Торки

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Торки — літописна назва тюркомовних племен огузів (узів), які в кінці 9 — на початку 10 століття кочували в степах на північ від Аральського та Каспійського морів аж до дельти Волги.

Уже в кінці 10 століття окремі групи торків почали переходити на Приазов'я.

Після того, як руські князі і західні барони не пустили кочувати торків в свої володіння, останні знайшли вихід - попроситися на правах конфедератів до руських князів. І ті з радістю взяли войовничих степовиків охороняти свої рубежі. Війська торків і берендеїв стали невід'ємною частиною війська руських князів. В 965 році Святослав відправився в похід на булгар і хозар, і в його війську вже йшли кінні полки степовиків-торків. Доречі, Святослав, і це історично доведено, хоч і був норманом по крові, стригся і одягався як торк. У поході Володимира Великого на волзьких булгар 985 року брали участь як союзники. В розгромі печенігів, докучавшим руським, велику роль зіграли торки. До 50 тисяч цих воїнів завжди були в розпорядженні київських князів.

Торки не пахали і не сіяли, чоловіки несли сторожову службу на кордоні, жінки займались домом і дітьми. Родові клани називались у торків куренями. Характерним є їх зовнішній вигляд - торки ходили в широких рубахах, але заправлених - на відмінну від руських - в просторі шаровари, носили широкі пояси. Торки були вислоусими (мали обвислі, опущені вуса), брились наголо, залишаючи тільки широкий і довгий чуб на тімені. Руських мечів вони не признавали - в бою бились легкими шаблями, якими володіли досконало. Всі як один були віртуозними наїзниками. Під час битви лице закривали, як забралом, сталевою личиною, часто схожою на лице самого воїна. В знайдених на розкопках личинах торків археологи виявили намальовані вуса і чуб. Торки летіли в атаку з довгими списами, здалеку лякаючи охолоджуючим душу «гиканням», а їх улюбленим прийомом був обхід противника з двох сторін «лавиною».

З торків стали брати приклад и інші вчорашні кочівники - печеніги, берендеї, черкаси. Всі вони, так чи інакше, ставали частиною руського кордону, а місце, де вони мешкали, стало називатися Пороссям (буквально «по кордоні з Руссю»).

У середині 11 століття більші орди торків під тиском половців перекочували на чорноморські степи, витиснувши звідти на захід печенігів.

1054 року торки напали на Переяславщину, але були розбиті військом переяславського князя Всеволода Ярославича і вдруге 1060 року — спільними силами князів Ізяслава київського, Всеволода переяславського, Святослава чернігівського та Всеслава полоцького. Після цього одна частина торків переселилася на Балкани, а друга, за дозволом руських князів, оселилася в басейні рік Росі та Росави (центр — місто Торчеськ) і на півдні Переяславщини. Відомий торк Журбан, який за наказом Ізяслава І заснував під Васильковом село Кодаки, збудувавши там фортецю і став на охороні південних кордонів київських земель.

В 1146 році племена торків і печенігів об'єднались в союз військових племен. Після цього їх стали називати на Русі «чорними клобуками» - із-за високої чорної шерстяної шапки, яка нагадувала руським головний убір православного священика. Чорні клобуки стають прикордонниками раннього руського Середньовіччя, які несли службу за князівську платню. Більше того, сини руських князів все частіше проходять бойове хрещення, очолюючи полки саме чорних клобуків. Ось так чорні клобуки, йдучи з руськими на половців, описуюются в «Слове о полку Игореве»: «А мои те куряне опытные воины! Под трубами рождены, под шеломами взлелеяны, концом копья вскормлены! Пути им все ведомы, овраги ими знаемы, луки у них натянуты, колчаны отворены, сабли наточены, сами скачут как серые волки в поле, ища себе чести, а князю - славы!».

Головним ворогом руських, торків і печенігів на довгий час стали половці. Руські князі за допомогою чорних клобуків неодноразово відбивали їх, поки ті не пішли з історичної сцени.

Але в першій половині 13 століття з Азії прийшла сила, з якою не судилося впоратися ні руським князям, ні їхнім войовничим прикордонникам. Перед страшною бідою руські князі об'єдналися навіть з найлютішими ворогами половцями, які самі запросили союзу, але було пізно.

Накотившись в 1236 році, монголи підпорядкували собі, неабияк прорідивши, і булгар с половцями, і руських з їх чубастими прикордонниками. Виживших зробили данниками й заставили служити своїм інтересам.

Під час навали хана Батия на Україну (1240), зокрема, під час облоги Києва, загинула велика частина торків, багато їх татари переселили над Волгу, а решта асимілювалася з місцевим населенням.

Частина волелюбних чорних клобуків була винищена, інша поступила до монголів на службу, а третя пішла на захід Русі - служити русько-литовським князям. На величезній території Європи створювалось нове державне об'єднання, не підкорене татарам, - в нього ввійшли Литва, Південна Русь (Україна) і Біла Русь (Білорусь). Біла і Червона Русь (Західна Україна), яка дісталась Польщі.

Саме в Південній і Білій Русі 13 століття влаштувалися на правах все тих же прикордонників-конфедератів чорні клобуки, щоб через два с половиною століття, примножившись числом, стати новим неповторним етносом і отримати нове ім'я «козак».

Торки залишили по собі чимало слідів у топоніміці України: річки Торець і Торч, Торський шлях вздовж ріки Тетліги; села — Торець, Торки, Торків, Торецьке, Торське, Торчин, Торчиця, Торчицький Степок.

Література[ред.ред. код]