Трагедія

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Траге́дія (грец. tragoedia, буквально: козлина пісня) — драматичний твір, який ґрунтується на гострому, непримиренному конфлікті особистості, що прагне максимально втілити свій творчий потенціал, з об'єктивною неможливістю його реалізації.

Походження терміна «трагедія»[ред.ред. код]

Слово трагедія (від «tragos» — цап, «ode» — пісня) буквально означає цап'яча пісня. Є декілька версій тлумачення походження цього терміна.

Перша версія: слово трагедія означало пісні, присвячені богові родючості Діонісові, які виконувалися хором. Їх виконували сатири, одягнені у цап'ячі шкури, з прив'язаними цап'ячими копитами і бородами. Тому сатирів іноді називали просто цапами, а їхня пісня отримала назву трагедія (пісня цапів).

Друга версія: в жертву приносили цапа під час святкування свята Діоніса і це супроводжувалося співами пісень, які й називалися трагедіями.

Третя версія: під час першої частини ритуалу, присвяченого Діонісу, цап символізував самого еллінського бога родючості, який помирав, щоб воскреснути. Тварина кричала, її останні звуки (прощальна пісня цапа) і називалися трагедією.

Отже, виникнення трагедії пов’язане із культом Діоніса (серед джерел називають також поховальні пісні). Потім назва перенеслася на драматичний твір, у якому зображені вкрай гострі конфлікти, і який найчастіше закінчується загибеллю героїв.

Історія жанру трагедії[ред.ред. код]

Конфлікт трагедії має глибокий філософський зміст, є надзвичайно актуальним у політичному, соціальному, духовному планах, відзначається високою напругою психологічних переживань героя. Трагедія майже завжди закінчується загибеллю головного героя. Кожна історична доба давала своє розуміння трагічного і трагедійних конфліктів.

На думку стародавніх греків, у їх основі лежало втручання фатуму в долю окремих людей, оскільки наявний світопорядок й долі людей цілковито залежали від нього. Такий погляд яскраво виявляється в античній трагедії. Наприклад, у творі Софокла «Едіп-цар» головний герой Едіп як не прагнув, щоб не справдилося лиховісне попередження Оракула, однак так і не зміг уникнути вбивства батька й одруження з власною матір'ю.

Серію вбивств змальовує Есхіл («Агамненон»): у гніві за те, що цар Агамемнон, рятуючи флот в Авліді, приніс у жертву богам свою доньку Іфігенію, його дружина без будь-яких вагань убиває чоловіка, котрий щойно повернувся переможцем з Троянської війни. Орест, убиваючи матір, виконує акт помсти за батька. Климентина у всьому звинувачує фатум: «Доля в справі тої винуватицею є». Ідейно-художній зміст античної трагедії зумовлювався міфологічним світосприйманням навколишньої дійсності греками. Драматургія пізніших епох втратила міфологічне бачення світу. Конфлікти трагедії того часу здебільшого крилися у суспільному ладі.

Вже не фатум, не воля богів, а реальні соціальні обставини визначали долю персонажів. У трагедіях В. Шекспіра («Ромео і Джульєтта», «Король Лір», «Отелло», «Гамлет») герої виступають борцями проти старих усталених звичаїв і традицій. Події з життя шекспірівських героїв мотивуються внутрішнім розвитком їх характерів, що виявляються у відповідних обставинах. Джульєтта, Отелло, Гамлет вступають у поєдинок із суперниками, які сповідують протилежні, пов'язані з минулими часами, погляди на життя, й гинуть, ставши жертвою суспільства, що відмирає.

Трагедія класицизму базувалася на культі античності та розуму. Конфлікт у творах П. Корнеля («Сід», «Горацій»), Ж. Расіна («Федра») виник між почуттями героїв і їх обов'язками перед державою. Особисте й державне переплелося у непримиренному двобої. Пізніше, в епоху Просвітництва, конфлікт у трагедії змінюється. Наприклад, у творах Вольтера його герої Заїра, Сеїд гинуть, обстоюючи просвітницькі ідеї, борючись з прибічниками соціального та національного гніту, фанатизму у вірі.

Культ Діоніса[ред.ред. код]

Виникнення трагедії пов'язано передовсім із культом Діоніса. В літературних пам` ятках простежується теорія походження культу. Геродот для пояснення схожості культів Діоніса в Греції та в Єгипті припускає, що греки запозичили цей культ у єгиптян. В дійсності культ Діоніса в Греції було фракійське походження. Також слід виділити те, що Діоніс відігравав значну роль в «орфізмі» (VI століття до н. е.) — особливому русі, що отримав свою назву від міфологічного поета Орфея. Згідно з орфічною теологією, Діоніса, коли той ще був немовлям, розірвали на частини і поглинули два лютих титана, але Афіна врятувала його серце і Діоніс знову відродився завдяки Зевсу (за деякими версіями в якості сина Семел). Орфіки поклонялися йому як Загрею — «орфічній» назві Діоніса Підземного.

Трагедія в українській літературі[ред.ред. код]

В українській літературі зародження трагедії припадає на 18 століття. Першим твором цього жанру вважають «Трагедію о смерті посліднього царя сербського Уроша V і о паденії Сербського царства» М. Козачинського. 19 століття дало кілька зразків трагедій («Переяславська ніч», «Кремуцій Кодр» М. Костомарова, «Сава Чалий» Івана Карпенка-Карого, «Оборона Буші» Михайла Старицького).

Література 20 століття помітно розширила обрії української трагедії. 1918 р. з'являється твір Василя Пачовського «Роман Великий», події якого розгортаються у 13 століття Родинна трагедія князя Ярослава Осмомисла стала предметом зображення у творі Михайла Грушевського «Ярослав Осмомисл» (1917).

Драматизму революції та громадянської війни присвячено трагедію В. Винниченка «Між двох сил» (1919). Особа і революція, герой і народні маси — ця проблема порушується в трагедії Я. Мамонтова «Коли народ визволяється» (1922). Народною трагедією глибокого соціального змісту став твір Миколи Куліша «97» (1924). Пізніше з'являються п'єси Юрія Яновського «Дума про Британку», О. Левади «Фауст і смерть», Я. Баша «Професор Буйко».

Література[ред.ред. код]

  • Літературознавчий словник-довідник, Р. Т. Гром'як, Ю. І. Ковалів та ін. — Київ: Видавництво «Академія», 1997. — с. 691–692

Див. також[ред.ред. код]