Угорська революція 1956 року

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Угорська революція 1956 року
Холодна війна
Дата: 23 жовтня - 10 листопада 1956 року
Місце: Угорщина
Привід: Масове вбивство беззбройних демонстрантів державною поліцію безпеки:
Результат: поразка революції
Сторони
Flag of the Soviet Union (1923-1955).svg СРСР
Flag of Hungary (1949-1956).svg Угорська ÁVH
Flag of the Hungarian Revolution (1956).svg повстанці, озброєні загони та національна гвардія
Командувачі
Flag of the Soviet Union (1923-1955).svg СРСР

Георгій Жуков, міністр оборони СРСР (1955-57)

Іван Конєв, перший заступник міністра оборони СРСР, командувач об'єднаними збройними силами країн Варшавського Договору (1956—60)

Василь Соколовський, начальник генштабу збройних сил СРСР

Іван Сєров, голова КДБ СРСР (березень 1954-грудень 1958)

Flag of the Hungarian Revolution (1956).svg

Імре Надь

Бела Кірай

Йожеф Дудаш

Військові сили
Радянські війська

За оцінками російських істориків 31550 чоловік

  • Танків і САУ — 1130
  • Гармат і мінометів — 615
  • Зенітних гармат — 185
  • БТР — 380
  • Автомобілів — 3830

Угорські війська - 25 тис.
Угорські органи державної безпеки - 1,5 тис.[1]

За оцінками ООН 75 000–200 000 і 2500 танків[2]

50 тисяч повстанців і 15 тисяч озброєних загонів, національної гвардії. До 100 танків.
Втрати
за офіційними даними СРСР загинуло 669 чоловік, 51 — зниклими без вісті, 1540 — поранені. загинуло 2652 угорських громадянина і було поранено 19226.

Угорська революція 1956 року (Угорське повстання, Будапештський заколот) — повстання 1956 року в Угорщині, придушене радянськими військами за участі органів державної безпеки Угорщини ÁVH (угор. Államvédelmi Hatóság) — аналога КДБ СРСР. Наслідком кривавих подій у Будапешті була масова еміграція угорців і втрата престижу Радянського Союзу серед інтелектуалів Заходу, чимало з яких вийшли з комуністичних партій своїх країн, вражені наочним прикладом радянського імперіалізму. В сучасній Угорщині день, коли розпочалася революція, 23 жовтня, став державним святом.

Загальна характеристика подій[ред.ред. код]

Повстання розпочалося 23 жовтня 1956 року маршем протесту студентів та представників інтелігенції в Будапешті, який переріс спочатку в зіткнення, а потім в збройне протистояння між демонстрантами та службою угорської держбезпеки ÁVH. Під владою повстанців опинилося багато районів Угорщини та кілька урядових організацій, що дозволило їм ввести зміни в закони на підконтрольних територіях.

В методах збройної та політичної боротьби серед протестуючих не було одностайності. Наприклад, в питанні щодо агентів спецслужб, помірковане крило повсталих (Рада робітників і рада студентів) було налаштоване на судовому переслідуванні, а ультра-націоналістичні групи, наприклад, група Йожефа Дудаша (угор. József Dudás) страчували їх на місці.

Під тиском вимог повсталих Угорська партія трудящих (УПТ) (угор. Magyar Dolgozók Pártja) поставила на місце прем'єр-міністра популярного опального реформатора Імре Надя (угор. Imre Nagy). Після домовленості з радянською стороною про припинення вогню, Надь заявив про намір вийти з Варшавського Договору.

Радянські війська втручалися двічі, обидва рази для допомоги комуністичного режиму, який притримувався курсу на збереження участі Угорщини у Варшавському договорі. Вони підтримали як режим, скасований 23-го жовтня, так і нове прорадянське керівництво, сформоване 3-го листопада.

Перший раз радянські війська були кинуті «для наведення порядку» після того, як 23-го жовтня угорська ÁVH почала стріляти в протестуючих. Озброєна протидія повстанців та знесилення Угорської партії трудящих призвели до домовленості про припинення вогню між двома сторонами до 1-го листопада 1956 року.

Другий раз, в ніч на 4-е листопада, радянська армія, узгодивши дії з новим урядом Яноша Кадара (угор. János Kádár), почала артилерійський обстріл та завдала авіаційного удару і піхотно-танкового нападу на Будапешт. Певною мірою радянському втручанню допомогала реорганізована урядом Кадара ÁVH. Повстання було повністю придушене до січня 1957 року.

Під час повстання загинули тисячі угорських повстанців та сотні радянських військовослужбовців і значно більше отримали поранення. Майже 200 000 мешканців покинуло Угорщину як біженці. Ця подія мала тяжкі наслідки для комуністів західних країн. Багато тих, хто раніше симпатизував Радянському Союзу, розпочали критику його дій.

Сили сторін[ред.ред. код]

У повстанні взяло участь більш ніж 50 тис. повстанців і 15 тис. озброєних загонів національної гвардії, які мали до 100 танків. За оцінками ООН воно було придушене 75 — 200 тис. радянських військ і 2500 танками, якими командував сталінський генерал, один з винуватців масових згвалтувань цивільного населення у окупованому Берліні Іван Конєв. За оцінками російських істориків радянських військ було 31 тис. з підтримкою частин угорської народної армії (25 тис.) та угорських органів державної безпеки (1,5 тис.). Було 1130 танків і САУ. Російські історики наводять радянські частини і з'єднання, що брали участь у подіях:

  • Особливий корпус: 2-а Гвардійська механізована дивізія (Миколаївсько-Будапеська), 11-а Гвардійська механізована дивізія (після 1957 г. — 30-а Гвардійська танкова дивізія), 17-а Гвардійська механізована дивізія (Єнакіївсько-Дунайська), 33-а Гвардійська механізована дивізія (Херсонська), 128-а гвардійська стрілецька (мотострілецька) дивізія, 7-а гвардійська повітряно-десантна дивізія, 80-й парашутно-десантний полк, 108-й парашутно-десантний полк
  • 31-а гвардійська повітряно-десантна дивізія: 114-й парашутно-десантний полк, 381-й парашутно-десантний полк
  • 8-а механізована армія Прикарпатського військового округу (після 1957 г. — 8-а Танкова армія)
  • 38-а армія Прикарпатського військового округу: 13-а Гвардійська механізована дивізія (Полтавська) (після 1957 г. — 21-а Гвардійська танкова дивізія), 27-а механізована дивізія (Черкаська) (після 1957 г. — 27-а мотострілецька дивізія)

На думку російських істориків всього в операції брало участь 31550 військовослужбовців особового складу, 1130 танків і самохідних артилерійських установок, 615 артилерійських установок і мінометів, 185 зенітних установок, 380 бронетранспортерів, 3830 автомобілів.

Хронологія революції[ред.ред. код]

Передісторія[ред.ред. код]

Під час Другої світової війни у вересні 1944 року радянська армія вступила на угорську землю. На початку квітня 1945 вся територія Угорщини була звільнена від німецьких збройних сил та підрозділів угорських нацистських колабораціоністів.

Під контролем радянської адміністрації було створено нові органи державної влади. Спочатку вони мали коаліційний характер, але все більшу роль у них відігравали комуністи. У 1947-48 роках компартія Угорщини (з червня 1948 — Угорська партія трудящих) під керівництвом її генерального секретаря Матяша Ракоші нейтралізувала шляхом терору своїх політичних опонентів і остаточно захопила владу в країні. В Угорщині була встановлена комуністична диктатура на чолі з Ракоші. Реальну основу комуністичного режиму становили радянські війська, які залишались у країні після війни. У країні запанував політичний терор. З 1952 по 1955 роки судовим і поліцейським переслідуванням піддано понад мільйон громадян або 10% населення. У країні зросла кількість підпільних антикомуністичних організацій.

Комуністична влада поспішала оволодіти всіма важелями економіки. Протягом 1947—49 було націоналізовано банки, середні й дрібні підприємства. Одночасно розпочато колективізацію сільського господарства, що проводилася насильницькими методами. Було введено п'ятирічний план. З 1949 по 1953 роки рівень життя в Угорщині впав на 17-20%. Денний заробіток селянина був недостатній, щоб купити й кілограм хліба. На 1956 рік 30% населення було на межі, а 55% за межею бідності. Шахрайство охопило всю Угорщину, в ньому народ вбачав додатковий заробіток. Подекуди спалахували страйки проти низької зарплати, робочої норми, нестачі їжі.

У 1949 році лідер угорської католицької церкви, кардинал Йожеф Міндсенті, був заарештований і засуджений до довічного ув'язнення за державну зраду.[3]

Внутрішньопартійна боротьба в УПТ між сталіністами і прихильниками реформ розгорнулася після смерті Сталіна у 1953 році і посилилася з початку 1956 року. Імре Надь, який займав посаду прем'єр-міністра 19531955 роках, був репресований за реформаторські погляди. 8 липня міністр держбезпеки Ерне Гере зустрівся напряму з послом СРСР в Угорщині Юрієм Андроповим і розповів «про наростання суспільно-політичної кризи в Угорщині»[4]. Теж саме член Президії ЦК КПРС А. І. Мікоян в присутності Андропова почув і від Ракоші[5]. 18 липня Ракоші був замінений на Гере на посту першого секретаря ЦК УПТ.

Відставка Ракоші, а також познанське повстання 1956 року в Польщі, призвели до зростання політичної активності серед студентства та інтелігенції. З середини року почав активно діяти «Гурток Петефі», в якому обговорювалися найгостріші проблеми, які тоді стояли перед Угорщиною. 6 жовтня страчений урядом Ласло Райк був перепохований з почестями. Пізніше в цьому ж місяці Імре Надь був реабілітований до повноправного членства в УПТ.

16 жовтня студенти університету в Сегеді організовано вийшли з комуністичної «Демократичної спілки молоді» (угорського аналога комсомолу) і відродили «Спілку студентів угорських університетів та академій», яка після війни була розігнана урядом. Протягом декількох днів відділення спілки з'явилися в Печі, Мишкольці та інших угорських містах. До руху приєдналися студенти Будапештського університету будівельної промисловості (тепер Будапештський Технологічний університет).

У президії ЦК КПРС уважно слідкували за тим, що відбувалося в Угорщині. 20 жовтня, після інформації про поїздку до Польщі, на VIII пленум ЦК ПОРП радянської делегації на чолі з Хрущевим, заслухали питання про стан в Угорщині. Було запропоновано знову направити в Угорщину Мікояна, Жукову та Мікояну запропонували повернути солдатів у свої частини. Було прийнято рішення відкликати з Угорщини радників КДБ. Ця пропозиція враховувала досвід залагодження відносин з Польщею.[1]

22 жовтня студенти сформулювали перелік з 16 вимог до органів влади і запланували на 23 жовтня марш протесту від пам'ятника національному герою Юзефу Бему до пам'ятника революційному поету Шандору Петефі. Основними вимогами повстанців були:

  1. Виведення радянських військ з країни
  2. Вибори до Угорської партії трудящих
  3. Нова влада на чолі з Імре Надєм
  4. Всенародні вибори
  5. Повна реорганізація економіки під керівництвом фахівців
  6. Право на страйк
  7. Повна ревізія індустріальних норм та негайне і радикальне врегулювання заробітної плати
  8. Вільна преса і радіо
  9. Скасування ÁVH

23 жовтня[ред.ред. код]

Прапор Угорщини з вирізаним комуністичним гербом. Прапор з отвором став символом революції.

О 3-ій годині дня біля пам'ятника Бему почалася демонстрація, в якій взяли участь близько 20000 людей — студентів та представників інтелігенції. Спочатку демонстранти несли червоні прапори і транспаранти, на яких були написані гасла про радянсько-угорську дружбу, але з вимогами про включення Імре Надя до складу уряду та іншими наведеними вище вимогами. Петера Вереш, голова Спілки письменників, прочитав натовпу маніфест, а студенти зачитали своє проголошення, а потім натовп скандував заборонену «Національну пісню» в якій говориться: «ми більше не будемо залишатися рабами». Хтось у натовпі зняв офіційний угорський прапор з установи і вирвав з середини комуністичний герб — так з'явився прапор революції. Згодом більшість з натовпу перейшла мостом через Дунай, щоб приєднатися до демонстрантів, зібраних навколо парламенту.

На площах Будапешта Ясаі, Марі, П'ятнадцятого березня, на вулицях Кошута і Ракоці до демонстрантів приєднувалися радикальніше налаштовані групи. Вони вимагали відновлення старої угорської національної емблеми, старого угорського національного свята замість дня звільнення від фашизму, скасування військового навчання та уроків російської мови. Крім цього були висунуті вимоги проведення вільних виборів і виводу радянських військ з Угорщини.

О восьмій годині вечора Ерне Гере по радіо різко засудив демонстрантів.

У відповідь на це велика група демонстрантів спробувала зайняти будинок радіо з вимогою передати в ефір програмні вимоги демонстрантів. Ця спроба призвела до зіткнення з підрозділами угорської держбезпеки, в ході якого після 9 години вечора з'явилися перші вбиті та поранені. Група повстанців проникна на територію казарми Кіліана, де розташовувалися три будівельних батальйони, і захопила їхню зброю. Багато будбатовців самі приєдналися до повстанців.

Запеклий бій у будинку радіо і навколо нього тривав усю ніч. Потім начальник Головного управління поліції Будапешта підполковник Шандор Копачі розпорядився у повстанців не стріляти, в їхні дії не втручатися. Він беззастережно виконав вимоги зібраного перед управлінням натовпу про звільнення ув'язнених і зняття червоних зірок з фасаду будівлі.

Об 11-ій вечора на підставі рішення Президії ЦК КПРС начальник генштабу збройних сил СРСР маршал Соколовський наказав командиру так званого Особливого корпусу радянських військ почати висування в Будапешт для надання допомоги угорським військам «у відновленні порядку і створенні умов для мирної творчої праці». З'єднання та частини Особливого корпусу прибули в Будапешт до 6-ої години ранку і вступили в бої з повстанцями.

Вночі на 23 жовтня 1956 року керівництвом УПТ було прийнято рішення призначити прем'єр-міністром Імре Надя. Імре Надя нерідко звинувачували в тому, що формальне прохання до радянських військ надати допомогу в придушення повстання було послане не без його участі. Його прихильники стверджують, що це рішення було прийняте за його спиною Гере та колишнім прем'єр-міністром Хегедюшем, а сам Надь був противником залучення радянських військ.

За джерелами з обох боків, вночі Хрущов запитав по телефону Гере, чи дає він добро на введення військ в Будапешт. Гере промовчав. Війська ввели 24 жовтня о 2 години ночі, не чекаючи офіційного запрошення угорської сторони, його потім оформили заднім числом.[6]

24 жовтня[ред.ред. код]

У ніч на 24 жовтня в Будапешт були введені близько 6000 військовослужбовців радянської армії, 290 танків, 120 БТР, 156 гармат. Увечері до них приєдналися частини 3-го стрілецького корпусу Угорської Народної Армії.

В Будапешт прибули члени Президії ЦК КПРС А. І. Мікоян і М. А. Суслов, голова КДБ І. А. Сєров, заступник начальника Генштабу генерал армії М. С. Малінін.

25 жовтня[ред.ред. код]

Вранці до міста підійшла 33-я Гвардійська мехдівізія, ввечері — 128-а гвардійська стрілецька дивізія, влившись в Особливий корпус. У цей час під час мітингу біля будинку парламенту стався інцидент: з верхніх поверхів був відкритий вогонь, в результаті чого загинув радянський офіцер і спалено танк. У відповідь на це радянські війська відкрили вогонь по маніфестантах, у результаті з обох сторін було вбито 61 чоловік і 284 було поранено.[7]

28 жовтня[ред.ред. код]

Імре Надь виступив по радіо і заявив, що «уряд засуджує погляди, згідно з якими народний рух розглядається як контрреволюція». Уряд оголосив про припинення вогню та про початок переговорів з СРСР про виведення радянських військ з Угорщини.[8]

В Москві на засіданні президії ЦК КПРС маршал Жуков запропонував утриматися від придушення вогнища опору в казармах «Кіліан» і в кінотеатрі «Корвін», розташованих в житлових кварталах. Інша думка була у Ворошилова, Молотова і Булганіна. Вони звинуватили Мікояна і Суслова в поступливості.

30 жовтня[ред.ред. код]

Вранці всі радянські війська були виведені в місця дислокації. Радянським військовослужбовцям наказом від 30 жовтня було заборонено відкривати у відповідь вогонь, «піддаватися на провокації» і виходити за розташування частини. Бойові дії практично припинилися і багато хто з угорців вважав, що радянські військові підрозділи мали залишити Угорщину.

Деякі в'язниці, пов'язані з репресивною ÁVH, були захоплені повсталими. Охорона опору практично не чинила і частково розбіглася. З в'язниць було випущено більше восьми тисяч політв'язнів, в першу чергу кардинала Міндсенті.[9]

Гвардійці генерала Бели Кірая і загони Дудаша стратили 37 комуністів, співробітників держбезпеки та угорських військових, які відмовилися їм підкоритися[10]. В Будапешті повстанці атакували будинок міському партії, після захоплення якого всіх його захисників розстріляли. Розгортання кримінальними елементами «білого терору» було використано Москвою як безпосередній привід для другої військової інтервенції.

Загалом з перемир'ям масовим тиражем вийшли газети і відновила свою роботу низка організацій. На місцях профспілками почали створюватися робочі і місцеві ради, не підкоряються владі і не контрольовані УПТ. УПТ розпалася, а замість неї була створена Угорська соціалістична робітнича партія (УСРП) на чолі з Яношем Кадаром. Уряд Імре Надя прийняв рішення про відновлення в Угорщині багатопартійної системи. Було оголошено про можливість проведення вільних виборів.

На засіданні президії ЦК КПРС Хрущов вніс пропозицію про виведення радянських військ з країн «народної демократії». Його підтримали Шепілов, Сабуров і Жуков. Жуков казав, якщо буде потрібно, то слід вивести війська з Угорщини, а от війська в НДР і Польщі це питання серйозніше.

31 жовтня[ред.ред. код]

В цей день[Джерело?] далеко від Угорщини єгипетський президент Насер націоналізував Суецький канал без компенсації збитків Англії і Франції, за 13 років до того, як відповідно до умов концесії канал мав цілком відійти до Єгипту. Англійські та французькі війська почали бойові дії проти Єгипту. Після того, як про це повідомили Хрущова, він заявив на засіданні політбюро

« Перевірити оцінку. Війська не виводити з Угорщини і Будапешта і проявити ініціативу в наведенні порядку в Угорщині. Якщо ми підемо з Угорщини, це збодрить американських, англійських та французьких імперіалістів. Вони зрозуміють як нашу слабкість і будуть наступати.  »

Під приводом передислокації радянських військ до Угорщини почали вводяться нові військові з'єднання з території СРСР.

1 листопада[ред.ред. код]

У першій половині дня 1 листопада, Надь взяв на себе пряму відповідальність за іноземні справи. Він сказав Андропову, що отримав достовірну інформацію про вступ нових радянських військових підрозділів в Угорщину і це є порушенням Варшавського договору. Відповідь була «Це якесь непорозуміння». Пізніше в той же день радянський посол заявив, що радянські війська перетнули кордон лише для захисту російського цивільного населення в Угорщині.[11] Угорський уряд прийняв рішення про розрив з організацією Варшавського договору і Надь проінформував Генерального Секретаря ООН про нейтралітет країни.

В той час Янош Кадар закликав угорський народ підтримати зусилля уряду щодо консолідації суспільства. У своїй програмній промові він заявив, що УСРП захищатиме справу демократії і соціалізму але з урахуванням особливостей країни.

Загони повстанців вирішили об'єднатись у Національну гвардію. Зберігаючи свою самобутність вони вирішили, що членами її будуть тільки угорці і матимуть дозвіл на носіння зброї. Були здійснені заходи із захисту Будапешта на випадок «можливого зовнішнього нападу». Збройні загони почали патрулювали вулиці і найважливіші об'єкти. Бела Кіраї очолив революційний комітет оборони. Чисельність особового складу угорських частин у Будапешті досягла 50 тисяч і 15 тисяч входило до озброєних загонів національної гвардії. У повстанців було до 100 танків.

2 листопада[ред.ред. код]

Уряд закликав членів ÁVH відзвітувати до прокуратури для відбору в нові органи поліції.

Тим часом радянське агентство новин ТАРС передрукувало з австрійської комуністичної газети «Oesterreichische Volksstimme» статтю про то як ескадрильні літаків під прикриттям Червоного Хреста постійно перевозять з австрійських аеродромів до Будапешту сотні угорських солдатів з заходу, у тому числі колишніх офіцерів довоєнної армії Угорщини і сотні угорських солдатів і офіцерів, які служили в гітлерівській армії. Комісія ООН 1957 року з проблем Угорщини і майбутні історики не змогли знайти цьому підтвердження.[12]

3 листопада[ред.ред. код]

Велика кількість колишніх співробітників ÁVH звітувала до прокуратури. Австрійський уряд опротестував у ноті заяву ТАРС.

Створений коаліційний уряд з представників УСРП, Незалежної партії сільських землевласників, Національної селянської партії і відтвореної соціал-демократичної партії. Було оголошено про можливість проведення вільних виборів. Кілька комуністів були звільнені з постів, деякі з них були вигнані зі своїх кабінетів співробітниками міністерств. По три міністерства було виділено комуністам, соціал-демократам і сільським землевласникам, і два селянській партії. Імре Надь став головою тимчасового уряду. Пал Малетер став міністром оборони.

4 листопада[ред.ред. код]

Рано вранці 4 листопада розпочалося введення в Будапешт нових радянських військових частин під спільним командуванням маршала Жукова (з Москви) і маршала Конєва (на місці). Почалася операція «Вихор», за якої вже 4 листопада були захоплені основні об'єкти в Будапешті, і члени уряду Імре Надя сховалися в югославському посольстві. Однак загони угорської національної гвардії та окремі армійські підрозділи на боці повстанців продовжували чинити опір радянським військам.[13] По радіо було передано звернення Імре Надя до угорського народу та світової громадськості від імені «законного демократичного уряду Угорщини»

Радянські війська наносили тяжкі артилерійські удари й проводили наступальні «зачистки» силами піхоти за підтримки танків. Основними центрами опору стали робочі передмістя Будапешта, де місцеві ради зуміли очолити більш-менш організований опір. Не дивно, що саме ці райони міста піддалися найважчим масованим артобстрілам.

На 12 годину в Будапешті в південно-східній частині міста залишилося одне місце опору повстанців — у районі кінотеатру «Корвін». Радянські війська пред'явили ультиматум про капітуляцію, і, після відмови повстанців здатися, війська розпочали штурм.

Основні гарнізони угорських військ були заблоковані. Багато хто з них склав зброю без серйозного опору. Радянські війська почали повертати до командування угорських офіцерів, знятих повстанцями, а офіцерів, призначених замість знятих, заарештовувати.

Радянськими військами були зайняті угорські аеродроми і перекриті всі дороги на австро-угорському кордоні[14].

Кінець[ред.ред. код]

До 10 листопада робочі ради та студентські групи звернулися до радянського командування з пропозицією про припинення вогню. Збройний опір припинився. Прем'єр-міністра Імре Надя та 12 членів його уряду 22 листопада 1956 року обманним шляхом виманили з посольства Югославії, де вони сховалися. Їх під вартою відпровадили на територію Румунії, місто Снагов. Після 10 листопада ще до середини грудня робочі ради продовжували свою роботу, нерідко виходячи на прямі переговори з командуванням радянських частин. Проте до 19 грудня 1956 року органами державної безпеки робочі ради були розсіяні, а їхні лідери заарештовані. За даними статистики за період з 23 жовтня по 31 грудня 1956 року в зв'язку з повстанням і бойовими діями з обох сторін загинуло 2652 угорських громадянина і було поранено 19 226. Втрати радянської армії, за офіційними даними, склали 669 убитих, 51 безслідно зниклих, 1540 — поранених.

Наслідки та подальші події[ред.ред. код]

Імре Надь з іншими були повернуті в Угорщину і над ними відбувся секретний суд. Надь і колишній міністр оборони Пал Малетер були засуджені до смертної кари за звинуваченням у державній зраді. Імре Надь був повішений 16 червня 1958 року. Всього судами було страчено, за окремими оцінками, близько 350 чоловік[15]. Близько 26 тис. чоловік піддалося судовому переслідуванню з яких 13 тис. було засуджено до різних термінів ув'язнення.

Маршал Георгій Жуков «за придушення угорського фашистського заколоту» отримав 4-ю зірку Героя Радянського Союзу, голова КДБ Іван Сєров в грудні 1956 — орден Кутузова 1-го ступеня.

Угорці в масовому порядку емігрували — країну покинуло майже 200 000 чоловік[16], для яких у Австрії довелося створити табори біженців в Трайскірхені і Граці.

За допомогою радянського уряду, головою угорського уряду був поставлений Янош Кадар. Масові арешти почалися наприкінці листопада. Почалася організація таборів для інтернованих, військові суди, вислання населення до України.

Жан-Поль Сартр, відвідавши Москву в 1957 році, сказав:

« Праві політики нічого іншого від СРСР і не чекали. А для нас [лівих] це великий розлад  »

.

Загальна амністія для учасників революції відбулася тільки у 1963 році. У листопаді 1956 року кардинал Міндсенті був наданий політичний притулок в посольстві Сполучених Штатів, де він проживав в протягом наступних 15 років, відмовляючись залишати Угорщину, поки уряд не скасує засудження за зраду. З-за поганого стану здоров'я і на запит Ватикану він покинув посольство і переїхав в Австрію лише в вересні 1971 року[17].


16 червня 1989 року у Будапешті відбулося перепоховання Імре Надя і його соратників. У липні 1989 року їх було реабілітовано Верховним Судом Угорщини. З 9 червня 2008 року протягом тижня «Архівом Вільного суспільства» та «Інститутом революції 1956 року» було проведено публічне прослуховування записів концептуального суду 50-річної давності.

2 травня 1990 року Державні збори Угорщини ухвалили закон «Про значення жовтневої революції 1956 року в боротьбі за свободу». День 23 жовтня було оголошено національним святом Угорщини.

В листопаді 1992 року президент Росії Борис Єльцин передав угорському урядові секретні документи, які потім у 1993 році були видані в Будапешті. Борис Єльцин офіційно вибачився перед угорським народом за радянську інтервенцію у виступі перед депутатами Державних зборів Угорщини.

13 травня 2014 року у Будапешті суд визнав винним у воєнних злочинах колишнього високопоставленого діяча Комуністичної партії Угорщини, 92-річного Белу Біску. Він також брав участь у придушенні антирадянського повстання в 1956 році. З огляду на вік комуністичного воєнного злочинця, суд покарав його лише 5.5 роками ув'язнення за участь у розстрілах мирних жителів під час радянсько-угорського придушення повстання в грудні 1956-го. Бела Біску займав пост міністра внутрішніх справ Угорщини з 1956 по 1961 рік[18]. Біску також визнано винним в інших правопорушеннях, у тому числі в запереченні злочинів, вчинених комуністичним режимом.[19]

Монумент пам'яті події 1956 року біля парламентського будинку в Будапешті

Українці в Угорській революції[ред.ред. код]

Українці були з двох боків революції. Багато українців були призвані до лав радянської армії і служили в дивізіях, що окупували Угорщину.

3 колишніх членів Української Повстанської Армії в еміграції було створено кілька батальйонів добровольців, які відправились до Будапешту і взяли участь у боях проти радянських окупаційних військ. Вони обороняли мости через Дунай, які об'єднують дві частини угорської столиці — Буду і Пешт. Більшість з них загинула[20].

Джерела[ред.ред. код]

Прапор 1956 року над меморіалом жертвам угорської революції неподалік від угорського парламенту


Посилання[ред.ред. код]

  1. а б Чекмарев Владимир Альбертович Будапешт 1956(рос.)
  2. UN General Assembly Special Committee on the Problem of Hungary (1957) Chapter IV. E (Logistical deployment of new Soviet troops), para 181 (p. 56)PDF (1.47 MiB)(англ.)
  3. Дж. Д. Дуглас і Філіп Комфорт (1992). Хто є хто в християнської історії -Douglas, J. D. and Philip Comfort (eds.) (1992). Who's Who in Christian History, ст. 478. Tyndale House: Carol Stream, Illinois. ISBN 0-8423-1014-2
  4. З телеграми Ю. В. Андропова в МЗС СРСР про бесіду з Е. Гере про наростання суспільно-політичної кризи в Угорщині 9 липня 1956 р.(рос.)
  5. Телеграма А. І. Мікояна з Будапешта в ЦК КПРС про проведення наради в Політбюро ЦР УПТ та план заходів щодо нормалізації обстановки в партії, включаючи відставку М. Ракоші 14 липня 1956 року(рос.)
  6. Чому Хрущов ввів війська до Угорщини? (рос.)
  7. "Радянський Союз і угорська криза 1956 року. Москва, РОССПЕН, 1998, ISBN 5-86004-179 — 9, стор 325 (рос.)
  8. "Радянський Союз і угорська криза 1956 року. Москва, РОССПЕН, 1998, ISBN 5-86004-179-9, стор 441–443 (рос.)
  9. Відео: Повстання в Угорщині, Читає: Вальтер Кронкайт, продюсер: CBS (1956) — Сховище 306, аудіовізуальні матеріали, пов'язані з угорською революцію 1956 року(англ.)
  10. Радянський Союз і угорська криза 1956 року. Москва, РОССПЕН, 1998, ISBN 5-86004-179-9, стор 560 (рос.)
  11. UN General Assembly Special Committee on the Problem of Hungary (1957) Chapter II. A brief history of the Hungarian uprising H. Declaration of neutrality 74.(англ.)
  12. UN General Assembly Special Committee on the Problem of Hungary (1957) Reaction in the saddle 133(англ.).
  13. Джоанна Гранвіл (Перший Домино) The First Domino: International Decision Making During the Hungarian Crisis of 1956, Texas A & M University Press, 2004. ISBN 1585442984.
  14. Інформація Міністерства оборони СРСР до ЦК КПРС про становище в Угорщині за станом на 12.00 4 листопада 1956 року (рос.)
  15. COLD WAR Chat: Geza Jeszensky Hungarian Ambassador (англ.)
  16. Cseresnyés, Ferenc (Summer 1999). «The'56 Exodus to Austria». The Hungarian Quarterly XL (154) (Society of the Hungarian Quarterly). с. pp. 86–101. Процитовано 2006-10-09.  (англ.)
  17. «End of a Private Cold War». Time Magazine. 1971-10-11. Процитовано 2006-09-03. (англ.)
  18. Екс-командувача МВС Угорщини засудили за придушення антирадянського повстання і розстріли
  19. (англ.) Hungary 1956 revolt: Bela Biszku jailed for war crimes
  20. Юрій Киричук. Історія УПА Тернопіль, 1991

Бібліографія[ред.ред. код]