Стельмах

У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна: Стельмах (значення).

У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна: Колодій (значення).

У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна: Сницар.

Сте́льмах^[1] (від нім. Stellmacher через пол. stelmach)^[2], діал. колоді́й^[3] (прасл. *kolodějь — «той, що робить кола, колеса»)^[4], сни́цар^[5], також колісни́к — майстер, який робить вози, сани, колеса тощо. Галузь кустарної промисловості з виробництва цих предметів знана як стельмаство або колоді́йство й існує з ранньої доби.

Стельмахів, що спеціалізувалися на виробленні коліс, також називали колісника́ми^[6], а тих, що робили й лагодили карети — каретниками^[7].

Історія[ред. | ред. код]

Стельмахи були знані у XIX ст. майже в кожному селі; зазвичай вони працювали сезонно. У деяких районах України стельмаство набирало характеру масової кустарної промисловості. Найбільше воно було розвинене на Полтавщині, де в ньому працювало в кінці XIX ст. понад 2 400 родин (Грунська і Куземинська волості Зіньківського повіту; Калайдинці, Клепачі, Хитці — Лубенського, Липова Долина — Гадяцького); на Харківщині (Муратівська, Борівська, Осинівська волості Старобільського повіту; м. Охтирка, Котельва — Охтирського; Богодухів, Попівка — Богодухівського); менше на Київщині (у Радомисльському і Чигиринському повітах та в м. Таращі). Відомим центром стельмаства було село Дорогоща Хмельницької області. Вироби стельмахів мали попит в інших районах України, зокрема в південних.

У зв'язку з механізацією транспорту стельмаство втратило своє значення. Тепер вози і сани для потреб сільського та інших господарств виготовляють на підприємствах місцевої промисловості.

Технології[ред. | ред. код]

Виготовлення коліс було технологічно складним процесом. Ободи для них могли складати з окремих вигнутих колодок (багрів)^[8], скріплених пластинками, а могли вигинати з цілого дерев'яного бруса. Для цього стельмахи застосовували спеціальний верстат, що складався з вкопаного в землю масивного відрізка стовбура (пенька)^[9], у центрі якого поміщався обертовий вертлюг (вухо). Використовувалася й інша конструкція — пеньок обертався на осі, закріпленій на масивній підставці. Оброблений брус розпарювали в парні — землянці з піччю і чаном для води. Застосовували і сухопарний спосіб: замочували брус на кілька годин у воді, потім клали сиру деревину на багаття, розведене в ямі й прикрите дерном. Розпарену заготовку обода кріпили нерухомо одним кінцем до пенька збоку, а другим за допомогою мотузки чи жердини з гаком (кужби)^[10] прив'язували до прави́ла (повідні)^[11], один кінець якого вставляли у вухо. Повертаючи вручну чи за допомогою упряжних тварин повідню з прикріпленою до неї заготовкою, поступово згинали майбутній о́бід навколо пенька в кільце. Частіше за все гнули заготовку в бік серцевини, рідше — у бік заболоні. Кінці зігнутого обода (заворотичі) зв'язували дротом (раніше — ликом) і залишали приблизно на пів години остигнути. Потім обід обстругували рубанками та скобелями, із внутрішнього боку просвердлювали коловоротом глухі отвори для спиць.

Маточину виточували з цілого шматка твердого дерева, робили наскрізний отвір для осі й глухі для спиць, посилювали залізними обручами. Потім надівали на стійку із залізним стиржнем — полицю^[12]. Далі в маточину вставляли спиці (разом це називалося острога), і насаджували готовий обід. Для цієї операції використовували спеціальний прилад — стелюгу^[13] (колесню)^[14], який складався з низького столика з отвором і прорізом для спиці. На готове колесо надівали металеву шину, прикріпляючи її в 3-4 місцях болтами, а кінці штаби додатково охоплювали обіймами (вірвантами, урвантами), стягаючи їх цвяшками (заволічками, лютами)^[15]^[16]. Для запобігання розтріскуванню обода його посилювали наскрізними металевими заклепками. В отвори маточин вставляли залізні чи бронзові втулки^[17]. Готовий комплект коліс для одного воза називався стан^[18]^[19] чи круг^[20]^[21].