Україна (назва)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Карта «Європейської Татарії або Малої Татарії» італійця Джакомо Кантеллі (1684). Наддніпрянщина показана як «Україна або край запорозьких козаків (Vkraina o Paese de Cossachi di Zaporowa)». На схід від неї вказана «Україна або край донських козаків, залежних від Московії (Vkraina ouero Paese de Cossachi Tanaiti Soggetti al Moscouita)» .
Карта «Білої Русі або Московії» француза Юбера Жайо (1685). Наддіпрянщина показана як «Україна (Vkraina) або край козаків». На схід від неї, між Воронезьким (Worotin) і Рязанським (Rezan) князівствами, вказано «Окраіну» (Okraina), що відповідає землям донських козаків.
Kyivstar vkraina 1613 1.jpg
Карта Східної Європи італійця Вінченцо-Марія Коронеллі (1690). Правобержжя і Лівобережжя з Києвом позначені як VKRAINE ou PAYS DES COSAQUES (Україна або Країна козаків); Слово OKRAINA (Окраіна) вжито стосовно Задоння і Рязані — московського порубіжжя.
Карта Східної Європи француза Гійома Деліля (1723). Наддніпрянщина і Південна Білорусь позначені як PETTIE RUSSIE (Мала Русь). Ця назва пересікається в районі Наддніпрянщини з іншою, що простягається до Слобожанщини: UKRAINE OU PAYS DES COSAQUES (Україна або Країна козаків)
Карта Східної Європи німця Матіуса Зойттера (1730). Словом UCRANIA (Україна) позначено Надніпрящину. Довкола неї розташовано топоніми VOLHINIA (Волинь), PODOLIA (Поділля) і SEVERIA (Сіверщина). На схід від них, в районі Рязані знаходиться OGRANIA (Огранія)

Украї́на або Вкраї́на[1] (давньорус. Оукранnа, Въкранna; лат. Vkraina) — топонім у Східній Європі. Вперше згадується в Київському літописі під 1187 роком, у зв'язку із смертю переяславського князя Володимира Глібовича[2] З 19 століття назва території обабіч Дніпра, між Доном і Сяном, та Прип'яттю і Чорним морем, заселена переважно українцями.

Існують дві найпоширеніші версії походження назви України. Згідно з першою, поширеною в російській та пізніше в радянській історіографії, так називали «пограничну територію» (М. Грушевський, О. О. Потебня, Ю. О. Карпенко, В. А. Ніконов, П. П. Толочко), за другою, що набула поширення у сучасний час — означає «рідний край, країна, земля» (Шевченко Ф. П.[3], В. Г. Скляренко[4][5], М. Г. Андрусяк, В. М. Русанівський, Г. П. Півторак[6])[7][8].

«Україна» у літописах[ред.ред. код]

«Літопис Руський» XII ст. згадує назви «Україна», «Вкраїна», «Вкраїниця», «україняни» локалізовані[1]:

Київський літопис 1187 (за Іпатіївським списком), оповідаючи про смерть переяславського князь Володимира Глібовича, під час походу на половців, каже що «за ним же Україна багато потужила»:[9]

« ѡ нем же Оукраина много постона.[2]  »

У тому ж літописі за 1189 рік згадується, що князь Ростислав Берладник приїхав до «України Галицької» (на означення подністрянського Пониззя):[9]

« И еха и Смоленьска въ борзѣ и приѣхавшю же емоу ко Оукраинѣ Галичькои.[2]  »

У Галицько-Волинському літописі, під 1213, записано, що князь Данило «забрав Берестій, і Угровськ, і Верещин, і Столп'є, і Комов, і всю Україну»:[10]

« и приӕ Берестии . и Оугровескъ . и Верещинъ . и Ст҃олпъ Комовъ . и всю Оукраиноу .[11]  »
Уривок із Пересопницького Євангелія (1556) в якому зустрічається слово «україна»: «пришол в україни иудейския»

Існують різні трактування слова «Україна» у цих літописах. Так, історик Олександр Палій вважає, що слово було простим синонімом слів «князівство», «земля».[12] Натомість Іван Огієнко висловив ширші міркування з цього приводу у своїй праці «Історія української літературної мови». Про перший вжиток слова «україна» у Київському літописі він пише так:

«В якому саме значенні вжито тут слово Україна, трудно сказати, — може, так названо граничну Переяславську землю; але не виключено, що тут це назва й ширша — й землі Київської. Взагалі в давнину слово „україна“ визначало якусь землю, сторону, край. Другу згадку про Україну цей же Літопис подає під 1213 роком, розповідаючи, що князь Данило „прия Берестий, і Угровеск, і Верещин, і Столпє, Комов і всю Україну“. Тут Україна визначає певне окреслений край. Зазначу ще, що церковнослов'янське „пріиде в предѣль (грецьке ὅρια = краї) іудейскія“ Пересопницька Євангелія 1556 р. перекладає: „пришол в україни иудейския“.»[13]

Канадський історик Орест Субтельний висловив чіткішу думку з цього приводу:

«Слово „Україна“ вперше з'являється в літописах у 1187 р. і спочатку вживається як географічне позначення Київського порубіжжя.»[14]

Віталій Скляренко однак наголошує, що не можна тлумачити букву «У» в слові Україна як «біля». Такий підхід конфліктує із семантикою української мови (а також — білоруської, польської, чеської), в якій «У» тлумачиться тільки як «в», «у середині».[4][5]

«Україна» за часів Речі Посполитої[ред.ред. код]

Це значення слово україна зберігає також у 15 — 16 ст. (і навіть пізніше). Документи кажуть про «Україну подільську», «Україну брацлавську», «Україну київську». «Dyaryusz sejmowy» 1585 називає Поділля «Ukraina Podolska». З розвитком Козаччини в 16 ст. назва україна стає географічною назвою козацької території, яка охоплювала широкі простори Наддніпрянщини — Правобережної й Лівобережної, де в адміністративній системі Речі Посполитої було розташоване воєводство Київське. У такому значенні термін україна вживається в писаннях київського католицького єпископа Й. Верещинського (кін. 16 ст.), в діяріюшах С. Бєльського 1609 й Ш. Окольського 1638, в листах гетьмана П. Сагайдачного, єпископа (згодом митр.) І. Копинського та ін. Сагайдачний у листі до короля Жиґмонта III 15 лютого 1622 писав про «Україну, власну, предковічну отчизну нашу», «городи українські», «народ український» тощо. І. Колимський у листі до патріарха московського Філарета з 4 грудня 1622 (з Мгарського монастиря) скаржився, що «все зде на Украине, во пределе Киевском сотесняемся». Але поняття україна щораз далі поширюється за межі самого Київського воєводства, зокрема на Лівобережжі, де в першій половині 17 ст. проходить процес посиленої української колонізації, яка захоплює також володіння Московської держави (Слобідська Україна).

«Україна» за козацької доби[ред.ред. код]

Особливого політичного значення назва «Україна» набирає в наслідок Хмельниччини. Хоч офіційна назва Козацько-Гетьманської Держави 17 — 18 ст. була «Військо Запорозьке», але її територія була «козацька земля», яка звичайно і в українській і в польській практиці — називалася Україною. Отож, назви Україна, український, український народ щораз частіше вживалися в політичному і культурному житті Гетьманщини. Зустрічаємо їх раз-у-раз в актах і документах Б. Хмельницького, І. Виговського, П. Дорошенка, І. Самойловича, І. Мазепи, П. Орлика. Старшина Дорошенко в листі до Запоріжжя 1671 писав про «всю Україну», «народ наш український», «українські міста» тощо. Про «отчизну Україну» згадував П. Полуботок у листі до В. Кочубея 1685. Антигетьман П. Іваненко (Петрик), укладаючи 1692 союзний договір з Кримським ханством, вчинив це «для одобрання од московское власти милое отчизни своее Украины», а в своїх універсалах і листах писав: «наша Україна». Цю назву залюбки вживав і в офіційних актах і в приватних листах екзильний гетьман П. Орлик. Обидва тексти (латинський і український) Бендерської конституції 1710 згадують «Ucraina», «in Ucrainam», «в Украйні», «Кіев и иные украинскіе городы». У договорі з Кримом 1711 Орлик титулується «dux Ucrainae». Не дивно, що ця назва тоді стала відомою й популярною в Західній Європі (завдяки також другому вид. «Description d'Ukrainie» Ґ. Л. де Боплана 1661). Після Андрусівської угоди 1667 й поділу України між Москвою й Польщею з'являються назви «сьогобічна» й «тогобічна» Україна, а для Лівобережжя ще «Малоросійська Україна».

Хоч назва «Україна» широко вживалася на Гетьманщині 17 — 18 вв. і поза її межами, вона не стала офіційною назвою Української держави, що нею й надалі залишилося «Військо Запорозьке» або, почасти під російським впливом, «Малоросія». З другого боку, поділ України поміж Москвою й Польщею, який тривав до кінця 18 ст. (а частково й пізніше) гальмував процес перетворення локальної назви Україна на загальнонаціональну назву території українського народу. Більше того, у процесі ліквідації Гетьманщини назва Україна немов би регресує до свого давнішого суто локального географічного значення. Ще в кінця 17 ст. вона вживалася щодо частики Гетьманщини: «Того-жъ року (1690) велика саранча била на Украіни и коло Стародуба, на Сѣвери»; «а инная тутъ, на Украінѣ, коло Нѣжина и Чернигова и на Сѣверѣ, коло Стародуба зазимовала» (Літопис Самовидця). Навіть у другій половині 18 ст. (1770-ті pp.) Україною називали на Стародубщині центральну частину Гетьманщини, від Чернігова й Ніжина до Прилуки, Лохвиці й Гадяча.

XIX–XX століття[ред.ред. код]

Щойно в 19 ст., з об'єднанням більшості українських земель і утворенням українського територіального масиву назва Україна поволі набирає значення української національної території. Починаючи з другої половини 19 ст., назва Україна вживається в українському громадянському й приватному житті, визначаючи всю територію українського народу й усуваючи всі інші назви (зокрема Малоросія), незалежно від їх походження й історичного вжитку.

Після проголошення Української Народної Республіки (універсали Центральної Ради III — 20 листопада 1917 і IV — 22 січня 1918), Української (Гетьманської) Держави (29 квітня 1918) і Західно-Української Народної Республіки (1 листопада 1918), назви Україна і український народ остаточно усталюються як офіційні назви Української держави та її народу. Офіційне прийняття назви Карпатська Україна (15 березня 1939) поклало край ваганням щодо властивої назви й цієї частини української землі.

Під радянською владою Україна мала назву Українська Соціалістична Радянська Республіка (декрет Українського радянською уряду з 6 січня 1919), а з 31 січня 1937 — Українська Радянська Соціалістична Республіка.

З проголошенням Незалежності 1991 року за українською державою була закріплена назва Україна.

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б в г д стор. 573, 426, 375, 432, 434, 347, 343, «Літопис Руський», м. Київ, вид. «Дніпро», 1989 р. — ISBN 5-308-00052-2 (укр.)
  2. а б в Стлб. 653:8, 663:31-33. // ПСРЛ. — Т. 2. Ипатьевская летопись. — СПб., 1908. — Стлб. 652–673. — Ізборник.
  3. Ф. Шевченко: термін «Україна», «Вкраїна» має передусім значення «край», «країна», а не «окраїна»: том 1, с. 189 в Історія Української РСР: У 8 т., 10 кн. — К., 1979.
  4. а б Скляренко В. Звідки походить назва Україна //Україна. — 1991. — No 1. — С. 20, 39.
  5. а б Скляренко В. Україна: походження назви // Вісник МАУ. — 1991. — No 1. — С. 66-72.
  6. Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов
  7. Янко М. Т. Топонімічний словник України: Словник-довідник. — Київ: Знання, 1998. — 432 с.
  8. Звідки пішла назва «Україна»/ Е. Острась // Київська старовина: Науковий історико-філологічний журнал. — 2006. — N1. — С. 56-63.
  9. а б Літопис Руський. Роки 1185–1195. — Ізборник.
  10. Літопис Руський. Роки 1196–1223. — Ізборник.
  11. Стлб. 732:56–57. // ПСРЛ. — Т. 2. Ипатьевская летопись. — СПб., 1908. — Стлб. 715-736. — Ізборник.
  12. Олександр Палій. Влада пам'ятає про Сенегал, але забула про Україну — 18.04.2012.
  13. Іван Огієнко (Митрополит Іларіон). Історія української літературної мови — 2004. — С. 100—101.
  14. Субтельний Орест. Україна: історія / Пер. з англ. Ю. І. Шевчука. — 2-е вид. — Київ: Либідь, 1992. — 512 с.

Джерела[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]