Темні століття Середньовіччя

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Про інші значення див Темні століття
Франческо Петрарка. Зазвичай він вважається творцем концепції «Темних віків»

Те́мні віки́, або Темні століття — період в європейській історії VI, VII і VIII століть. Характерною рисою цього часу називають відставання західного регіону від Візантії, мусульманського світу і Китаю.

Джерела про Темні століття[ред.ред. код]

Джерела про Темні століття відрізняються мізерністю, що визначає назву епохи. Найбільшу цінність представляють хроніки Григорія Турського, Біди Високоповажного, (псевдо) Фредегара, продовжувачів (псевдо) Фредегара, Павла Диякона і Ейнгарда. Крім власних письменників Заходу, європейською історією цікавилися візантійці, особливо Агафій Мірінейський, який залишив апологію суспільного ладу франків, а також араби.

Грамоти, за допомогою яких регулювалися майнові відносини, становлять найбільшу частку актового матеріалу раннього Середньовіччя. Крім них, також були відомі описи і заповіти.

Дослідники нараховують понад 1000 виявлених грамот. Необхідно пам'ятати при дослідженні грамот, що не всі з них обов'язково є достовірними. Деякі грамоти представляють ранні (IX, X століття) підробки, сфабриковані заради обґрунтування спадкового права на монастир або віллу.

З XVIII століття в історичній літературі Темні століття вважаються «золотим часом агіографії». Насправді, найчастіше, дуже складно відокремити меровінзьке житіє від каролінзького, а багато меровінзьких були, ймовірно, переписані під час Каролінзького Відродження.

Матеріальні залишки ранньосередньовічної цивілізації також мізерні. До VII століття Європа не знає самостійного карбування, відсутність монети заміщується використанням візантійських грошей (бізантів). Будівлі раннього Середньовіччя в більшості своїй не дійшли до наших днів: часто, як їх матеріал, використовувалося дерево, багато ранніх споруд були перебудовані.

Історіографія Темних століть[ред.ред. код]

Центральною темою в обговоренні Темних століть істориками залишається питання про переважання рабовласницького чи феодального способу виробництва в цю епоху. У сучасній науці вважається, що Раннє Середньовіччя було часом рабовласництва великих латифундій (лат. villa). У більшості своїй це були ще старі маєтки, що дісталися варварам від римської епохи і належали провінційній аристократії сенаторів.

Поряд з цими господарствами, але незалежно від них, існували вільні села. Відсутність кріпацької системи, яка пов'язувала б ці дві господарські групи між собою, дає підставу вважати, що Темні століття відносились не до феодальної, а рабовласницької епохи, що, по суті, продовжувала античність.

В історіографії XX століття здобула популярність теза бельгійського історика Анрі Піренна, який вважав, що навала варварів не призвело до остаточного краху римського світу. На думку Піренна, германські держави економічно залишалися тісно пов'язані з Візантією, утворюючи зону впливу константинопольської імперії. Цей фахівець стверджував, що Захід залишався в ситуації Темних століть доти, доки не був відрізаний арабськими завоюваннями від візантійської торгівлі, що спонукало його до вимушеної трансформації. Політичні центри європейського світу відсунулися на північ, язичництво було викоренено, роль папства зросла, рабовласництво витіснене кріпосним правом, відновлена ​​імперія; на місці пізньоантичного світу стала вибудовуватися феодальна система.

Аграрна цивілізація[ред.ред. код]

Захід раннього Середньовіччя переживає занепад міст. Найзначнішою ознакою кризи виявляється переїзд варварських монархів з міст в резиденції-латифундії. Більшість ранньосередньовічних грамот було підписано королями саме там. У сільських резиденціях монархи вважали за краще зберігати свої скарби. Минаючи міста, аристократи германців подорожували в сільській місцевості між віллами, залишаючись в кожній з них до повного вичерпання запасів.

Захід Темних століть постає як економічна периферія Східної Римської імперії. На тлі занепаду міст монархи варварів закуповують на Сході ремісничі товари, наслідують римській моді й зберігають свої скарби в візантійській монеті.

Церква[ред.ред. код]

На епоху Темних Віків випадає ослаблення впливу римських пап. У результаті варварських навал частина Заходу повертається до язичництва, що особливо стосується західно-балканських регіонів і Британії. У той же час християнство домагається вражаючих успіхів в Ірландії, проте ірландська церква зберігає незалежність від Папства.

У VII столітті Риму вдається ліквідувати ірландську, а також Уельську церковну незалежність і скасувати церковні звичаї кельтів, які кидали виклик загально-церковному стандарту. Ірландці ставили абата вище єпископа, проводили служби з переносними вівтарями, і, за легендами, висвячували на єпископів жінок. Попри це, духовна місія ірландських ченців на континенті істотно сприяла християнізації Заходу VI—VII століть.

Римська церква і Вселенські собори[ред.ред. код]

На епоху Темних століть випадають V, VI і VII Вселенські собори. На відміну від східних патріархів, на всіх з них Римський понтифік відстоював позицію, надалі визнану ортодоксальною. У XIX столітті це дало підставу доктрині про непогрішимість Папи Римського, коли він виступає ex cathedra, тобто трактує християнське вчення.

Все ж Папа Гонорій I виступив на підтримку єресі монофелітства. За середньовічними переказами, Папа потрапив у пекло, згідно з думкою римської курії, зробив помилку через незнання грецької мови.

Єресі[ред.ред. код]

Найвизначнішою єрессю Темних століть було аріанство. Аріанські королівства вестготів, остготів, бургундів і вандалів зайняли до 500 року більшу частину території Заходу. VI століття стало часом краху аріанства. Держави остготів і вандалів були знищені ортодоксальними візантійцями, бургундів — ортодоксальними франками, вестготи при королі Реккареді I прийняли католицьку віру. Причиною краху аріанської державності було те, що більшість жителів варварських держав залишилися вірними релігії константинопольського патріарха і римського Папи, чим скористалися Візантія і франки, щоб дестабілізувати сусідні регіони зсередини.

Темними століттями датуються перші ознаки пробудження народної єресі. У VIII столітті селянський єретик Альдеберт проповідував, що був спрямований Ісусом Христом і роздавав шматочки свого одягу віруючим жінкам. Послідовники ходили за Альдебертом в безлічі, а сам він склав молитву невідомим християнським ангелам, чиї імена мають імовірно гностичні походження. Після суду над Альдебертом Римська церква заборонила молитви будь-яким ангелам, крім згаданих у Біблії.

Візантія[ред.ред. код]

У результаті завоювань Юстиніана Візантія відновлює контроль над римською Західною Африкою, Італією, південними провінціями Іспанії та Балеарськими островами, але несподіване вторгнення лангобардів змушує візантійців відступити. Візантія засновує жорстку опіку над римським Папою, який після обрання повинен був отримати схвалення візантійського імператора і виплатити йому винагороду. Через труднощі подорожі римські Папи, найчастіше, отримували санкцію у візантійського намісника, який після лангобардскої навали оселився на східному побережжі, в Равенні, і носив титул екзарха.

Арабські завоювання призвели до масової втечі греків з візантійських провінцій до Італії. З VII по VIII століття папський престол займають, головним чином, греки, а духовне життя Італії відчуває сильний візантійський вплив. Греки грають важливу роль в місіонерській політиці Рима. Один з емігрантів, Феодор, взяв участь у хрещенні Англії, затвердивши пріоритет між її прелатами за архієпископом Кентерберійським.

Все ж грецькі Папи, так само, як і інші, обтяжувалися візантійською владою та її нездатністю впоратися з лангобардською небезпекою. Починаючи з Папи Григорія III (741) понтифіки шукають союзу з ортодоксальними франками на шкоду інтересам Візантії.

Християнізація[ред.ред. код]

Під дією варварських навал слабка єпархіальна організація деяких регіонів валиться. Британія, яка направляє делегатів на I Вселенський собор, стає майже повністю язичницькою. Ступінь християнізації сільського населення до часу варварських навал залишається значною мірою недослідженим питанням. Так чи інакше, на початку VII століття св. Аманд хрестив язичників в околицях великих галльських міст, частину з хрещених він викупив з рабства.

Навернення Британії починається з саксонського королівства Кент, пов'язаного торговими відносинами з Галлією (кінець VI століття). Решта англосаксонських держав Британії приймають хрещення протягом VII століття. При цьому кельтські держави Уельсу та ірландські колонії на території Шотландії зберігали християнську віру, що змінювалася внаслідок ізоляції.

Хрещення Німеччини відкривається подіями VIII століття, вирішальну роль в яких зіграв св. Вінфрід, а завершується насильницьким наверненням саксів воїнами Карла Великого. У VIII столітті починається навернення до християнства перших слов'ян — альпійських (предків нинішніх словенців).

Недолік централізованого прозелітизму (і державної релігійної політики) помітно відрізняв Темні століття від Каролінзького часу.

Культ святих[ред.ред. код]

У Раннє Середньовіччя поширилося шанування святих королев.

Королеву Радегунду згадували на тлі розгнузданості її чоловіка, монарха франків Хлотара I. Після того, як Хлотар вбив свого брата, Рагнетруда пішла в монастир. Клотільда, попри те, що походила з народу бургундів, які сповідували аріанство, дотримувалася ортодоксальної віри. Вважалося, що Хлодвіг прийняв ортодоксальну віру завдяки її невпинним наполяганням. Королеві довелося пройти через опалу після того, як хрещений у християнську віру син короля раптово помер.

Св. Батільда, колишня рабиня в одній із англо-саксонських держав, стала дружиною короля Хлодвіга II і регентшею після його смерті. Королеву, засновницю багатьох монастирів, шанували за благочестя як святу.

Варварські королі, недобрі вдачею, рідко домагалися канонізації. Майже єдиний виняток — монарх франків Гунтрамн, який порівнюється за мудрістю з Соломоном, так і не був канонізований. Все ж у державі франків шанувався король Сигеберт III.

Найбільшою популярністю серед всіх святих Заходу користувався св. Мартін Турський. За легендою, в один із днів святий зустрів жебрака, і жебрак став благати його, щоб святий дав йому що-небудь зі свого одягу, щоб прикрити лахміття. Мартін розрізав свій плащ на дві частини і передав йому одну. На наступну ніч єпископу був сон, що в той день Ісус Христос з'явився перед ним у вигляді жебрака. Друга частина плаща св. Мартина Турського стала реліквією Меровінгів і називалася «капа». Королі франків брали капу в бойові походи, де вона повинна була зберегти їх від небезпеки. Священик, який відправляється разом з військом, з часом став називатися капелан, тобто «зберігач капи».

Абатство св. Мартіна було одним з найбагатших монастирів Заходу. Щоб врятувати його від розграбування, Карл Мартел вивів війська на дорогу між Туром і Пуатьє, по якій пересувалися війська ісламських завойовників Абд-ар-Рахмана.

Наукові знання[ред.ред. код]

Протягом всього періоду Темних століть наукові знання знаходяться на Заході в глибокому занепаді. Так, «Етимології» Ісидора Севільського, складені в VII столітті, є одним з самих фантастичних творів середньовічного періоду. Ісидор азартно описує гадюк і драконів і, в цілому, переконаний у плоскості Землі, хоча приводить і протилежну точку зору.

Занепад наукового знання на Заході почасти може бути пояснений скороченням контактів з Візантією і, зокрема, забуттям грецької мови, що тривало на Заході аж до часу гуманістів.

Все ж, Біда Високоповажний, який писав у VIII столітті, стверджував, що Земля має форму кулі, наводячи на користь цього природно-наукові аргументи. За Халепом, тільки куляста Земля може пояснити кореляцію між положенням зірок на небі та географічними координатами. Лангобардський історик VIII століття Павло Диякон запропонував оригінальну теорію походження припливів. На його думку, припливи і відпливи зобов'язані своїм походженням двом гігантським вирам в Атлантичному океані на значній відстані від суші.

Дракони[ред.ред. код]

Письменники раннього Середньовіччя з незвичайною для більш ранніх та пізніх епох частотою використовують образ дракона.

Згідно з відомостями житій, св. Іларій перемагає гігантських змій на острові Галлінарі в Лігурійському морі. Св. Марцелл виганяє їх з околиць Парижа в ліс. Єпископ Донат вбиває дракона в Епірі. Дракон Доната був настільки великий, що 8 пар биків з трудом дотягли його до багаття, де він був спалений, повідомляє Ісидор Севільський. Папа Сільвестр I розправляється зі змієм, а учень св. Колумбана, місіонер з Ірландії, переправляючись через озеро Лох-Несс, бачить перед собою чудовисько.

Політичні кордони[ред.ред. код]

Після падіння Римської імперії політичний простір Заходу несподівано розширюється, тому що варварські держави виникають всередині імперії, але також і за її межами.

На території Німеччини з'являються королівства тюрингів і алеманів, герцогство баварів, в трансальпійському регіоні — королівство ругів, в Ірландії християнські держави, в Шотландії ірландська колонія Дав Ріада, а також північне і південне королівства піктів. Починаючи з VII століття, величезне значення набуває Аварський каганат.

Усередині імперії Франкське королівство досягає видатного положення. Вступивши в боротьбу за римську спадщину останніми, франки домагаються перемоги над вестготами на рівнинах Вуйє (507). Після того, як Візантія оголошує війну остготам, ті, піддавшись загрозам, поступаються франкам Провансом. Ще раніше сини Хлодвіга завойовують Бургундію. Після возз'єднання простору римської Галлії під керівництвом Меровінгів франкська експансія направляється до Німеччини, де герцогство баварів опиняється під їхнім верховенством.

Королівство вестготів, переживши катастрофу при Вуйє, повертається до об'єднання іспанських земель, де в другій половині 6 століття зникають королівство свевів і незалежні римські території, що, ймовірно, існували в цьому регіоні. Континентальні захоплення візантійців на півдні Іспанії виявляються короткочасними, але відсутність флоту так і не дозволить варварам повернути Балеарські острови.

Варвари і римляни[ред.ред. код]

Монархи варварів укладають союз з Церквою і римською сенаторською аристократією. У місцях, виділених германцям для розселення, особливо на півночі Галії, римська аристократія зберігає частину власності, але германізірується. На півдні Галії, де розселення не було, вона залишається римською до VIII століття. Практична відсутність конфліктів за землю між варварами і римлянами пояснюється депопуляцією регіону в період Великого переселення народів.

У французькій історіографії XX століття прийнята думка про те, що галло-римляни, що жили в Аквітанії, зробили три спроби домогтися незалежності від держави франків. Перша з них пов'язана з повстанням Храмна, сина короля Хлотара I. Друга — з заколотом самозванця Гондовальда, підтриманого Візантією, втрутитися в справи держави франків. У другій половині VII століття при патриції Феліксаї і його наступнику Лупі Аквітанія здобуває незалежність від франків. Під час арабського нашестя правителем Аквітанії виступає герцог Едо, чиї родинні зв'язки з Феліксом і Лупом через брак джерел не прояснені. Опинившись стиснутою між арабами на півдні і франками на півночі, Аквітанія остаточно втрачає незалежність у період правління Піпіна Короткого. Можна відзначити, що деякі міста на середземноморському узбережжі Франції вибрали між франкським і арабським підданством арабське, зокрема, Арль і Марсель. Відмінності між Півднем і Північчю призводять до воєн другої половини IX століття і залишаються істотними до Альбігойських хрестових походів.

У державі остготів при правлінні Теодоріха Великого союз між королем і римською аристократією був зруйнований, завдяки інтригам Візантії. Монарх варварів, змінивши милість на гнів, приступає до репресій щодо італо-римлян, яка сповідувала не аріанську, а православну (ортодоксальну) віру. Жертвою переслідувань стає філософ Боецій, якого Теодоріх ув'язнює.

Єпископи[ред.ред. код]

У період Темних Віків королі варварів приймають право призначати єпископів у своїх державах, римські Папи втрачають контроль за своїм патріархатом, митрополити — за підлеглими єпископствами. Єпископи володіли унікальною владою в місті, що залишилося після ослаблення торговельних зв'язків, переважно культовим центром. Єпископами призначалися галло-римські та німецькі аристократи, часто єпископи мали дітей і дружин. У період кризи Меровінгів (7 століття) прелати виступають як правителі напівсамостійних територій, де їхня влада зростає настільки, що перевищує графську. На відміну від більшості меровінзьких аристократів, єпископи були тісно пов'язані з містом тому, що в місті перебувала головна єпархіальна церква. Прелати розпоряджалися багатовіковими фінансовими та земельними ресурсами своєї єпархії.

Вплив єпископів не було всюди однаково великий. У деяких містах держави франків списки єпископів містять багаторічні лакуни, в чому дослідники вбачають ознаки часткового повернення до язичництва.

Королі скликали єпископів на собори. Найкраще відомі Толедські собори в державі вестготів (їх було 18). В ході одного з Толедських соборів був сформульований перший варіант доктрини Філіокве, що згодом виступила причиною поділу давнього православного християнства на східну (православну) і західну (католицьку) гілки. Інший з Толедських соборів схвалив скандальну пропозицію продати євреїв у рабство.

Відомо, що єпископи раннього Середньовіччя вели війни. Деякі з них самі брали участь у війні: наприклад, єпископ Мілон — один з трьох (разом з Карлом Мартелом і його братом Хільдебрандом) учасник битви при Пуатьє, відомості про яку збереглися до наших днів.

Відлюдництво[ред.ред. код]

Під впливом Східної Римської імперії в державах варварів поширюються традиції одиночного чернецтва. Частина цих відлюдників практикувала стовпництво. За відомостями житій відлюдники поклали початок християнізації сільського світу.

У місцях поселення ченців-анахоретів до них приєднувалися учні, що призводило до утворення монастирів. Відкиувши принцип співжиття, як недостатній для чернечого життя, відлюдники часто відрізнялися непередбачуваністю: залишали місця, де виникнення монастирів було неминуче, і йшли у пошуках нового притулку. Непроста доля покинутих громад і неконтрольованість пустельників викликали роздратування у єпархіальної влади. Лангобард Вульфілаіх зіткнувся з тим, що, за наказом єпископа, був зруйнований його стовп.

Супротивником відлюдництва виступив архієпископ Тура Григорій. Він об'їхав відомих йому анахоретів, вмовляючи їх приєднатися до того чи іншого монастиря. Статут Бенедикта Нурсійського, що вийшов у першій третині VI століття, забороняв поселення ченців на значній відстані від монастирів.

З явищем чернечої колонізації зв'язують економічне відродження Заходу після Великого переселення народів.

Див. також[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  • Wells, Peter S. (2008-07-14). Barbarians to Angels: The Dark Ages Reconsidered. W. W. Norton. с. 256. ISBN 0393060756. 
  • López, Robert Sabatino (1959). The Tenth Century: How Dark the Dark Ages?. Rinehart. 

Посилання[ред.ред. код]