Тропічні циклони кабовердійського типу

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Ураган Іван, ураган кабовердійського типу 5 категорії.

Тропічні циклони кабовердійського типу або урагани кабовердійського типу — тип тропічних циклонів півночі Атлантичного океану, що формуються біля островів Кабо-Верде, біля західного узбережжя Африки. Зазвичай за сезон розвивається білизько двох тропічних циклонів кабовердійського типу, що зазвичай є одними з найбільших за розміром та найінтенсивніших тропічних циклонів сезону, оскільки вони часто мають можливість значно посилитися над теплими океанськими водами до досягнення суші. П'ять найсильніших атлантичних тропічних циклонів належать до цього типу, так саме як і більшість довгоживучих тропічних циклонів. Тоді як частина цих тропічних циклонів проводить все своє життя в морі, інші досягають Вест-Індії, узбережжя Мексиканської затоки і східного узбережжя США, здійснюючи значні руйнування у цих районах.

Формування[ред.ред. код]

Тропічні циклони кабовердійського типу розвиваються з тропічних хвиль, що формуються біля африканського узбережжя під час сезону дощів. Ці хвилі викликають депресії, що за сприятливими умовами розвиваються у тропічні циклони приблизно за 1000 км від островів Кабо-Верде. Зазвичай цей процес відбувається в серпні або вересні, однак були зареєстровані й циклони, що формувалися на початку липня або наприкінці жовтня[1].

Типові шляхи[ред.ред. код]

Типові шляхи тропічних циклонів кабовердійського типу

Після формування біля островів Кабо-Верде, тропічні циклони цього типу починають рухатися на захід, досягаючи ураганної сили посередині Атлантичного океану, хоча це може відбутися як ближче до Кабо-Верде, так і ближче до Вест-Індії. Із рухом на захід ці тропічні циклони поступово повертають на північ, цей поворот робить більшість тропічних циклонів, що існують більш ніж кілька днів. Однак із наближенням до Карибського моря можливо кілька сценаріїв їх розвитку та руху.

  1. Ураган Аллен 1980 року — південний шлях.
    Ураган може рухатися майже прямо на захід, перетнути Навітряні острови і потрапити до Карибського моря. При цьому він може частково задіти Венесуелу і продовжувати рух далі, до Нікарагуа, Гондурасу або Белізу[2]. Наприклад, Ураган Хуан-Мірьям пройшов цим шляхом у 1988 році, викликав повені в Південній Америці, вийшов на сушу в Центральній Америці і продовжив рух у Тихому океані. Такий самий шлях здійснив і ураган Ірен-Олівія 1971 року. Деякі тропічні циклони досягаюь Мексиканської затоки, наприклад, ураган Іван 2004 року почав шлях саме цим маршрутом, але різко повернув на північ і вийшов на сушу в Алабамі. Між цими крайніми шляхами лежать шляхи таких тропічних циклонів як ураган Аллен 1980 року, що досяг узбережжя Мексики, вразивши узбережжя від Юкатану до Техасу. Багато подібних ураганів вражають Ямайку, як це зробив Ґалвестонський ураган 1915 року і ураган Ґілберт 1988 року.
  2. Ураган Джордж 1998 року — карибський шлях.
    Якщо тропічний циклон відхиляється сильніше, він може пройти Підвітряними островами та досягти Великих Антильських островів. У 1998 році ураган Джордж пройщов цим шляхом до Міссісіпі. Якщо тропічний циклон відхиляється трішки північніше, він проходить Багамськими островами і досягає Флориди, як це зробив ураган Ендрю 1992 року[2]. Багато з цих тропінчих циклонів досягають центральної частини Карибського моря та вражають острови Гаїті і Кубу, як це зробили ураган Девід і ураган Фредеріс в 1979 році. Деякі тропічні циклони повертають на захід, до Мексиканської затоки, та виходять на сушу в Техасі, як це зробив Ґалвестонський ураган 1900 року і ураган Айк 2008 року.
  3. Ураган Ґлорія 1985 року, що вразив східне узбережжя США.
    Деякі тропічні циклони ще сильніше відхиляються на північ через район високого тиску, що часто утворюється у східній частині Атлантичного океану наприкінці літа. Ці циклони проходять на північ від Антильських островів та повертають на північ та північний схід на схід від Флориди, часто не зачіпляючи суші. Деякі з цих тропічних циклонів, однак, рухаються на північний захід, виходячи на сушу в Північній або Південній Кароліні. Типовими прикладами таких тропічних циклонів є ураган Г'юґо 1989 року і ураган Фран 1996 року. Деякі тропічні циклони цього типу ще сильніше підхиляються на північ і досягають Нової Англії, як це трапилося з Новоанглійським ураганом 1938 року і ураганом Ґлорія 1985 року[2].
  4. Ураган Едуард 1996 року, що пройшов мимо східного узбережжя США.
    Якщо тропінчий циклон відхиляється на північ, ймовірність виходу його на сушу невелика. Деякі тропічні циклони, однак, повертають на північний захід і досягають східного узбережжя США або Канади, як Чесапіксько-потомакський ураган 1933 року і ураган Ізабель 2003 року, що досягли середніх районів східного узбережжя США, та ураган Білл 2009 року, ураган Дейзі 1962 року і ураган Ерл 2010 року, що досягали Канади. Коли ж шлях відхиляється сильніше, тропічний циклон повертає назад у море, перетворюючись на позатропічний циклон над холоднішими водами. Прикладом такого тропічного циклону був ураган Едуард 1996 року. В екстремальних випадках, тропічний циклон може досягти Європи, як це трапилося з ураганом Гелен 2006 року і урагано Айзек 2000 року, обидва з яких досягли Ірландії.
  5. Ураган Фелікс 1989 року, що зник над центральною частиною Атлантичного океану.
    Інколи субтропічний хребет знаходиться південніше свого звичайного положення, що дозволяє тропічним циклонам відхилятися на північ та схід швидше, зазвичай такі циклоні розсіюються над океаном. Прикладом таких тропічний циклонів є ураган Філіпп 2005 року[2]. Інколи таке відхилення трапляється особливо швидко після формування, як це відбулося з ураганами Ерін і Фелікс 1989 року.

Тропічні циклони кабовердійського типу є одинми з найбільш довгоживучих, оскільки при типовому русі на захід вони довго не зустрічають суші або холодніших вод, що можуть припинити існування тропічного циклону. Ураган Фейс 1966 року, тропічний циклон кабовердійського типу, є третім ча часом життя атлантичним ураганом[2], що проіснував 16 днів, з них 14 з силою урагану[3]. Ураган Хуан-Марьям 1988 року і ураган Ірен-Олівія 1971 року існували ще довше, оскільки продовжили рух у Тихому океані.

Найсильніші урагани кабовердійського типу[ред.ред. код]

В таблиці вказана максимальна категорія урагану за шкалою Саффіра-Сімпсона. Сильними називаються угарани, що досягли 3 категорії.

Рік Назва / ім'я Категорія
1899 Ураган Сан-Кіріако 1899 року 4
1900 Ґалвестонський ураган 1900 року 4
1926 Маямський ураган 1926 року 4
1928 Окічобський ураган 1928 року 5
1938 Новоанглійський ураган 1938 року 5
1947 Форт-лодердейльський ураган 1947 року 5
1957 Ураган Керрі 1957 року 4
1958 Ураган Клео 1958 року 5
1960 Ураган Донна 5
1964 Ураган Клео 4
1966 Ураган Фейс 3
1966 Ураган Інес 4
1979 Ураган Девід 5
1979 Ураган Фредерік 4
1980 Ураган Аллен 5
1985 Ураган Ґлорія 4
1988 Ураган Ґілберт 5
1989 Ураган Г'юґо 5
1992 Ураган Ендрю 5
1995 Ураган Фелікс 4
1995 Ураган Луїс 4
1996 Ураган Берта 3
1996 Ураган Едуард 4
1996 Ураган Фран 3
1998 Ураган Бонні 3
1998 Ураган Джордж 4
1999 Ураган Флойд 4
1999 Ураган Ґерт 4
2000 Ураган Альберто 3
2000 Ураган Айзек 4
2001 Ураган Фелікс 3
2001 Ураган Ерін 3
2002 Ураган Лілі 4
2003 Ураган Фабіан 4
2003 Ураган Ізабель 5
2004 Ураган Френсіс 4
2004 Ураган Іван 5
2004 Ураган Карл 4
2005 Ураган Емілі 5
2006 Ураган Ґордон 3
2006 Ураган Гелен 3
2007 Ураган Дін 5
2008 Ураган Берта 3
2008 Ураган Айк 4
2009 Ураган Білл 4
2009 Ураган Фред 3
2010 Ураган Даніель 4
2010 Ураган Ерл 4
2010 Ураган Іґор 4
2010 Ураган Джулія 4

Дослідження[ред.ред. код]

З 1974 року проводиться проект GATE з дослідження цих тропічних циклонів, у якому беруть участь 20 країн, при цьому проводиться дослідження тропічних хвиль, зокрема за допомогою літаків[4]. В 2006 був здійснений 2-місячний дослідниций проект NAMMA-06[5], протягом якого літаки патрулювали райони можливого виникнення тропічних циклонів[6][7].

Посилання[ред.ред. код]

  1. Chris Landsea (1997-07-18). «FAQ: HURRICANES, TYPHOONS AND TROPICAL CYCLONES (Part 1 of 2) Subject: A2) What are "Cape Verde"-type hurricanes?». Faqs.org. Процитовано 2009-10-08. 
  2. а б в г д National Hurricane Center (2009). «[[HURDAT|Atlantic hurricane database]]». National Oceanic and Atmospheric Administration. Процитовано 2009-10-08.  Назва URL містить вбудоване вікіпосилання (довідка)
  3. Colin J. McAdie, Christopher W. Landsea, Charles J. Neumann1, Joan E. David, Eric S. Blake, and Gregory R. Hammer (2009). Historical Climatology Series 6-2: Tropical Cyclones of the North Atlantic Ocean, 1851–2006 (with 2007 and 2008 track maps included). National Climatic Data Center. с. 161. Процитовано 2009-10-08. 
  4. National Oceanic and Atmospheric Administration (2007-02-01). «Feature Stories : Fifty Years of NOAA Hurricane Research». Department of Commerce. Архів оригіналу за 2013-07-08. Процитовано 2010-01-20. 
  5. R. K. Kakar (Fall 2006). «NASA's Three Pronged Approach to Hurricane Research». National Oceanic and Atmospheric Administration. Архів оригіналу за 2013-07-08. Процитовано 2010-01-20. 
  6. Jon Hamilton (2006-10-17). «Off Africa's Coast, a Hurricane Nursery». National Public Radio. Архів оригіналу за 2013-07-08. Процитовано 2010-01-20. 
  7. Marc Kaufman (2006-08-07). «Research Team Seeking Clues to a Hurricane's Birth». Washington Post. Архів оригіналу за 2013-07-08. Процитовано 2010-01-20. 

Ресурси Інтернету[ред.ред. код]