Тюркська міфологія

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Файл:Shamans Drum.jpg
Структура Всесвіту на шаманському бубні. Світове дерево знаходиться у центрі і з'єднує три світи: підземний, земний і небесний
Дайчин-Тенгрі
Пік Хан-Тенгрі (6 995 м) на кордоні між Киргизстаном і Казахстаном

Тюркська міфологія – сукупність міфологічних систем народів, що говорять тюркськими мовами (турок, азербайджанців, туркмен, казахів, киргизів, узбеків, уйгурів, ногайців, татар, каракалпаків, кумиків, карачаївців, балкарців, башкир, чувашів, алтайців, тувинців, шорців, хакасів, якутів, гагаузів, караїмів, кримчаків, жовтих уйгурів та ін.).

Історичні джерела про давньотюркські вірування[ред.ред. код]

Одним з джерел формування тюркської міфології стали міфологічні уявлення стародавніх тюрків. Міфологія стародавніх (орхонських) тюрків відома лише у фрагментах, збережених в давньотюркських рунічних і согдомовних пам'ятниках 6-10 ст., китайських, арабських, іранських та інших джерелах. Згідно з написами на честь Більге-кагана і Кюль-тегина, спочатку було створено «блакитне небо» і «буру землю», а потім між ними виникли «сини людські». У давньотюркських єнісейських пам'ятниках «блакитне небо» назване «дахом над світом, де щодня народжуються сонце і місяць. Особливо шанувалося сонце, що народжувалося. Двері каганського шатра, за повідомленнями іноземців, були відкриті на схід - убік, де сходить сонце. Серед інших шанобливих небесних об'єктів китайське джерело згадує «сім планет».

Земна твердь в орхонських написах малюється як простір, що обмежений з чотирьох боків і має чотири кути. Вона населена «синами людськими», ідентичними тюркам. У «Книзі ворожінь» (10 ст.) згадано «три буття (світу)», мабуть, їм відповідають три світи — верхній, середній і нижній у міфологіях тюркомовних і монгольських народів. У каменеписаних пам'ятниках Орхона натяками згадується міф про космічну катастрофу як час, коли «небо вгорі тиснуло, а земля внизу розверзалась» або «коли небо і земля були в розладі». Більш повно зберігся варіант міфу в «Книзі ворожінь»: у цей час «вгорі була імла, внизу був прах »; звірі, птахи і люди «збилися з шляху»; цей стан тривав три роки і припинився «за милістю неба».

Пантеон давньотюркських богів[ред.ред. код]

Верховні божества[ред.ред. код]

Верховне божество - Тенгрі (небо), що належить верхньому світу. На відміну від неба – частини космосу - він не іменується «кьок» («блакитне небо», «небо») і «калик» («небесне зведення», «ближнє небо»). Тенгрі, іноді разом з іншими божествами, розпоряджається всім у світі і, зокрема, долями людей: «розподіляє строки (життя)», дарує каганам владу, посилаючи їх народу, і мудрість, карає тих, що погрішили проти каганів, «наказуючи» кагану, вирішує державні і військові справи [согдомовний Бугутський напис (6 в.) згадує про постійні «питання» кагана до бога (богам)]. Тенгрі неявно антропоморфний: наділений деякими людськими почуттями, словесно виражає свою волю.

Явніше було персоніфіковано небо в міфології західно-тюркських племен Хазарського каганату. Вірменський автор Мойсей Каганкатваці називає головним богом північнокавказьких хазар Тенгрі-хана. Він «жахливий величезний герой», «дикий велетень»; йому присвячували високі дерева і приносили в жертву коней.

Умай — богиня родючості, втілювала жіноче начало. Певно, саме її албанський єпископ Ісраель (7 в.) іменує Афродітою. У давньоуйгурських текстах 10 ст. вона називалася «добродійною Умай - царицею». Разом з Тенгрі вона протегує воїнам (напис Тоньюкука). Каган своєю зовнішністю подібний Тенгрі, а його дружина-цариця (катун) - Умай. Звідси можна зробити висновок, що існував міф про божественне подружжя Тенгрі та Умай, земною іпостассю якої була царська пара. Можливим іконографічним втіленням цього міфу є сцена, зображена на т.зв. «Кудиргинському валуні»: тюркські воїни поклоняються жахливо величезній і грізній личині (Тенгрі), жінці в трьохрогому головному вбранні і багатому наряді (Умай) та їх нащадкові.

Божества середнього світу[ред.ред. код]

Головне божество середнього світу — «священна земля — вода» («ідук Йер-суб», Йер-су). Це божество ніде не згадане відособлено, воно разом з Тенгрі та Умай протегує тюркам і карає грішників. Візантійський історик 7 в. Феофілакт Сімокатта пише, що тюрки «співають гімни землі»; Мойсей Каганкатваці повідомляє про хазарських «чародіїв», що закликають землю, про жертвопринесення землі і воді. У китайських джерелах згадується священна гора тюрків, що називалася «бог землі».

Божества нижнього світу[ред.ред. код]

У давньотюркських єнісейських текстах і «Книзі ворожінь» кілька разів згаданий Ерклік, бог — владика нижнього світу, що розлучає людей, ворожий верхньому світу. У давньоуйгурських текстах він іменується Таму-Еркліг-хан («пекельний Еркліг-хан»). У єнісейських написах разом з Ерклігом згадується Бюрт — бог швидкої смерті. Можливо, посланцями Тенгрі є згадувані «Книгою ворожінь» бог шляхів на рябому коні і бог шляхів на вороном (коні) (про поклоніння тюрків якимсь «богам шляхів» пише і Мойсей Каганкатваці).

Генеалогічні міфи[ред.ред. код]

Генеалогічні міфи відносяться до найбільш архаїчного тотемістичного пласта давньотюркської міфології. Найбільш давній міф про походження племені тюрк (ашина), відомий у двох варіантах і зафіксований (із слів тюрків) у китайських записах сер. 6 ст. (обидва варіанти можуть бути зведені до загального прототипу). Згідно з основною версією, предки тюрків, що жили на краю великого болота, були винищені воїнами сусіднього племені. У живих залишився лише знівечений ворогами десятирічний хлопчик, якого вигодувала вовчиха, що стала потім його дружиною. Ховаючись від ворогів (що убили все-таки хлопчика), вовчиха біжить у гори, північніше Гаочану. Там, в печері, вона народжує десятеро синів. Сини вовчихи одружуються на жінках з Гаочану і засновують свої роди. Ім'я одного з синів — Ашини — стало назвою його роду. Згодом число родів збільшилося і Ашина став вождем племені. Його нащадок, Асянь-шад, вивів плем'я з печери і поселився на Алтаї, де плем'я стало називатися тюрк. У другому варіанті міфу згадані інші нащадки вовчихи і серед них плем'я «білого лебедя» і плем'я киргизів. Міф про походження царського племені уйгурів, яглакар, називає як родоначальників вовка і хуннську царівну. Генеалогічний міф уйгурського племені едизів, який зберігся в пізній передачі, оповідає, що їх родоначальниками були священні дерева (порівн. шанування у хазар Тенгрі-хана у вигляді високих дерев). Серед родоначальників давньотюркських племен зустрічаються також бик та олень.

Демонологія[ред.ред. код]

На рівні нижчої міфології, очевидно, була поширена віра в шкідливих духів (ел, ек), духу-хранителя кут (уособлення душі), духів — хазяїв окремих урочищ і місць (Еє). Посередником між людьми і світом духів виступав шаман (кам; певні вказівки джерел на існування шаманства у давньотюркських племен — єнісейських киргизів — відносяться до 8— 10 ст.).

Пережитки вірувань тюркомовних народів[ред.ред. код]

  • Найбільш близькі міфологічні переконання алтайців, шорців і хакасів. Давньотюркська традиція бере свій початок від пережитків шанування неба, якому здійснювалися жертвопринесення, духів йер-су, Умай, уявлення про життєву силу (душу) кут (хут). За уявленнями алтайців, головні добрі божества і духи на чолі з Ульгенем мешкають у верхньому світі, на землі живуть люди, добрі божества Йер-су (які людям ближче за небесних богів), родові божества і духи-покровителі, а в нижньому світі — чудовиська, духи і божества, що шкодять людям (головний з них — Ерлік), туди ж переселяються померлі. Тӧси — родові божества, але цим терміном позначалися і багато інших духів, зокрема духи — покровителі шаманів. Часто родові тӧси, наприклад Каршит (Харшит), Карагуш (Карагуш-хан), Бурча-хан, Пахтуган, Ураган, Яжил-хан, Киргис-хан, Абаган (Абуган), Тазаган та ін. вважалися синами Ульгеня (деякі з цих імен збігаються з назвами шанобливих алтайцями «родових» гір). Одним з джерел родових культів було шанування духів — господарів (еє) гір, долин, льодовиків, річок, джерел тощо.
  • Пантеон хакасів не був такий розвинений. Духи розділялися на «чистих», добрих (ариг тӧс, головний, — улуг тӧс), і «чорних», злих (чобал тӧс, хара тӧс), з якими бореться шаман. Як й у алтайців, шанувалися численні духи — господарі місцевостей, наприклад, гір і тайги («таг-еези»), річок («суг-еези»), озер («кель-еези») тощо. Вважалося, що вони живуть сім'ями, зазвичай невидимі, але іноді приймають зовнішність людини або тварини.
  • У тувинців владика верхнього світу — бурхан (бог) Курбусту (його ім'я, мабуть, походить від іранського Ахурамазда, або монгольського Хармуста). Владика підземного (темного) світу — Ерлік-хан, якому служать духи ерліки (ерлікени, іноді — ельчі). У середньому світі живуть люди, а також надприродні істоти, від яких залежить їх життя: добрі духи еерени, духи — господарі місць (у їх числі дуже впливові духи води і вогнища; житло «господаря тайги», т.зв. шаманське дерево, кожен тувинський рід почитав як родову святиню), а також деякі злі духи кара-бук (іноді — бук, пук), аза, албис, шулбу, кайбин-ку, четкер, чилбига тощо. Духи аза, шулбу і четкер, очевидно, монгольського походження, принесені з буддизмом.

Вплив інших міфологічних систем на вірування тюркомовних народів[ред.ред. код]

Вплив буддизму на міфологію тувинців позначився в існуванні терміну «бурхан», шануванні, як особливих ееренів, килимків із зображенням Будди тощо. З духами верхнього і середнього світів (ееренами) спілкувалися т.зв. білі шамани, а з духами темного миру — чорні. Духи — помічники шамана називалися, як й інші добрі духи, ееренами, причому багато хто з них був пов'язаний не тільки з шаманським культом, а представляли об'єкт загального шанування. Деякі еерени з‘являлися в людській зовнішності (наприклад, духи померлих предків), а велика частина — в образі диких звірів, риб, іноді — рослин, дерев. Можливо, ці уявлення сходять до тотемізму

Неофіційний прапор гагаузів із зображенням вовка. Блакитний колір - символ неба (Тенгрі)

Міфологія караїмів і кримчаків у своїй основі юдаїстична.

Міфологічні уявлення гагаузів в основному християнські, але були піддані впливу інших міфологічних систем. Із стародавніми переконаннями населення Східної Європи і Малої Азії зв'язані образ демона кара-конджо (порівн. з турецьким конджолосом, кара-конджолосом — духом, що поганить взимку судини, і болгарським кара-конджо), а також шанування вовка (згідно з поширеним міфом, колись людині-гагаузові вдалося перемогти кульгавого вовка, якому бог призначив з'їсти цю людину). Мусульманізовані риси прийняли стародавні місцеві уявлення про трьох святих [старенька (старий) - середа, старенька (старий) - п'ятниця і старенька (старий) – неділя], які з’являються до тих, хто працює або п'янствує у свято і докоряють, а іноді карають порушників звичаю, про духи — покровителів споруд тилисим. Широко застосовується мусульманська термінологія: аллах (бог), курбан (жертва), шайтан (біс), Хедрелес (святий Георгій) тощо. Деякі образи перекликаються із слов'янськими (духи русалі, божество Додола, які позбавляють розум). З тюркомовним середовищем пов'язане існування міфологічних сюжетів про велетнів тепегьоз, духів — господарів окремих місць, а також про іранські за походженням образи парі, девов, аждарха. Повір'я про злі духи обур, мабуть, указують на зв'язок гагаузів з угро-фінським середовищем.

Жовті уйгури, що живуть в Китаї (у провінції Ганьсу), сприйнявши буддизм і деякі монгольські уявлення, зберегли і багато елементів язичницької міфології, зокрема пов'язаний із шаманським культом пантеон, представлений в основному небесними божествами, яких вони в ієрархічній послідовності розташовували на небозводі. Верховний бог їхнього пантеону — Кан-тенгир (тобто цар-божество), вважався родоначальником шаманства.

Література[ред.ред. код]

  • Безертинов Р. Н. Тенгрианство — религия тюрков и монголов. — Набережные Челны: Аяз. — 2000.
  • Бичурин Н. Я. Собрание сведений о народах, обитавших в Средней Азии в древние времена. — М.-Л. — 1950. — Т. 1.
  • Гумилев Л. Н. Тысячелетие вокруг Каспия. — Баку, 1991.
  • Делорман А. Бозкурт // Хазар. — 1990. — № 1.
  • Кляшторный С. Г. Мифологические сюжеты в древнетюркских памятниках // Тюркологический сборник.
  • Лависса Э., Рамбо А. Всеобщая история. — М., 1897. — Т. II.
  • Малявкин А. Г. Уйгурские государства в IX—XII вв. — М., 1983.
  • Мифы народов мира. Энциклопедия: в 2-х т. // Гл. ред. С. А. Токарев. — М.: НИ Большая Российская энциклопедия, 2000. — Т. 2.
  • Попов А. А. Тавщийцы. — М.-Л., 1936.
  • Потапов Л. П. Алтайский шаманизм. — Л., 1991.
  • Религии мира. Энциклопедия. — М., 1996. — Т. 6. — Ч. 1.
  • Традиционное мировоззрение тюрков Южной Сибири // АН СССР Сибирское отделение. — Новосибирск, 1988.
  • Дениз Каракурт, Турецкой Мифологии Словарь (Türk Söylence Sözlüğü), Турция, 2011 (OTRS: CC BY-SA 3.0)