Субсахарська Африка

Субсаха́рська А́фрика (англ. Sub-Saharan Africa (SSA)), також знана як Африка на південь від Сахари, Тропічна Африка або Чорна Африка (англ. Africa South of the Sahara, Tropical Africa, Black Africa, історично - Negro Africa) — назва частини африканського континенту, яка за визначенням ООН складається з усіх африканських країн та територій, які повністю або частково розташовані на південь від пустелі Сахара^[1]. Ця частина Африки населена переважно негроїдними народами (на відміну від берберів та арабів, що населяють країни Північної Африки), що послужило підставою для ранньої історичної назви «Чорна Африка».

Історія регіону[ред. | ред. код]

Фізичне розділення Африканського континенту на «Північну» і «Субсахарську» Африку відносять приблизно до середини 3-го тис. до н. е., коли починається висихання Сахари. Пустеля стала практично непереборною перешкодою для культурних контактів. Єдиною сполучною ланкою залишилась долина річки Ніл, уздовж якої виникло декілька цивілізацій. У Субсахарській Африці у 1-му тис. до н. е. поширюється залізо. Тут не склалася культура бронзової доби, а відразу стався безпосередній перехід від неоліту до залізної доби. Різні культури залізної доби поширюються як на заході континенту (Нок), так і на сході (північний схід Замбії та південний захід Танзанії) субсахарської Африки.

Поширення заліза сприяло освоєнню нових територій, перш за все — тропічних лісів, і стало одною з причин розселення в тропічній та південній Африці народів, що розмовляють мовами банту. Ці народи витіснили на північ і південь представників ефіопської і капоїдної рас.

Араби, що проникли у Північну Африку у VII ст., аж до появи європейців були основними посередниками (а також бар'єром) між Субсахарською Африкою та рештою світу. З приходом європейців почався розподіл Африки, що вилився у 1880-х у колоніальний період. Найбільші колоніальні володіння мали Велика Британія, Франція, Португалія, менші — Бельгія, Італія, Іспанія, Німеччина. Основними факторами, що зумовили такий інтерес до Африки, були економічні, але сподівання колонізаторів не зовсім справдились: місцеві ресурси вимагали великих затрат на розвідку і добування, необхідно було постійно придушувати нові бунти, безробіття у метрополіях не було подолане, надлишкове населення з Європи в Африку не переселилось.

У роки Другої світової війни воєнні дії на території Тропічної Африки велись лише на території Ефіопії, Еритреї та Італійського Сомалі.

1960 рік ознаменував початок визволення колоній з-під влади метрополій, т. зв. Рік Африки. Проголошенню незалежності Кенії, Зімбабве, Анголи, Мозамбіку і Намібії передували війни, повстання, партизанська боротьба; але для більшості країн все обійшлось масовими демонстраціями і страйками, щодо підопічних територій було ухвалене рішення ООН. У сучасний період під контролем європейських держав знаходяться лише деякі острови.

Для країн надалі була характерна африканізація — зміна назв країн на автентичні, перейменування міст тощо.

Характерні риси[ред. | ред. код]

Форма державних територій здебільшого некомпактна, складної конфігурації; наявні анклави та ексклави.

Міждержавні кордони геометричні; за походженням — накладені; виконують швидше бар'єрну функцію, ніж контактну.

У глобальному масштабі усі держави, крім ПАР, належать до країн периферії.

Геопросторовий каркас, через відсутність достатньої кількості транспортних шляхів та концентрацію економіки у столицях, нерозвинений, лінійний.

Субсахарську Африку населяють народи негроїдної раси. Вони становлять майже ¾ населення континенту і є його аборигенами, їхні мови об'єднують у три мовні сім'ї. Найпоширенішими є близькі між собою мови банту, якими розмовляють в Центральній, Східній та Південній Африці. Більш-менш широко як мова міжетнічних контактів використовується суахілі. Однак всього у Субсахарській Африці нараховують понад 800 окремих етносів, кожний зі своєю окремою мовою, релігією, способом життя.

В умовах крайньої економічної відсталості процес консолідації окремих народів відбувається надто повільно і суперечливо. В багатьох випадках великі етнічні групи розділені національними кордонами. Одним із найнегативніших явищ сучасної Африки є трайбалізм — психологія та ідеологія етнічної відокремленості й винятковості. Міжетнічна ворожнеча — причина багатьох конфліктних ситуацій. Крім того, племінна верхівка, прагнучи зберегти свою владу, виступає проти будь-яких прогресивних перетворень^[2].

Враховуючи високий рівень народжуваності (приблизно 4 дитини на одну жінку), Субсахарська Африка залишатиметься відносно молодим регіоном. Вагому роль у демографічній ситуації регіону відіграватиме урбанізація. Прогнозують, що кількість міського населення до 2030 року збільшиться майже вдвічі. На відміну від інших регіонів, де урбанізація є менш поширеною, або практично завершеною, цей приріст міського населення буде помітним в основному у великих містах^[3].

Для столичних міст Субсахарської Африки характерною є поява в них модерних європеїзованих центрів. Вони співіснують з районами, які безпланово забудовані одноповерховими традиційними оселями, перенаселені і не мають комунальних зручностей. Гострою в містах є і проблема робочих місць^[4].

Африканський континент — найбільш схильний регіон до епідемії ВІЛ/СНІДу, яка на десятки років затримала економічне зростання, скоротила тривалість життя і рівень освіти в країнах Африки. У Субсахарській Африці, де тривалість життя раніше була 62 роки, зараз становить лише 47^[5].