Судан

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Демократична Республіка Судан جمهورية السودان Jumhūriyyat as-Sūdān
Прапор Герб
Девіз: "Al-Nasr Lana"(арабська) "Victory is Ours"
Гімн: نحن جند للہ جند الوطن  (Арабська) Ми - армія Бога і Нашої землі
Столиця	Хартум 15°31′ пн. ш.; 32°35′ сх. д.
Найбільше місто	Омдурман
Офіційні мови	Арабська
Державний устрій	Уряд національної єдності
- Президент	Омар аль-Башир
- Перший віце-президент	Сальва Кір
- Другий віце-президент	Алі Осман Таха
Незалежність
- від Єгипту та Великобританії	1 січня 1956
Площа
- Загалом	2 505 813 км² (10)
- Води (%)	6
Населення
- оцінка Липень 2006 р.	36,992,490 (33)
- перепис 1993 р.	24,940,683
- Густота	14/км² (194)
ВВП (ПКС)	2005 р., оцінка
- Повний	$84.755 млрд (62)
- На душу населення	$2,522 ▲9.6% (134)
ІРЛП  (2004)	0.516▲ (середня) (141)
Валюта	Суданський фунт та суданський динар (SDG, SDD)
Часовий пояс	EAT (UTC+3)
- Літній час	не спостерігається (UTC+3)
Домен Інтернет	.sd
Телефонний код	+249

Демократична Республіка Судан — країна на північному сході Африки, на півдні від Єгипту, на узбережжі Червоного моря.

Найбільша країна в Африці. Площа 2505800 кв. км, це вчетверо більше за Україну. Межує з Єгиптом на півночі, Лівією на північному заході, Чадом на заході, Центральноафриканською Республікою і Демократичною Республікою Конго на південному заході, Угандою і Кенією на півдні і південному сході, Ерітреєю і Ефіопією на сході. На північному сході омивається водами Червоного моря.

Столиця Хартум

Рельєф: родюча долина ріки Ніл відокремлює Лівійську пустелю на заході від високогірної Нубійської пустелі на сході.

Політична система — військова республіка. Глава держави генерал Омар Хасан Ойкне ель-Башир (з 1989). Глава уряду Саліх аль-Махді (з 1993).

Експорт: бавовна, гумміарабік, насіння кунжуту, арахіс, сорго.

Населення: 25164 тис. (1990); мови: арабська 51% (державна), місцеві мови.

Зміст 1 Історія 1.1 XIX століття 1.2 XX століття 1.3 Незалежність 2 Політика 3 Внутрішні конфлікти 3.1 Південний Судан 3.2 Конфлікт в Дарфурі 4 Див. також 5 Примітки 6 Посилання

[ред.] Історія

В давнину значну частину території сучасного Судану (що носив назву Куш, а пізніше — Нубія) населяли семіто-хамітські і кушитські племена, споріднені стародавнім єгиптянам. Нубійці торгували з давнім Єгиптом і піддавалися грабіжницьким набігам з його боку. Нащадки нубійців досі населяють долину Ніла в Судані і сусідньому Єгипті (на південь від Асуана). З півдня сюди також проникали негроїдні племена (нілоти) — в даний час проживають в басейні верхнього і середнього Ніла в Судані, а також в прикордонних з Суданом районах Уганди, Кенії, Танзанії, Конго, Ефіопії, Єгипту.

До VII століття н.е. Судан був невеликими розрізненими християнськими королівствами (Алоа, Мукурра, Нобатія) і володіннями. У 640-х роках з півночі, з Єгипту, почав проникати арабський вплив. Територія між Нилом і Червоним морем була багата золотом і смарагдами, і сюди стали проникати арабські золотошукачі. Араби принесли з собою іслам. Арабський вплив розповсюдився в основному на північ і захід Судану.

[ред.] XIX століття

До 1819—1838 Єгипет захопив області Донгола, Бербер, Кассала, Сеннар і Кордофан. Відповідно до фірману Високою Порти в 1841 році управління цими адміністративними одиницями, названими «Єгипетський Судан», було передано віце-королю Єгипту, таким чином Судан увійшов до складу Османської імперії, але фактично став володінням Єгипту. Просуванню далі на південь перешкодили тропічні болота. Впродовж більшої частини XIX століття Єгипет претендував на контроль над всією територією сучасного Судану, але насправді південь країни залишався місцем, яке населяли розрізнені племена, що піддавалися частим набігам работорговців.

У другій половині XIX століття в Судані посилився вплив Великобританії. Генерал-губернатором Судану став англієць. Жорстока експлуатація і національне пригноблення привели до виникнення могутнього народного руху протесту з релігійною спрямованістю. Релігійний лідер Мухаммед ібн Абдалла, що проголосив себе в 1881 «Махді» (месією) і спробував об'єднати племена західного і центрального Судану проти англійців і османців. Повстання завершилося взяттям Хартума в 1885 і вигнанням з країни європейських, турецьких і єгипетських чиновників. Чільник повстання незабаром помер, але створена ним держава, очолена Абдаллахом ібн аль-Cаїдом, протрималися ще півтора десятки років, і лише в 1898 повстання було придушене англо-єгипетськими військами. 19 січня 1899 Великобританія і Єгипет підписали угоду про встановлення спільного управління в Судані (англо-єгипетський кондомініум) — на південь від 22-ї паралелі.

Але в цьому договорі не були чітко окреслені контури взаємин між двома урядами. По-друге, він не надавав правової підстави для продовження британської присутності в Судані — англійці управляли там від імені хедива. Верховне військове і цивільне управління в Судані було передане генерал-губернатору — офіцерові, якого призначав і відправляв у відставку хедив з відома лондонського уряду. У кожну суданську провінцію був призначений губернатор (мудір), два інспектори і кілька окружних комісарів. Майже на всі ці пости були призначені британські офіцери, прикомандировані до єгипетської армії, але потім (з 1901) до країни стали прибувати цивільні чиновники. Чиновниками середньої ланки стали єгиптяни, а нижньої — представники місцевого суданського населення.

[ред.] XX століття

Спочатку британська адміністрація управляла досить вільно, але в 1910 при генерал-губернаторі була створена Виконавча рада, згода якої була потрібна у всіх законодавчих і бюджетних питаннях. У нього входили генерал-інспектор, цивільний, судовий і фінансовий секретарі і ще 2-4 британських чиновника, призначених генерал-губернатором.

Британська адміністрація для зміцнення своєї влади, зокрема, заохочувала етнічний і політичний сепаратизм населення суданського півдня, що дотримувався традиційних вірувань і що сповідував християнство. Таким чином закладалися передумови для майбутніх етнічних і релігійних конфліктів.

На початку Другої світової війни італійська армія, що діяла з території Абіссінії, зайняла частину території Судану, але вже в 1941 італійці були вимушені піти, а Судан став важливою базою британських військ в Африці. Військові частини, набрані з місцевого населення, брали участь в бойових діях в Ерітреї, Єгипті, Лівії, Тунісі.

Участь у війні мала позитивні наслідки для Судану — зростання національної промисловості, активізація політичного життя, поява політичних партій, посилення прагнень до незалежності.

[ред.] Незалежність

Єгипет після революції 1952 визнав право суданського народу на самовизначення. У 1955 суданський парламент проголосив незалежність країни, і в тому ж році англійські і єгипетські війська були виведені з Судану.

Центральний уряд в Хартуме, ключові позиції в якому зайняли мусульмани, відмовилося виконати обіцянки про створення федеральної держави, що привело до заколоту офіцерів-південців і громадянської війни, що продовжувалася з 1955 по 1972.

Країна за цей час пережила кілька військових і державних переворотів, проте режими, що міняли один одного, були нездібні справитися з проблемами сепаратизму, етнічної роз'єднаності і економічної відсталості. Назва країни у 1969 була змінена на Демократичну Республіку Судан. Нова конституція прийнята в 1971. Національні Збори створені у 1974. Закони Шаріату введені з 1983.

У 1987 почалася громадянська війна з Суданською народною визвольною армією (СНВА). Договір про мир був підписаний у 1988, але війна продовжувалася. У 1991 була уведена федеративна система, країна була розділена на 9 штатів. У 1993 СНВА оголосила про припинення вогню, і почалися мирні переговори. Цивільний уряд замінив військову раду, але реально країна як і раніше знаходиться під контролем армії.

Після чергового перевороту, здійсненого 30 червня 1989 року до влади прийшов полковник Омар Хассан аль-Башир, що утримує її і понині. За політичну опору він вибрав малопопулярну у той час партію Національний ісламський фронт, що проголошувала курс на побудову істинно ісламського суспільства, очолював її відомий своїми фундаменталістськими поглядами Хасан Абдалла Турабі. З початку 90-х в країні інтенсивно проводився курс на ісламізацию життя, цей процес припинився тільки на початку XXI століття, коли Турабі і Башир розійшлися в думках і перший перейшов в опозицію. Башир є президентом і главою держави, прем'єр-міністром і головнокомандувачем Збройними силами країни. У 2009 році передбачається провести вибори, проте вважається маловірогідним, що цей почин утілиться в життя.

[ред.] Політика

У зовнішній політиці Судан дотримувався націоналістичного, проарабського і проісламського курсу. До 1956 Судану підтримав Єгипет під час Суецької кризи. В ході арабо-ізраїльської війни 1967 Судан оголосив війну Ізраїлю і направив військові частини в допомогу Єгипту. Після приходу до влади в країні Башира Судан сповідає прагматичну політику, але схиляється до співпраці з радикальним ісламом і консервативними арабськими режимами.

У 1991 на запрошення духовного лідера ісламських фундаменталістів Судану Турабі до країни прибув саудівський мільйонер Осама бен Ладен. У 1996 він був вимушений покинути Судан і перевести свою організацію до Афганістану.

[ред.] Внутрішні конфлікти

Судан це територіально велика країна з етнічно і релігійно різноманітним населенням, і відносно молодим і слабим державним центром, і відтак містить всередені потенційні конфлікти. Ситуація ускладнена наявністю корисних копалин і зокрема нафти в надрах країни. Світові енергетичні монополії прагнуть доступу до сировинних ресурсів. Особливе обурення західних корпорацій останні десятиріччя викликає Китай, який безо всяких вимог надає позики уряду Хартума і отримує доступ до економічної діяльності в країні. Судан зайняв четверте місце серед експортерів нафти до Китаю. Всього на продаж в КНР йде майже 70% суданської нафти, причому велику її частину видобувають китайські нафтові гіганти Sinopec і CNPC, що отримали ексклюзивні права на розробку суданських нафтових родовищ^[1]. Крім того, Китай став одним з найбільших експортерів озброєння до Судану. Традиційна схема неоколоніалізму "кредити—корупція—борги—залежність—контрольованість" дає збій. Тому в періферійних регіонах, багатих нафтою, виникають "фронти звільнення", озброєні формування і збройні конфлікти. Як правило, вони супроводжуються пропагандиською підтримкою і вручанням ззовні, а угоди про тимчасове мирне врегулювання обов'язково містять пункти про розподіл нафтових доходів між учасниками конфліктів.

[ред.] Південний Судан

Підписання в 1972 Аддіс-Абебської угоди привело до припинення громадянської війни між ворогуючою Північчю і Півднем і наданням Півдню певної автономії в питаннях внутрішнього управління. Затишшя продовжувалося приблизно десять років, після чого збройний конфлікт відновила Народна армія звільнення Судану. Приводом для цього послужила політика ісламізації країни, в рамках якої в 1983 тодішній президент Джафар Німейрі розділив південну провінцію Екваторія на три окремі провінції, а в кримінальне законодавство країни були введені деякі види покарань, передбачених нормами шаріату (такі, як забивання каменями, публічна порка і відсікання рук).

В результаті періодичних засух, голоду, браку палива, збройного протистояння на півдні країни, багато жителів півдня країни було вимушені залишити свої осілі і бігти в міста або в сусідні країни — Ефіопію, Кенію, Уганду, Єгипет. Біженці позбавлені можливості займатися сільським господарством або іншим чином заробляти собі на життя, страждають від недоїдання і неправильного харчування, позбавлені доступу до освіти і охорони здоров'я. Багаторічна громадянська війна привела до появи так званого «втраченого покоління».

Мирні переговори між повстанцями Півдня і урядом в 2003—2004 дали відчутні результати, але збройні зіткнення у ряді південних районів продовжуються. Сторони домовилися, що після досягнення остаточної мирної домовленості Південний Судан користуватиметься автономією 6 років, після чого питання про незалежність цієї території буде винесено на референдум. Протягом цього періоду доходи від здобичі нафти порівну ділитимуться між урядом і повстанцями. Спостерігачі, проте, ставлять під сумнів здатність і бажання уряду виконати свої зобов'язання.

[ред.] Конфлікт в Дарфурі

Тим часом на початку 2003 спалахнуло повстання тепер уже на заході країни, в регіоні Дарфур. У регіоні існують як мінімум два повстанські угрупування, що розрізняються в своєму підході до цілей боротьби, — просто досягнення незалежності або повалення центрального хартумського уряду. Як урядові війська, так і повстанці звинувачують один одного в звірствах. Велика частина звинувачень стосується дій проурядових арабських озброєних загонів «Джанджавід». За існуючими оцінками, від їхніх рук загинуло від 10 до 30 тис. чоловік з числа місцевого чорношкірого населення. Етнічні чистки привели до таборів біженців, за західними оцінками близько мільйона чоловік залишили зону конфлікту і сховався в сусідньому Чаді.

Регіон Дарфур населяють представники різних народностей, які в принципі можна об'єднати в дві групи — чорношкірі африканці і арабські племена, що населяють регіон приблизно з XIII століття. І ті, й інші сповідають іслам, проте відносини між двома етнічними групами впродовж багатьох століть відначалися напруженістю і приводили до регулярних збройних зіткнень. Аж до XX століття Дарфур був центром работоргівлі, причому чорношкірі і арабські работорговці змагалися один з одним при здійсненні набігів на сусідній регіон Бахр-ель-Газаль для захоплення рабів і подальшого перепродажу в прибережні райони Африки. Етнічні групи конфліктували між собою і відносно обмежених земельних і водних ресурсів.

Приводом для сучасного конфлікту стала угода між Хартумом і повстанцями Півдня про розділ доходів від здобичі нафти. Чорношкіре населення Дарфура вважає, що в угоді не були враховані їх економічні інтереси.

[ред.] Див. також

• Список міст Судану

[ред.] Примітки

[ред.] Посилання

п • о • р Країни Африки
Держави	Алжир · Ангола · Бенін · Ботсвана · Буркіна-Фасо · Бурунді · Габон · Гамбія · Гана · Гвінея · Гвінея-Бісау · Демократична Республіка Конго · Джибуті · Екваторіальна Гвінея · Еритрея · Ефіопія · Єгипет · Замбія · Зімбабве · Кабо-Верде · Камерун · Кенія · Коморські Острови · Конго · Кот-д'Івуар · Лесото · Ліберія · Лівія · Маврикій · Мавританія · Мадагаскар · Малаві · Малі · Марокко · Мозамбік · Намібія · Нігер · Нігерія · Південно-Африканська Республіка · Руанда · Сан-Томе і Прінсіпі · Свазіленд · Сейшельські Острови · Сенегал · Сомалі · Судан · Сьєрра-Леоне · Танзанія · Того · Туніс · Уганда · Центральноафриканська Республіка · Чад
Залежні території	Британська територія в Індійському океані · Канарські острови · Мадейра · Майотта · Мелілья · Острів Святої Єлени · Реюньйон · Французькі Південні та Антарктичні території · Сеута
Невизнані республіки	Галмудуг · Західна Сахара · Маахір · Нортленд · Південно-Західне Сомалі · Пунтленд · Сомаліленд

Це незавершена стаття з географії Судану. Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.