Т-50 (танк)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
T-50
Т-50
Загальні дані
класифікація Легкий танк
компонувальна схема класична
Виробництво та застосування
країна-виробник СРСР СРСР
кількість виробів, од. 75
основні країни-оператори СРСР СРСР
війни Німецько-радянська війна
Основні параметри
бойова маса, т 13,8
екіпаж, чол. 4
довжина, мм 5200
ширина, мм 2470
висота, мм 2165
кліренс, мм 350
Броня
тип броні сталева цементована високої твердості
  лоб корпусу (верх), мм/град. 37/50°
  лоб корпусу (низ), мм/град. 45/225°
  борт корпусу (верх), мм/град. 37/40°
  борт корпусу (низ), мм/град. 37/90°
  корма корпусу (верх), мм/град. 25/63°
  корма корпусу (низ), мм/град. 37/10°
  дах корпусу, мм/град. 15
  днище, мм/град. 12—15
  лоб башти, мм/град. 37/65—85°
  маска гармати, мм/град. 27
  борт башти, мм/град. 37/20°
  корма башти, мм/град. 15/15°
Озброєння
калібр, марка та тип гармати 45-мм 20-К
довжина ствола, кал. 46
боєкомплект гармати 150
приціли ТОС і ПТ-1
кулемети 2 × 7,62-мм ДТ
Силова установка, маневреність та мобільність
тип, марка двигуна дизельний
потужність двигуна, к.с. (кВт) 300
підвіска торсіонна
швидкість по шосе, км/год. 60
швидкість по перетятій місцевості, км/год. 40
запас ходу по шосе, км 344
запас ходу по перетятій місцевості, км 280
питома потужність, к.с./т 21,7
питомий тиск на ґрунт, кг/см2 0,56
подоланний підйом, ° 40°
подоланна стінка, м 0,7
подоланний рів, м 2,2
подоланний брід, м 1,1

Т-50 — радянський легкий танк періоду Другої світової війни. Розроблений в 1940 році на заводі № 174 в Ленінграді під керівництвом С. О. Гінзбурга. Також в його створенні брали активну участь конструктори І. С. Бушнєв і Л. С. Троянов.

У 1941 році Т-50 був прийнятий на озброєння Робітничо-Селянської Червоної армії, і завод № 174 розпочав його серійний випуск. Однак після початку Німецько-радянської війни через загрозу захоплення Ленінграда супротивником завод № 174 був спочатку евакуйований в Чкалов (Оренбург), потім ще раз у Омськ . Через брак двигунів і організаційних проблем з розгортанням випуску продукції на нових місцях виробництво Т-50 було завершено в березні 1942 року. Всього було випущено, за різними джерелами, 65-75[1] легких танків Т-50, які взяли участь у боях Німецько-радянської війни 1941 — 1943 роках. Один танк цієї марки був захоплений армією Фінляндії і використовувався аж до 1954 року. За сукупністю своїх бойових, технічних і експлуатаційних властивостей Т-50 вважається одним з найкращих танків світу в своєму класі.[2]

Історія створення[ред.ред. код]

Передумови[ред.ред. код]

У другій половині 1930-х років основу радянських танкових військ становив легкий танк Т-26, який був найбільш масовим зразком бронетанкової техніки в СРСР довоєнного періоду. Ця бойова машина безпосередньої підтримки піхоти на полі бою на початку 1930-х була безумовним лідером в своєму класі, але швидкий розвиток зарубіжних танків і поява практично у всіх арміях світу недорогої масової протитанкової артилерії змінили стан речей в несприятливу для СРСР сторону. Одним з перших сигналів про необхідність суттєвої модернізації Т-26 стала доповідь в 1936 році відомого конструктора С. О. Гінзбурга начальнику Головного автобронетанкового управління Червоної армії (ГАБТУ) про появу нових зарубіжних машин, переважаючих Т-26 по цілому ряду параметрів. Зокрема, рекомендувалося звернути увагу на французькі танки «Рено» R 35 та «Форж-е-Шанті» FCM 36 і чехословацький «Шкода» Š-IIa, в конструкції яких вже були реалізовані перспективні технічні рішення: зварювання і лиття товстих броньових деталей, підвіска з високими експлуатаційними характеристиками. Однак ця доповідь була відкинута М. М. Тухачевським, який займав у той час посаду заступника народного комісара оборони СРСР по озброєнню. [3]

Після зміщення, арешту і розстрілу Тухачевського в 1937 році, в керівництві армії та оборонної промисловості відбулися більш ніж значні кадрові зміни. Вже на початку 1938 року радянські військові усвідомили, що Т-26 почав стрімко застарівати, що було відзначено С. О. Гінзбургом ще за півтора роки до цього. До 1938 року Т-26, все ще перевершуючи закордонні машини по озброєнню, став поступатися їм по решті параметрів. В першу чергу відзначалися слабкість бронювання і недостатня рухливість танка в зв'язку з малою потужністю двигуна і перевантаженістю підвіски. Більш того, тенденції у розвитку світового танкобудування в той час були такі, що вже в самому найближчому майбутньому Т-26 міг втратити і останню свою перевагу — в озброєнні, тобто до початку 1940-х років стати остаточно застарілим. Однак відразу перейти до проектування принципово нового танка підтримки піхоти радянське керівництво не зважилося, порахувавши, що конструкція Т-26 ще має можливості для її серйозної модернізації. Тим не менш, конструкторське бюро заводу № 185 під керівництвом С. О. Гінзбурга отримало дозвіл на виготовлення дослідної машини з посиленими бронюванням і підвіскою. Під назвою Т-111 такий прототип був побудований у квітні 1938 року, випробуваний і в цілому отримав непогані відгуки, але по своїй масі він перейшов в категорію середніх танків, тобто перша спроба створити легкий танк з протиснарядним бронюванням на заміну Т-26 не вдалася. [4]

Дослідні модернізовані Т-26[ред.ред. код]

По завершенні випробувань Т-111, використавши отриманий при цьому досвід, в кінці 1938 року С. О. Гінзбург і співробітники його КБ почали роботу над проектом танка Т-26М з посиленою підвіскою по типу чехословацького танка Š-IIa, який в той час проходив випробування в СРСР (радянський уряд тоді розглядав питання його покупки). Однак до прийнятної для обох сторін угоди прийти не вдалося, тому з санкції наркому оборони СРСР протягом тієї однієї ночі що танк стояв у ангарі, він був таємно обстежений і обміряний групою радянських конструкторів. У 1939 році танк Т-26М вийшов на випробування, які підтвердили ефективність і надійність нової підвіски. [5]

Ще в період роботи над Т-26М завод № 185 за замовленням ГАБТУ приступив до розробки танка Т-26-5, що розглядався як капітальна модернізація Т-26. На додаток до підвіски типу «Шкода» в ньому планувалося використовувати форсований до 130 к.с. двигун і 20-мм цементувану броню бортів корпусу. До 1940 року цей танк був готовий до випробувань (за винятком форсованого двигуна).

Радянсько-фінська війна 1939–1940 рр.. Виявила необхідність в значному посиленні бронювання всіх типів танків. Тому ГАБТУ висуває вимогу посилити бортову броню танка до 30 мм цементованої броні або до 40 мм гомогенної. Одночасно з цим в 1940 році ОКБ-2 заводу № 174 від Главспецмаша Народного комісаріату середнього машинобудування отримує завдання на розробку нового танка з бронею 40 мм, торсіонною підвіскою, дизельним двигуном В-3 і кулеметами ДС. Фактично з цього моменту і починається проектування Т-50. Після об'єднання заводів № 185 і 174 проект Т-26-5 стали називати «126-1», а проект за завданням Главспецмаша — «126-2». У 1940 році «126-1» вийшов на випробування, але на озброєння не приймався, оскільки створити відповідний для установки в моторний відсік Т-26 двигун необхідної потужності не вдалося. Стало очевидно, що Т-26 остаточно застарів, і спроби його модернізації не мають серйозних перспектив. Проектні роботи були зосереджені на новому танку. Проект «126-2» в металі не реалізовувався, і обидві розробки піддалися серйозній критиці з боку замовника, який наполягав на уніфікації ряду вузлів майбутнього танка супроводу піхоти з танком А-32 (прототип майбутнього Т-34), а також на збереженні маси машин в категорії легких танків. В результаті гарячих дискусій між представниками КБ, ГАБТУ і НКО тактико-технічні вимоги (ТТВ) до нового танку зазнали істотних змін. [6]

Т-126СП, бронетанковий музей в Кубинці

Зокрема, 29 квітня 1940 нарком оборони уточнив ТТВ на «танк СП» (проект 126). Передбачалося створення танка масою не більше 13 тонн, з екіпажем 4 людини, 45-мм гарматою і 2 кулеметами ДТ (спарений і курсовий), бронею товщиною 45 мм і дизельним двигуном В-3. До серпня 1940 року було підготовлено до випробувань два танки Т-126-2: один з бронею 45 мм і масою в 17 т, другий — з бронею в 55 мм і масою в 18,3 т. Танки вийшли вельми тісними через прагнення укластися в задані межі по масі — розробники економили на кожному кубічному сантиметрі заброньованого обсягу. Свою роль також зіграв певний «волюнтаризм» з боку маршала Климента Ворошилова, який віддавав перевагу класичному компонуванню танків іншим можливим схемам. Хоча в цілому класична компоновка дійсно володіє рядом переваг, але стосовно до легких танків невеликих габаритів інші компонувальні рішення могли дати і кращий результат. 31 серпня 1940 перший зразок Т-126 (СП) приступив до заводських випробувань. [7]

Вплив PzKpfw III[ред.ред. код]

Під час польського походу 1939 Червона армія зуміла захопити пошкоджений і кинутий солдатами вермахту німецький танк PzKpfw III, а в ході подальшого військово-технічного співробітництва з Третім рейхом було досягнуто згоди про купівлю ще одного танка PzKpfw III Ausf F. Обидві німецькі машини були піддані ретельному вивченню, включаючи ходові випробування і обстріл з 45-мм протитанкової гармати зр. 1937 Результати випробувань справили дуже велике враження на радянське військове керівництво — за рівнем своєї рухливості, захищеності і зручності роботи екіпажу PzKpfw III Ausf F був визнаний в СРСР найкращим іноземним танком у своєму класі. Було дано завдання доопрацювати проект нового легкого танка з урахуванням інформації, отриманої при вивченні німецького танка [8]:

… Необхідно не зволікаючи ні хвилини продовжити роботи по танку «126» з метою доведення всіх його характеристик до рівня німецької машини (або переважаючих її) …

— З листа начальника ГБТУ Я. М. Федоренко К. Є. Ворошилову від 13/IX/1940

Остаточне рішення[ред.ред. код]

Осінь 1940 року стала поворотним пунктом у багатьох питаннях, що мають відношення до розвитку бронетанкової техніки в СРСР, в тому числі і в долі легкого танка БПП. Вище керівництво країни і армії з досвіду швидкоплинної кампанії вермахту у Франції зробило ставку на великі мотомеханізовані з'єднання і оголосило про формування 30 механізованих корпусів. Однак для їх оснащення не вистачало матеріальної частини, а та, що була в наявності, у багатьох випадках виявилася некомплектною або сильно зношеною, а тому потребувала термінової заміни. Випробування німецького PzKpfw III також підштовхнули ГБТУ до думки, що радянські війська потребують схожого «єдиного танка», який повинен не поступатися по рухливості БТ і бути надійно захищеним від вогню 37-мм протитанкової гармати на всіх дистанціях. На цю роль претендували дві машини — харківський Т-34 та ленінградський прототипи Т-126 (СП). Так як в 1940 році вартість Т-34 була дуже високою, він не підходив на роль найбільш масового танка в Червоній армії. Хоча Т-126 (СП) до 20 вересня 1940 вже повністю пройшов всі необхідні випробування, він також був відкинутий ГБТУ з тієї ж причини. Щоб довести вартість до прийнятної величини, було висунуто вимогу зниження маси танка до 14 т, що могло бути виконане тільки ціною ослаблення бронювання. Таким чином, новий «єдиний танк», спочатку виріс з «піхотного» Т-26, повинен був замінити не тільки його, але і швидкохідні БТ. [9]

За право отримати замовлення на будівництво і випуск такого танка змагалися конструкторські колективи заводу № 174 ім. К. Є. Ворошилова, Кіровського заводу і випускників Військовій академії механізації і моторизації ім. Сталіна. Групу випускників академії очолював досвідчений у спорудженні легких танків М. О. Астров, але їх проект, сильно нагадував PzKpfw III, був відкинутий через необхідність переробок двигуна В-4. У грудні 1940 року інші розробники успішно захистили свої проекти і отримали дозвіл на споруду дослідних машин. Конструкторське бюро заводу № 174 представило дослідний танк «Об'єкт 135» конструкції Л. С. Троянова і С. О. Гінзбурга, а СКБ-2 Кіровського заводу побудувало схожу машину з високоефективною підковоподібною системою охолодження двигуна, а в перспективі пообіцяло ще й виробництво для неї суцільнолитих бронекорпусів. На порівняльних випробуваннях в лютому — березні 1941 року обидва дослідних танки показали близькі результати, і питання про прийняття на озброєння вирішувалося з міркувань технологічності майбутнього серійного виробництва. Тут перевага віддавалася прототипу заводу № 174, і в кінці лютого, не чекаючи остаточного завершення випробувань, він був прийнятий на озброєння РККА під індексом Т-50. [10]

Виробництво[ред.ред. код]

Трофейний Т-50 у фінському танковому музеї в Парола

Незадовго до початку Німецько-радянської війни, 12 квітня 1941 року, Рада народних комісарів СРСР прийняла постанову про початок передсерійного виробництва Т-50 з 1 липня 1941 року на заводі № 174 з тимчасового техпроцесу. Передбачалося до 1 жовтня випустити 25 танків, а в IV кварталі того ж року закінчити роботи з пуску першої черги складального конвеєру для серійних машин. Його вихід на заплановану потужність передбачався на початку 1942 року. Оцінювана потреба в Т-50 тільки для поповнення недостачі в БТ-7 для механізованих корпусів на 1941 рік становила 550 машин, не кажучи вже про інші частини і з'єднання, як танкових, так і стрілецьких військ РСЧА. [11]

Станом на день початку Німецько-радянської війни, 22 червня 1941 року, танк Т-50 серійно не випускався, і війська його не отримували. Тим не менш, перші серійні машини були відвантажені в армію вже в липні 1941 року. Однак хід бойових дій на північно-західному напрямку прийняв вкрай несприятливий для СРСР характер, вже в липні 1941 року виникла загроза можливої ​​блокади Ленінграда, завод № 174 постраждав від нальотів люфтваффе, почалися перебої з постачанням комплектуючих від суміжників — ряд підприємств танкобудівної галузі вже перебував в евакуації. До серпня становище погіршилося настільки, що був відданий наказ про евакуацію самого заводу № 174 в м. Чкалов (таку назву в той час носив Оренбург). За час від початку виробництва до вибуття в евакуацію було випущено близько 50 Т-50. Також за мобілізаційним планом випуск Т-50 повинен був почати завод № 37, однак цей досить складний танк виявився даному підприємству не під силу, і воно продовжувало випускати легкі танки Т-40, а потім перейшло на випуск Т-60. [12][1]

Виробництво Т-50, шт.[13]
Завод 1941 р. 1942 р. Разом
липень серпень грудень січень лютий березень
Ленінград 15 35 50
Чкалов 10 8 5 2* 25
* ще три танки, що надійшли з фронту, відновлені капітальним ремонтом.

В кінці 1941 року танк піддався значній кількості спрощень, що полегшують виробництво. До січня 1942 року були готові робочі креслення на корпус з гомогенної броні товщиною 40 мм, оптимізований під напівавтоматичне зварювання, креслення на литу башту з товщиною стінок 50 мм. Виготовлення планувалося до 10 лютого, запуск в серію в березні. Суміжником виступав завод № 180, який литтям не займався. Станом на 30 грудня 1941 жодного корпусу або башти він не зробив. Башти на танки випуску грудня-березня ставилися з запасу, тримісні. Згідно з даними на 30 грудня 1941 року, на заводі № 174 було 36 корпусів, 31 башта і 26 моторів. У цю суму включені 10 зібраних у грудні Т-50. У грудні 1941 року через проблеми з постачанням наглядових приладів була виключена командирська башточка. На новому місці завод № 174 випустив ще близько 15 танків. Відомий історик вітчизняного танкобудування І. Г. Желтов з співавторами в своїй монографії згадує 25 побудованих там машин[1], а народний комісар танкової промисловості В. О. Малишев у своєму щоденнику — взагалі жодної. Також за версією І. Г. Желтова вважається (джерело:Доповідь-звіт про підсумки військового приймання ТУ ГАБТУ КА на заводі № 174 за період Вітчизняної війни /червень 1941 — травень 1945/), що побудовані в Чкалові Т-50 були передані Чкаловський танковому училищу і не потрапили на фронт (тобто фактично не були прийняті керівництвом), що частково пояснює можливі розбіжності. Згодом завод № 174 був вдруге евакуйований в Омськ. 13 жовтня 1941 Державний комітет оборони (ДКО) прийняв рішення про будівництво в Барнаулі двох заводів: одного по виробництву танків Т-50 і другого — по виготовленню для цих танків дизелів В −4. Незважаючи на всі труднощі воєнного часу, станом на початок липня 1942 року завод № 174 в Омську був близький до впровадження в дію конвеєра для виробництва Т-50, вже йшли його пусконалагоджувальні роботи. [14]

Однак у липні 1942 року від виробництва Т-50 вирішили тимчасово (як виявилося згодом, назавжди) відмовитися. Заводи в Омську і Барнаулі були переорієнтовані на випуск Т-34 і двигунів до них. Це рішення пояснюється наступними причинами:

  • У зв'язку з евакуацією Сталінградського тракторного заводу виник провал у випуску Т-34 в дуже важкий час літнього наступу вермахту в 1942 році. У цій ситуації збільшення випуску вже відпрацьованого Т-34 була визнана більш важливим завданням;
  • Для Т-50 не було остаточно вирішено питання із виробництвом двигунів: Ярославський автозавод, який повинен був їх випускати, у 1942 році згорів після авіанальоту, в Барнаулі виробництво двигунів ще належало налагодити. Евакуйований запас приблизно на 200 двигунів був самовільно захоплено директором Челябінського Кіровського заводу І. М. Зальцманом і був ним використаний для виробництва двигунів танків КВ;
  • Потужність 45-мм танкової гармати 20-К, якою озброювався Т-50, була явно недостатньою за мірками 1942 року;
  • На ряді підприємств було розгорнуто широке виробництво легких танків Т-70, рівноцінних Т-50 по озброєнню. Хоча Т-70 дуже сильно програвав Т-50 по бортовому броньовому захисту, розподілу обов'язків між членами екіпажу та дещо поступався в рухливості, він же був набагато дешевший і технологічніший у виробництві. Також по ленд-лізу стали надходити вдалі танки «Валентайн», близькі за характеристиками до Т-50. [15]

Тим не менше, після 1942 року робилися спроби відновити виробництво Т-50, оскільки армія потребувала в сучасного легкого танку, а Т-70 і «Валентайн» тільки частково задовольняли вимогам, які бойовий досвід висував по відношенню до цього класу бойових машин. Проте з ряду причин (в тому числі неможливість налагодити виробництво деяких комплектуючих) в 1943 році цього зробити не вдалося. Згодом, коли стало ясно, що PzKpfw III, рівноцінний Т-50 на думку радянських військових фахівців, більше вже не є основним танком вермахту, питання про виробництво «п'ятдесятки» було закрите остаточно. [14]

Опис конструкції[ред.ред. код]

Танк Т-50 виконувався за класичною компоновочной схемою, коли послідовно від носа до корми машини розміщувалися відділення управління, бойове та моторно-трансмісійне. Корпус і башта танка мали значні кути нахилу, тому своїм зовнішнім виглядом Т-50 був дуже схожий на середній танк Т-34 тією ж компонувальної схеми. У відділенні управління з невеликим зсувом від центру у бік лівого борту знаходилося робоче місце механіка-водія, решта членів екіпажу (навідник, заряджаючий і командир) знаходилися в тримісній башті. Робоче місце навідника розташовувалося зліва від гармати, заряджаючого — праворуч, командира — в задній частині башти правіше центральної поздовжньої площини.

Класична компоновочная схема визначала в цілому набір переваг і недоліків танка в рамках машин свого класу. Зокрема, заднє розташування трансмісійного відділення, тобто ведучих коліс, сприятливо позначалося на зменшенні їх уразливості, так як задній край танка в найменшій мірі піддається ворожому обстрілу. До інших переваг обраної для Т-50 компоновки можна віднести невелику висоту і загальну масу танка (у порівнянні з іншими машинами інших компонувальних схем), але це було досягнуто ціною мінімізації заброньованого обсягу та за наявності екіпажу з чотирьох чоловік неминуче призводило до проблем ергономічного характеру .

Броньовий корпус і башта[ред.ред. код]

Башта Т-126СП, бронетанковий музей в Кубинці

Броньовий корпус танка зварювався з катаних гетерогенних (застосовувалася цементація) броньових плит високої твердості товщиною 12, 15, 25, 30 і 37 мм. Броньовий захист диференційований, протикульний-протиснарядний. Лобові, верхні бортові і кормові бронеплити мали раціональні кути нахилу в 40-50°, нижня частина борту — вертикальна. Броньові плити корпусу з'єднувалися виключно зварюванням. Робоче місце механіка-водія знаходилося в передній частині бронекорпуса танка з деяким зсувом вліво від центральної подовжньої площини машини. Люк для посадки-висадки механіка-водія розташовувався на лобовій бронеплиті і був забезпечений врівноважуючим механізмом для полегшення відкривання. Наявність люка механіка-водія послаблювало стійкість верхньої лобової деталі до снарядних попадань. Плити над моторним і трансмісійним відділеннями були знімними для полегшення обслуговування двигуна і трансмісії. Добре продуманою була система охолодження, коли повітря забиралося через захищені сітками і броньованими жалюзями прямокутні отвори в даху моторного відділення, обдувало вузли і агрегати всередині нього і викидалося через вихідні щілини над гусеницями. Туди ж відводилися вихлопні гази дизельного двигуна. Корпус також мав ряд люків, лючків і технологічних отворів для вентиляції жилих приміщень танку, зливу палива і масла, доступу до горловини паливних баків, інших вузлів і агрегатів машини. Ряд цих отворів захищався броньовими кришками, заслінками і кожухами.

Зварна башта складної геометричної форми мала борти товщиною 37 мм, які розташовувалися під кутом нахилу в 20°. Лобова частина башти захищалася циліндричною бронемаскою товщиною 37 мм, в якій були амбразури для установки гармати, кулеметів і прицілу. У даху башти встановлювалася нерухома командирська башточка з вісьмома оглядовими приладами триплекс і відкидний лючок для прапорцевої сигналізації. Посадка-висадка командира, навідника і заряджаючого проводилася через два люки попереду командирської башточки. У кормовому листі башти також розташовувався люк для завантаження боєкомплекту і викиду стріляних гільз, через нього командир машини міг покинути танк в аварійній ситуації. башта встановлювалася на кульковій опорі і фіксувалася захватами щоб уникнути звалювання при сильному крені або перекиданні танка.[1]

Озброєння[ред.ред. код]

Основним озброєнням Т-50 була нарізна напівавтоматична 45-мм танкова гармата зр. 1934 (1938) р. (20-К) з клиновим вертикальним затвором. Знаряддя монтувалося на цапфах по поздовжній площині симетрії башти, з ним спаровувалися два 7,62-мм кулемети ДТ, які могли легко зніматися зі строєної установки і використовуватися поза танком. Будова установки мала діапазон кутів піднесення від −7° до +25° і круговий обстріл по горизонталі. Довжина ствола гармати 20-К становила 46 калібрів, дальність стрільби прямою наводкою досягала 3,6 км, максимально можлива — 4,8 км. Поворотний і підйомний механізми наведення строєної установки, а також спуск оснащувалися ручними приводами.

Боєкомплект гармати становив 150 пострілів унітарного заряджання (патронів). При стрільбі бронебійними снарядами екстракція стріляної гільзи здійснювалася автоматично, а при веденні вогню осколковими снарядами через меншу довжину відкоту ствола, обумовленого малою початковою швидкістю осколкового снаряда, напівавтоматика не працювала, і командиру доводилося відкривати затвор і виймати стріляну гільзу вручну. Теоретична скорострільність знаряддя становила 12 пострілів на хвилину, але через необхідність ручної екстракції стріляної гільзи від осколкового снаряда темп вогню на практиці був в дещо нижче, 4-7 пострілів у хвилину. До складу боєкомплекту могли входити наступні снаряди:

Номенклатура боєприпасів[16]
Тип Позначення Вага снаряда, кг Вага ВР, г Початкова швидкість, м/с Дальність таблична, м
Каліберні бронебійні снаряди
Бронебійно-трасуючий тупоголовий з балістичним наконечником БР-240 1,43 18,5 (A-IX-2) 760 4000
Бронебійно-запальний трасуючий тупоголовий з балістичним наконечником БЗР-240 1,44 12,5+13 (запалювальна суміш) 760 4000
Бронебійний тупоголовий з балістичним наконечником Б-240 1,43 19,5 (A-IX-2) 760 4000
Бронебійно-трасуючий гостроголовий суцільний з балістичним наконечником БР-240СП 1,43 нет 757 4000
Підкаліберні бронебійні снаряди
Підкаліберний бронебійно-трасуючий («котушкового» типу) БР-240П 0,85 нет 985 500
Осколкові снаряди
Осколковий сталевий О-240 1,98—2,15 78 343 4200
Осколковий сталистого чавуну О-240А 1,98—2,15 78 343 4200
Картеч
Картеч Щ-240 1,62 137 куль, 100 г. пороху  ?  ?
Таблиця бронепробвності для 45-мм гармати 20-К[16]
Бронебійні тупоголові снаряди Б-240, БР-240, БЗР-240
Дальність, м При куті зустрічі 60°, мм При куті зустрічі 90°, мм
100 43 52
250 39 48
500 35 43
1000 28 35
1500 23 28
2000 19 23
Бронебійний гостроголовий суцільний снаряд БР-240СП
Дальність, м При куті зустрічі 60°, мм При куті зустрічі 90°, мм
100 49 59
250 45 55
500 40 51
1000 32 40
1500 26 33
2000 22 26
Підкаліберний бронебійний снаряд БР-240П
Дальність, м При куті зустрічі 60°, мм При куті зустрічі 90°, мм
100 70 96
200 84 65
300 72 59
400 53 61
500 47 51
Наведені дані відносяться до радянської методики вимірювання пробивної здатності (розрахована за формулою Жакоб-де-Марра для цементованої броні з коефіцієнтом K = 2400). Слід пам'ятати, що показники бронепробивності можуть помітно відрізнятися при використанні різних партій снарядів і різної технології виготовлення броні.
Унітарні 45-мм постріли до танкової гармати 20-К:
1. УБР-243П з підкаліберним бронебійним снарядом БР-240П
2. УБР-243СП із суцільним бронебійним снарядом БР-240СП
3. УБЗР-243 з бронебійно-запальним снарядом БЗР-240
4. УО-243 з осколковою гранатою О-243
5. УЩ-243 з картеччю Щ-240

Спарені кулемети ДТ мали боєкомплект в 4032 патрони (64 диска), також екіпаж забезпечувався одним пістолет-кулеметом ППД з 750 патронами і 24 ручними гранатами Ф-1. У ряді випадків до цього озброєння додавався пістолет для стрільби сигнальними ракетами.[1]

Двигун[ред.ред. код]

Т-50 оснащувався чотиритактним рядним 6-циліндровим дизельним двигуном рідинного охолодження В-4 потужність якого становила 300 к.с. Пуск двигуна забезпечувався інерційним стартером вручну або від електродвигуна, також був передбачений і пуск від стисненого повітря з повітряних резервуарів всередині машини. Т-50 мав щільну компоновку, при якій основні паливні баки об'ємом 350 л розташовувалися і в бойовому, і в моторно-трансмісійному відділенні. Цього запасу палива вистачало на 344 км ходу по шосе. Для забезпечення подачі палива з баків до паливопідкачуючих насосів дизеля в баках створювався надлишковий тиск за допомогою спеціального ручного повітряного насоса.[1]

Трансмісія[ред.ред. код]

Танк Т-50 оснащувався механічною трансмісією, до складу якої входили:

  • Дводисковий головний фрикціон сухого тертя «сталі по феродо» із пружинним демпфером крутильних коливань;
  • Чотириступінчаста коробка передач (4 передачі вперед і 1 назад);
  • Два бортових фрикціони з тертям «сталь по сталі» і стрічковими гальмами з накладками феродо;
  • Два бортових дворядних редуктори.

Всі приводи керування трансмісією — механічні. Зупинкові стрічкові гальма мали спеціальний фіксатор для їх закріплення в загальмованому стані. У порівнянні з трансмісією середніх і важких танків розробки 1939–1941 рр.. трансмісія Т-50 вважалася доволі надійною.[1]

Ходова частина[ред.ред. код]

Ходова частина Т-126СП, бронетанковий музей в Кубинці

Ходова частина танка Т-50 була новою розробкою для радянських серійних легких танків (аналогічне рішення було застосовано на машинах інших класів — малих танках Т-40 і важких КВ-1). Підвіска машини — індивідуальна торсіонна для кожного з 6 двосхилих опорних катків малого діаметру по кожному борту. Навпроти кожного опорного катка до бронекорпусу приварювалися обмежувачі ходу балансирів підвіски. Ведучі колеса зі знімними зубчастими вінцями цівкового зачеплення розташовувалися позаду, а лінивці — спереду. Верхня гілка дрібноланкової ​​ гусениці з відкритим металевим шарніром підтримувалася трьома малими підтримуючими катками по кожному борту. Одногребеневі траки гусениць шириною 360 мм відливалися зі сталі Гарфільд.[1]

Електрообладнання[ред.ред. код]

Електропроводка в танку Т-50 була однопроводовою, другим проводом служив бронекорпус машини. Джерелами електроенергії (робоча напруга 12 В.) були генератор ДСФ-500Т з реле-регулятором РРК-ГТ-500 потужністю 0,5 кВт. і акумуляторна батарея марки 3-СТЕ-126 загальною ємністю 126 А·год. Споживачі електроенергії включали в себе:

  • Зовнішнє та внутрішнє освітлення машини, прилад підсвічування прицільних шкал;
  • Зовнішній звуковий сигнал;
  • Засоби зв'язку — радіостанція, танковий переговорний пристрій і односторонній світлосигнальний пристрій від командира до механіка-водія;
  • Електрика моторної групи — електродвигун інерційного стартера тощо[1]

Приціли та прилади спостереження[ред.ред. код]

Будова установки гармати 20-К і кулеметів ДТ оснащувалася телескопічним прицілом ТОС, також танк оснащувався другим прицілом перископічного типу ПТ-1. Робоче місце водія оснащувалося оглядовим приладом триплекс на кришці вхідного люка, на частини машин він був доповнений ще двома аналогічними приладами в вилицях носової частини бронекорпуса. У спокійній обстановці на поході люк відкривався, і механік-водій безпосередньо спостерігав за навколишнім оточенням. Навідник і заряджаючий мали свої перископи і оглядові прилади триплекс в бортах башти, а командир Т-50 вів кругове спостереження через командирську башточку з вісьмома наглядовими приладами. Оглядовість з машини в порівнянні з будь-яким іншим радянським танком того часу розцінювалася як відмінна. [17][1]

Засоби зв'язку[ред.ред. код]

Танки Т-50 оснащувалися радіостанцією КРСТБ, внутрішнім переговорним пристроєм ТПУ-3 на 3 абонента і світлосигнальним пристроєм для внутрішнього однобічного зв'язку від командира до механіка-водія.

Радіостанція КРСТБ будувалася за трансиверною схемою, і з технічної точки зору вона була ламповою короткохвильовою радіостанцією, яка працює в діапазоні частот від 3,75 до 6 МГц (відповідно довжини хвиль від 80 до 50; м). На стоянці дальність зв'язку в телефонному (голосовому, амплітудна модуляція несучої) режимі при відсутності перешкод досягала 16 км, в русі вона трохи зменшувалася. Велику дальність зв'язку можна було отримати в телеграфному режимі, коли інформація передавалася телеграфним ключем азбукою Морзе чи іншоою дискретною системою кодування.[18] Згодом радіостанція КРСТБ послужила базою для подальшого розвитку радіостанцій серії 10-Р.

Танковий переговорний пристрій ТПУ-3 дозволяв вести переговори між членами екіпажу танка навіть в сильно зашумленій обстановці і підключати шоломофонну гарнітуру (головні телефони і ларингофони) до радіостанції для зовнішнього зв'язку.[1]

Модифікації[ред.ред. код]

Прототипи[ред.ред. код]

  • Т-126 (СП), ранній варіант танка БПП з протиснарядним бронюванням. Побудовано дві машини з товщиною броні 45 і 37 мм відповідно.
  • Т-50, дослідний зразок Кіровського заводу. Від прийнятого на озброєння РККА зразка заводу № 174 зовні відрізнявся зміненою формою корпусу. Машина була побудована в єдиному екземплярі і взяла участь у боях під Ленінградом.

Серійні[ред.ред. код]

Легкий танк Т-50 офіційно випускався в одній-єдиній серійній модифікації, однак її можна розділити на два підтипи:

  • Т-50 базова модель;
  • Т-50 спрощений. Від базової моделі цей різновид відрізнявся 40-мм гомогенною бронею замість 37-мм цементованої, литою баштою замість зварної, і частина машин була випущена без командирської башточки.

Також є твердження, що по ходу військової експлуатації серійні Т-50 дообладнувалися в польових умовах додатковими броньовими екранами. Захоплений фінською армією Т-50 також отримав додаткове бронювання. Дослідних і серійних бойових та спеціальних машин (САУ, ЗСУ, БТР, БРЕМ, тягач та ін .) на базі легкого танка Т-50 не випускалося.

Проекти[ред.ред. код]

  • Т-127, корпус танка був значно звужений і збирався з листів катаної броні товщиною 30-45 мм, що дозволяло зменшити масу до 12,5 тонн. Так само використовувалося вдвічі меншу кількість торсіонів ніж на Т-126 (СП) і новий двигун Д-744.
  • Т-50-2 або Т-52. Безпосередньо перед початком Німецько-радянської війни опрацьовувалося питання про встановлення в Т-50 більш потужних 57- або 76-мм гармат, а також перетворенню його в зенітний танк шляхом установки нової башти з 25-мм автоматичною зенітною гарматою зр. 1940 У зв'язку з війною, що почалася всі роботи по цих проектах були припинені і не вийшли зі стадії чорнових ескізів та начерків.

Організаційно-штатна структура[ред.ред. код]

Зважаючи на нечисленний випуск, хаос та плутанину після початку війни і неодноразові зміни штатів радянських танкових частин і підрозділів у другій половині 1941 року, єдиної версії організаційно-штатної структури з затвердженим керівництвом кількістю Т-50 не існує. Випущені Т-50 передавалися у знову формовані або поповнювані військові частини невеликими партіями по мірі завершення їхньої побудови, замінюючи вибули з ладу легкі танки типів БТ і Т-26. Тому в збережених звітах про наявність матеріальної частини Т-50 фігурують у складі підрозділів з дуже різноманітним танковим парком. Зокрема, станом на 11 серпня 1941 1-а танкова дивізія 1-го механізованого корпусу нараховувала в своєму складі 14 Т-28, 22 КВ різних модифікацій, 48 БТ різних модифікацій, 12 Т-26 і 7 Т-50. Подібний стан справ на північно-західному напрямку і особливо на Ленінградському фронті зберігався досить довго, наприклад, 220-а танкова бригада 55-ї армії станом на 27 вересня 1942 року мала 8 Т-28, 18 КВ різних модифікацій, 20 Т-34, 17 Т-26 і 4 Т-50.[19]

Бойове застосування[ред.ред. код]

Трофейний Т-50 у фінському танковому музеї в Парола, вид ззаду зліва

Інформація про бойове застосування Т-50 є фрагментарною, оскільки архівні фронтові документи містять мало відомостей про це питання. Також через дрібносерійність випуску невідомі і прямі відгуки про танк воювавшим на ньому солдатів. Однак у своєму листі колективу заводу № 174, датованому липнем 1941 року, начальник ГБТУ РККА Я. М. Федоренко дав наступну оцінку Т-50 [20]:

Ваш новий танк надзвичайно потрібен на фронті. Він безвідмовний, малопомітний, прекрасно заброньований, має прекрасну прохідність і рухливість. Командування Червоної Армії просить вас докласти всіх зусиль для всебічного форсування випуску танків фронту …

Велика частина випущених танків опинилася на північно-західній ділянці фронту — недалеко від заводу-виробника в Ленінграді. На Ленінградському фронті воювало 37 серійних машин і один танк-прототип Кіровського заводу.[13] Наприклад, 10 танків цього типу було в 1-ї танкової дивізії 1-го механізованого корпусу (з них до 1 жовтня 1941 року було втрачено 6 машин), не менше трьох — у 2-й дивізії народного ополчення, 10 танків — у 84-му окремому танковому батальйоні і т.п .[13] Кілька Т-50 було у складі 7-ї армії, що брала участь в боях на Карельському перешийку з фінською армією. У невеликій кількості Т-50 продовжували воювати на Ленінградському фронті і в наступні роки, остання машина була втрачена у вересні 1943 року. Башти Т-50 використовувалися при будівництві укріплень під Ленінградом. Ще 8 танків отримала 150 танкова бригада, станом на 25.09.41 р. вони числяться в бригаді.

Також відомо про застосування Т-50 під Москвою — в 1941 році в складі Брянського фронту було 8 Т-50, ще один такий танк входив до складу 22-ї танкової бригади Західного фронту.

27 танків Т-50, як ленінградського, так і чкаловського випуску, увійшли до складу 488-го окремого танкового батальйону, перекинутого на Закавказький фронт. У жовтні 1942 року — січні 1943 року батальйон брав активну участь у боях на Північному Кавказі. До 1 лютого 1943 року батальйон справної матчастини не мав і незабаром відбув на переформування.

Один Т-50 був захоплений фінськими військами і використовувався до кінця війни (з посиленим бронюванням). Після війни цей танк експлуатувався в фінської армії до 1954 року.[2]

Оцінка проекту[ред.ред. код]

Трофейний Т-50 у фінському танковому музеї в Парола, вид ззаду праворуч

У ряді радянських передвоєнних танків Т-50 займає відособлене місце. Ця бойова машина була в дуже значній мірі позбавлена ​​загальних для того часу бід радянського танкобудування: низької надійності підвіски і трансмісії, а також незадовільного огляду поля бою. Радянськими конструкторами були досягнуті значні успіхи в рухливості — питома потужність Т-50 перебувала біля значення 20 к.с./т, а коефіцієнт L/B (відношення довжини ділянки гусениці, що стикається з грунтом до ширини танка) дорівнював 1,17. Для порівняння, у середнього танка Т-34 ці параметри становили 18,3 к.с./т і 1,5 відповідно. У підсумку «п'ятдесятка» була дуже маневреною і динамічною. Захищеність Т-50 фахівцями РККА оцінювалася також вельми високо: бронювання танка надійно захищало його від вогню найпоширеніших в 1940–1941 рр.. німецьких 37-мм протитанкової і танкової гармат. При великому куті зустрічі щодо нормалі броня Т-50 також мала хороший шанс вистояти і проти 50-мм снарядів більш потужних протитанкових і танкових гармат. Також слід зазначити, що зважаючи цементації броні Т-50, її снарядостійкость вважалася еквівалентною аналогічній характеристиці більш товстої броні середнього танка Т-34. Висока питома потужність потенційно дозволяла істотно підсилити бронювання машини, незначно пожертвувавши динамічними характеристиками. [20]

Проблеми з ергономікою бойового відділення у Т-50 не мали особливо гострого характеру, оскільки машина створювалася з відомою оглядкою на характеристики вельми гідного в цьому плані німецького PzKpfw III. Незважаючи на твердження про тісноту башти Т-50, в ній спокійно розміщувалися без особливих проблем три людини, її головний недолік полягав не в тісноті. Башта Т-50 мала люки для посадки-висадки тільки над робочими місцями навідника і заряджаючого, а командирська башточка оснащувалася тільки малим лючком для прапорцевої сигналізації. Тому в разі важкого поранення або загибелі навідника з заряджаючим командир не міг самостійно покинути танк — прибрати зі шляху тіло пораненого або загиблого товариша, щоб скористатися люками в башті, в Т-50 неможливо. З іншого боку, навіть багато більш пізні радянські машини (наприклад, ІС-2) і деякі зарубіжні (переважно з щільною компоновкою) мали той же недолік.

Головною ж слабкістю Т-50 було його озброєння. Станом на 1941 рік 45-мм гармата 20-К уже не могла вважатися достатньою по потужності як проти броньованих машин противника, так і проти неброньованих цілей або польових укріплень. Гетерогенна 50-мм броня вже була поза можливостями штатного бронебійного снаряду БР-240 на всіх дистанціях, а заявлені 40 мм бронепробивності відповідали виготовленому суворо за затвердженою технологією снаряду. З останнім у СРСР (особливо після початку війни, коли до випуску боєприпасів були підключені неспеціалізовані цивільні підприємства) були дуже великі труднощі, наслідком яких став той факт, що 45-мм снаряд БР-240 з дуже великими труднощами пробивав бортову 32-мм цементовану броню німецьких середніх танків.[21] Ця проблема була вирішена конструкторським бюро Гартца до кінця 1941 року, коли його колектив розробив новий бронебійний 45-мм снаряд БР-240СП. Тільки після прийняття БР-240СП на озброєння і початку його масового випуску 45-мм танкові і протитанкові гармати отримали бронепробивність, навіть трохи перевищуючу заявлену для штатного БР-240. [22] Ця слабкість Т-50 була усвідомлена керівництвом ще на етапі його проектування, в конструкторському бюро В. Г. Грабіна для Т-50 розробляли нову 57-мм танкову гармату, що в потенціалі виводило можливості машини на новий рівень. Однак проблеми зі снарядами не обмежувалися тільки одним 45-мм калібром, у той час були труднощі і з 57-мм, і з 76-мм боєприпасами, тому розкриття такого потенціалу виявилося під питанням. Початок війни остаточно поставив крапку в питанні розробки 57-мм гармати для Т-50, так як перед конструкторським бюро В. Г. Грабиіа були поставлені більш важливі завдання. [23]

У підсумку, незважаючи на всі вартісні і ергономічні переваги Т-50, більш перспективним і в теорії, і на практиці в радянському танкобудуванні виявився середній танк Т-34 внаслідок рівноцінного з «п'ятдесяткою» броньовим захистом і набагато більш потужним озброєнням. Тим не менш, більш низька вартість у порівнянні з Т-34 і безумовну перевагу за всіма параметрами над найбільш масовими довоєнними танками РККА Т-26 та БТ-7 робили Т-50 вельми привабливим танком в очах радянських військових фахівців навіть в умовах 1942–1943 рр.. [24] Хоча зазначені вище об'єктивні причини не дозволили відновити його виробництво, саме Т-50 був орієнтиром для вітчизняних масових легких танків 1941–1943 рр.. Відомий конструктор М. О. Астров, розробляючи лінійку масових легких танків Т-60 — Т-70 на основі малого плаваючого танка Т-40, в її кінці зумів досягти близьких до Т-50 характеристик в танку Т-80. При приблизно рівноцінному лобовому захисті і ергономіці Т-80 озброювався ідентичною з Т-50 гарматою, сильно перевершував Т-50 по куту піднесення гармати і технологічності виробництва, але настільки ж сильно поступався в бортовому бронюванні і рухливості. Цікаво, що Т-80 спіткала та ж доля, що і Т-50 — дрібносерійний (близько 80 шт.) випуск і зняття з виробництва. Хоча причини цього в обох випадках були дуже різними, в підсумку два найбільш конструктивно створених радянських легких танка практично не зробили впливу на хід подій.

Зарубіжні аналоги[ред.ред. код]

За масовій категорії Т-50 потрапляє в один ряд з італійським танком M14/41, чехословацьким TNHP-S (LT-38) «Прагою» (більш відомим як Pz Kpfw 38(t)), британським «Валентайном», французьким «Гочкіса» H 39 та американським M3 (M5) «Стюартом». За своїми характеристиками Т-50 виглядає достойно: не поступається або перевершує в захищеності всі ці машини за винятком «Валентайна»; його озброєння також має свої плюси і мінуси в порівнянні з зарубіжними машинами. Бронебійна дія каліберного снаряда 45-мм гармати трохи поступалося аналогічним параметрам 37-мм чехословацьких і американських боєприпасів, 40-мм англійських; але було значно сильніше дії 37-мм французької та 47-мм італійських бронебійних снарядів. Варто відзначити, що з 1942 року 45-мм радянська танкова гармата стала комплектуватися підкаліберним снарядом (хоча і в невеликій пропорції до кількості каліберних бронебійних боєприпасів), що дозволяло на близьких дистанціях пробивати броню завтовшки аж до 80 мм. За винятком практично рівноцінного по осколкової дії 47-мм гармати італійського танка, 45-мм гармата Т-50 мала перевагу над всіма 37-мм гарматами, а 40-мм (і спочатку навіть більш пізня 57-мм) гармата «Валентайна» взагалі не комплектувалися осколково-фугасними боєприпасами. За характеристиками рухливості та ергономіки Т-50 був цілком на рівні найкращих світових зразків. Порівняння Т-50 з німецьким PzKpfw III є неправомірним з технічної точки зору, оскільки остання машина до 1941 року остаточно перейшла з категорії «легко-середніх» в повноцінні середні танки масою близько 19 т, але може бути доречним у світлі подібних поглядів на доктрину їх застосування. Німецький танк мав відчутні переваги в захищеності (до 60 мм цементованої броні в лобовій частині і 32 мм по бортах) і в озброєнні — навіть 42-каліберна 50-мм гармата перевершувала 20-К по дуловій енергії і питомому імпульсу каліберного бронебійного[25] і дієвості осколкового. При близьких потужностях силових установок важчий PzKpfw III програвав Т-50 в енергоозброєності та по величині питомого тиску на ґрунт.

Збережені екземпляри[ред.ред. код]

До теперішнього часу збереглося три екземпляри танка Т-50:

Жоден зі збережених танків не є ходовим експонатом.

Т-50 в масовій культурі[ред.ред. код]

Стендовий моделізм[ред.ред. код]

З причини нечисленності і відносній маловідомості Т-50 слабо представлений в цій області. Масштабні копії Т-50 в масштабі 1:35 випускаються російською фірмою «Макет», а також польськими фірмами «Techmod» і «Mirage». Креслення для самостійної споруди моделі Т-50 публікувалися в журналі «Моделіст-конструктор».

Комп'ютерні ігри[ред.ред. код]

У багатокористувацької онлайн-грі World of Tanks Т-127, Т-50 і Т-50-2 включені в лінійку радянських легких танків.

Література[ред.ред. код]

  • Желтов І. Г., Павлов І. В., Павлов М. В., Солянкін А. Г. Радянські малі і легкі танки 1941-1945 рр.. — М.: цейхгауз, 2005. — 48 с. — ISBN 5-94038-113-8
  • Шунков В. Н. Зброя Червоної Армії. — Мн.: Харвест, 1999. — 544 с. — ISBN 985-433-469-4
  • Свірін М. Н. Броньовий щит Сталіна. Історія радянського танку. 1937-1943. — М.: Яуза, Ексмо, 2007. — 448 <! -, мул -> с. — ISBN 5-699-16243-7

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б в г д е ж и к л м Желтов І. Г. та ін Радянські малі і легкі танки 1941-1945 рр.. — С. 24-27.
  2. а б М. Барятинський. Легкий танк Т-50 (2000).
  3. Свірін , 2007, С. 59-64
  4. Свірін , 2007
  5. Свірін , 2007, С. 52
  6. Свірін , 2007, С. 132-137
  7. Свірін , 2007, С. 142
  8. Свірін , 2007, С. 177-182
  9. Свірін , 2007, С. 184-186
  10. Свірін , 2007, С. 187-190
  11. Свірін , 2007, С. 190
  12. Свірін , 2007, С. 282
  13. а б в А. Чубачін. Радянський легкий танк Т-50 і машини на його базі // Бронетанковий музей, випуск 11, 2007.
  14. а б Свірін , 2007, С. 361
  15. Свірін , 2007, С. 362-365
  16. а б Таблиці стрільби 45-мм протитанкової гармати зр. 1932 і зр. 1937. Головне артилерійське управління. — М.: 1943.
  17. Свірін , 2007, С. 191
  18. Історія танкової радіостанції 10РТ-26
  19. Коломієць М. Б. Середній танк Т-28. Триголовий монстр Сталіна. — М.: Ексмо, 2007. — ISBN 978-5-699-20928-6
  20. а б Свірін , 2007, С. 281
  21. Свірін , 2007, С. 179
  22. Свірін , 2007, С. 350
  23. Свірін , 2007, С. 224
  24. Свірін , 2007, С. 363-365, 440
  25. Фізика як вона є. Броне-сайт, 2010

Посилання[ред.ред. код]