Стефаник Василь Семенович
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
| Василь Семенович Стефаник | |
 Фото Василя Стефаника |
|
| Дата народження: | 14 травня 1871 |
|---|---|
| Місце народження: | Русів |
| Дата смерті: | 7 грудня 1936 |
| Громадянство: | Австро-Угорська Імперія |
| Рід діяльності: | проза |
| Роки активності: | 1897-1936 |
| Напрямок: | експресіонізм |
| Жанр: | новела |
| Magnum opus: | Камінний Хрест, (1900) |
Стефа́ник Васи́ль Семе́нович (*14 травня 1871, Русів (тепер Снятинського району Івано-Франківської області) — †7 грудня 1936) - відомий український письменник, талановитий майстер експресіоністичної новели.
Зміст |
[ред.] Біографія
[ред.] Дитинство
Народився Василь Семенович Стефаник 14 травня 1871р. в с. Русові (тепер Снятинського району Івано-Франківської області) в сім'ї заможного селянина.
[ред.] Освіта
Навчався у Снятинській міській, так званій нормальній школі, потім у польських гімназіях в Коломиї та Дрогобичі. Був виключений з Коломийської гімназії через участь у таємному гуртку. По закінченні Дрогобицької гімназії поступив на медичний факультет Краківського Університету (1892). У Кракові Стефаник на довгі роки заприязнився з польським лікарем і культурним діячем В. Морачевським. Приятелювання з ним, а також дружні стосунки з плеядою письменників «Молодої Польщі» (зокрема з С. Пшибишевським), В. Орканом та інші відкрили Стефанику, за його власним висловом, «дорогу в світ». Багато працюючи над своєю загальною освітою і знайомлячись з сучасною йому західно-європейською літературою, Стефаник поступово втрачав зацікавлення медициною і зрештою у 1900 покинув університет.
[ред.] Літературна діяльність
Перші літературні спроби Стефаника припадають на роки навчання в гімназії; 1897 в чернівецькій газеті «Праця» надруковано кілька його новел з життя покутського села («Виводили з села», «Лист», «Побожна», «У корчмі», «Стратився», «Синя книжечка», «Сама-саміська»), у 1899, теж у Чернівцях, з'явилася перша збірка прози Стефаника «Синя книжечка». Літературна критика сприйняла ці перші публікації з великим захопленням як твори цілком зрілого і надзвичайно талановитого автора. Подібну високу оцінку дістали й наступні збірки новел Стефаника: «Камінний хрест» (1900), «Дорога» (1901), «Моє слово» (1905).
На перші роки 20 століття твори Стефаника були вже відомі в перекладах польською, німецькою, російською та іншими мовами. Тож коли 1903 Стефаник поїхав у Полтаву на відкриття пам'ятника І. Котляревському і зустрівся там з Лесею Українкою, О. Пчілкою, М. Коцюбинським, М. Старицьким, Г. Хоткевичем та іншими, вони привітали його як одного з видатних діячів української літератури. Але з 1901 у творчості Стефаника залягла довготривала перерва. Деякий час він перебував у своїх приятелів, а по одруженні в 1904 оселився в с. Стецеві на господарстві свого тестя К. Гаморака, перейшовши щойно в 1910 на батькове господарство до Русова, де й прожив до кінця життя. На цей час припадає активізація Стефаника у громадській діяльності: він засновує читальні «Просвіти», як член Радикальної партії агітує на виборах, виголошує палкі промови на вічах, 1908 — 1918 працює послом австрійського парламенту, виступає у всіляких справах оборонцем селян. У 1916 Стефаник повертається до літературної творчості (новелі «Дитяча пригода» і «Марія»), яка триває до 1933. Усього за другий період він написав 23 новели і кілька автобіографічних спогадів. Частина новел увійшла в останню збірку «Земля» (1926), а решта його дорібку, друкованого по журналах, з'явилася в ювілейному виданні «Твори» (1933). Крім того, Стефаник залишив величезне листування, яке має не менше літературного значення, ніж новели («Моя література, — писав він, — в моїх листах»).
Стефаник важко пережив смерть матері. Леся Українка, зустрівшись з ним у 1901 році в Чернівцях відзначила хворобливий настрій новеліста.
Уже в перших збірках новел повнотою виявився великий літературний талант Стефаника, не зазнавши в дальшому істотних змін. Більшість цінувальників його творчості називали його, як висловився М. Черемшина, «поетом мужицької розпуки». Справді, Стефаник, досконало знаючи, чим жило покутське село, з великою художньою силою відтворив і нужденне його життя, і прив'язання селянина до землі, якої у важких психічних муках часто доводилося йому позбуватися. Герої новел Стефаника — селяни, яких нужда жене за океан шукати кращої долі («Камінний хрест»); ті, що з розпуки пропивають останнє («Лесева фамілія», «У корчмі»), щоб іти в найми («Синя книжечка»), проводжають, як на смерть, рекрутів («Виводили з села»), які часом у війську й накладали на себе руку («Стратився»); Гриць Летючий з новели «Новина», який у розпачі не бачить іншого виходу, як утопити в річці своїх дітей; нужденні й немічні баби, що самотньо вмирають у холодній хаті («Сама-саміська») тощо. Але його творчість мала багато глибше значення: черпаючи тематичний матеріал з добре знаного йому села, Стефаник не бачив суті своєї творчості в описах сіл, побуту чи порушенні соціальних питань. Для нього головним в показі «мужицької розпуки» були не побутові й не політичні, а універсальні аспекти людського життя. Найкраще в тодішній критиці зрозумів це І. Франко, коли писав:
«Та хіба ж Стефаник малює саму нужду селянську? .. Ні, ті трагедії й драми, які малює Стефаник , мають не багато спільного з економічною нуждою; се трагедії душі, конфлікти та драми, що можуть mutatis mutandis повторитися в душі кожного чоловіка, і власне в тім лежить їх велика суґестивна сила, їх потрясаючий вплив на душу читача».
Побут покутського села і його типи послужили Стефанику лише для художньої конкретизації показу людини в межовій ситуації, трагедію якої кожного разу переживав сам Стефаник як свою власну («І все, що я писав, мене боліло»). Сила цього співпереживання визначала експресіоністичний стиль творів Стефаника, ще заки десь на початку 1910-их років з'явився і цей термін і геть пізніше сам експресіонізм набув поширення в європейській літературі. Особливості стилю Стефаника походять також з його негативного ставлення до літературних штучностей, композиційних штампів, клішованих мотивацій і взагалі штучної будови сюжету та його облітературення. Звідси цілком новий в українській літературі жанр малої новели, вільний від народницької ідеалізації села, характеристичний зведенням до мінімуму описовості («образ без рамки», за словами самого Стефаника), крайнім лаконізмом розповіді, драматизм якої посилений перевагою діалогу і монологу над розповіддю, специфічно експресіоністичною образністю, прикметним гіперболізмом, застосуванням розгорнених катахрез тощо. Тим самим негативним наставленням до «літератури» пояснюється й уживання покутського діалекту, який засобом «учуднення» віддавав живі, як саме життя, образи трагічної дійсности, які неможливо було б відтворити літературною мовою.
З погляду мистецьких форми у творчості Стефаника, після 14-літньої перерви ніщо не змінилося; нове за другого періоду творчості з'являється лише в тематиці: лихоліття першої світової війни («Дитяча пригода», «Вона — земля», «Пістунка» та ін.) й у висліді її пробудження національної свідомості («Марія») та катастрофічна поразка боротьби українського народу до державної самостійності («Сини»); також помітне повернення до лірично-автобіографічних образків, з яких він починав свою творчість.
Сила мистецького образу і неповторні своєрідності стилю забезпечили популярність Стефанику, яка непослабно триває й досі. Стефаник мав великий вплив на творчість багатьох українських письменників. Починаючи від його сучасників (М. Черемшини, О. Маковея) до найновіших часів. Особливо помітний він у творчості Ю. Яновського, О. Довженка, пізніше Я. Ступака, почасти Є. Гуцала, В. Шевчука, Ю. Мушкетика й інші.
Розуміючи великі заслуги Стефаника перед українським мистецьким словом, його новаторські здобутки, радянський уряд з пропагандивною метою призначив йому в 1928 персональну пенсію, від якої, однак, Стефаник у 1933 відмовився, коли довідався про штучно створений голод і переслідування української інтелігенції. У висліді чого його в УРСР аж до 1939 перестали згадувати. Відтоді його видають сфальшовано (найповніше «Повне зібрання творів» у 3 томах, 1949 — 1954), представляючи як прихильника радянського ладу.
[ред.] Твори
- MORITURI
- Амбіції
- Вона—земля
- Камінний хрест
- Кленові листки
- Марія
- Новина
- Палій
- Побожна
- Сини
- Синя книжечка
- У корчмі
- У нас все свято
- Шкільник
[ред.] Література
- Енциклопедія українознавства (у 10 томах) / Головний редактор Володимир Кубійович. — Париж, Нью-Йорк: «Молоде Життя», 1954—1989.(укр.)
- Лепкий Б. Василь Стефаник. Літературна характеристика. Л. 1903;
- Євшан М. Під прапором мистецтва. К. 1910;
- Грицай О. Василь Стефаник. Спроба критичної характеристики. В. 1921;
- Крижанівський С. Василь Стефаник. Критико-біографічний нарис. К. 1946;
- Кущ О. Василь Стефаник. Бібліографічний покажчик. К. 1961;
- Кобзей Т. Великий різьбар українських селянських душ. Торонто 1966;
- Лесин В. Василь Стефаник — майстер новели. К. 1970;
- Василь Стефаник у критиці та спогадах. Упорядкування Ф. Погребенника К. 1970;
- Стефаник Ю. Трагедія і тріюмф Стефаників, ж. Сучасність, ч. 6, 1971;
- Луців Л. Василь Стефаник — співець укр. землі. Нью-Йорк — Джерсі-Ситі 1971;
- Struk D. А Study of Vasyl' Stefanyk: The Pain at the Heart of Existence. Літтлетавн 1973;
- Вассиян К. Твори, т. II. Творець, із землі зроджений. Торонто 1974;
- Погребенник Ф. Василь Стефаник у слов'янських літературах. К. 1976.
 |
Це незавершена стаття про персоналії. Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її. |
