Сунізм

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Іслам

Історія ісламу

Фундації Ісламу

ЄдинобожністьСимвол віри
МолитваПіст
Благодійність
Паломництво до Мекки

Основні представники

МухаммадПророки ісламу
Сподвижники пророка
Халіфи
Нащадки пророка

Книги і закони

КоранСуннаХадис
МазхабШаріатІджтихад

Течії ісламу

СунізмШиїзмСуфізмВаххабізмСалафізм
ІбадизмАшаритиМатуридітиМутазиліти
ІсмаїлізмДрузиАлавіти
ІмамітиЗейдити
Хариджизм

Ісламська культура
ТеологіяДжихад

ІсламізмПанісламізмУмма
СвятаЖінка
Ісламська літератураІсламська поетикаІсламська каліграфіяІсламська наукаІсламська архітектураІсламська держава



Сунізм

Basmalah.svg

Школи закону

Ханафітський мазхабШафіїтьський мазхабМалікітський мазхабХанбалітський мазхаб

Школи теології

МатурідіАша'ріАфарі

Напрямки Ісламу

ДеобандіБарелві
Салафія

Шість фундацій ісламу

ТаухідПророки ісламу і Расул
КутубМала'іка
КіямахКадр

Халіфи

Абу БакрУмар ібн аль-Хаттаб
Осман ібн АффанАлі ібн Абі Таліб

Шість головних зібрань Хадіф

Сахіг БухаріСахіг Муслім
Аль-Сунан аль-Сухра
Сунан Абі Дауд
Сунан аль-Тірмаді
Сунан ібн МайаАль-Муватта
Сунан аль-Дарамі


Суні́зм  (أهل السنة والجماعة) або (أهل السنة) — це основний (ортодоксальний) напрям у ісламі, представники якого вважають, що халіфом може бути лише та людина, що має репутацію і знання богослова і правознавця вищого рангу (тобто мудра і фізично здорова людина).

Демографія[ред.ред. код]

Є багато проблем у демографів, що намагаються обчислити пропорцію сунітів до шиїтів. Наприклад, немає ніяких даних для країн, де шиїти — істотна меншина, в цьому випадку всі мусульмани реєструються, як суніти.

Тому, використовуючи різні джерела, можна припустити, що шиїтів приблизно від 7.5%, до 10% від загальної кількості мусульман.[1]

Особливості сунізму[ред.ред. код]

Поширення в Світі трьох найбільших гілок ісламу: шиїзму, сунізму та ібадизму.

Суніти роблять особливий акцент на виконання Сунни (вчинки і вислови Пророка, усна традиція, аналог усного Святого Предання у православ'ї) пророка Мухаммеда, на вірності традиції, на участі громади у виборі свого голови — халіфа. Основними ознаками приналежності до сунізму вважаються: визнання достовірності шести найбільших зведень хадисів (складених Бухарі, Муслімом, ат-Тирмізі, Абу Даудом, ан-Насаї и Ібн Маджі); приналежність до одного з чотирьох суннітських мазхабів (малікітського, шафіїтського, ханафітського і ханбалітського); визнання законності правління перших чотирьох («праведних») халіфів — Абу Бакра, Омара, Османа і Алі (шиїти визнають тільки Алі).

Суннізм як певна течія сформувався в XI столітті в боротьбі з шиїзмом і в протиставленні йому, але досі цей термін має набагато менш чіткий зміст, ніж термін «шиїзм».

СУННА (араб. ас-сунна) — в первинному сенсі означає «звичай, приклад, шлях, напрям (по якому слід йти)». Під цим поняттям мається на увазі життєвий шлях пророка Мухаммеда як приклад для всіх мусульман.

Ще до Мухаммеда кожне арабське плем'я мало свою «сунну», тобто неписанний збір морально-правових розпоряджень, «звичайне право» патріархально-громадського суспільства, які успадковані плем'ям від попередніх поколінь. Потреба в сунні — зведенні правил поведінки мусульманина у всіх життєвих ситуаціях — виникла після смерті пророка. Після його кончини виявилось, що розпоряджень, що містяться в Корані, недостатньо для вирішення всіх державних суспільних проблем. Виникла практика пошуку прецеденту, тобто, якщо рішення не можна було знайти в Корані, зверталися або до дій самого пророка (сунна), або до стародавніх звичаїв Медіни (тим паче, що Мухаммед не відкидав родо-племінних законів). В крайньому випадку, удавалися до думки (рай) судді, який мусив вирішувати «по справедливості». Таким чином, вже на ранньому етапі формування мусульманської громади виникли дві тенденції. Перша пропонувала користуватися розпорядженнями Корану, що виходили від пророка, тобто, ґрунтуючись на документально зафіксованих нормах, друга допускала незалежну думку факіха, який повинен був брати на себе відповідальність за ухвалення рішення.

Первинне використання раї (особистої думки факіха) не набуло широкого поширення. Мусульмани вважали за краще спертися на вислови і дії пророка, які, будучи зафіксовані, стали другим, після Корану, джерелом відповідей на виникаючі питання. Таким чином, дотримувати сунни означало наслідувати приклад Мухаммеда, наслідувати йому. У Корані зустрічаються вирази «сунна предків» (Коран, 8:39, 15:13, 18:53, 35:41) і «сунна аллаха» (Коран, 17:79, 33:62, 48:23), що означає практику, якою дотримувалися попередні покоління, або сам аллах. Поза Кораном під словом «сунна» мається на увазі ширше поняття. З часом сунна придбала риси, що дозволяють ототожнювати її з поняттям «правовірність» в християнстві

Слідкування правилам, викладеним в сунні, вважається обов'язковим для членів мусульманської громади. Звідси виникла назва «сунніти» — ті, хто слідує шляхом. Після смерті Мухаммеда на основі сунни вирішувалися багато практичних питань життя громади і навіть халіфату. Пропагандистами сунни спочатку виступали сподвижники пророка і члени його сім'ї, які зберегли в пам'яті вислови пророка, його вчинки або навіть мовчання в деяких ситуаціях. Згодом в сунну стали включати приклади з життя чотирьох праведних халіфів — Абу Бакра, Умара, Усмана, Алі.

Проблема співвідношення сунни і Корану займає важливе місце в трактатах по основах релігії (Усул ад-Дін). У працях з основ фікха в 9-10 вв. обговорювалося питання припустимості інших джерел рішення правових казусів окрім Корану і сунни.

Ісламська сунна включає норми державного, кримінального, майнового, сімейного права, а також пропонує стереотипи поведінки мусульманина в побуті. Як було сказано вище, спочатку за основу була узята сунна Мухаммеда, що включає вчинки (фіал) і вислови (каул) пророка, зафіксовані його послідовниками у вигляді хадисів (хадис, множина ахадис — повідомлення, розповідь). Поява і подальше використання хадисів була обумовлена тим, що «божественних встановлень», викладених в Корані, виявилось недостатньо для вирішення безлічі питань, що поставали перед новими поколіннями мусульман. Важливим джерелом стали перекази про вчинки, мови, ради і рекомендації Мухаммеда його сучасникам. Ідеальний образ пророка, вождя, засновника держави, спочатку бідної і гнаної, але такої, що не побоялося виступити проти помилок своїх одноплемінників, людини, яку вибрав для своїх послань Аллах, викликав пошану і захоплення мусульман. Це був образ, по якому кожен міг звіряти свої вчинки. Тому вчення про пророка Мухаммеда, його слова і справи, стало важливою складовою частиною ісламу, увійшло до символу віри, в право, в богослів'я, історіографію і літературу.

Інформація про вислови і вчинки пророка, про обставини, що супроводжували ту або іншу ситуацію, склали самостійний розділ арабської літератури. Кожне повідомлення супроводжувалося існадом — посиланням на безперервний ланцюг людей, передаваших цю інформацію. Як правило це були люди з найближчого оточення Мухаммада — Абу Бакр, Умар, Айша, Алі, Абу Хурайра і ін. Відповідно до сталої традиції, чим гіднішим був передавач, особливо останній в ланцюзі існаду (тобто найраніший), тим більше безперечною вважалася достовірність тексту (матн), що слідував за існадом. Найбільш достовренимі хадисами були ті, які можна було прослідкувати по декількох ланцюжках передавачів.

Приблизно за два з гаком сторіччя число хадисів досягло астрономічних цифр: більше мільйона.

До початку 8 ст. у «науці про хадиси» (ільм аль-хадис) склалися три школи: медінська, іракська і сирійська. Тоді ж почалася письмова фіксація хадисів. Від спочатку етапу нічого не збереглося, але в другій половині 9 ст. існувало вже шість збірок хадисів, які надовго і міцно завоювали авторитет і переписувалися у великій кількості екземплярів. Серед сунитів найбільший авторитет мали шість збірок: Аль-Джамі ас-Сахіх аль-Бухарі (810—870); ас-сахих Мусліма ан-нішапурі (817—875). Меншу популярність мають Суннан Ібн Мажда (помер 886); Суннан Абу Дауда ас-Сиджістані (помер 888); Аль-Джамі аль-Кабір Мухаммада ат-тірмізі (помер 892); Суннан ан-Нісаї (помер. 915).

Проте найавторитетнішою збіркою хадисів вважається Аль-Джамі ас-Сахіх, укладачем якого був Мухаммад аль-Бухарі. Він відібрав 7400 хадисів. Ас-Сахіх визнаний мусульманами видатним керівництвом по фікху (комплекс правил поведінки мусульманина). У інших збірках інтерес укладачів був зосереджений навколо тих або інших правил і норм побуту. Детально розглядається що дозволене (мандуб) і що заборонене (макрух), як відноситися до ритуалу, їжі, одягу, взаємин між людьми, до укладення договорів про купівлі-продажу тощо.

В цілому на базі хадисів була розроблена система стереотипів поведінки мусульманина, де всі вчинки людини розглядалися через призму п'яти понять: ваджіб або фард — «обов'язкові», мандуб — що «рекомендуються», мубах або джаїз — «дозволені» (але не припускаючі схвалення або нагороди), макрух — «не схвалювані» (але що не забороняються) і махзур — «заборонені». Згодом на основі хадисів була створена сера — біографія (життя) пророка Мухаммада, що так само прокламує його життєві принципи.

У 9-10 ст. ісламські богослови обговорювали питання про допустимість використання як «Усуль ад-Дін» (основ релігії) інших джерел, проте більшість їх відкинула таку можливість. Сунна є складовою частиною ісламської богословської освіти. При підготовці імаму і факихів (богословів-законознавців) знання сунни пророка є однією з необхідних умов авторитету релігійного діяча. У богослів'ї існує ряд дисциплін, які безпосередньо засновані на сунні, по ній звіряються всі нововведення, інакше вони оголошуються бід'а (непотрібним нововведенням).

Державно-правові ідеї[ред.ред. код]

Суніти не визнають можливості посередництва між Аллахом і людьми після смерті Мухаммеда, заперечують ідею про особливу природу халіфа Алі та особливе право його нащадків на імамат, керівництво громадою. Для сунітських мусульман Коран є джерелом фундаментальних поглядів, а Суна — першим авторитетним його коментарем. Суніти заперечують порядки і звичаї різних релігійних меншин, відрізняються від шиїтів підходами до прийняття юридичних рішень, ставленням до іновірців, особливостями молитов та іншими аспектами ритуалу, цивільного права.

Халіф, глава держави за доктриною сунізму,був у принципі виборною особою. Його право на владу обумовлювалося не прямим зв’язком із божеством, а зв’язком і угодою з общиною, яка доручала йому замінити попереднього халіфа, той – заміняв свого попередника, і так аж до Абу Бакра, який заступив пророка Мухаммада. Такий характер легітимації влади відбився й у виборах халіфів, і в ритуалі присяги, і, нарешті, у терміні валій льахд, що зазвичай перекладають як «спадкоємець престолу», але який насправді означає «спадкоємець угоди» (з общиною). Формально члени общини вибирали зі свого середовища найгіднішого, а він, своєю чергою, повинен був стежити за правильністю дотримання вимог Ісламу.

Правила життя вже були дані людям, і халіф, як будь-який інший член общини, був відповідальний перед Богом за їхнє дотримання. В ідеалі халіф не мав права ні скасовувати, ні змінювати, ні перетлумачувати ці правила.

Примітки[ред.ред. код]

  1. «"How Many Shia Are in the World?"». IslamicWeb.com. Архів оригіналу за 2013-06-26. Процитовано 2006-10-18. 

Джерела[ред.ред. код]


Релігія Це незавершена стаття про релігію.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.