Твердий розчин

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Тверді́ ро́зчини — це однорідні кристалічні або аморфні фази, що складаються з двох і більше компонентів, і які зберігають свою гомогенність при зміні співвідношення компонентів. Твердий розчин при зміні свого складу, у межах так званої ділянки гомогенності, зберігає свою початкову кристалічну структуру та однорідність. Поза межами вказаної ділянки може відбуватися розпад твердого розчину (Ексолюція).

Історична довідка[ред. | ред. код]

Уявлення про тверді розчини як однорідні системи твердих речовин, співвідношення між якими може змінюватись без втрати гомогенності, було введене Якобом Вант-Гоффом у 1890 році. У 1899 році Г. Розенбом увів основні типи діаграм стану подвійних систем з твердими розчинами і встановив правило про склад твердих розчинів і рідких фаз, які перебувають у стані рівноваги. У 1930-х англійський металознавець Вільям Юм-Ротері встановив, що кристалічна структура сплавів визначається співвідношеннями радіусів атомів компонентів, числом валентних електронів і різницею електронегативностей, що дозволило сформулювати правила Юм-Ротері, які визначають закономірності утворення твердих розчинів.

Типи твердих розчинів[ред. | ред. код]

Залежно від кристалічної будови розрізняють:

У самостійну окрему групу можна також виділити так звані тверді розчини віднімання, які за своєю природою належать до нестехіометричних дефектних фаз.

Див. також[ред. | ред. код]

Джерела[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]