Суворов Олександр Васильович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Суворов Олександр Васильович
Князь Олександр Васильович Італійский, граф Суворов-Римницький
Народився 13 (24) листопада 1729(1729-11-24)
Російська імперія Москва, Російська імперія
Помер 6 (18) травня 1800(1800-05-18) (70 років)
Російська імперія Санкт-Петербург, Російська імперія
Країна Flag of Russia.svg Російська імперія
Роки служби 17481800
Звання генералісимус
Командування Армія
Війни/битви Кінбурнська баталія (1787),
Фокшани (1789),
Римницька битва (1789),
Штурм Ізмаїла (1790),
Штурм Праги (1794)
Нагороди
Орден «Pour le Mérite» (Пруссія)

Суво́ров Олекса́ндр Васи́льович (рос. Александр Васильевич Суворов; * 13 (24) листопада 1729(17291124) — † 6 (18) травня 1800)  — граф Римницький (1789), князь Італійський (1799), відомий російський полководець. Один із засновників російської військової справи, генералісимус (1799) російських наземних та морських сил, генерал-фельдмаршал австрійських та сардинських військ.

Згідно з російською історіографією, за все життя не зазнав жодної прямої поразки. Кавалер всіх російських та багатьох іноземних військових орденів[1].

Життєпис[ред.ред. код]

Олександр Суворов народився 13 (24) листопада 1729 (за іншими даними, в 1730 році) в Москві в дворянській сім'ї. Його батько, Василь Іванович Суворов — генерал-аншеф і сенатор, був автором першого російського військового словника. Мати Суворова — Авдотья (Євдокія) Федосіївна, в дівоцтві Манукова. Дитинство Олександр провів у батьківському маєтку в селі. Він ріс слабким, часто хворів. Через слабість його здоров'я батько не думав про військову кар'єру сина і готував його на цивільну службу. Однак з дитячих років хлопчик виявив потяг до військової справи і, користуючись багатою батьківською бібліотекою, вивчав фортифікації, військову історію, артилерійську справу. Крім військових дисциплін він вивчав математику, філософію, історію.

Вирішивши стати військовим, Суворов став загартовуватися і займатися фізичними вправами.

У 1742 році, піддавшись прохання хлопчика, батько записав його солдатом в лейб-гвардії Семенівський полк, в якому Суворов прослужив шість з половиною років. У цей час він продовжував своє навчання, як самостійно, так і відвідуючи заняття в Сухопутному шляхетському кадетському корпусі, вивчив кілька іноземних мов (Суворов володів вісьмома мовами).

Дійсну військову службу Суворов почав в 1748 році в чині капрала, хоча дворянські діти починали її в офіцерському чині. Суворов добре пізнав справжнє солдатське життя. У 1754 році йому було присвоєно офіцерське звання поручика і він був призначений у Інгерманландський піхотний полк. Рідкісні стройові навчання, караульна служба, а потім виконання тилових інтендантських посад не задовольняли Суворова і, на прохання батька, його направили в легкий корпус генерал-поручика Берга. Суворов відзначився вже під час семирічної війни, особливо біля Кунерсдорфу.

Під час першої російсько-турецької війни 17681774 здобув перемоги при Козлуджі (1774). На останньому етапі повстання О. І. Пугачова, з серпня 1774, керував військами, направленими на його придушення. У другу російсько-турецьку війну 17871791, вже в чині генерала, здобув перемоги в Кінбурні (1787), під Очаковом в 1788 році, Фокшанах (1789), Римнику (1789). Під час Бессарабської кампанії він узяв приступом сильну турецьку фортецю Ізмаїл (березень 1790 року). У 1794 році Суворов придушив польське національно-визвольне повстання Костюшка; за взяття Варшави був підведений у звання фельдмаршала. У 1795–1796 роках командував військами у Польщі, потім в Україні. У 1787 фактична відмова задунайських козаків від штурму позицій російських військ під Кінбурном, в рядах яких були козаки Сидора Білого, дозволила Суворову разом з пішими козаками скинути яничар в лиман, чим і завершилась оборона Кінбурна. На початку зими 1790 розпочалася знаменита операція російських військ під командуванням Суворова з штурму Ізмаїла. Хід цієї операції теж повністю викривлений у нашій історії. За порадою кошового отамана Захарія Чепіги Суворов призначив штурм Ізмаїла на ранок 11 грудня, до падіння густих туманів. З ранковою зорею десантом з острова Сулин флотилія Антона Головатого першою розпочала штурм, вдаривши на турецькі батареї і змусила їх замовкнути. На 8 годину ранку козаки знову взяли турецькі редути й укріплення з боку Дунаю, і доки сухопутні війська Суворова штурмували стіни, вдерлися до фортеці. У вирішальний час бою поспів на допомогу Михайло Кутузов зі своїми гренадерами і опір яничар було зломлено. Останній кримський хан Каплан-Гірей разом зі своїми п'ятьма синами загинув у цьому бою. Морські піхотинці Головатого захопили 26 ворожих знамен! Ці військові трофеї цінуються найвище, бо означають військову доблесть і звитягу. За штурм Ізмаїла Антона Головатого було нагороджено орденом Святого Володимира, а всіх козаків — срібною медаллю «За отменную храбрость при взятии Измаила Декабря 11 дня 1790», яка носилася на георгіївській стрічці. У бою за Ізмаїл загинуло 24 козацьких старшини (офіцерів) і 388 козаків. Та історична слава у цій кривавій битві повністю була віддана генерал-аншефу Олександру Суворову і російським «чудо-богатирям». Офіційна російська і радянська пропаганда й історіографія участь українських військ і флоту у визволенні Причорномор'я принципово замовчували, хоча добре знали, що більшість полків отих «чудо-богатирів» комплектувалися українцями та в Україні.


Будучи улюбленим полководцем Катерини II, після вступу на престол Павла I Суворов потрапив у немилість. Він рішуче виступив проти насадження у військах прусських порядків, за що в лютому 1797 був звільнений у відставку і засланий в маєток Кончанське Новгородської губернії.

Однак у лютому 1799 року, у зв'язку з утворенням 2-й антифранцузької коаліції за участю Росії, Павло I на прохання союзників призначив Суворова головнокомандувачем російськими військами, направленими до Італії. Суворову були підпорядковані і австрійські війська. Під час походу 1799 війська під командуванням Суворова розгромили французькі війська на річках Адда і Требія, при Новині, звільнивши від них всю Північну Італію. Спрямований до Швейцарії для з'єднання з корпусом Римського-Корсакова, Суворов узяв перевал Сен-Готард і Чортів міст, але російський корпус до того часу вже був розбитий і армія Суворова виявилася оточеною французами. Суворов зумів з боєм пробитися з оточення. Хоча мета Швейцарського походу не була досягнута, Суворов, що показав у важких умовах альпійського переходу, на що здатні солдати російської армії, отримав найвище військове звання — генералісимус.

У жовтні 1799 Павло I розірвав союз з Австрією і відкликав війська Суворова в Росію. Походи 1799 надломили сили 70-річного полководця і в квітні 1800 Суворов хворим повернувся до Петербурга.

Життя Суворова було важким, він бував багато разів поранений, зазнав лиха і образ. Негаразди переносив мужньо, його прямий характер не дозволяв миритися з несправедливістю.

Суворов великий не тільки як полководець, який не знав поразок (підраховано, що він дав понад 60 боїв і всі їх виграв), він був творцем військової доктрини та нової стратегії і тактики воєн. Створив оригінальну систему поглядів на засоби ведення війни та бою, виховання і навчання військ. Стратегія Суворова носила наступальний характер. Розвинув тактику колон і розсипних шикувань. Свої погляди Суворов розвинув у працях «Полковий установа» (1765), «Наука перемагати» (1795), записках і інструкціях. Він виховав талановитих російських воєначальників Михайла Кутузова, Миколи Раєвського, Петра Багратіона, Олексія Єрмолова та інших.

Олександр Суворов був нагороджений всіма вищими орденами Росії, в тому числі орденами Св. Георгія 1, 2 і 3-го ступеня, Золотою шпагою з діамантами, орденами Австрії, Пруссії, Франції, Сардинії, Баварії, Польщі.

Особисте життя[ред.ред. код]

Посмертна маска Суворова

Сімейне життя Суворова не склалося. Одружився він пізно, в 43 роки, з княжною Прозоровською. Викривши її в подружній зраді, в 1779 році він почав шлюборозлучний процес, потім відмовився від нього, після 1784 перервав відносини з дружиною. Мав від неї доньку Наталю (улюблену «Суворочку») і сина Аркадія, який був у генеральському чині, коли трагічно загинув, потонувши в річці Римник.

6 (18) травня 1800 Олександр Васильович Суворов помер. Прах його покоїться в Олександро-Невській лаврі. На надмогильній плиті викарбувано коротка напис: «Тут лежить Суворов».

Особистість Суворова[ред.ред. код]

Французький король Людовик XVIII зустрічався з Суворовим і залишив живописний опис його зовнішності і характеру. Опис в певною мірою відображає поширені в Європі стереотипи про російського фельдмаршала, з іншого боку французький монарх не дозволив собі оманутися зовнішніми дивацтвами полководця:[2]

«

Цей напівдикий герой сполучав в собі з вельми непоказною зовнішністю такі чудасії, які можна було б визнати за витівки божевілля, якщо б вони не виходили з розрахунків розуму тонкого і далекоглядного. То була людина маленького зросту, худа, немічна, погано-складена, з мавпячою фізіономією, з живими, лукавими очами і манерами до того дивними і сміховинно-забавними, що не можна було бачити його без сміху або жалю; але під цією оригінальною оболонкою таїлися дарування великого військового генія. Суворов умів примусити солдатів обожнювати себе і боятися. Він був меч Росії, бич Турок і гроза Поляків. Жорстокий поривами, безстрашний за вдачею, він міг незворушно-спокійно бачити потоки крові, пожарища розгромлених міст, запустіння винищених нив. Це була копія Аттіли, з його марновірством, вірою в чаклунство, в провіщання, в таємничий вплив світил. Словом, Суворов мав в собі всі слабкості народу і високі якості героїв.

 »

Також відомі такі вислови про особу графа:

« Суворов обідає вранці, вечеряє вдень, спить увечері, частину ночі співає, а на зорі гуляє майже голий або катається в траві, що, на його думку, дуже корисно для його здоров'я  »

— герцог Арман де Рішельє

« Це була одна з найнезвичніших людей століття, — великий полководець і великий політик.  »

Ланжерон, Правда про Рішельє[3]

Посол Франції в Росії граф Л.-Ф. Сегюр:

« Генерал Суворов в іншому відношенні зачіпав мою цікавість. Своєю відчайдушною хоробрістю, спритністю і старанністю, яку він порушував в солдатах, він умів відрізнитися і вислужитися, хоча був небагатий, не знатного роду, і не мав зв'язків. Він брав чини шаблею. Де предстояло небезпечна справа, важкий або відважний подвиг, начальники посилали Суворова. Але оскільки з перших кроків на шляху слави він зустрів суперників заздрісних і сильних настільки, що вони могли загородити йому дорогу, то і зважився прикривати свої дарування під личиною дивності. Його подвиги були блискучі, думки глибокі, дії швидкі. Але у приватному житті, в суспільстві, в своїх рухах, зверненні і розмові він був таким диваком, навіть можна сказати навіженим, що честолюбці перестали боятися його, бачили в нім корисне знаряддя для виконання своїх задумів і не вважали його здатними шкодити і заважати їм користуватися почестями, вагою і могутністю.  »

Пам'ять[ред.ред. код]

Суворов був першою людиною, на честь якої в Росії був заснований меморіальний музей. У Росії і інших країнах є музеї Суворова; у його честь споруджені пам'ятники; ім'ям Суворова названі атоли, населені пункти, астероїд[4], вулиці і інші об'єкти в багатьох містах. Побудований в 1904 році ескадрений броненосець отримав ім'я «Князь Суворов», ім'я полководця отримали і низка інших військових і цивільних судів. Пам'ятники Суворову встановлені в багатьох містах різних країн.

В період Німецько-радянської війни 29 липня 1942 Указом Президії Верховної Ради СРСР установлений військовий Орден Суворова трьох ступенів. Відбулося понад сім тисяч нагороджень цим орденом. Десятки партизанських загонів, бригад і з'єднань, що діяли на окупованій території, носили ім'я Суворова.

Ухвалою СНК СССР і ЦК ВКП(б) 21 серпня 1943 створені суворовські військові училища.

У 1986 році в рамках серії «Літературні пам'ятники» були видані листи Суворова, в огляді від видавця написано: «Листи Суворова є найважливішим історичним пам'ятником другої половини XVIII століття — епохи, на яку припадає вирішення великих історичних завдань, що стояли перед Росією впродовж кількох сторіч».

Зображення Суворова присутнє на банкнотах Придністровської Молдавської Республіки — придністровських рублях, через що в 1993 році вони отримали народну назву «суворіки», а також на ювілейних монетах Росії. У Швейцарії і Ліхтенштейні випущені марки із зображенням полководця[5].


Виноски[ред.ред. код]

  1. Военная энциклопедия: В 8-й т. / Гл. ред. комис. П. С. Грачев. — М" 1995. с. 310.
  2. Мемуары Людовика XVIII
  3. Правда о Ришелье
  4. Lutz D. Schmadel, International Astronomical Union Dictionary of Minor Planet Names. — 5-th Edition. — Berlin Heidelberg New-York: Springer-Verlag, 2003. — 992 с. — ISBN 3-540-00238-3
  5. Юрий Квасников. К 150-летию филателистической «Россики»// Независимая газета от 24 сентября 2004 года

Література[ред.ред. код]

Українська:

Російська:

  • Александр Васильевич Суворов: К 250-летию со дня рождения / Отв. ред. Л. Г. Бескровный. — М.: Наука, 1980. — 280 с.
  • Александр Васильевич Суворов: Библиографическое пособие / Сост. К. Н. Шапошникова. Белгород, 1999.
  • Александр Васильевич Суворов глазами современников / Сост. Э. И. Юрченко. М., 1999.
  • Алексеев С. Рассказы о Суворове и русских солдатах. — М.: Детская литература, 1968. — 127 с.
  • Анисимов Е. В., Каменский А. Б. Россия в XVIII — первой половине XIX вв. — М., 1994.
  • Биография Александра Васильевича Суворова, им самим писанная в 1786 году // Время и судьбы: Воен.-мемуар. сб. Вып. 1. — М.: Воениздат, 1991. — С. 143–157.
  • Бескровный Л. Г. Итальянский и швейцарский походы А. В. Суворова // Военно-исторический журнал. — 1974. —№ 8. —С. 98—103.
  • Генералиссимус Суворов. Жизнь его в своих вотчинах. М.: Патриот, 1993. — 128 с.
  • Григорьев С. Т. Александр Суворов: Ист. повесть. — М.: Мысль 1990. — 319 с.
  • Грусланов В. Н., Лободин М. П. Шпага Суворова. — Л.: Детская литература, 1990. — 239 с.
  • Драгунов Г. П. Чёртов мост. По следам Суворова в Швейцарии. — М.: Мысль, 1995. — 238 с.
  • Заичкин И. А., Почкаев И. Н. Екатерининские орлы. М.: Мысль, 1996. — 350 с.
  • Золотарёв В. А., Межевич М. Н., Скородумов Д. Е. Во славу Отечества Российского. (Развитие военной мысли и военного искусства в России во второй половине XVIII века.) — М., 1984.
  • Ковалев К. Причуды генералиссимуса // Ковалев К. П. Имена и лица русской культуры. М., 2005, c. 157–161
  • Лебедянский М. С. Памятник А. В. Суворову. Биография московского памятника. М.: Московский Рабочий, 1989. — 32 с.
  • Лопатин B.C. Потёмкин и Суворов. — М.: Наука, 1992. — 288 с.
  • Суворов в Петербурге. — Л.: Лениздат, 1978. — 304 с.
  • Милютин Д. А. История войны 1799 г. между Россией и Францией в царствование императора Павла I. СПб., 1857
  • Михайлов О. Н. Суворов. — Ростов-на-Дону: Изд-во «Феникс», 1997. — 640 с — ISBN 5-85880-439-X.
  • Осипов К. Александр Васильевич Суворов. — М.: Воениздат, 1950. — 384 с.
  • П. А. Румянцев, А. В. Суворов, М. И. Кутузов: документы и материалы. — Киев: Наукова думка, 1974. — 87 с.
  • Петров А. Суворов и Домбровский: встреча на Треббии [1799] // Родина. — 1994. № 12.- С. 84-88.
  • Петрушевский А. . «Генералиссимус князь Суворов» — найповніша біографія О. В. Суворова.
  • Помарнацкий А. В. Портреты А. В. Суворова. — Л.:Эрмитаж, 1963. — 180 с
  • Раковский Л. Генералиссимус Суворов. — Л.: Лениздат, 1975. — 527 с.
  • Рогулин Н. Г. «Полковое учреждение» А. В. Суворова и пехотные инструкции екатерининского времени. — СПб.: Дмитрий Буланин, 2005. — 248 с.
  • Ростунов И. И. Генералиссимус Александр Васильевич Суворов. — М.: Воениздат, 1989.
  • Семанов С. Н. Александр Васильевич Суворов. Суворов в воспоминаниях современников. — М.: Русский мир, 2000. — 560 с.
  • Соловьёв В. А. Суворов на Кубани, 1778–1793. — Краснодар: Кн. изд-во, 1986. — 190 с.
  • Советская военная энциклопедия, М., 1978.
  • Суворов А. В. — М.: Наука, 1980. — 278 с.
  • Суворов А. В.: Великий сын России. — М.: Тиада-Х, 2000. — 320 с.
  • Суворов А. В. Сборник документов. —T. 1. — М., 1949.
  • Суворов А. В. Наука побеждать. — М.: Воениздат, 1987. — 39 с.
  • Суворов А. В. Письма / Изд. подгот. B.C. Лопатин; Отв. ред. А. М. Самсонов. — М.: Наука, 1986. — 807 с.
  • Суворовский сборник. — М.: Изд-во АН СССР, 1951. — 280 с.
  • Цветков С. Э. Александр Суворов. 1730–1800. — М.: Центрполиграф, 2005. — 495 с.
  • Шишов А. В. Генералиссимус великой империи. — М.: Олма, 2005. — 480 с.

Посилання[ред.ред. код]