Томас Кун

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Томас Семюел Кун (англ. Thomas Samuel Kuhn, 18 липня 1922 — 17 червня 1996) — американський філософ і історик науки, один з лідерів сучасної постпозитивістської філософії науки. На відміну від логічного позитивізму, що займався аналізом формально-логічних структур наукових теорій, Кун одним з перших у західній філософії акцентував значення історії природознавства як єдиного джерела справжньої філософії науки.

Проблемам історичної еволюції наукових традицій в астрономії була присвячена перша книга Куна «Коперниканська революція» (1957), де на прикладах птолемеєвської і наступної коперниканської традицій Кун уперше здійснив реконструкцію змістовних механізмів наукових революцій. Коперниканський переворот при цьому розглядається ним як перехід наукового співтовариства до принципово іншої системи світобачення, що стало можливим завдяки не тільки внутрішньонауковим факторам розвитку, а й різним соціальним процесам ренесансної культури в цілому. Свою конкретизацію і найяскравіше вираження позиція Куна знайшла в його наступній книзі «Структура наукових революцій» (1962), що ініціювала постпозитивістську орієнтацію в сучасній філософії науки і зробила Куна одним з її найвизначніших авторів.

Аналізуючи історію науки, Кун говорить про можливості виділення наступних стадій її розвитку: допарадигмальна наука, нормальна наука (парадигмальна), екстраординарна наука (позапарадигмальна, наукова революція). У допарадигмальний період наука є еклектичним поєднанням різних альтернативних гіпотез і конкуруючих наукових співтовариств, кожне з яких, відштовхуючись від певних фактів, створює свої моделі без особливої апеляції до яких-небудь зовнішніх і спільних для всіх авторитетів. Однак згодом відбувається висування на перший план якоїсь однієї теорії, що починає інтерпретуватися як зразок розв'язання проблем і утворює теоретичну та методологічну основу нової парадигмальної науки.

Парадигма (дисциплінарна матриця) виступає як сукупність знань, методів і цінностей, беззастережно поділюваних членами наукового співтовариства. Вона зумовлює спектр значимих наукових проблем і можливі способи їхнього розв'язання, одночасно іґноруючи ті факти й теорії, що з нею не узгоджуються. У рамках нормальної науки прогрес здійснюється за допомогою кумулятивного накопичення знань, теоретичного й експериментального удосконалення вихідних програмних установок. Разом з тим у рамках прийнятої парадигми вчені зіштовхуються з «аномальними» (тобто не артикульованими адекватно в рамках прийнятої парадигми) фактами, котрі після численних невдалих спроб експлікувати їх прийнятим способом, приводять до наукових криз, пов'язаних з екстраординарною наукою. Ця ситуація багато в чому відтворює допарадигмальний стан наукового знання, оскільки поряд зі старою парадигмою активно розвиваються численні альтернативні гіпотези, що дають різну інтерпретацію науковим аномаліям. Пізніше з набору конкуруючих теорій вибирається та, котра, на думку професійного співтовариства вчених, пропонує найвдаліший варіант розв'язання наукових головоломок. При цьому пріоритет тієї чи тієї наукової теорії аж ніяк не забезпечується автоматично її когнітивними перевагами, але залежить також від цілого ряду позанаукових факторів (психологічних, політичних, культурних тощо). Досягнення конвенції в питанні вибору зразкової теорії означає формування нової парадигми і знаменує собою початок наступного етапу нормальної науки, що характеризується наявністю чіткої програми діяльності і штучною селекцією альтернативних і аномальних смислів. Винятком тут не є навіть той масив знань, що був отриманий попередньою історією науки.

Процес прийняття нової парадигми, на думку Куна, є своєрідним переключенням гештальта на принципово іншу систему світобачення, зі своїми образами, принципами, мовою, неперекладними і непорівнянними з іншими змістовними моделями і мовами. Видимість кумулятивної наступності в розвитку знання забезпечується процесом фахової освіти й підручниками, що інтерпретують історію науки відповідно до установок, заданими домінантною парадигмою. У силу цього досить проблематично говорити про справжній прогрес в історії природознавства. Удосконалення й приріст знання відрізняє тільки періоди нормальної науки, кожний з яких формує унікальне розуміння світу, що не має особливих переваг в порівнянні з іншими. Кун воліє говорити не стільки про прогрес, скільки про еволюції (на зразок біологічної), у рамках якої кожен організм займає свою нішу і набуває своїх адаптаційними можливостями.

Кунівська інтерпретація наукового прогресу викликала сплеск критичних публікацій, і його наступні роботи були зв'язані з уточненням вихідних положень, сформульованих у «Структурі наукових революцій». У своїй монографії «Теорія чорного тіла і квантова переривність. 1894–1912» (1978) Кун аналізує соціально-психологічні і теоретико-методологічні фактори революції в квантовій фізиці, на прикладі якої показує парадоксальну перманентність революційних відкриттів, психологію гештальт-перемикання при створенні нових наукових співтовариств.

Концепція Куна уплинула на сучасну філософію науки. Обґрунтовані ним історико-еволюціоністський підхід, антикумулятивізм, ідея про соціокультурну зумовленість наукового пізнання (екстерналізм), впроваджені поняття парадигми і наукової революції значною мірою сприяли подоланню неопозитивістської традиції у філософії науки й оформленню постпозитивізму, соціології і психології науки.

Джерела[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]

Парадигма