Україна (назва)
Украї́на або Вкраї́на (давньорус. Оукранnа, Въкранna; лат. Vkraina) — топонім у Східній Європі. Вперше згадується в Київському літописі під 1187 роком.[1] Пов'язана зі словом «україна», що в літературних і історичних пам'ятках 12 — 15 століття імовірно означало свою землю, рідний край, батьківщина. Аналогом є німецьке слово Inland (Вкраїна), яке означає внутрішня, своя земля. З 19 століття назва території обабіч Дніпра, між Доном і Сяном, та Прип'яттю і Чорним морем, заселена переважно українцями.
Зміст |
[ред.] Короткі відомості
У багатьох країнах (не тільки слов'янських) використовується поділ назв Мала і Велика. Є Мала Польща, — це споконвічно польські землі, є Мала Русь, — це споконвічно Руські землі. Велика Польща — це Річ Посполита із колоніями, Велика Русь — це Русь із завойованими землями, Велика Британія — це Мала Британія зі своїми колоніями. Сербська Кра́їна — це споконвічно сербські землі. А Вкра́їна (Укра́їна, Укра́йна) — це споконвічно руські землі (внутрішні землі), тобто те саме, що Мала Русь. Все інше — це приєднані землі.[Джерело?] Термін Вкраїна використовувався, аби протиставити Русь споконвічну Русі розбудованій. В даному випадку столиця опинилась на загарбаних землях, перейняла їх культуру і мову (князь Андрій Боголюбський багато років домагався того, аби митрополичий престол був перенесений з Києва до Влади́мира). Нові землі перехопили і назву Русь, що змусило корінних русів користуватись назвою Вкраїна. Слід зауважити, що не можна тлумачити букву «У» як «біля», що намагаються робити російські дослідники. Такий підхід конфліктує із семантикою української мови (а також — білоруської, польської, чеської), в якій «У» тлумачиться тільки як «в», «у середині».
За деякими версіями слово означає кордон, пограниччя, пограничну країну (індоєвропейський корінь — (s)krei 'відокремлювати, різати'). Водночас ця остання версія (яка активно підтримується рядом сучасних російських вчених і політиків) досить сумнівна, оскільки «витісняє» Київ (визнаний центр «руських земель») і його землі на якусь уявну «границю», «пограниччя». До того ж, кожен народ відчуває себе центром Всесвіту й не може позиціонувати себе відносно якоїсь іншої землі, а тільки інші відносно себе. Для багатьох народів річка, що тече поруч — це просто Річка, море — просто Море, земля — це Земля, а власна країна — просто Країна (стан, штат, ланд — у кожній мові своя назва). В нашому випадку — Вкраїна. Аналогом є німецьке слово Inland (Вкраїна), яке означає внутрішня земля внутрішня, своя земля, свій край. Антонімом є німецьке слово Ausland (Чужокрай), яке означає зовнішня, чужа земля, чужий край, закордон, іноземний. Український дослідник Віталій Мосейчук також доводить санскритське походження слова «Україна» («ук» + «райя»), що означає «розумне царство»[2].
[ред.] «Україна» у літописах
Київський літопис 1187 (за Іпатіївським списком), оповідаючи про смерть переяславського князь Володимира Глібовича, під час походу на половців, каже що «за ним же Україна багато потужила»:[3]
| « | ѡ нем же Оукраина много постона.[1] | » |
У тому ж літописі за 1189 рік згадується, що князь Ростислав Берладник приїхав до «України Галицької» (на означення подністрянського Пониззя):[3]
| « | И еха и Смоленьска въ борзѣ и приѣхавшю же емоу ко Оукраинѣ Галичькои.[1] | » |
У Галицько-Волинському літописі, під 1213, записано, що князь Данило «забрав Берестій, і Угровськ, і Верещин, і Столп'є, і Комов, і всю Україну»:[4]
| « | и приӕ Берестии . и Оугровескъ . и Верещинъ . и Ст҃олпъ Комовъ . и всю Оукраиноу .[5] | » |
Існують різні трактування слова «Україна» у цих літописах. Так, історик Олександр Палій вважає, що слово було простим синонімом слів «князівство», «земля».[6] Натомість Іван Огієнко висловив ширші міркування з цього приводу у своїй праці «Історія української літературної мови». Про перший вжиток слова «україна» у Київському літописі він пише так:
«В якому саме значенні вжито тут слово Україна, трудно сказати, — може, так названо граничну Переяславську землю; але не виключено, що тут це назва й ширша — й землі Київської. Взагалі в давнину слово „україна“ визначало якусь землю, сторону, край. Другу згадку про Україну цей же Літопис подає під 1213 роком, розповідаючи, що князь Данило „прия Берестий, і Угровеск, і Верещин, і Столпє, Комов і всю Україну“. Тут Україна визначає певне окреслений край. Зазначу ще, що церковнослов'янське „пріиде в предѣль (грецьке ὅρια = краї) іудейскія“ Пересопницька Євангелія 1556 р. перекладає: „пришол в україни иудейския“.»[7]
[ред.] «Україна» за часів Речі Посполитої
Це значення слово україна зберігає також у 15 — 16 ст. (і навіть пізніше). Документи кажуть про «Україну подільську», «Україну брацлавську», «Україну київську». «Dyaryusz sejmowy» 1585 називає Поділля «Ukraina Podolska». З розвитком Козаччини в 16 ст. назва україна стає географічною назвою козацької території, яка охоплювала широкі простори Наддніпрянщини — Правобережної й Лівобережної, де в адміністративній системі Речі Посполитої було розташоване воєводство Київське. У такому значенні термін україна вживається в писаннях київського католицького єпископа Й. Верещинського (кін. 16 ст.), в діяріюшах С. Бєльського 1609 й Ш. Окольського 1638, в листах гетьмана П. Сагайдачного, єпископа (згодом митр.) І. Копинського та ін. Сагайдачний у листі до короля Жиґмонта III 15 лютого 1622 писав про «Україну, власну, предковічну отчизну нашу», «городи українські», «народ український» тощо. І. Колимський у листі до патріарха московського Філарета з 4 грудня 1622 (з Мгарського монастиря) скаржився, що «все зде на Украине, во пределе Киевском сотесняемся». Але поняття україна щораз далі поширюється за межі самого Київського воєводства, зокрема на Лівобережжі, де в першій половині 17 ст. проходить процес посиленої української колонізації, яка захоплює також володіння Московської держави (Слобідська Україна).
[ред.] «Україна» за козацької доби
Особливого політичного значення назва «Україна» набирає в наслідок Хмельниччини. Хоч офіційна назва Козацько-Гетьманської Держави 17 — 18 ст. була «Військо Запорозьке», але її територія була «козацька земля», яка звичайно і в українській і в польській практиці — називалася Україною. Отож, назви Україна, український, український народ щораз частіше вживалися в політичному і культурному житті Гетьманщини. Зустрічаємо їх раз-у-раз в актах і документах Б. Хмельницького, І. Виговського, П. Дорошенка, І. Самойловича, І. Мазепи, П. Орлика. Старшина Дорошенко в листі до Запоріжжя 1671 писав про «всю Україну», «народ наш український», «українські міста» тощо. Про «отчизну Україну» згадував П. Полуботок у листі до В. Кочубея 1685. Антигетьман П. Іваненко (Петрик), укладаючи 1692 союзний договір з Кримським ханством, вчинив це «для одобрання од московское власти милое отчизни своее Украины», а в своїх універсалах і листах писав: «наша Україна». Цю назву залюбки вживав і в офіційних актах і в приватних листах екзильний гетьман П. Орлик. Обидва тексти (латинський і український) Бендерської конституції 1710 згадують «Ucraina», «in Ucrainam», «на Украйні», «Кіев и иные украинскіе городы». У договорі з Кримом 1711 Орлик титулується «dux Ucrainae». Не дивно, що ця назва тоді стала відомою й популярною в Західній Європі (завдяки також другому вид. «Description d'Ukrainie» Ґ. Л. де Боплана 1661). Після Андрусівської угоди 1667 й поділу України між Москвою й Польщею з'являються назви «сьогобічна» й «тогобічна» Україна, а для Лівобережжя ще «Малоросійська Україна».
Хоч назва «Україна» широко вживалася на Гетьманщині 17 — 18 вв. і поза її межами, вона не стала офіційною назвою Української держави, що нею й надалі залишилося «Військо Запорозьке» або, почасти під російським впливом, «Малоросія». З другого боку, поділ України поміж Москвою й Польщею, який тривав до кінця 18 ст. (а частково й пізніше) гальмував процес перетворення локальної назви Україна на загальнонаціональну назву території українського народу. Більше того, у процесі ліквідації Гетьманщини назва Україна немов би регресує до свого давнішого суто локального географічного значення. Ще в кінця 17 ст. вона вживалася щодо частики Гетьманщини: «Того-жъ року (1690) велика саранча била на Украіни и коло Стародуба, на Сѣвери»; «а инная тутъ, на Украінѣ, коло Нѣжина и Чернигова и на Сѣверѣ, коло Стародуба зазимовала» (Літопис Самовидця). Навіть у другій половині 18 ст. (1770-ті pp.) Україною називали на Стародубщині центральну частину Гетьманщини, від Чернігова й Ніжина до Прилуки, Лохвиці й Гадяча.
[ред.] XIX—XX століття
Щойно в 19 ст., з об'єднанням більшості українських земель і утворенням українського територіального масиву назва Україна поволі набирає значення української національної території. Починаючи з другої половини 19 ст., назва Україна вживається в українському громадянському й приватному житті, визначаючи всю територію українського народу й усуваючи всі інші назви (зокрема Малоросія), незалежно від їх походження й історичного вжитку.
Після проголошення Української Народної Республіки (універсали Центральної Ради III — 20 листопада 1917 і IV — 22 січня 1918), Української (Гетьманської) Держави (29 квітня 1918) і Західно-Української Народної Республіки (1 листопада 1918), назви Україна і український народ остаточно усталюються як офіційні назви Української держави та її народу. Офіційне прийняття назви Карпатська Україна (15 березня 1939) поклало край ваганням щодо властивої назви й цієї частини української землі.
Під радянською владою Україна мала назву Українська Соціалістична Радянська Республіка (декрет Українського радянською уряду з 6 січня 1919), а з 31 січня 1937 — Українська Радянська Соціалістична Республіка.
З проголошенням Незалежності 1991 року за українською державою була закріплена назва Україна.
[ред.] Див. також
- Історичні мапи України
- Крайна — область в Словенії
[ред.] Література
- С. Шелухін. Назва України. З картами. Відень 1921
- Dorošenko D. Die Namen «Rus», «Russland» und «Ukraine» in ihrer historischen und gegenwärtigen Bedeutung; Abhandlungen des Ukrainischen Wissenschaftlichen Institutes. Берлін 1931;
- Січинський В. Назва України. Територія України. Прага 1944, II вид. Авґсбурґ 1948;
- Borschak E. Rus, Mala Rossia, Ukraina — Hevue des Etudes Slaves, t. XXIV. Париж 1948; * * * Андрусяк М. Назва Україна. Чикаго 1951;
- Рудницький Я. Слово і назва «Україна». Вінніпеґ 1951;
- Serech Y. An Important Work in Ukrainian Onomastics. The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S. Vol. II, No. 4 (6). Нью-Йорк 1952
- Енциклопедія українознавства. У 10-х томах. / Головний редактор Володимир Кубійович. — Париж; Нью-Йорк: Молоде життя, 1954—1989.
[ред.] Примітки
- ↑ а б в Стлб. 653:8, 663:31–33. // ПСРЛ. — Т. 2. Ипатьевская летопись. — СПб., 1908. — Стлб. 652-673. — Ізборник.
- ↑ Українці не знають звідки походить назва України. Яка етимологія (походження) слів «Україна» та «українець»? Україна – це розумне царство зі санскриту!
- ↑ а б Літопис Руський. Роки 1185 — 1195. — Ізборник.
- ↑ Літопис Руський. Роки 1196 — 1223. — Ізборник.
- ↑ Стлб. 732:56–57. // ПСРЛ. — Т. 2. Ипатьевская летопись. — СПб., 1908. — Стлб. 715-736. — Ізборник.
- ↑ Олександр Палій. Влада пам'ятає про Сенегал, але забула про Україну — 18.04.2012.
- ↑ Іван Огієнко (Митрополит Іларіон). Історія української літературної мови — 2004. — С. 100—101.
