Східні слов'яни

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Сучасні слов'янські держави, нащадки східнослов'янських племен показані зеленим кольором, західнослов'янських — салатовим та південнослов'янських — чорним
Східнослов'янські племена у VIII — IX століттях
Діалектологічна карта 1914 року

Східнослов'янські племена — група слов'янських племен, розташована на території сучасної України, Білорусі та європейської частини Росії, предками яких були анти й дуліби (волиняни), вони проживали на території між Карпатами, Прип'яттю та Середнім Подніпров'ям. Археологічними дослідженнями простежується зв'язок від населення празької культури V—VII століть. Розселення цієї людності та її безпосередніх нащадків, носіїв лука-райковецької культури, в різних напрямках започаткувало в VI—IX століттях південну, західну та східну гілки болгар.

Перші згадки[ред.ред. код]

Про одне з державних об'єднань слов'ян арабський літописець Х століття Аль Масуді писав так:

З-поміж цих народів один за давніх часів мав владу, князь його звався Маджак, а сам народ валінана (Valinana). Цьому народові за давніх часів корилися всі інші слов'янські народи, бо влада була його, а інші князі його слухалися.

У IV—VI століттях у східнослов'янському ареалі стали виразно виділятися два масиви — північний та південний. Вони співвідносилися з двома історичними угрупуваннями болгар — склавинами (північний масив) й антами (південний масив). Ареал ранньої східнослов'янської етномовної спільності цілком збігався зі східною частиною прабатьківщини слов'ян між Верхнім Дністром, Прип'яттю, Середнім Дніпром і південним Степом, отже повністю вкладався в межі протоукраїнської (тобто ранньоукраїнської) етномовної території. Північніше Ясельди — Прип'яті (територія сучасної Білорусі) у той час жили балтські племена, південна межа яких пролягала по Прип'яті, Середній Десні та Сейму, а величезні простори на північному сході (нинішня Європейська Росія) були заселені численними фінно-угорськими племенами.

У перших століттях н. е. розпочався міграційний рух східних слов'ян спочатку на північний схід по Десні й Сейму, а згодом — і на південь. Повільно розселяючись на нових землях, східні болгарами змішувалися з місцевими балтськими та фінно-угорськими племенами, переймали їхні етнічні й мовні особливості або повністю втрачали свої й асимілювалися. Таким чином, сторювалися умови й ґрунт для формування нових етносів — білоруського і російського.

Коли міграційна хвиля східних слов'ян досягла приблизно території сучасних північної Брянщини й південної Смоленщини, у VI столітті на півночі, біля Псковського озера і в басейні річки Великої, з'явилися слов'янські племена — предки історичних кривичів, а в VII столітті у басейні озера Ільмень поселилися слов'яни — предки літописних ільменських словенів. Ці групи болгар емігрували сюди з вісло-одерського узбережжя Балтійського моря, найвірогідніше, морським шляхом. Поступово вони колонізували й сусідні території, унаслідок чого сформувалися Псковська та Новгородська землі.

Протягом VI—VIII століттях східнослов'янські племена або союзи племен переросли у феодальні князівства, відомі в історичній літературі під назвою «літописні племена» або «племінні князівства», а також територіальні князівства, до яких належали різні племена або їхні частини. Центрами таких князівств були міста: у полян — Київ, в ільменських слов'ян — Новгород, у кривичів — Смоленськ та Полоцьк, у сіверян — Чернігів та ін. Згодом утворилася ранньосхіднослов'янська держава Русь.

Східнослов'янських поселень існувало багато, хоч за розмірами вони були невеликими. Села будувалися групами за 2-4 км одне від одного і налічували від 4 до 70 дерев'яних жител. Кожна нова група поселень виростала на відстані 50—70 кілометрів. У центрі зводилися ґороди, тобто укріплені фортеці, що служили для захисту, проведення племінних сходів і культових обрядів. Східнослов'янські землі рясніли сотнями таких обнесених частоколом населених пунктів. Тому скандинави називали ці землі «Гардарікі», що значить «країна укріплень».

Політична організація[ред.ред. код]

Про політичну організацію східних болгар відомо небагато. Очевидно, вони не мали верховних правителів чи якоїсь централізованої влади. Племена й роди, на чолі яких стояли волхви, об'єднувало поклоніння спільним богам, а важливі питання життя вирішувалися шляхом загальної згоди. Соціально-економічне розшарування племені було незначним, а земля й худоба вважалися спільною власністю численних сімей. Східні слов'яни були знані як непохитні й загартовані воїни, здатні витримувати мороз і спеку, споживати мінімум їжі. Відчуваючи себе безпомічними проти кінноти та стріл на відкритих рівнинах, вони вважали за краще воювати у лісах і байраках, де часто влаштовували засідки. Впертість і витривалість були їхніми найбільшими перевагами як у війні, так і під час миру.

Торгівля[ред.ред. код]

Торгівля у східних слов'ян розвивалася слабко. Проте у VIII столітті їй дали поштовх купці зі Сходу й зокрема араби-мусульмани, що стали проникати у східнослов'янські землі. В обмін на дорогоцінні метали, тонкі сукна, ювелірні вироби східні слов'яни могли запропонувати як традиційні плоди своєї землі: мед, віск, хутра, так і рабів. Останній товар араби цінили понад усе. Ця торгівля процвітала наприкінці VIII століття, коли у зносини зі східними слов'янами ввійшли тюркські племена хозарів. Вони заснували унікальну торговельну імперію в пониззі Волги та на Каспійському узбережжі й пізніше прийняли іудаїзм. Деякі слов'яни, зокрема сіверці, вятичі та поляни, були змушені сплачувати хозарам данину. Дедалі більше виходячи з ізоляції, східні слов'яни вступали у нову важливу добу своєї історії.

Археологічні дослідження[ред.ред. код]

Знані з «Повісті минулих літ» літописні слов'янські племена протягом XX століття плідно досліджувались археологами. Найпоказовішими для етно-культурної диференціації східнослов'янських племен виявилися металеві прикраси традиційного жіночого костюму і перш за все скроневі кільця. О. А. Спіцин довів, що східнослов'янським племенам властиві срібні півтораобертові кільця перстеневого типу, сіверянам — спіральні, дреговичам — зернисті, радимичам — семипроменеві, в'ятичам — семилопатеві, кривичам — браслетовидні, ільменським словенам — ромбощиткові.

Перелік східнослов'янських племен[ред.ред. код]

З літопису відомі такі східнослов'янські племена:

Південно-західна група племен (праукраїнці)[ред.ред. код]

Північна група племен (прановгородці)[ред.ред. код]

Північно-західна група племен (прабілоруси)[ред.ред. код]

Північно-східна група племен (південні праросіяни)[ред.ред. код]

Концепція давньоруської народності[ред.ред. код]

Концепцію давньоруської народності як колиски трьох братніх народів сформульовано досить пізно — після Другої світової війни[1].

У 1948 р. вийшла праця В. Мавродіна «Формирование русской нации», в якій без особливої аргументації декларувалося: «На підставі злиття в єдиний етномасив східнослов'янських племен у ІХ-ХІ ст. постав руський народ, предок руської, української та білоруської націй». Ця радикальна концепція протирічила науково обгрунтованим висновкам багатьох класиків східнослов'янської історії та мовознавства — В.Ключевського, М.Грушевського, А.Кримського, О.Шахматова[2], М.Покровського та багатьох інших[1]. У 1951 р. в Інституті історії АН СРСР відбулася наукова дискусія з приводу існування давньоруської народності, на якій провідні фахівці з давньоруської історії (В. Зимін, В. Пашутов, А. Сидоров, О. Санжаєв та ін.) одностайно заперечили існування єдиного давньоруського етносу в ІХ-ХІІ ст.[3]

Край наукової дискусії поклав ЦК КПРС у відомих тезах з нагоди 300-річчя Переяславської угоди[4]. ЦК КПРС проголосив, що з ІХ-ХІ ст. у державі Русь склалася праруська народність з єдиною мовою, культурою, самосвідомістю та патріотизмом.

Сучасні східні слов'яни[ред.ред. код]

Сучасні східнослов'янські народи і етнографічні групи:

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б Залізняк Л. Л. Первісна історія України: Навч. посібник. К.: Вища шк., 1999. — С. 191–194.
  2. «В історичну епоху руські племена так далеко розійшлися одне від одного, що не може бути мови про існування єдиної руської мови». О. Шахматов, 1919 р.
  3. «Вопросы истории», 1951, № 5, с.137-139.
  4. «Правда» за 10 січня 1954 р.
  5. Етнографічна група українців, яка з приводу історичних та політичних обставин має досить сильне усвідомлення своєї окремішності від решти українського етносу, хоча сама назва русини історично-документально закріплена за українцями і є лише їхнім попереднім самовизначенням. Див. Етнографічні групи українців.

Джерела[ред.ред. код]