній склад слова (про слово з таким наголосом кажуть, що воно парокситонічне), за винятком слів, що складаються з одного складу (моносиллабічного), в разі чого наголос, само собою зрозуміло, падає на останній склад, а також за винятком полісилабічного слова (що складається з більш ніж одного складу), передостанній склад якого є коротким (тобто голосний який є коротким і не замкнутим голосним звуком, який би слідував за ним всередині складу), в разі чого наголос падає на третій з кінця склад (пропароксітонія).

Випадання голосного[ред.ред. код]

Починаючи з I століття в народній латині намічається поступове випадання ненаголошених передостанніх голосних: cál 'ĭ'dus перетворюється в cáldus, ámbŭlat перетворюється в ámblat,génĭta перетворюється в génte. Ця знаменна еволюція буде повністю закінчена до V століття. У цю епоху більшість пропароксітонов перетворилися в пароксітони: зі зникненням передостаннього голосного, що йшов за ударним голосним, цей останній був «посунутий в сторону».

Випадання внутрішніх передударних[ред.ред. код]

Внутрішні незакриті передударні голосні (тобто ненаголошені голосні в позиції перед ударними голосними, але знаходяться не в початковому складі слова), за винятком голосного a, зникли до початку IV століття: bonĭtátem перетворилося в bonté, computáre перетворилося в compter. Якщо ж голосний звук закритий приголосним, то такий голосний еволюціонував в звук /e̥/ (по іншому шва ( schwa) [ə], тобто нелабіалізоване «побіжне e», що відрізняється від сучасного звуку в словах le або petit), як у випадку дієслова appellár, еволюціонував в давньофранцузьке apeler.

У тому випадку, якщо внутрішнім предударном гласним був звук a, то він або залишався звуком a, в тому випадку, якщо він був замкнутий (ĭntaminatáre дає entamer), або до VII століття перетворився на звук /e̥/, якщо перебував у вільній позиції (firmaménte даєfermement).

Кінцеві голосні[ред.ред. код]

Всі кінцеві голосні повністю зникли (між VI і VII століттями), за винятком звуку a, що перетворився в глухий звук [ë] перш ніж стати невимовним звуком в сучасній мові.

  • [A] → [ë]: CANTA → chantë → il chante
ROSA → rozë → roz (rose)
  • [E]: CANTARE → cantar → chanter
  • [I]: MURI → mur
  • [O]: CANTO → chant
  • [U]: BONU → buen → bon-n → bon

Система приголосних[ред.ред. код]

Основні трансформації приголосних такі: зникнення кінцевого -m в латинському знахідному відмінку, зникнення звуку [h] і повторне його введення під впливом германських мов, збереження приголосних в сильному положенні і ослаблення слабких приголосних за допомогою палаталізації. Підкреслимо також, що романська мова придбала стислі зубні звуки [θ] та [δ], на зразок звуків в англійських словах «thing» та «this», можливо, під впливом франкської мови.

Зауважимо, що всі переписувачі найстаріших текстів, написаних французькою мовою, наприклад «Страсбурзький клятв» (842) і Житії святого Олексія (бл. 1045) , намагалися на листі передати звуки [θ] та [δ]; в тесті клятви ми знаходимо графему dh (наприклад, aiudha, cadhuna), обозначающуюю звук [δ], тоді як в Житії святого Олексія поєднання букв th іноді передає звук [θ] (espethe, contrethe).

У романських текстах для позначення придиху в деяких словах франкського походження, таких як honte, haine, hache, haïr, hêtre, héron, з V століття починає використовуватися буква h. Таким чином, буква h продовжує писатися в текстах класичної латини, але вона не вимовляється в розмовній мові; це було викликано не більше ніж діставшимися мові у спадок впливом запозичених з грецької слів. Саме з цього моменту починають розрізняти слова, в яких початкова h позначає «придих», тобто такі, які не дозволяють ні стягування слів, ні випадання голосного, і ті слова, початковою літерою яких є голосна, але на письмі починаються з h «без придиху». Ступінь придиху, яка чутливо відчувалася в романську епоху, ігнорується, хоча вважається, що така вимова (з придихом), якщо і мала значення на початку свого вживання, то з часом в давньофранцузькій мові воно зовсім зникло.

Морфологія[ред.ред. код]

У плані морфології старофранцузька мова залишається ще флективною мовою (хоча сучасний французька мову набагато ближче до аналітичного строю), але в порівнянні з латиною кількість флексій вже скорочено в значній мірі.

Система іменників вже включає два роди (чоловічий і жіночий) і два числа (єдине і множинне), що є присутнім і в сучасній французькій мові, але зберігає також і два відмінка:

  • Прямий відмінок, успадкований від називного відмінка латині, що виконує синтаксичні функції підмета, звертання та атрибута підлягаючого.
  • Непрямий відмінок, успадкований від знахідного відмінка латині, що виконує всі інші функції.

Кілька прикладів (іменники I і II типів зустрічалися набагато частіше всіх інших):

Тип I (жін. рід) Тип II (чол. рід) Тип III (змішаний)
нормальний гібридний (Ia) нормальний гібридный (IIa) IIIa (ч. р. на -eor) IIIb (ч. р. на -on) IIIc (ж. р. на -ain) IIId (нерегулярний, ч. и ж. р.)
ед. ч. прямий la dame la citez li murs li pere li chantere li lerre la none li cuens la suer
непрямий la dame la cité le mur le pere le chanteor le larron la nonain le conte le seror
мн. ч. прямий les dames les citez li mur li pere li chanteor li larron les nonains li conte les serors
непрямий les dames les citez les murs les peres les chanteors les larrons les nonains les contes les serors

Формально розрізняючи підмет та додаток, двохвідмінкове відмінювання дозволяло використовувати, не ризикуючи отримати подвійне значення, порядок слів неможливий в пізнішому вживанні: фразиla beste fiert li cuens, si fiert li cuens la beste і li cuens fiert la beste абсолютно однозначно позначають «граф ранить звіра», маючи абсолютно явний підмет li cuens.

Прямий відмінок виконує тут функцію підмета, але також він може бути зверненням або ознакою підлягаючого.

Хоча це двохвідмінкове відмінювання і вживалося в літературній мові, в текстах час від часу фіксуються «помилки». Можливо, руйнування системи викликане фонетичною формою закінчень, які сприяли змішання відмінків (кінцеве -s, що означає прямий відмінок однини, а також непрямий відмінок множини), своїм неповним характером (з часів старофранцузької мови іменники жіночого роду, що закінчуються на , що походять від 1-го латинського відмінювання, простим способом протиставляють єдине і множинне число), а також поступовим випаданням кінцевих приголосних звуків у французькій мові (кінцеве -s більше не вимовляється). Тим не менш, це руйнування не було однаковим: у своєму русі з Заходу на Схід ця система була скасована спочатку в діалектах Заходу, потім - Центру з паризьким регіоном, проіснувавши на Сході аж до XV століття.

Іменники сучасної французької мови, успадковані від старофранцузької мови, в більшості випадків походять від непрямого відмінка, найбільш часто вживаного в мові. Проте в деяких випадках слова являє собою зберігся прямий відмінок (головним чином, мова йде про слова, що позначають людей, через їх частого вживання в прямому відмінку в якості обігу): такі слова fils, sœur, prêtre, ancêtre, а також численні займенники. У кількох випадках збереглися обидві форми одного і того ж слова, що дають дублети, іноді різні за своїм значенням: gars / garçon, copain / compagnon, sire / seigneur, pâtre / pasteur, nonne / nonnain, pute / putain.

Вживання роду[ред.ред. код]

Говорячи узагальнено, маркування роду в латинській мові відбувалася зі зміни закінчень іменників і прикметників. В процесі еволюції від латині до давньофранцузької мови маркери роду втратили свої первинні характеристики. Для спрощення опису можна виділити кілька великих груп слів:

1) Слова жіночого роду на -as дали слова жіночого роду у французькій мові: rosam > rose / rosas > roses.

2) Слова середнього роду множини, що закінчуються на -a, також дали слова жіночого роду: folia > feuille; arma > arme.

3) Слова чоловічого роду на -is перетворилися на слова чоловічого роду французької мови: canis > chien; panis > pain; rex / regis > roi.

4) Іменники чоловічого роду на -er також стали словами чоловічого роду: pater > père; frater > frère; liber > livre.

У романський період латинь втратила середній рід, який був поглинений чоловічим родом; наприклад, granum> granus> grain (чол.). Слова середнього роду granum і lactis перейшли в слова чоловічого роду французької мови; чоловічого роду - floris - перейшло в жіночий рід у французькому, і навпаки, слова gutta і tabula так і залишилися словами жіночого роду, але слово burra (bure) зберегло жіночий рід латинського оригіналу, щоб стати словом чоловічого роду «bureau», етімоном якої вона є.

Однак безліч слів старофранцузької мови змінило свій рід протягом Середньовіччя. Так, жіночого роду були такі іменники як amour, art, évêché, honneur, poison, serpent; сьогодні вони є іменниками чоловічого роду. І навпаки, слова, які є сьогодні іменниками жіночого роду, раніше мали чоловічий рід: affaire, dent, image, isle (île), ombre, і т. д.

Фемінізація[ред.ред. код]

Процес вторинної морфологізації роду в давньофранцузькій мові був завершений не повністю. Багато які жорсткі еквіваленти слів з'явилися набагато пізніше, вже в сучасній мові. Нижче наведено короткий список слів, даних в жіночому і чоловічому роді:

Чол. рід Жін. рід
empereur emperiere (emperière)
devin devine
medecin medecine
lieutenant lieutenande
chef chevetaine
apprenti apprentisse
bourreau bourelle

Числівники[ред.ред. код]

Необхідно також згадати про систему числення, що зазнала глибокі зміни в давньофранцузькій мові. Успадковані від латинської мови числівники відповідають числам від одного до шістнадцяти. Число сімнадцять ( dix-sept), наприклад, є першим числом, побудованим за принципом народної (логічної) системи числення, що утворює всі наступні числа: 10 + 7, 10 + 8, 10 + 9 і т . д. Що ж стосується найменувань цілого числа десятків, латинь мала десяткову систему; так, числа dix (< decem),vingt (< viginti), trente (< tringinta), quarante (< quadraginta), cinquante (< quinquageni) і soixante (< sexaginta) мають латинське походження. Така ж система використовується в Бельгії та Швейцарії для позначення і наступних цілих десятків: septante (< septuaginta > septante), octante (< octoginta) або huitante (< octoginta> oitante) і nonante (<иnonaginta), що дає septante-trois, octante-neuf (або huitante-neuf),nonante-cinq, і т. д.

Але з XII століття старофранцузька мова запозичила нормандське числення (німецького походження), що будується на основі двадцядкової системи, що має в якості основи число двадцять (що писалося як vint або vin). Ця система вживалася у народів, які мають німецьке походження. У цій системі ми знаходимо форми «двадцять і десять» (що писалося як vins et dis) для позначення 30, deux vins для 40, trois vins для 60, quatre vins для 80, cinq vins для 100, six vins для 120, dis vins для 200, quinze vins для 300, і т. д. Ще в XVII столітті письменники використовували двадцяткову систему. Так, Расін писав до Буало: « Il y avait hier six vingt mille hommes ensemble sur quatre lignes».

Таким чином, система числення сучасної французької мови є гібридною: вона одночасно має французьке і німецьке походження. Числівники же зразок soixante-dix є складовими словами ( soixante + dix), утвореними за народною романською системою; для того щоб сказати це ж число на німецькій (нормандській) системі, необхідно вимовити trois-vingt-dix. Числівник ж quatre-vingt-dix також є нормандським за походженням, до якого додано народний компонент [+ 10].

У XVII французька Академія прийняла для всієї Франції двадцядкову систему для чисел 70, 80 і 90, в той час як фактично десяткова система (використовує числа septante, octante, nonante) була у вжитку в великому числі регіонів; дана система буде використовуватися в деяких областях Франції аж до Першої світової війни.

Дієслово[ред.ред. код]

У Середні століття велике число дієслів мало відмінні від сучасних інфінітиви. Так, замість інфінітива на -er (походить від латинських дієслів на-are, наприклад у випадку cantare > chanter), використовували інфінітив на -ir: abhorrir, aveuglir, colorir, fanir, sangloutir, toussir, і т. д. Є також і невживані сьогодні інфінітиви: дієслова tistre (tisser - плести), benistre (bénir - благословляти) і benire (bénir). Більше того, є безліч дієслів, широко вживаних в Середньовіччі, але зниклих сьогодні: ardoir (< ardere: горіти), bruire (< * brugere: видавати шум), chaloir (< calere: відчувати спеку), doloir (< dolere: страждати), enfergier (< en fierges: заковувати в кайдани), escheler (< eschiele: подніматьсч по сходах), ferir (< ferire: битися), nuisir (< nocere: наносити шкоду), oisever (< * oiseus: байдикувати), plaisir (< placere: подобатися), toster (< * tostare: смажити), vesprer (< vesperare: стояти (про ніч)).

У давньофранцузькій мові зникли деякі латинські дієслівні часи: плюсквамперфект дійсного способу (j'avais chanté), майбутні попередні часи  (фр.) (j'aurai chanté), імператив в майбутньому часі (?), інфінітив в минулому часі (avoir chanté), інфінітив в майбутньому часі (devoir chanter). Але зате старофранцузька мова створила дві нові часоі форми: майбутній час на -rai і умовний нахил на -rais. Для майбутнього часу і умовного способу в латині були складні форми, складені за типом cantare habes (буквально: «ти маєш, [що] співати», ти будеш співати), cantare habebas (буквально: «у тебе було, [що] співати », ти б заспівав). Слід зазначити, старофранцузька мова ввела частку «que» для позначення умовного способу; треба сказати, що більша частина дієслів мали схожі форми в теперішньому часі і умовному способі (ср. р. j'aime / il faut que j'aime).

І нарешті, відмінювання французької мови відображалося на письмі не так, як сьогодні. Аж до епохи среднефранцузької мови в кінці дієслів, що стоять в теперішньому часі дійсного способу, не писалися кінцеві -e і -s: je dy, je fay, je voy, je supply, je rendy, і т. д. Вживання майбутнього часу також не було таким, яким воно стало сьогодні. Багато авторів писали je priray (prier), il noura (nouer), vous donrez (donner), j'envoirai (envoyer), je mouverai (mouver), je cueillirai (cueillir), je fairai (faire), je beuvrai (boire), je voirai (voir), j'arai(avoir), je sarai (savoir), il pluira (pleuvoir).

Лексика[ред.ред. код]

Лексика старофранц. мови була ближча до латинської і спільнороманської так як ряд лексем (або їх значень) з часом застаріли, зникли, поміняли свої значення та / або їх частотність: напр. старофранц. moillier «жінка» (див. сучас. ісп. mujer) з лат. mulier; entre «міцний», «здоровий» < лат. integer (суч. entier «цілий»); moult «численний» (див. ісп. mucho, рум. mult); querre «хотіти, бажати, любити, шукати» (див. ісп. querer, рум. cere), quant (суч. combien), sangle (суч. seul; singulier) та ін [1].

Письмо[ред.ред. код]

Було б перебільшенням сказати, що в давньофранцузькій мові не існувало «орфографії»; таким чином, слід визначити, що мається на увазі під цим словом. Примітним фактом є те, що у кожного слова не було усталеного написання: в різних регіонах, у різних писарів і навіть на різних рядках одного і того ж манускрипту слово могло мати безліч варіантів написання. Однак середньовічні способи написання слів не були випадковими.

Писарі користувалися зовні простим принципом: передавати за допомогою неадаптованого через відсутність великого числа графем латинського алфавіту передати якомога ближче вимову слова. І під час переходу від народної латини до давньофранцузької мови велика кількість фонем еволюціонували, давши народження новим звуків, для яких не було передбачено жодних букв.

Посилання[ред.ред. код]