Туризм у Бутані
_Monastery,_Paro_Valley.jpg)
Туризм у Бутані — один із секторів економіки Бутану.
Його історія почалася в 1974 році, коли уряд Бутану, з метою підвищення доходів населення, а також, щоб показати унікальну культуру і традиції країни зовнішньому світу, відкрив її для іноземців. До цього потрапити в країну можна було тільки на особисте запрошення короля чи королеви[1].
У 1974 році Бутан відвідали 287 туристів. З того часу кількість туристів, які відвідують країну щорічно, різко зросла від 2850 у 1992 році до 7158 в 1999 році. До кінця 1980-х років туризм давав країні понад $ 2 млн річного доходу[1].
Попри відкритість для іноземців, уряд усвідомлює, що туристи можуть вплинути на унікальні та практично незаймані ландшафти Бутану і його культуру. Тому він спочатку обмежив туристичну активність, віддаючи перевагу туризму вищої якості. З 1991 року діє бутанська туристична корпорація, квазіавтономна і самофінансована організація, що реалізує політику уряду в галузі туризму. Бутанський уряд, проте, приватизував корпорацію в жовтні 1991 року, сприяючи приватним інвестиціям і діяльності. В результаті в країні у 2000 році вже діяли понад 75 ліцензованих туристичних компаній[1].
Кожен турист повинен платити досить високе мито за кожен день перебування в країні. Кількість туристів, які в'їжджають в країну, не обмежена і визначається кількістю місць в готелях.
Найважливішими центрами туризму є столиця Бутану Тхімпху та місто Паро на заході країни, недалеко від Індії. Головною туристичною визначною пам'яткою країни є монастир Такцанг-лакханг.
Єдиною авіакомпанією, якій дозволені польоти в Бутан, є Druk Air.
Туристичні маршрути Бутану[ред. | ред. код]
Поступовий розвиток туризму призвів до обладнання туристичних маршрутів, в які входять відвідини культурних об'єктів і проходження гірських стежок.
Для туристів за підтримки уряду обладнуються стежки, на яких підтримується необхідна інфраструктура — хатини для ночівлі, супровід туристів з кіньми і яками. Села на туристичному маршруті несуть відповідальність за його підтримку й отримують також певні доходи. Нерідко в туристичні стежки обладнують стародавні караванні шляхи .
Найвідоміші гірські маршрути[2]:
- Стежка Джомолхарі від Паро через Друкг'ял-дзонг до підніжжя священної гори Джомолхарі, а далі через Лінгжі-дзонг в Тхімпху.
- Шлях до гарячих джерел Гаса-цачу через Гаса. Можливий як продовження стежки Джомолхарі, коли від Лінгжі-дзонгу дорога йде на Лая і в Гаса на Пунакха, так і з іншого боку від Пунакха тільки до гарячих джерел і назад.
- Стежка Снігової Людини від Лая в Лунана і далі в Вангді-Пходранг через кілька перевалів.
- Стежка на Дхур-цачу від селища Дхур в Бумтангу до гарячих джерел Дхура-цачу. Існує можливість з'єднання цього маршруту зі Стежкою Снігової Людини через важкий перевал від Лунана до Дхур-цачу біля підніжжя гори Гангкхар Пуенсум.
- Культурний маршрут в Бумтангу від Джакара через Тангбі-лакханг до палацу Уг'єн Чолінг з поверненням через долину Танг.
- Маршрут до монастиря Гангтей-гомпа.
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ а б в Dorji, Tandi. Sustainability of Tourism in Bhutan (PDF) (англ.) . Digital Himilaya. Архів оригіналу (PDF) за 29 квітня 2012. Процитовано 28 січня 2012.
- ↑ Lindsay Brown, Bradley Mayhew, Stan Armington and Richard Whitecross. Bhutan. — Lonely Planet, 2007. — С. 199-242. — (Lonely Planet) — ISBN 1740595297.
Посилання[ред. | ред. код]
- Bhutan Tourism (англ.) . Архів оригіналу за 29 квітня 2012. Процитовано 25 серпня 2011.
| ||||||||||||||||||||||||||||||||
