Томенко Микола Володимирович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Микола Володимирович Томенко
Микола Володимирович Томенко
8-й Заступник Голови Верховної Ради України
2 вересня 2008 — 12 грудня 2012
Попередник: Микола Томенко
Наступник: Руслан Кошулинський
7-й Заступник Голови Верховної Ради України
8 лютого 2007 — 14 червня 2007
Попередник: Олександр Зінченко
Наступник: Микола Томенко
Віце-прем'єр-міністр України з гуманітарних питань
4 лютого 2005 — 8 вересня 2005
Президент: Віктор Ющенко
Попередник: Дмитро Табачник
Наступник: В'ячеслав Кириленко
 
Партія: Блок Петра Порошенка
Національність: українець
Громадянство: Україна Україна
Віросповідання: УПЦ КП
Народження: 11 грудня 1964(1964-12-11) (49 років)
село Малі Канівці, Чорнобаївський район, Черкаська область
Дружина: Валентина
Діти: син: Павло (1989 р.н.)
 
Сайт: http://www.tomenko.kiev.ua/
 
Військова служба
Роки служби: 19831985
Звання: Капітан
Битви: Війна в Афганістані
Україна Народний депутат України
4-го скликання
Реформи і порядок (НУ) 14 травня 2002 3 березня 2005
5-го скликання
ВО «Батьківщина» (БЮТ) 25 травня 2006 14 червня 2007
6-го скликання
ВО «Батьківщина» (БЮТ) 23 листопада 2007 6 грудня 2012
7-го скликання
безпартійний[1]
(до 2 квітня 2014р. — ВО «Батьківщина»)
12 грудня 2012

Мико́ла Володи́мирович Томе́нко (* 11 грудня 1964, село Малі Канівці, Чорнобаївський район, Черкаська область) — український політик та громадський діяч, позаштатний радник Президента України Петра Порошенка[2]. Народний депутат України, заступник голови Верховної Ради8 лютого до 14 червня 2007 та знову з 2 вересня 2008 до 12 грудня 2012). Заступник голови партії ВО «Батьківщина». З 4 лютого до 8 вересня 2005 року — віце-прем'єр-міністр України з гуманітарних питань в уряді Юлії Тимошенко.

З 18 червня 2014 — радник Президента України (поза штатом, за згодою).[3]

Біографія[ред.ред. код]

Українець. Батько Володимир Пилипович (19352002). Мати Катерина Марківна (19352010) [4]. Дружина Валентина Олександрівна (1962) — історик, магістр державного управління, виконавчий директор Інституту політики. Син Павло (1989).

У 19831985 роках проходив службу в Радянський Армії, брав участь у бойових діях в Афганістані. 19881989 — секретар комітету комсомолу, з 1989 — секретар Асоціації молодіжних організацій Київського університету імені Тараса Григоровича Шевченка. 1989 — член оргкомітету з проведення установчого з'їзду Народного Руху України. У 1989 закінчив історичний факультет Київського державного університету імені Тараса Григоровича Шевченка, спеціальність — історія КПРС. 1992 — закінчив аспірантуру історичного факультету Київського державного університету імені Тараса Григоровича Шевченка, захистивши кандидатську дисертацію на тему: «Проблема державності в програмних документах і діяльності сучасних політичних партій України: історико-політичний аналіз».

19921993 — голова центру суспільних досліджень Фундації імені В'ячеслава Липинського. 19931994 — віце-президент Асоціації молодих українських політологів і політиків.

Серпень 1992 — вересень 1995 — завідувач кафедри політичних наук (координатор програми) інституту державного управління і самоврядування при Кабінеті Міністрів України. 19931994 — заступник начальника інформаційно-аналітітичного управління Міністерства України у справах національностей і міграції. З вересня 1994 — доцент кафедри політології Національного Університету «Києво-Могилянська Академія», редактор відділу порівняльної політології журналу «Політична думка», віце-президент фонду «Українська перспектива».

19951997 роках — віце-президент фонду «Українська перспектива». З листопада 1995 року — директор Інституту посткомуністичного суспільства. З вересня 1997 року — завідувач кафедри політології Національного Університету «Києво-Могилянська Академія». З квітня 1998 — директор громадської неприбуткової організації Інститут політики[5]. У травні 1998 року був висунутий кандидатом у народні депутати за партійним списком партії «Реформи і порядок» (№ 15), однак партія не подолала 4 % бар'єр. Лютий 2000 — березень 2001 — начальник Головного управління преси та інформації Київської міської державної адміністрації.

Згідно з опитуванням, проведеним УНІАН (Українським Національним Інформаційним Агентством) Миколу Томенка визнано найкращим політичним аналітиком (політологом) 1998 та 1999 років.

У 2002 році обраний народним депутатом України від блоку Віктора Ющенка «Наша Україна» (№ 62). Очолював Комітет з питань свободи слова та інформації, виступав проти тиску президентської влади на ЗМІ.

Під час Помаранчевої революції один з «польових командирів» Майдану. Член Комітету національного порятунку.

З 4 лютого до 8 вересня 2005 року віце-прем'єр України з гуманітарних та соціальних питань в уряді Юлії Тимошенко. Йдучи у відставку, виступив зі скандальними викриттями фактів корупції в найближчому оточенні президента Ющенка.

У листопаді 2005 року покинув партію «Реформи і порядок» та вступив до партії ВО «Батьківщина». На парламентських виборах 2006 року балотувався за списком «Блоку Юлії Тимошенко» (№ 3). На регіональних виборах того ж року очолював партійний список БЮТ в Київраді.

Після виборів — заступник голови фракції БЮТ у Верховній Раді, голова парламентського Комітету з питань сім'ї, молодіжної політики, спорту та туризму. У лютому 2007 року обраний заступником голови Верховної ради, перебував на цій посаді до червня того ж року.

На позачергових парламентських виборах 2007 року знову отримав депутатський мандат за списком БЮТ (№ 3). У вересні 2008 року вдруге обраний заступником голови Верховної ради. 4 липня 2012 подав у відставку після прийняття Верховною радою контроверсійного закону «Про засади державної мовної політики»[6], однак вона не була прийнята.[7]

З грудня 2012 року — народний депутат України VII скликання від партії Всеукраїнське об'єднання «Батьківщина» (№ 10 у списку). Голова Комітету Верховної Ради з питань свободи слова та інформації.[8]

Наукова і літературна діяльність[ред.ред. код]

Автор кількох наукових монографій, серед яких «Історія української Конституції», «Абетка української політики», «Теорія політики», «Теорія українського кохання», «Український романтик Микола Гоголь» та інші, а також близько ста статей та досліджень. Автор сленгового неологізму Біг-морди.[9]

Громадська діяльність[ред.ред. код]

Ініціатор та організатор загальнонаціональних акцій Сім чудес України, Сім природних чудес України, Сім чудес України: замки, фортеці, палаци та Сім туристичних маршрутів України.[10]. Ініціатор створення проекту «Рідна країна» — культурологічного світоглядного веб-порталу[11].

Примітки[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]