Староцерковнослов'янська мова

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Староцерковнослов'янська мова
Словѣньскъ ѩзыкъ
Поширена в: Болгарія, Русь, Україна, Росія, Білорусь, Сербія, Чорногорія, Хорватія, Румунія, Чехія, Моравія, Словаччина
Регіон: Європа
Носії: мертва мова
Класифікація: Індо-Європейська
 Балтослов'янська
  Слов'янська
   Південно-слов'янська
Офіційний статус
Державна: -
Офіційна: Русь, Велике князівство Литовське
Коди мови
ISO 639-1 cu
ISO 639-2 chu

Староцерковнослов'янська мова (давньоболгарська, староболгарська[1],старомакедонська, старослов'янська, церковнослов'янська мова) — найстарша літературна мова слов'ян.

Назва[ред.ред. код]

В українській термінології вживають різні назви для цієї мови: давньоболгарська, староболгарська, старослов'янська, церковнослов'янська, староцерковнослов'янська мова. Втім два перші терміни вживають рідко. Терміни староцерковнослов'янська та церковнослов'янська не рівнозначні, їх уживають поряд як два щаблі історичного розвитку мови, при чому уточнюють, про церковнослов'янську мову якої саме редакції йдеться.

Ось як називають староцерковнослов'янську деякими (державними) слов’янськими мовами:

  • Українська: (давньо-/старо)церковнослов'янська мова
  • Білоруська: старажытнаславянская мова, старослов'янська
  • Болгарська: старобългарски, староболгарська
  • Боснійська: staro(crkveno)slavenski, старо(церковно)слов'янська
  • Македонська: старо(црковно)словенски, старо(церковно)слов'янська
  • Польська: staro-cerkiewno-słowiański, староцерковнослов'янська
  • Російська: старославянский язык, старослов'янська
  • Сербська: старо(црквено)словенски, старо(церковно)слов'янська
  • Словацька: (staro)slovienčina, (старо)слов'янська
  • Словенська: stara cerkvena slovanščina, староцерковнослов'янська
  • Хорватська: staro(crkveno)slavenski, старо(церковно)слов'янська
  • Чеська: staroslověnština, старослов'янська

Для порівняння:

  • Латинська: lingua Slavonica antiqua старослов'янська
  • Англійська: old Church Slavonic староцерковнослов'янська
  • Німецька: altkirchenslawische Sprache староцерковнослов'янська
  • Французька: vieux slave старослов'янська
  • Грецька: αρχαία εκκλησιαστική σλαβονική γλώσσα староцерковнослов'янська

Історія[ред.ред. код]

Початки мови сягають року 863, коли моравський князь Ростислав звернувся до візантійського імператора Михайла III з проханням вислати йому місіонерів для виховання в Моравії місцевого духівництва. Вибір упав на братів Костянтина (в чернецтві Кирила) й Мефодія. Родом з Салонік, ці грецькі діячі досконало володіли слов'янською мовою у місцевому македонському варіанті. Костянтин створив окрему абетку, якою б міг послуговуватися для місіонерської праці — опісля названу глаголицею — і вже прибувши до Великоморавії, заходився перекладати нею богослужбові тексти.

В основу цієї новоствореної у процесі перекладу літературної мови, лягла найкраще відома Костянтину македонська говірка — і Костянтин, у міру свого знання її та бажаючи стати зрозумілим місцевому населенню, послідовно вводив у неї моравські елементи. А вже по смерті Костянтина у 869 році мовну й місіонерську діяльність продовжував Мефодій.

По смерті Мефодія 885 року католицький єпископ Моравії Віхінґ почав гоніння на його учнів. Наума, Климента, Саву та Ангеларія було ув'язнено. Після звільнення послідовники і учні святих братів опинилися на вигнанні в Македонії і Болгарії, на терені яких зокрема відзначилися святий Климент († 916) і святий Наум († 910), котрі надалі плекали церковнослов'янську мову. Зовсім природно, що моравські елементи мови тут у новому оточенні не були потрібні: більшість їх усунено і на місце моравської прийшла македонська редакція староцерковнослов'янської мови. У Болгарії, яка знаходилась під потужним візантійським впливом, глаголиця на письмі й моравські її елементи вважалися особливо небажаними.

Уже за царювання Симеона, імовірно 893, створено нову абетку, кирилицю, подібну грецькій проте з елементами глаголиці, а в мові усунено моравських елементів та додано натомість болгарських. Так і постала третя, болгарська редакція («ізвод») Староцерковнослов'янської мови. До речі, існували ще й сербська, хорватська, руська і, коротко, чеська редакції Староцерковнослов'янської мови.

Графіка[ред.ред. код]

Ранні пам'ятки слов'янської писемності, відомі сьогодні, написано різними абетками – кирилицею або глаголицею. Яка з них є старшою, досі не встановлено, хоча багато вчених (В.Копітар, П.Й.Шафарик, Ф.Міклошич, В.Ягіч, А.Селіщев) вважають глаголицю давнішою. Існування палімпсестів – рукописів, що написано кирилицею на місці стертих глаголичних знаків, – деякі вчені вважають за доказ того, що глаголиця давніша. Сюди ж наводять такі арґументи, як наявність окремих глаголичних букв, слів чи рядків, які зустрічаються всередині текстів, написаних кирилицею. Глаголиця замінила кирилицю лише на невеликій території вздовж Кварнерської затоки в Хорватії та в окремих областях Чехії. В окремих місцевостях Хорватії глаголиця збереглася в Богослужбових книгах до другої половини XX століття, а в деяких церквах Заґреба оголошення про майбутні відправи для парафіян писалися нею. Деякі хорватські монахи досі вміють читати і писати глаголицею, користуючись нею у своєму середовищі щодня; є такі люди і в Україні – користуються глаголицею декілька монахів у чоловічому монастирі села Колодіївка Тернопільської області.

Граматика[ред.ред. код]

Головна стаття: Граматика староцерковнослов'янської мови.

Редакції[ред.ред. код]

Датою створення слов'янської абетки (азбуки) вважають 863 рік, коли брати Кирило і Мефодій прибули в Моравію. За деякими даними на той час вони вже мали готові книги слов'янською мовою. Фактично графіку і правопис було створено десь на початку 860-их років. IX-XI століття – період розквіту і поширення староцерковнослов'янської мови в усіх сферах культури слов'янських народів. Інтенсивний розвиток державності у слов'ян вплинув на їх мовну диференціацію. Ці нові відмінності вливались у тексти староцерковнослов'янською мовою завдяки мимовільним помилкам переписувачів книг, через що уже з XII століття можна виділити чітку різницю у вимові певних звуків та вживанні певних словоформ на різних слов'янських землях. Такі варіанти церковнослов'янської мови називають редакціями (ізводами). Виділяють такі редакції церковнослов'янської мови:

До нашого часу збереглося мало текстів Староцерковнослов'янською мовою. Не рахуючи дрібних фрагментів, моравську редакцію репрезентують так звані «Київські листки»; македонську редакцію — Зоґрафське, Ассеманієве і Маріанське євангелія (останнє з елементами сербської редакції), Синайський молитовник і Кльоців збірник казань; Фрейзінґенські уривки представляють словенську редакцію; у болгарській редакції збереглися Савина Книга (євангеліє), Супрасльський збірник житій святих і ін. та Енінський Апостол. Усі ці тексти написані в XI столітті, — тільки «Київські Листки», можливо, наприкінці X століття.

Найважливіші пам'ятки[ред.ред. код]

Найдавнішими зразками глаголичного і кириличного письма є написи на стінах Симеонівської церкви в Преславі (893-927) та Підпис Григорія (на грецькій грамоті 982 року).

Глаголиця

Кирилиця.

Церковнослов'янська мова української редакції[ред.ред. код]

Статус мови[ред.ред. код]

Староцерковнослов'янська мова ніколи не була розмовною мовою. Це була надплемінна й наднаціональна мова, призначена для церковних і суміжних жанрів. З хрещенням України (Руси) Староцерковнослов'янська мова була прийнята як церковна і літературна мова. Тексти всіх основних редакцій були відомі й копійовані в Україні: наприклад, моравська (або чеська) представлена Бесідами на євангелію Григорія В., сербська — Реймським євангелієм, але в основному Україна (як і Білорусь і Росія) сприйняла болгарську редакцію.

Виявлення особливостей[ред.ред. код]

Спершу намагалися тексти цього типу просто копіювати, але згодом, поступово до них внесено низку місцевих рис: найраніше і найпослідовніше закінчення 3-ї особи дієслів на -ть (порівн. церковнослов. -тъ) і закінчення орудного відмінка однини іменників чоловічого й середнього роду -ъмь і -ьмь (порівн. церковнослов. -омь і -емь), невживання носових голосних (юсів), заміна сполуки дж (з праслов. *dj) на ж. Інших місцевих рис дотримувалися менш послідовно, а деякі з паралельних варіантів могли набирати стилістичних відтінків. До таких місцевих рис належали написання типу вьрхъ 'верх' (порівн. церковнослов. врьхъ); повноголосся; вживання ч замість щ (з праслов. *tj); вживання ѣ, а не церковнослов'янського «малого юса» в закінченнях родового відмінка однини іменників жіночого роду м'якої відміни (як також називного-знахідного множини іменників жіночого роду і знахідного множини іменників чоловічого роду м'якої відміни: землѣ, конѣ — церковнослов. земля, коня; двоскладові закінчення в прикметниковій відміні замість церковнослов. трискладових (нового замість новаего); особливості синтаксиса й лексики. Так на основі болгарської редакції церковнослов'янської мови в процесі її часткового пристосування постала найдавніша літературна мова України (що з певними модифікаціями була також літературною мовою всієї Руси), яка використовувалась також в ориґінальних творах місцевого походження (наприклад, «Слово о законі і благодаті» митрополита Іларіона).

Пам'ятки української редакції. Автори[ред.ред. код]

Ориґінальна література

  1. Часто вважаються невідповідними окресленнями староцерковнослов'янської мови. Дивіться статтю «староболгарська мова».

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]