Тофалари

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Тофалари
Група оленярів Тофалари Іркутська губ. Нижньоудінський повіт поч XX ст РЕМ.jpg
Група оленярів-тофаларів, Нижньоудінський повіт Іркутської губ., поч. XX ст.
Загальна кількість понад 850 осіб
Найбільші розселення Росія Росія: Нижньоудінський р-н Іркутської області: 837 осіб
Україна Україна: 18 осіб
Близькі етнічні групи тувинці
тюркські народи
Мова тофаларська і російська мови
Релігія християнство

Тофала́ри (самоназва тофа, тоха «люди», застаріла російська назва — карагаси / рос. карагасы, карагассы, від тюрк. кара + гас «чорний гусь») — малочисельна тюркська народність у Східних Саянах (Південний Сибір, Росія). Область проживання тофаларів (близко 20 тисяч км²) має історичну назву Тофаларія.

Територія проживання і чисельність[ред.ред. код]

Тофалари населяють вкриті тайгою північні схили Східного Саяну в басейні верхів'їв річок Бірюси, Уди, Кан, Гутари у декількох національних і напівнаціональних поселеннях.

Тофаларія охоплює Нижньоудінський р-н Іркутської області Росії. Традиційним культурним тофаларським осередком вважається селище Алигджер.

Тофалари, попри демографічні негаразди XVIIIXX ст.ст. (висока смертність внаслідок інфекційних захворювань у XVIII—XIX ст.ст., русифікація та етнічна асиміляція, участь солдатів-тофаларів у 2-й світовій війні тощо), від початку спостереження за ними у 1-й пол. XIX ст. лишались малочисельною народністю, що, однак, зберігала й зберігає на тепер здатність до саморегенерації, що доводить нижче наведена Таблиця чисельності тофаларів (1851—2002):

Рік Чисельність,
осіб
1851 543[1]
1882 456[2]
1885 426[3]
1888 416[4]
1926 417[5]
1959 586
1970 620
1989 722
2002 837

За даними перепису чисельності населення Росії 2002 року кількість тофаларів склала 837 осіб.

Після розпаду СРСР в Україні за даними перепису населення 2001 року виявилось, що в країні проживало 18  тофаларів, з числа яких жодний не вказав тофаларську в якості рідної мови, тоді як українську такою назвали 5 осіб, ще 11 — російську, 2 особи — інші мови.[6]

Антропологія та мова[ред.ред. код]

Антропологічно тофалари неоднорідні. Основу фізичного вигляду тофаларів складає т.зв. катангський тип північно-азійської раси великої монголоїдної раси з домішками центрально-азійських компонент.

Тофалари розмовляють тофаларською мовою, що належить до саянської спільноти уйгурської підгрупи східнотюркських мов алтайської мовної родини. Тофаларська мова є неписьменною. Серед тофаларів поширений білінгвізм — переважно російська в якості другої, також тувинська. І мовно, і культурно тофалари близькі тоджинцям (східним тувинцям), субетнічній групі тувинців.

Дані з господарства, історії та суспільства[ред.ред. код]

Традиційно тофалари є напівкочовим народом. Основними заняттями були мисливство і рибальство, у північних груп також відгонне оленярство, переважно, транспортного спрямування.

Вперше тофи (тафалари) згадуються під ім'ям дубо (туба, туво) в китайських літописах Вейської династії V ст.[7].

На поч. XIII ст., рятуючись від монгольських завойовників Джучі-хана, плем'я перекочувало в глиб Саянських гір.

Приблизно у XVII ст. Тофаларія ввійшла до складу Московії, ставши пограничною територією з Китаєм. Після 1757 року, коли Тува ввійшла до складу Маньчжурської імперії, Тофаларія назавди лишилась у складі Російської імперії, зазнавши значного адміністративного та культурного (мовного і на рівні побуту) впливу з боку росіян[8]. Адміністративно було створено Удінську землю з п'ятьма улусами в її складі. Для тофаларів встановлювався жорсткий ясак шкурками і м'ясом хутрових звірів, що окремі роки був фіксованим і не залежив від природних умов і реального числа мисливців. Русифікаторська політика в Тофаларії за царату призвели до зросійщення значної частини тофаларів, через що про точну кількість народу на час перших статистичних даних (1851) судити важко.

У громадському житті тофаларів (впритул до Жовтневої революції 1917 року) велике значення мали щорічні (іноді раз на 2 роки) грудневі збори всіх тофів (тофаларів) суглан для обрання національного керівництва (голови тофаларів улуг-баш «велика голова» та ін. посадових осіб)[9].

До поч. ХХ ст. у середовищі тофаларів зберігались значні пережитки родоплемінної структури, зокрема, поділ на 5 патрилінійних родів (Каш, Сариг-Каш, Чогду, Кара-Чогду і Чептей; фахівці встановили, що раніше таких родів було 8) і патронімічні групи, між якими розділялися території для кочівок і промислові угіддя. З кін. XIX ст. через збіднення лісів на хутрові тварини такі переділи стали щорічними (під час сугланів).

У 1939 році у складі Іркутської області РРФСР було організовано Тофаларський район з центром у селі Алигджер, але вже 1950 року його було скасовано, і замість нього постали дві тофаларські сільради — Тофаларська (з центром у Алигджері) та Верхньо-Гутарська (центр — у с.Верхній Гутарі) у складі Нижньоудінського р-ну Іркутської обл..

Культура[ред.ред. код]

За житло в тофаларів у давніші часи правив чум — конічної форми, з жердин, взимку критий ровдугою (замшею зі шкури ізюбря або лося), влітку — берестою. Чум поділявся на жіночу (праворуч від входу) і чоловічу (ліворуч) половини.

Стійбище (поселення у формі групи чумів) тофаларів, зазвичай, нараховувало від 2 до 5 чумів, влітку — до 10.

Вже з поч. XIX ст. серед тофаларів набули поширення зрубні будинки.

Жіночий чохол для люльки, Іркут. губернія, з фондів РЕМ

Чоловічий одяг у тофаларів, представлений штанами зі шкури кабарги або козла (влітку з ровдуги чи покупної тканини) і різноманітними кафтанами з застібкою на правий бік, що вдягали на голе тіло, підперезуючи поясом, вже в XIX ст. поступився уніфікованому костюму росіян-сибіряків, зберігаючи національну особливість у деталях (правобічні застібки, оздоблення, пояси). Тофаларське жіноче вбрання складалося зі штанів і сукні з розрізом на грудях, підперезаної поясом. Традиційні жіночі прикраси — сережки, олив'яні браслети і каблучки. Взимку тофалари носили кожухи з оленячої шкури хутром всередину. Специфічними є головні убори: влітку повстяна шапочка маньчжурського типу (але, зазвичай, без китиці; пізніше її замінив кашкет), взимку — хутрові шапки-вушанки, що підв'язувались біля підборіддя.

Основу раціону тофаларів становило м'ясо, в т.ч. дичини і оленятина; житні хлібці, що випікалися в попелі або на камінні; в якості приправ і додатків — численні коріння й дикорослі рослини (дика цибуля, черемша, ягоди, кедрові горіхи тощо). Через сплату тяжких податей, в окремі роки харчування було доволі обмежиним. Як у чоловіків, так і жінок тофаларів було поширено тютюнопаління.

У тофаларів зберігається багатий усний фольклор — прислів'я та приказки, казки, легенди і перекази.

Традиційні вірування включали анімізм, шаманізм, різномінтні культи.

Серед дослідників традицій тофаларів яскраво виділяються як славетні тюркологи широкого профілю В.Радлов і М.Катанов, так і ті, що зробили чимало саме для вивчення тофаларів, — Б.Петрі, В.Рассадін, Р.Шерхунаєв, А.Прєловський тощо.

Цікаві факти про тофаларів[ред.ред. код]

  • В тофаларів-оленярів пробутував звичай заготівлі продукту, подібного на морозиво — оленяче молоко на зиму заморожували.
  • Серед традиційних культів у тофаларів чільне місце посідає поклоніння горам.

Виноски[ред.ред. код]

Обкладинка видання Шерхунаєва Р.А. «Казки і казкарі Тофаларії», 1977
  1. Штубендорф Ю.П. О карагассах. // «Вестник Императорского Русского Географического Общества», 1854, ч. ХІІ, кн. VI, стор. 230
  2. Катанов Н.Ф. Поездка к карагасам в 1890 году. // «Вестник Императорского Русского Географического Общества», 1891, т. XVII, вип. ІІ., СПб., 1891, стор. 203
  3. Катанов Н.Ф. Поездка к карагасам в 1890 году. // «Вестник Императорского Русского Географического Общества», 1891, т. XVII, вип. ІІ., СПб., 1891, стор. 211
  4. Катанов Н.Ф. Поездка к карагасам в 1890 году. // «Вестник Императорского Русского Географического Общества», 1891, т. XVII, вип. ІІ., СПб., 1891, стор. 220
  5. Большая Советская Энциклопедия., (вид. 2-е), Т.20., стор. 105
  6. Всеукраїнський перепис населення 2001 року / Національний склад населення, громадянство / Розподіл населення за національністю та рідною мовою (укр.)
  7. «Тофалария — страна гор» — Иркутск, 1988 «Восточно-Сибирское книжное издательство» ISBN 5-7424-0049-7
  8. Денисова Н.П. Тофалары // Народы мира. Историко-этнографический справочник., М.: «Советская Энциклопедия», 1988, стор. 448 (рос.)
  9. Шерхунаев Р.А. Сказки и сказочники Тофаларии., Кызыл: Тувинское книжное издательство, 1977, стор. 30—31 (рос.)

Джерела, посилання і література[ред.ред. код]

  • Денисова Н. П. Тофалары // Народы мира. Историко-этнографический справочник., М.: «Советская Энциклопедия», 1988, стор. 448 (рос.)
  • Природа Байкалу. Тофаларія (рос.)
  • Тофаларія. Край біля самого неба (рос.)
  • Галерея Новосибірського державного краєзнавчого музею
  • Долгих Б. О. Родовой и племенной состав народов Сибири в XVII вв., М., 1960 (рос.)
  • Алексеев В. П. К кранологии тофаларов // «Вопросы антропологии», 1960, в. 5 (рос.)
  • Вайнштейн С. И. Тувинцы-тоджинцы, М., 1961 (рос.)
  • Вайнштейн С. И. Родовая структура и патронимическая организация у тофаларов (до нач. 20 в.), // «Советская этнография», 1968, № 3 (рос.)
  • Вайнштейн С. И. Происхождение саянских оленеводов (Проблемы этногенеза тувицев-тоджинцев и тофаларов) // в кн. Этногенез народов Севера, М., 1980 (рос.)
  • Рассадин В. И. Фонетика и лексика тофаларского языка, Улан-Удэ, 1971 (рос.)
  • Шерхунаев Р. А. Сказки и сказочники Тофаларии., Кызыл: Тувинское книжное издательство, 1977 (рос.)