Токаржевський-Карашевич Ян

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Токаржевський-Карашевич Ян

Ян (Іван-Степан-Марія) Токарже́вський-Караше́вич (24 червня 1885, с. Чабанівка Ушицького повіту Подільської губернії, нині Кам'янець-Подільського району Хмельницької області — 18 листопада 1954, Лондон) — український політичний і дипломатичний діяч, історик-геральдист. Князь. Почесний лицар Мальтійського ордену.

Біографія[ред.ред. код]

Походив із давнього литовського роду, але зв'язаного з Україною від 14 століття. Токаржевський-Карашевич склав докладний родовід і все життя гордився своїм давнім родом.

Навчання[ред.ред. код]

13 червня 1906 закінчив Першу Житомирську гімназію. Студіював філософію і політичні науки в університеті у містах Фрібур (Швайцарія), Відень, Мюнхен і Тулуза. Закінчив студії 1910, здобувши ступінь доктора філософії і політичних наук.

Знову Поділля[ред.ред. код]

19101918 мешкав у рідному селі й управляв своїми маєтками. Активною громадською діяльністю почав займатися в часи Першої світової війни. Був членом різних організацій Червоного Хреста, головою Грушківського волосного комітету допомоги сім'ям військовиків, головним контролером Подільського земського комітету допомоги пораненим. 1917 обрано членом Подільського губернського та Ушицького повітового земств.

На дипломатичній роботі[ред.ред. код]

11 червня 1918 гетьман Скоропадський затвердив постанову про призначення Токаржевського радником Українського посольства у Відні.

Від літа 1919 до 1921 був спочатку радником, а потім Надзвичайним Послом в Туреччині. Перебуваючи на посаді радника в Константинополі (або, як пише Токаржевський, Царгороді) дипломат був тимчасово посланий до Риму представити особисто Папі Бенедиктові XV становище українського духовенства в Галичині (арешт Митрополита, переслідування тощо).

У січні 1922 Токаржевського призначено віце-міністром закордонних справ і керівником міністерства Української Народної Республіки в екзилі. На цій посаді він залишався до 3 вересня 1924, коли, за його словами, «…подався до демісії і виїхав з Тарнова через Прагу до Франції. З того часу ніколи жадної урядової посади не займав».

У травні 1922 князь одружився з Оксаною Лотоцькою, донькою відомого українського діяча Олександра Лотоцького. Його дружина була теж високоосвічена людина, володіла пером, знала кілька мов.

Токаржевський цінував своє князівське походження, членство в Мальтійському ордені. 1923 уряд УНР навіть видав посвідчення про його князівство. Дмитро Дорошенко зазначав: «Він є трохи дивак (на мій погляд!), дорожить титулами, є лицарем Мальтійського ордену, але людина наскрізь чесна, щира й шляхетна».

Париж — Рим — Лондон[ред.ред. код]

19241936 перебував у Франції. На ці роки припадає його активна громадська і публіцистична діяльність. Насамперед намагався принести якнайбільшу користь українській визвольній справі. Токаржевський був членом комітету «Франція — Схід» і редактором бюлетеню «Франція — Україна», генеральним секретарем Французького товариства українознавства, головою трохи незвичного Українського товариства фашизмознавства. Він співпрацював у різних часописах, виступав з лекціями на історичні теми. Вільне володіння багатьма мовами давало можливість Токаржевському розповсюджувати знання про Україну, її історію серед европейців.

Мав неабиякий авторитет і в міжнародних наукових колах. В часи перебування в Парижі був членом дирекції і головою ради Міжнародного геральдичного інституту.

1936 з дружиною переїхав до Італії. Опанувавши ще й італійську мову, і в цій країні пропагував українську справу. Встигав поєднувати громадські справи з працею в римських, падованських та інших архівах та бібліотеках, читав лекції про Україну. Був секретарем редакції місячника Мальтійського ордену. Писав до різних італійських часописів.

У тяжкі післявоєнні часи не поривав з наукою і, звичайно, не міг не вступити до утвореної в Німеччині Української родознавчої установи та Інституту родознавства та знаменознавства.

Дякуюючи Євгенові Архипенкові за запрошення до співпраці, Токаржевський у листі від 18 квітня 1948 зазначав: «…За останні роки друкував я мало річей, бо голова була занята іншими справами і тепер теж маю мало часу, бо доля примушує мене відкладати мою дорогу геральдику та генеалогістику та займатися громадськими справами як голова римського відділу та заступник голови Міжнароднього Союзу Чужоземних Біженців».

У серпні 1948 подружжя Токаржевських переїхало до Великої Британії. Останні роки життя у Лондоні старий князь майже вповні віддав проблемам визволення народів, поневолених Москвою, зокрема українського. Визначного дипломата обрали членом Центрального Комітету Антибільшовицького Блоку Народів і Головою Делегатури АБН на Велику Британію. Він стає постійним співробітником «Визвольного шляху», друкує політичні й історичні статті.

За спогадами, жив він скромно, навіть бідно. На початку 1950 померла дружина князя, а його серце перестало битися 18 листопада 1954. 27 листопада на цвинтарі Gunnersbury в Лондоні зібралось багато людей, щоб попрощатися з великим українським патріотом і чудовою людиною. Прийшов вклонитись і гетьманич Данило Скоропадський.

7 липня 1978 Токаржевського-Карашевича перепоховали на українському пантеоні в Бавнд-Бруку в Нью-Джерсі.

Праці[ред.ред. код]

  • Статті з історії, літератури та геральдики України українською, польською, французькою, італійською, німецькою та англійською мовами.
  • Неопублікована монографія «Історія української дипломатії».

Література[ред.ред. код]