Стенфордський тюремний експеримент

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Стенфордський тюремний експеримент — відомий психологічний експеримент, який у 1971 році провів американський психолог Філіп Зімбардо. В експерименті досліджувався вплив обмеження свободи та тюремного оточення на психіку людини, а також вплив нав'язаної соціальної ролі на поведінку.

Добровольці грали ролі в’язнів та охоронців в імпровізованій в’язниці, влаштованій в корпусі кафедри психології. Учасники швидко адаптувались до своїх ролей. Ніхто не сподівався, проте почали виникати по-справжньому небезпечні ситуації. Кожен третій охоронець виявився схильним до садизму, а в’язні були сильно морально травмовані, двоє з них закінчили експеримент достроково. Незважаючи на очевидну втрату контролю над експериментом тільки один з 50 спостерігачів, Христина Маслач, виступила проти його продовження. Зімбардо припинив експеримент достроково.

Результати експерименту вразили і його автора, тому Філіп Зімбардо заявив, що подібне не повинно повторитися. Багато років він був засмучений кепською славою свого експерименту, що зробив ціле покоління психологів гранично обережними. "Психологи стали виходити з того, що людина настільки вразливе створіння, що коли вона не пройде той чи інший тест, то це назавжди зруйнує її самооцінку. Тому більшість тестів здійснювалося лише через опитування. Психологи тільки запитують: "Уявіть собі, що ви наглядач, як ви поводилися б?"^[1]

З точки зору етики експеримент часто порівнюють з експериментом Мілґрема, який в 1963 році в Йелському університеті провів Стенлі Мілґрем (він і Зімбардо колись училися разом)

Зміст 1 Цілі і засоби 2 Результати 3 Висновки 4 Критика експерименту 4.1 Спроба відтворити експеримент на BBC 5 Абу-Ґрейб 6 Дивіться також 7 Примітки 8 Література 9 Додаткові посилання

[ред.] Цілі і засоби

Дослідження оплатив воєнно-морський флот США, щоб розібратись чому виникають конфлікти у власних виправних закладах та в морській піхоті.

Учасників набрали по оголошенню в газеті, їм пропонували 15 доларів в день (з врахуванням інфляції станом на 2007 рік це приблизно 75 доларів) за два тижні участі. З 70 чоловік, що відгукнулись на оголошення, Зімбардо та його команда вибрали 24 найбільш здорових та психологічно стійких. Це були переважно білі чоловіки, представники середнього класу. Всі вони були аспірантами коледжів (студенти по-нашому)

Було 24 молодих чоловіки. Їх поділили на “охоронців” та “в’язнів”. І хоча їх ділили цілком випадково, “в’язням” потім здавалося, що в охоронці беруть за великий зріст проте насправді ніяких відмінностей у фізичних даних не було. Імпровізовану в’язницю влаштували на базі кафедри психології Стенфорду. Лаборант-старшокурсник був “наглядачем”, а сам Зімбардо – директором в’язниці.

Зімбардо створив для в’язнів такі умови, які мали сприяти дезорієнтації, втраті почуття реальності і самоідентифікації. Охоронцям видали дерев’яні кийки і уніформи кольору хакі воєнного зразка, яку вони самі вибрали в магазині. Їм також видали дзеркальні сонцезахисні окуляри, за якими не видно було очей. На відміну від в’язнів, вони повинні були працювати по змінах і повертатись додому на вихідні, хоча згодом багато хто брав участь в неоплачуваних понаднормових чергуваннях.

В’язні мусили вдягатись тільки в навмисно погано підібрані міткалеві халати без спідньої білизни і резинові пантофлі. Зімбардо стверджував, що такий одяг змусить їх тримати незвичну осанку, вони будуть відчувати дискомфорт, а це буде сприяти їх дезорієнтації. Їх називали тільки по номерах, які їм присвоїли замість імен. Ці номери були пришиті на їхніх халатах, крім того вони повинні були носити тугі капронові шапочки на голові, що символізували новобранців, що проходять початкову воєнну підготовку в армії. Ще вони носили на кісточках маленькі ланцюжки, як нагадування про їхнє ув’язнення.

За день до експерименту охоронцям влаштували короткі установчі збори, але їм не дали ніяких вказівок, окрім неприпустимості фізичного насилля. Їхній обов’язок – обхід в’язниці їм запропонували здійснювати у будь-який зручний для них спосіб. На зборах Зімбардо запропонував для охоронців наступну лінію поведінки:

«

Змусьте в’язнів відчути тугу, страх, відчуття сваволі, що їхнє життя повністю контролюється системою, вами, мною і у них немає ніякого особистого простору… Ми будемо різними способами забирати у них індивідуальність. Все це разом має викликати у них почуття безсилля. Тобто в цій ситуації в нас буде вся влада, а в них – ніякої

»

Майбутнім в’язням було сказано чекати вдома, поки їх не викличуть для проведення експерименту. Їх арештували без попередження, звинувативши у збройному пограбуванні. Арешт проводила справжня поліція Пало Альто, яка брала участь у цій стадії експерименту.

Вони пройшли повну процедуру поліцейського огляду: зачитування прав, фотографування, зняття відбитків пальців. Їх привезли у підготовлену в’язницю, де провели огляд, роздягли догола, “очистили від вошей” і присвоїли номери.

[ред.] Результати

Над експериментом швидко втратили контроль. В’язні потерпали від садистського ставлення охоронців і під кінець в багатьох спостерігався сильний емоційний розлад.

Після порівняно спокійного першого дня, на другий день вибухнув бунт. Охоронці добровільно вийшли на понаднормову роботу і без вказівки дослідників придушували бунт і при цьому нападали на в’язнів з вогнегасниками. Після цього інциденту, охоронці намагались розділяти і стравлювати в’язнів, вибрали “хороший” і “поганий” корпуси, змушували в’язнів думати, що серед них є “інформатори”. Ці заходи виявились досить ефективними і в подальшому великих заворушень не було. За словами консультанта Зімбардо, колишнього в’язня, така тактика використовується у справжніх американських в’язницях. Підрахунок в’язнів, який початково був задуманий, щоб допомогти в’язням звикнути до ідентифікаційних номерів, перетворився на знущання тривалістю до кількох годин, під час яких охоронці глумились з ув’язнених і карали їх фізично, зокрема змушували їх виконувати фізичні вправи.

В’язниця швидко стала брудною і похмурою. Право помитись стало привілеєм, в чому могли відмовити і часто відмовляли. Деяких в’язнів змушували чистити туалет голими руками. З “поганої” камери забирали матраци і ув’язненим доводилось спати просто на бетонній підлозі. Щоб покарати часто не давали їжі. Сам Зімбардо каже про свою все більшу заглибленість в експеримент, яким він керував і в якому брав безпосередню участь. На четвертий день почувши про можливу змову з організації втечі, він разом з охоронцями хотів перенести експеримент у вільний корпус справжньої в’язниці задля більшої “надійності”. Поліційний департамент йому відмовив, посилаючись на міркування безпеки, при цьому, за словами Зімбардо, він був обурений і сердитий через відсутність співробітництва між його та поліційною системою виконання покарання.

По ходу експерименту декілька охоронців все більше і більше перетворювались на садистів, особливо вночі, коли їм здавалось, що камери вимкнені. Експериментатори стверджували, що приблизно кожен третій охоронець проявляє справжні садистські схильності. Багато охоронців засмутились, коли експеримент було припинено достроково. Згодом ув’язненим запропонували вийти на волю за умов якщо вони відмовляться від оплати, більшість згодилась на це. Зімбардо використовує цей факт, щоб показати наскільки сильно учасники вжились в роль. Але в результаті їм все одно відмовили і ніхто не покинув експеримент.

У одного з в’язнів розвинулась психосоматична висипка по всьому тілу, коли він дізнався, що його заява про звільнення без винагороди була відхилена (Зімбардо його відхилив тому що думав, що той намагається схитрувати і симулює хворобу). Спутане мислення і сльози стали звичайним ділом серед в’язнів. Двоє з них пережили такий сильний шок, що їх вивели з експерименту і замінили.

Один із в’язнів, що прийшов на заміну, № 416, був шокований ставленням охоронців і оголосив голодування. Його на три години закрили в тісній комірчині для одиночного ув’язнення. В цей час охоронці змушували його тримати в руках сосиски, які він відмовлявся їсти.^[2] Інші ув’язнені вважали його хуліганом. Щоб зіграти на цих почуттях, охоронці запропонували в’язням вибір: або вони відмовляться від покривал або № 416 проведе в одиночці цілу ніч. В’язні вибрали покривала. Пізніше Зімбардо втрутився і випустив № 416.

Зімбардо вирішив припинити експеримент достроково, коли Христина Маслач, студентка, раніше не знайома з експериментом, висловила протест проти страхітливих умов в’язниці, після того, як вона прийшла туди провести бесіди. По словам Зімбардо, з усіх п’ятдесяти спостерігачів тільки вона підняла питання про його відповідність моралі. Хоча експеримент планувався на два тижні, через шість днів його припинили.

[ред.] Висновки

Стенфордський експеримент закінчився 20 серпня 1971 року, тривав він тільки 6 днів, замість запланованих 14-ти. Результати експерименту використовувались для того, щоб проілюструвати як легко люди піддаються впливу, якщо присутня узаконююча ідеологія і соціальна та інституціональна підтримка. Також їх використовують для ілюстрації теорії когнітивного дисонансу та впливу влади авторитетів.

В психології результати експерименту використовують на підтримку ситуативним чинникам поведінки (situational attributions) людини на противагу особистісним (dispositional attribution). Іншими словами, схоже на те, що ситуація визначає поведінку людини більше ніж внутрішні особливості особистости. Цим, він схожий до результатів загальновідомого експерименту Мілґрема, в якому звичайні люди підкорялись наказу і виконували покарання електрошоком, і таким чином ставали спільником експериментатора.

За збігом обставин, незабаром після закінчення досліджень відбулися криваві бунти в тюрмах Сан-Квентіна та Аттіки, і Зімбардо доповів про свої наробітки по експерименту Міністерству Юстиції США (U.S. House Committee on the Judiciary)

[ред.] Критика експерименту

Есксперимент був широко розкритикований, як неетичний і такий, що межує з ненауковістю. Критики, а серед них і Ерік Фромм ставили під сумнів, що результати експерименту можна легко витлумачити. Фромм зокрема писав, як сильно змінюється поведінка людини, коли вона попадає в ув’язнення. (використовуючи історичні приклади нацистських концентраційних таборів). Це поклало початок досліджень на перевірку твердження, що тюремне оточення саме собою визначає поведінку особистості. Фромм також не погоджувався, що схильність до садизму в „нормальних” особах не може бути визначена методами призначеними для їхнього відбору.

Через те, що це був польовий експеримент вести традиційний науковий контроль було неможливо. Зімбардо не був нейтральним спостерігачем, а впливав на керівництво експериментом як директор в’язниці. Висновки основані на експерименті є великою мірою суб’єктивними і не підкріплені ширшим колом фактів. Такий експеримент важко відтворити іншими дослідниками

Деякі критики експерименту стверджують, що учасники базували свою поведінку на тому, що від них очікували чи орієнтувались на стереотипи поведінки в’язнів та охоронців. Іншими словами, учасники просто були втягнуті в рольову гру, проте Зімбардо наполягає, що навіть, якщо на початку це були елементи рольової гри, то продовженні експерименти учасники вжились у свої ролі.

На додачу його критикували через невідповідність середовища (ecological validity). Багато умов накладених в експерименті є спірними і не корелюються із умовами в справжніх тюрмах (зав’язування очей новоприбулим, заборона вдягати нижню білизну, заборона виглядати у вікно, заборона користувтись іменами). Зімбардо ж наполягає, що ув’язненя є шокуюча і дегуманізуюча подія і було необхідно ввести ці процедури, щоб поставити “в’язнів” в умови обмеженої волі; однак важко дізнатись наскільки подібна дія таких умов справжній в’язниці, а спосіб проведення експерименту важко відтворити точно, щоб інші могли превірити це.

Деякі критики кажуть, що експеремент був занадто детермінований: у звітах описані значні відмінності жорстокості „охоронців”, найгірший з яких відомий під псевдонімом „Джон Вейн” .( Цей „охоронець” стверджує, що він почав загострювати стосунки між „охоронцями” і „в’язнями” наслідуючи одного з персонажів фільму Пола Ньюмена „Cool Hand Luke”. Він далі посилював свої дії через свій псевдонім „Джон Вейн” і намагався зімітувати актора Strother Martin, що грав капітана-садиста у фільмі^[3]). Інші „охоронці” були добрішими і часто виявляли прихильність до „в’язнів”. Зімбардо не робив спроб пояснити чи врахувати ці відмінності.

І останнє, модель була занадто маленькою, тільки 24 учасники протягом відносно невеликого відрізку часу.

[ред.] Спроба відтворити експеримент на BBC

Алекс Хеслем (Alex Haslam) і Стів Річер (Steve Reicher), психологи з університету в Екстері та з університету Сен-Ендрюс керували частковим відтворенням експерименту за фінансової підтримки BBC, яке транслювало сцени дослідження, як реаліті-шоу програму під назвою Експеримент (2002). Їхні результати і висновки дуже різняться від Зімбардових і призвели до серії публікацій про тиранію, стрес та лідерство (більше про незадовільні результати від SPE, були опубліковані в ключових галузевих журналах, зокрема British Journal of Social Psychology, Journal of Applied Psychology, Social Psychology Quarterly). Оскільки експеримент не був точним відтворенням Стенфордського експерименту, дослідження спричинило до подальших сумнівів в універсальності їх висновків. Зокрема, під питанням висновок, що люди чинили зло неусвідомлено, граючи роль, та ідея про те, що рушійні сили зла є в будь-якому випадку банальними. Їх дослідження також показало важливість лідерства у виникненні тиранії. (у формі, яку покзав Зімбардо в інструктажі охоронців в Стенфордському експерименті)^[4][5]

[ред.] Абу-Ґрейб

Коли вибухнув скандал Абу-Ґрейб (знущання і тортури над в’язнями в Американській військовій в’язниці в Іраку), березень 2004, багато експертів відразу помітили його схожість із Стенфордським тюремним експериментом , - серед них Філіп Зімбардо, який дуже зацікавився деталями цієї історії. Його занепокоїло, що зусилля офіційних військових і уряду були спрямовані на те, щоб звинуватити у зловживаннях кілька „паршивих овець” замість того, щоб визнати це за системні проблеми офіційно встановленої воєнної системи виконання покарання.

Фактично, Зімбардо виявився в команді юристів, що захищала одного з наглядачів тюрми Абу-Ґрейб штаб-сержанта (SSG) Айвена «Чіп» Фредеріка. Він мав доступ до всіх слідчих документів і документів з обмеженим доступом, а також свідчив як свідок-експерт на воєнному трибуналі Фредеріка, що був засуджений до восьми років ув’язнення (жовтень, 2004)

Зімбардо використав свій досвід у справі Фредеріка при написанні книжки "Ефект Люцифера: Осмислення перетворення добрих людей на злих" (Random House, 2007) в якій припускає, що між Стенфордським експриментом та зловживаннями в Абу-Ґрейбі є багато спільного.^[2]

[ред.] Дивіться також

• Експеримент, німецький фільм 2001 року на базі Стенфордського експерименту
• Експеримент Мілґрема про владу авторитету
• Володар мух, роман Вільяма Ґолдінґа (1954) в якому діти починають діяти за моделлю диктатури. Є український переклад Соломії Павличко
• Абу-Ґрейб, тортури і знущання над в’язнями в американській в'язниці

[ред.] Примітки

[ред.] Література

• Haney, C., Banks, W. C., & Zimbardo, P. G. (1973). Study of prisoners and guards in a simulated prison. Naval Research Reviews, 9, 1–17. Washington, DC: Office of Naval Research
• Haney, C., Banks, W. C., & Zimbardo, P. G. (1973). Interpersonal dynamics in a simulated prison. International Journal of Criminology and Penology, 1, 69–97.
• Haslam, S. Alexander & Reicher, Stephen (2003). Beyond Stanford: Questioning a role-based explanation of tyranny. Dialogue (Bulletin of the Society for Personality and Social Psychology), 18, 22–25.
• Musen, K. & Zimbardo, P. G. (1991). Quiet rage: The Stanford prison study. Videorecording. Stanford, CA: Psychology Dept., Stanford University.
• Reicher, Stephen., & Haslam, S. Alexander. (2006). Rethinking the psychology of tyranny: The BBC Prison Study. British Journal of Social Psychology, 45, 1–40.
• Zimbardo, P. G. (1971). The power and pathology of imprisonment. Congressional Record. (Serial No. 15, 1971-10-25). Hearings before Subcommittee No. 3, of the Committee on the Judiciary, House of Representatives, Ninety-Second Congress, First Session on Corrections, Part II, Prisons, Prison Reform and Prisoner's Rights: California. Washington, DC: U.S. Government Printing Office.
• Zimbardo, P. G (2007) [1] "Understanding How Good People Turn Evil". Interview transcript. "Democracy Now!", March 30, 2007. Accessed March 31, 2007

[ред.] Додаткові посилання

• Офіційний сайт(англ.)
• Google відео(англ.)
• Домашня сторінка Ф. Зімбардо(англ.)
• Звіт про експеримент(англ.)
• Критика експерименту від Еріка Фрома(англ.)
• Експеримент (IMDB) – Німецький фільм (Das Experiment) на основі Стенфордського експерименту
• Брехня Стенфордського тюремного експерименту(англ.) – критика Карло Прескота, колишнього зека та консультанта/асистента експерименту.
• Рукотворна в’язниця людського розуму(англ.) – статті з коментарями
• Ф. Зімбардо на Democracy Now! 30 березня 2007(англ.)
• Ф. Зімбардо на The Daily Show, березень, 2007(англ.)

Ця стаття входить до числа добрих статей україномовного розділу Вікіпедії.