Іван Карпенко-Карий

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

(Перенаправлено з Тобілевич Іван Карпович)
Перейти до: навігація, пошук
Іван Карпенко-Карий

Один з останніх фотопортретів
Ім'я при народженні: Тобілевич Іван Карпович
Псевдоніми: Карпенко-Карий, Гнат Карий
Дата народження: 29 вересня 1845 (163 роки)
Місце народження: с. Арсенівка Бобринецького повіту Херсонської губернії
Дата смерті: †15 вересня 1907
Місце смерті: Берлін
Національність: українець
Мова творів: українська
Рід діяльності: драматург, актор, театральний діяч
Роки активності: 1884 — 1907
Жанр: комедія, трагедія, драма

Іван Карпенко-Карий (справжнє прізвище — Тобілевич; *29 вересня 1845, с. Арсенівка поблизу Єлисаветграда — †15 вересня 1907, Берлін) — український письменник, драматург, ерудит, брат Миколи Садовського та Панаса Саксаганського.

Зміст

[ред.] Біографія

Справжнє ім'я — Іван Карпович Тобілевич (псевдонім Карпенко-Карий поєднує в собі ім'я батька та улюбленого літературного персонажа Гната Карого — героя п'єси Т. Шевченка «Назар Стодоля»).

Народився Іван Карпович Тобілевич 29 вересня 1845 року в селі Арсенівка Бобринецького повіту Херсонської губернії (тепер Новомиргородського району Кіровоградської області). В родині зубожілого дрібного шляхтича, управителя поміщицького маєтку. Хлопець навчався в Бобринецькому повітовому училищі, потім 1859 р. працював писарчуком станового пристава в містечку Мала Виска, пізніше став канцеляристом міської управи.

У 1864 р. влаштувався на службу до повітового суду, наступного року переїхав до Єлисаветграда, де працював столоначальником повітового поліцейського управління, брав участь у аматорських виставах Тарновського, публікував літературно-критичні статті, став членом нелегального народовольського гуртка Опанаса Михалевича.

У 1870р. І. Карпенко-Карий одружився з Надією Тарковською (внучатами племінниками Н. К. Тарковській доводяться відомі російські митці — поет Арсеній Тарковський та його син, відомий кінорежисер Андрій Тарковський). У 1883 р. в альманасі «Рада» надрукував оповідання «Новобранець», підписане псевдонімом Гнат Карий. За неблагонадійність І. Карпенка-Карого звільнили з посади секретаря поліції. Він вступив до трупи М.Старицького.

У 1884 р. — був заарештований і засланий до Новочеркаська. Спочатку працював ковалем, пізніше відкрив палітурну майстерню, де займався оправленням книжок. У засланні написав свою першу драму «Чабан» («Бурлака»), а також п’єси «Бондарівна», «Розумний і дурень», «Наймичка», «Безталанна».

Протягом 1886—1887 pp. І. Карпенко-Карий опублікував п'єси «Бондарівна», «Розумний і дурень», «Наймичка», «Безталанна», «Мартин Боруля».

Перший «Збірник драматичних творів» І. Карпенка-Карого вийшов у Херсоні 1886 р.

У 1887р., отримавши дозвіл на звільнення, прибув в Україну й оселився на хуторі Надія Єлисаветградського повіту (хутір, закладений на землях поміщиків Тарковських, Іван Тобілевич назвав іменем дружини. І донині хутір Надія є історико-культурним заповідником).

У 1888 р. із І. Карпенка-Карого знято гласний нагляд, він вступив до трупи М.Садовського, пізніше — П. Саксаганського. У 1890 р. — вступив до товариства українських артистів, написав комедію «Сто тисяч».

Записку до з'їзду сценічних діячів», складену І. Карпенком-Карим у 1897 р., у Москві з трибуни з'їзду виголосив П. Саксаганський. У ній йшлося про переслідування українського театру.

У 1899 р. драматург написав історичну трагедію «Сава Чалий», присвячену подіям гайдамаччини.

Протягом 1900—1904 pp. І. Карпенко-Карий створив власну трупу, написав п’єси «Хазяїн», «Суєта», «Житейське море».

У 1906 р. І. Карпенко-Карий захворів, залишивши сцену, виїхав на лікування до Німеччини.

15 вересня 1907 р. він помер у Берліні. Тіло перевезене в Україну і поховане на кладовищі в с. Карлюжини біля хутора Надія.

[ред.] Про деякі домінанти творчості Івана Карпенка-Карого — комедіографа

Так вже склалося, що з легкої руки Івана Франка Іван Тобілевич (Карпенко — Карий) залишився в історії української літератури як хрестоматійний письменник, який «був одним з батьків новочасного українського театру, визначним артистом та при тім великим драматургом, якому рівного не має наша література».

Цим та ще декількома вирваними з контексту (як от «першорядний поетичний талант», «великий обсерватор людського життя» тощо) фрагментами розгорнутої, але гранично місткої і точної формули визначення цілісності та неординарності творчої постаті корифея, висловленої першим з найповажніших дослідників вітчизняного красного письменства, і послуговувалися карпенкознавці, вкладаючи сам об’єкт свого дослідження у прокрустове ложе вимог ідейно-класової методології, сором’язливо замовчуючи, а чи безсовісно не добачаючи власне ключ до розуміння космосу митця, — «якому щодо ширини і багатства творчості, артистичного викінчення і глибокого продумання тем, бистрої обсервації життя та ясного і широкого світогляду не дорівнює ані один із сучасних драматургів не тільки Росії, але й інших слов’янських народів» — особливості його світосприймання та світовідчуття.

Увесь «ясний і широкий» світогляд І. Тобілевича традиційно визначався як «загалом прогресивний» чи «в основному демократичний» з неодмінним і незмінним застереженням, що драматург «піднестися у своєму світогляді до рівня революційної демократії…не спромігся»/Мороз/, хоча ніколи по — справжньому і не був у центрі уваги прискіпливих дослідників. Спробуй — але розібратися в усіх «помилках», яких припускався драматург і в житті, і, особливо, в своїх п’єсах («нерозуміння класових (ідейних) суперечностей», «проповідування християнської моралі покори і терпіння», «обстоювання селянської обмеженості, непорушності земельних законів буржуазно-поміщицької держави» тощо), та ще й обґрунтуй вартість його спадщини для пролетарської революції і виховання будівників світлого майбутнього.

«Сьогодні, — зазнає Л. С. Дем’янівська, — немає потреби «підтягувати» світогляд І. Тобілевича до революційно-народницького. Вся його багатогранна діяльність йшла у руслі громадсько-культурницької роботи; це був поступовець, діяч національного відродження. Саме так його трактували сучасники. І з цим твердженням не можна не погодитись. Але проблема тих внутрішніх станів митця слова, що пов’язані з його творчо-вольовою духовною активністю і досі залишається відкритою. Бодай зазирнути у цю таємницю історії людського духу можна ще раз перечитавши непересічні писання І. Карпенка-Карого — зразки художнього з’ясування духовно-космічного універсалізму людської свідомості.

Загально відомо, що Іван Тобілевич увійшов до літератури чоловіком зрілим, викінченою особистістю, свідомою своїх етнічних коренів, збагаченою неабияким життєвим досвідом і ґрунтовними знаннями, здобутими наполегливою самоосвітою, — «щирим народолюбцем взагалі, а свідомим українцем в окремості».

Саме з точки зору етнічного українця (а українці за суттю своєю є гедоністами, альтруїстами і кордоцентристами) через калейдоскоп різноманітних сюжетів та образів сумарною величеною своїх драматичних творів І. Тобілевич відтворює власну модель світу, у якій людина як мікрокосмос становить найвищу цінність, адже є вінцем діяння Творця — апогеєм макрокосмічного творчого поривання. Звідси головна, наскрізна проблематика творчості драматурга, яка розроблялася паралельно в двох площинах — засобами естетичних категорій комічного та трагічного, — з’ясування сутності людини та її щастя.

Етико-антропологічна концепція І. Тобілевича знаходиться в силовому полі ментальних рис українців, що розвинулися внаслідок їхнього природного світоглядного універсалізму, який був теоретично обґрунтований у філософському вченні Григорія Сковороди про дві натури і три світи. До речі, єдиним, крім власних художніх текстів І. Тобілевича, свідченням його залюбленості і знання творчості мандрівного філософа є непрямий доказ — фанатична відданість ідеям українського Діогена Панаса Михалевича — найближчого однодумця Івана Карповича. І якщо за Г. Сковородою третій світ — це світ символів, під яким розуміється Біблія, тобто символічне трактування її текстів, то у творчості І. Тобілевича Книга Книг відлунюється низкою алюзій та рецепцій, що підпорядковані єдиній ідеї — художній настанові автора — виховати людяне в людині, вказати оптимальний шлях до її щастя. Драматург, моделюючи життя, завжди залишає за глядачем (читачем) право через самопізнання знайти серед життьової суєти свою стежку до духовного злету чи ницого гріхопадіння. але обидві екстремуми ненав’язливо підводять його до катарсису. А дороговказом стають відлуння вічних мотивів і образів.

У художньому осмисленні суспільних процесів своєї доби, буття людини і світу взагалі І. Тобілевич (Карпенко-Карий) найповніше реалізував себе в жанрі комедії, яка завдяки своєрідній індивідуальній творчій манері драматурга стала самобутнім явищем в історії української культури і набула «характеру вельмиповажного театрального жанру».

Його «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн» є класикою світової драматургії і неперевершеним взірцем для наступних поколінь комедіографів.

Становлення І. Тобілевича — комедіографа пов’язане з глибинними процесами у житті українського народу, його культури. Дослідники творчості І. Карпенка-Карого опираючись на мемуарні свідчення М. Кропивницького, М. Садовського, П. Саксаганського. С. Тобілевич, Є. Чикаленка не раз слушно вказували на виняткове значення етнічних джерел його комедійної творчості, засвоєння ним досвіду літературних попередників та світової літератури. Тому комедії І. Тобілевича бачаться як результат довготривалого розвитку цього жанру в український літературі.

Саме І. Тобілевич (Карпенко-Карий) утверджує жанр комедії в українській літературі, як канонічну універсальну форму художнього зображення і моделювання найрізноманітніших проявів взаємин між людьми та організації їхнього внутрішнього світу в системі координат загальнолюдських цінностей.

Досвідчений театральний критик, теоретик і організатор театральної справи в Україні, І. Тобілевич добре розумів ідейно-тематичну та естетичну обмеженість побутово-етнографічного театру, який уже давно не відповідав новим запитам глядача, пробудженого і стрімким розвитком суспільних процесів пореформенної доби, і свіжими віяннями та злетами філософсько-естетичної думки на теренах Російської імперії, — взаємозумовленими факторами всезагального поступу. Підсумовуючи власні творчі пошуки в драматургії і загальний досвід театрального життя останньої третини ХІХ століття, він зафіксує у «Записці до з’їзду сценічних діячів»: «Слухач стомився дивитися на це плясове мистецтво й починає справедливо обурюватися перекручуванням життя, кажучи: у малоросійських писарчуків народ співає, танцює ціле життя, немає в них ні печалі , ні горя, ні громадських інтересів», адже «легковажний, шаблонний, жартівливий репертуар без будь-яких інтересів, що охоплюють суспільне життя даного часу, не задовольняє слухача, який очікує від театру вражень вищого порядку».

Викликати, виховати у читача (слухача, глядача) «враження вищого порядку», які б сприяли очищенню душі його, і стало основною метою, творчою настановою І. Тобілевича-комедіографа.

«Нехай лише цензура не доводить своє вето до крайнощів. нехай вона слідкує лише за тим. щоб до п’єс не потрапляло щось аморальне…і ми побачимо на сцені комедії. які будуть сприйматися з живим інтересом і дадуть добрі результати… в моральному… відношенні», — зауважує драматург. Дещо згодом, у 1903 році, свою естетичну програму, І. Тобілевич втілить у художній формі устами Івана Барильчика — героя п’єси «Суєта»: «сцена ж — мій кумир, театр — мій священний храм для мене! тільки з театру, як з храму крамарів, треба гнать і фарс, і оперетику, вони — позор іскуства, бо смак псують і тільки тішаться пороком!.. В театрі грать повинні тільки справжню літературну драму, де страждання душі людської тревожать кам’яні серця і, кору ледяну байдужості на них розбивши, проводить в духу слухача жадання правди, жадання загального добра, а пролитими над чужим горем сльозами убіляють його душу паче снігу! Кумедію нам дайте, кумедію, що бичує сатирою всіх, і сміхом через сльози сміється над пороками, і заставля людей, мимо їх волі, соромитись своїх лихих учинків!..Служить таким широким ідеалам любо! Тут можна іноді й поголодать, щоб тільки певність мать, що справді ти несеш нехибно цей стяг священний». І цій програмі митець був вірний усе своє творче життя.

Ми можемо з’ясувати джерела цієї естетичної програми І. Тобілевича. Надзвичайний ерудит і трудоголік Карпенко-Карий знав, як розумілася серйозна комедія Педро Кальдероном, читав трактат Даніеля Дідро про серйозну комедію, був знайомий з висловами Олександра Пушкіна і Миколи Гоголя, Тараса Шевченка й О. Островського.

Теоретики драми стверджували, що «серйозна» проблемна комедія багатьма сторонами стикається з власне драмою і навіть трагедією: комедійні характери й ситуації можуть спиратися на трагічні чи драматичні у своїй суті колізії й ними зумовлюватися — і навпаки.

Серед 18 п’єс, що є в творчому доробку І. Тобілевича, дослідники, спираючись на авторське визначення жанру, традиційно називають 8 комедій. Відразу зазначимо, що дві останні — «Суєта» (1903) та «Житейське море» (1904), зважаючи на характер життєвого матеріалу та проблематику, зарахувати до цього жанру можна лише умовно. Жанрова невизначеність характерна і для першої комедії І.Карпенка-Карого «Розумний і дурень».

Ця «комедія в 5 діях» продовжила художнє дослідження І.Тобілевичем причин морального звиродніння і ницості людини під впливом спокуси, гординею, владою, грішми розпочата п’єсами «Бурлака», «Підпанки», що також мають окремі риси жанру комедії. Головний персонаж п’єси — Михайло Окунь — безсердечний син і брат, шахрай. зажерливий набуватель. Для нього немає нічого святого. Він порушує Господню заповіді — «не пожадай добра ближнього свого», «шануй батька й матір своїх»; хитрощами намагається позбутися з господарства свого брата Данила — втілення чеснот і совісті. (Про Данила односельці говорять, що той «і Євангеліє, і Біблію всю прочитав»), зваблює і одружується з його нареченою.

П’єса «Розумний і дурень» зразок своєрідного осмислення вічних образів Каїна і Авеля. На думку драматурга, причиною цих вчинків Михайла стала надмірна любов та увага батьків, які несправедливо і незаслужено протиставляли своїх дітей змалку. Карпенкознавці минулої епохи стверджували, що комедія «Розумний і дурень» започаткувала трилогію (два інших твори — «Сто тисяч» та «Хазяїн»), в якій тріумфує реалістичне. об’єктивне зображення життя, виповнене в досконалій і новій для українського театру художній формі.

Очевидно, не варто, лише на тій підставі, що і в «Ста тисячах» та «Хазяїні» показано, як «чумазий іде» говорити про якусь змістову єдність з «Розумним і дурнем». Адже в наступних п’єсах показано в розвитку зовсім інший тип людини. Стосовно ж художньої форми комедій, то й справді — «одсунувши на задній план фабулярні моменти І.Тобілевич, — як зазначив Яків Мамонтов, — натомість висунув барвисту зарисовку побуту та правдиву реалістичну характеристику персонажів. Від цього, — наголошує дослідник, — комедійний жанр у І.Тобілевича стратив свою легкість і веселість, і наблизився до драми. про побутові комедії І.Тобілевича можна сказати те ж саме, що й про п’єси О.Островського: суто комедійні елементи в них завжди переплітаються з елементами драматичними і разом становлять ту суцільність. що підносить побутово — комедійний жанр на його вищий ступінь — на ступінь п’єси з широким соціальним змістом».

Слід сказати, що соціальний зміст своїх п’єс І.Тобілевич вміло поглиблював життєвими джерелами — типажами взятими з єлисаветградської околиці чи й з власної родини, про що є цікаве дослідження М.Смолечука «Я взяв життя».

Започатковує блискучий ряд «серйозних комедій» І.Тобілевича «Мартин Боруля» (1885), твір з багатьох точок зору показовий. Темою п’єси послужило таке досить поширене явище, як бажання представників приниженого і обмеженого в правах третього стану перейти за допомогою грошей у стан вищий, прагнення багатого селянина дорівнятися до дворянства. Ситуація відома ще від «Міщанина — шляхтича» Ж.-Б.Мольєра і нашої давньої сатири «Доказательства Хама Даніеля Кукси потомственні». Тільки у І.Тобілевича прагнення Мартина «вийти на дворянську лінію» — це спроба самозахисту «маленької людини» у несправедливому суспільстві.

Гуманістична позиція автора чітко виявляється в зальній концепції твору, що виражає його співчуття й любов до людини, турботу за її долю і розкривається у виборі дійових осіб та їх характеристиках, в ремарках, структурі комедії, авторських завершеннях. В.Вієвський у брошурі «Поетика комедійності „Мартина Борулі“ І.Каропенка-Карого» детально виписав засоби та прийоми, якими користувався комедіограф.

На прикладі образу головного героя — Мартина Борулі І.Тобілевич розкриває конфлікт здорової народної моралі з «манією» дворянства, породжений відстоюванням ним своєї людської гідності. Автор до мінімуму звів роль комедійної інтриги, віддавши перевагу внутрішній дії. Конфліктну ситуацію драматург виводить не стільки з зовнішніх причин, скільки з внутрішнього стану персонажу — нестримного прагнення довести, що ні чим не гірший від «приймака Красовського». така заглибленість у душу людини надає камерності звучання комедії, відтворює складні внутрішні почуття та психологічні колізії, визначає трагікомізм образу.

І.Карпенко-Карий показує до чого може призвести людину ігнорування здорової народної моралі і одночасно утверджує високі етичні норми образами людей, які не цураються землі, праці на ній, свого походження, національних звичаїв і традицій (Гервасій Гуляницький, його син Микола), які випромінюють нехитру народну мудрість (Омелько). Позиція автора зумовила типові узагальнення комедії, проникливий аналіз людських стосунків та характерів, соціальну детермінованість конфліктів і перепетій, вчинків і розв’язок. До речі, в «Мартині Борулі» проглядаються ситуації з «Ревізора», коли зібралися гості, а жених поїхав, з «Одруження Фігаро» — сама втеча жениха. Основою типізації характерів і обставин у цій п’єсі є загальнолюдський зміст таких категорій як честь, гідність, добро — з одного боку та підступність, пристосуванство, егоїзм, зло — з другого. Звідси і наявність трагікомічних елементів у творі.

Наступним етапом у становленні соціально- психологічної комедії І.Карпенка — Карого стали «Сто тисяч» та «Хазяїн», у яких в динаміці подано єдиний психологічний тип людини, одержимої жадобою збагачення. Цей тип також давно відомий в літературі — Скупий лицар у О.Пушкіна, Плюшкін — у М.Гоголя, Гобсек — в О.Бальзака. І якщо названі класики лише роблять припущення про те, що призвело їхніх героїв до певного психологічного стану, абсурдності дій, то І.Тобілевич розкриває проблему детально.

Герасим Калитка і Терентій Пузир — це той же Боруля, що дошукується певної форми самозахисту власної гідності, тільки з тією різницею, що Мартин Боруля перебуває в полоні ілюзії дворянства паперового, а ті — ілюзії, пов’язаної з накопиченням матеріальних благ. В основу обох п’єс покладено подвійну конфліктну лінію.

Перший план драматичної дії в «Ста тисячах» — сюжетна лінія грошей («Гроші» — первісна назва цієї п’єси), яка знаходить своє вираження: Калитку обдурено, він виявляє обман і зі словами «краще смерть, ніж така потеря» вішається, але Бонавентура Копач та домашні рятують його. Ця трагікомічна кінцівка й дає повне логічне закінчення інтризі.

У «Хазяїні» до логічного завершення — «пузир» лопнув, лопнула йому печінка, гнійник, зараження крові, призводить лінія пов’язана з махінацією приховуванням чужих овець. Отже, теж трагічна розв’язка. Також смерть. А смерть у комедії можлива у одному варіанті і жанрі — в гротесту. І.Карпенко-Карий першим в українській драматургії, власне в літературі першим після «Енеїди» І.Котляревського, вживає цей прийом.

Та все ж і в «Ста тисячах» і в «Хазяїні» основною є інша, прихована за зовнішньою, сюжетна лінія — показ морального звиродніння стяжателя. Образи Калитки і Пузиря — далеко не однозначні. Це люди праці, трудівники-трудоголіки, що як і сам автор знають: «без праці немає життя» (Т.3, С.340). Кожен з них по суті — нормальний чоловік, у котрого з дитинства сформовані естетичні почуття, зумовлені народним світоглядом. Тільки виражаються ці почуття по-різному. Наприклад, Герасим Калитка у п’єсі «Сто тисяч» розкриває свою ліричну натуру монологом про землю: «Ох, земелько, свята земелько — Божа ти донечко! Як радісно загрібати тебе до купи, в одні руки… Легко по своїй землі ходить. Глянеш оком навколо — усе твоє: там череда пасеться. там орють на пар, а тут зазеленіла вже пшениця і колосується жито…».

Більшість дослідників І.Карпенка — Карого (С.Єфремов, Я.Мамонтов, Л.Стеценко, Л.Дем’янівська та ін.) розглядають і образ Терентія Пузиря (п’єса «Хазяїн»), як безмежно жадібного до наживи мільйонера-землевласника. А якщо придивитися уважніше, то можна також розгледіти ліричну душу героя зі специфічним виявом поетичної удачі. перемагаючи гострий біль, коли йому залишилося жити не більше двох — трьох днів, з перекошеним від мук обличчям, він говорить: «одна овечка, з послідніх, біленька з курдючком — має поранений хвостик; друга — чорненький лоб — шкандибає не праву задню ніжку; нехай Карпо обдивиться, щоб часом не загинули — шкода худоби…» .

Чи не здається, що І.Тобілевич сценою огляду овечок хотів показати — Пузир, між іншим, тонка лірична натура, здатна бачити у буденному прекрасне, дуже любить пісні, музику, а всі інші риси характеру є домінуючими і переважають у всіх його вчинках лише через обставини, зумовлені життям?

Слід сказати, що І.Карпенко-Карий завжди був сміливим експерементатором драматичних форм, в тому числі і в галузі комедіографії.

Так п’єса «Паливода XVIII століття», яку дослідники трактують як повернення до романтично-побутового театру, насправді ж є чуйною стилізацією форм і мотивів народного театру. Драматург не боїться буквально зупинити фабульний розвиток дії, щоб розіграти невеличкий анекдот. Ця комедія — своєрідний «монтаж атракціонів», до якого мистецтво дійде у 20-ті роки ХХ століття через Ейзенштейна, Мейєрхольда і Брехта.

Тут же І.Карпенко-Карий вдається до дивовижного на ті часи в українській драматургії прийому «театр у театрі», беручи за вихідний поштовх для власної творчої фантазії діалог з «Приборкання непокірної» Шекспіра, з п’яним лудильником Пройдом, якого збудивши, жартома оголосили лордом. Цей драматичний хід пов’язаний з бароковим світосприйманням (недарма в назві — звучить XVIII ст.). У цьому безліч іронії і концентрованої ілюзії. Ця гра з життям і в життя є універсальною моделлю людської поведінки, а уява про життя, як про сон і про сон, як життя проростає через епоху Відродження аж у Середньовіччя. Таким чином родовід «Паливоди…» корінням сягає Кальдерона, Корнеля, Маріво, а далі йде до Піранделло, Жене і «Фараонів» О.Коломійця.

Своєрідним калейдоскопам інтермедійних сюжетів стала комедія «Чумаки», цементуючим початком якої став образ Віталія — «премудрого Соломона», як його називають односельці. Він з’ясовує для себе сутність своїх земляків. Для цього І.Тобілевич в п’єсі подає типи простих селян. І ми зробимо висновок, що автор не любить найбідніших бідняків — люмпенів. Не любить за їхню темність й відсутність людської гідності, за лінощі й жорстокість, непередбачливість і полохливість, жадібність і нечуйність — за відсутність елементарних чеснот.

В останньому акті «Чумаків» Віталій, випробовуючи односельців, прикинувся пограбованим і розореним. Він просить у братів і сестер во Христі відстрочки повернення їм грошей, вкладених у чумачку. Ті ж чинять розправу. Розлючений, осатанілий натовп готовий роздерти його на шматки. Тоді Віталій знімає з себе черес, наповнений грішми, і дражнить ним земляків, як зграю скажених собак. Отже, переглянувши, творчу спадщину І.Карпенка -Карого — комедіографа, впевнюємося, що він утвердив жанр комедії в українській літературі, як канонічну універсальну форму художнього зображення і моделювання найрізноманітніших проявів взаємин між людьми та організації їхнього внутрішнього світу в системі координат загальнолюдських цінностей.

[ред.] Твори

  • Розумний і дурень
  • Наймичка

Комедії:

Драми:

Трагедії:

[ред.] Екранізовані

Автор багатьох п'єс, які було екранізовано:

[ред.] Див. також

[ред.] Література

  • Іван Карпенко-Карий // Історія української літератури у 2 т. Т. 1. — К., 1987.
  • Галабутська Г. Життєві і творчі обрії Карпенка — Карого //Дивослово. — 1995. — № 12.
  • Мороз Л. Іван Карпенко — Карий //Історія української літератури: XIX ст. Кн. 3. — К.,-1997.
  • Рильський М. Гордість української драматургії: Про творчість Карпенка-Карого // Рильський М. Статті про літературу. — К., 1980.
  • Наукові записки. — випуск XXVII. — серія: філологічні науки (літературознавство). — Кіровоград: РВЦ КДПУ ім. В.Винниченка, 2000. — 380с. С. 52-61

[ред.] Зовнішні посилання


Персоналії Це незавершена стаття про персоналії.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.
Цю статтю необхідно відформатувати, використовуючи мову розмітки Вікі.
Ви можете допомогти проекту, зробивши це!
Отримано з http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD_%D0%9A%D0%B0%D1%80%D0%BF%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE-%D0%9A%D0%B0%D1%80%D0%B8%D0%B9
Особисті інструменти
Іншими мовами