Українська Народна Республіка

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Українська Народна Республіка
1917 – 1920
Прапор Герб
Прапор Герб
Гімн
Ще не вмерла Україна
Розташування України
Столиця Київ
Кам'янець-Подільський (де-факто)
Вінниця (де-факто)
Жмеринка (де-факто)
Проскурів (де-факто)
Рівне (де-факто)
Мови Українська
Форма правління Республіка
Голова УЦР Михайло Грушевський
Голова Директорії УНР Володимир Винниченко
Симон Петлюра
Історичний період Перша світова війна
 - Заснування 7 листопада 1917
 - Незалежність 22 січня 1918
 - Переворот квітень 1918
 - Директорія листопад, 1918
 - Акт Злуки 22 січня, 1919
 - Більшовицька окупація лютий 1920
Валюта карбованець, гривня
Попередник
Наступник
Flag of Russia.svg Російська республіка
Flag of Ukraine.svg ЗУНР
Польська Республіка (1918—1939) Flag of Poland.svg
Чехословаччина Flag of Czechoslovakia.svg
Королівство Румунія Flag of Romania.svg
УСРР Flag of Ukrainian SSR (1919-1929).svg
РСФРР Flag of Russian SFSR (1918-1937).svg
БРСР Flag of Byelorussian SSR (1919-1927).svg
Україна Flag of Ukraine.svg

Украї́нська Наро́дна Респу́бліка (за тогочасним правописом: Українська Народня Республіка; УНР) — українська держава, що існувала в 19171920 роках на території Центральної, Східної та Південної України зі столицею в Києві. Постала на місці південно-західних губерній Російської імперії, заселених українцями. До квітня 1918 року очолювалася Центральною Радою на чолі з Михайлом Грушевським; після грудня 1918 року — Директорією.

Проголошена 7 листопада 1917 року, після більшовицького жовтневого перевороту, як автономна республіка у складі Російської республіки. 22 січня 1918 року, після українсько-більшовицької війни, проголошена незалежною державою.

До березня 1918 року користувалася міжнародною підтримкою Німецької імперії. Після поразки останньої в Першій світовій війні опинилася в міжнародній ізоляції. Проводила внутрішню політику, спираючись на соціалістичну популістичну ідеологію.

22 січня 1919 року об'єдналася із Західно-Українською Народною Республікою.

Ліквідована після поразки українських визвольних змагань 19171920 років. 1921 року територія республіки була анексована за результатами Ризького договору 1921 року між Польщею, з одного боку, та Радянською Росією і також, формально, її маріонеткою УРСР з другого.

Протягом 12 листопада 1920 — 22 серпня 1992 року Уряд республіки перебував у вигнанні, а потім саморозпустився через відновлення незалежності України[1].

Історія[ред.ред. код]

Події Першої світової війни послабили вплив режимів імперій на етнічних українців й в 1917–1920 роках повстало державне життя України зі столицею в Києві.

Автономія[ред.ред. код]

Початок революції[ред.ред. код]

Плакат 1917 р.: «Своїй хаті своя правда і сила, і воля»
Плакат 1917 р.: «Згинуть наші воріженьки як роса на сонці, запануєм і ми браття у своїй сторонці!..»

23 лютого (8 березня) 1917 року в Петрограді, столиці Російської імперії, спалахнула Лютнева революція. 2 (15) березня 1917 року Микола II зрікся престолу, а на місці імперії виникла Російська республіка. У країні встановилося двовладдя. З одного боку замість старого центрального уряду постав Тимчасовий уряд. Він виступав за продовження Першої світової війни, примат приватної власності і демократизацію Росії за західним зразком. З іншого боку у регіонах сформувалися Ради робітничих і солдатських депутатів. Вони вимагали припинення війни, ліквідацію приватної власності, передачі землі селянам, встановлення соціалістичного ладу.

Російська революція стала імпульсом для розвитку українського національного руху. 4 (17) березня 1917 року в Києві була створена Українська Центральна Рада (УЦР) — представницький орган політичних і громадських організацій міста. 7 (20) березня року було обрано її керівний склад на чолі з істориком Михайлом Грушевським. 19 березня (1 квітня) 1917 року в Києві пройшла 100-тисячна українська маніфестація, на якій було висунуто вимогу національно-територіальної автономії для України. Цю ідею підтримали з'їзди українських партій — Товариства українських поступовців (25 (12)  — 26 березня (13 квітня); майбутня Української партії соціалістів-федералістів), Української партії соціалістів-революціонерів (4 (17)  — 5 (18) квітня), Української соціал-демократичної робітничої партії (4 (17)  — 5 (18) квітня). Паралельно з цим, протягом березня — квітня, в регіонах України йшов процес формування Рад.

6 (19) квітня — 8 (21) квітня 1917 року в Києві відбувся Всеукраїнський національний конгрес, на якому Центральна рада була перетворена на головний представницький орган політичних і громадських організацій України. Конгрес постановив добиватися національно-територіальної автономії українців у складі федеративної та демократичної Росії. Центральна Рада була поповнена депутатами від різних регіонів і суспільних класів, і стала виконувати функції тимчасового українського парламенту.

У травні 1917 року була заснована Українська демократично-хліборобська партія, що стояла на позиціях негайного проголошення незалежності України.

І Універсал[ред.ред. код]

У травні Центральна Рада розпочала переговори з російським Тимчасовим урядом про визнання автономії України та визначення її кордонів. Проте українські вимоги були проігноровані. Через це 10 (23) червня 1917 року Центральна рада одноосібно прийняла І Універсал, який проголошував автономію України в складі Росії:

« ...Не одділяючись від всієї Росії, не розриваючи з державою Російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям. Хай порядок і лад на Вкраїні дають вибрані вселюдним, рівним, прямим і тайним голосуванням Всенародні Українські збори (Сойм). Всі закони, що повинні дати той лад тут у нас, на Вкраїні, мають право видавати тільки наші Українські збори...[2]  »

Універсал був оприлюднений на ІІ Всеукраїнському військовому з'їзді й здобув популярність Центральній раді. Остання сформувала 15 (28) червня 1917 року тимчасовий український уряд — Генеральний секретаріат, очолюваний Володимиром Винниченком. Він розпочав нові переговори з Тимчасовим урядом Росії щодо визнання самопроголошеної автономії.

ІІ Універсал[ред.ред. код]

17 серпня 1918:
   Українська автономія, визнана Росією.
Претензії Центральної Ради  Претензії Центральної Ради
   Межі проживання українців

3 (16) липня 1917 року, в результаті складних переговорів з російською владою, Українська Центральна Рада прийняла ІІ Універсал, який скасовував автономію України, відкладаючи її проголошення до скликання Всеросійських установчих зборів:

« Ми, Центральна рада, яка завжди стояла за те, щоб не одділяти Україну од Росії, щоб вкупі з усіма народами її прямувати до розвитку та добробуту всієї Росії і до єдності демократичних сил її... Вважаючи, що утворення краєвого органу Временного правительства на Україні забезпечує бажане наближення управління краєм до потреб місцевої людності в можливих до Учредительного зібрання межах, і визнаючи, що доля всіх народів Росії міцно зв’язана з загальними здобутками революції, ми рішуче ставимось проти замірів самовільного здійснення автономії України до Всеросійського Учредительного зібрання...[3]  »

Домовленості Центральної Ради з Тимчасовим урядом були розцінені частиною українського суспільства як зрада. 4 (17) липня 1917 року, з метою проголошення незалежності України відбувся збройний виступ українізованих військових частин — 2-го українського полку імені Павла Полуботка. Акція була придушена російськими військовиками на прохання керівництва Центральної Ради.

4 (17) серпня 1917 року Тимчасовий уряд Росії видав інструкцію українському Генеральному секретаріатові, якою визначав його своїм представником в Україні. Під нагляд Генерального секретаріату передавалися Київська, Полтавська, Подільська, Волинська губернії, а також частина Чернігівської губернії без Стародубщини.

8 (21) вересня 1917 — 15 (28) вересня 1917 року за ініціативи Центральної Ради в Києві пройшов З'їзд народів Росії, який схвалив курс Центральної Ради на створення національно-територіальної автономії для українців та інших національностей у складі федеративної Росії. Одночасно з цим в українських регіонах йшов процес формування червоної гвардії і більшовизації Рад. Під впливом більшовиків вони прийняли резолюції щодо негайної передачі влади Радам.

ІІІ Універсал[ред.ред. код]

25 жовтня (7 листопада) 1917 року в Петрограді стався переворот. Тимчасовий уряд Росії було повалено більшовиками на чолі з Володимиром Леніним. Вони сформували Раду народних комісарів Росії, що стала новим господарем країни. 26 жовтня (8 листопада) більшовики спробували захопити владу в Києві. В ході боїв між ними та прихильниками Тимчасового уряду, Українська Центральна Рада встановила свій контроль над містом. 7 (20) листопада 1917 року вона з власної ініціативи прийняла ІІІ Універсал, який проголошував заснування Української Народної Республіки як автономії в складі Російської держави:

« …Віднині Україна стає Українською Народною Республікою. Не відділяючись від Російської Республіки й зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб уся Російська Республіка стала Федерацією рівних і вільних народів. До Установчих Зборів України вся власть творити лад на наших землях, давати закони й правити належить нам, Українській Центральній Раді, й нашому правительству – Генеральному Секретаріатові України...[4]  »

До Української Народної Республіки входили території, населені переважно українцями: Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія без Криму[4]. Приєднання Курщини, Холмщини, Вороніжчини та інших територій з українським населенням мало вирішуватися шляхом переговорів[4]. Універсал проголошував широку програму соціальних реформ і містив обіцянку розпочати мирні переговори про вихід України з Першої світової війни.

12 (25) листопада 1917 року по всій Росії, включаючи Україну, пройшли вибори до Всеросійських установчих зборів. На загальних виборах перемогли есери і більшовики. В українських губерніях до 70% голосів отримали українські есери та національні партії.

Незалежність[ред.ред. код]

Перша українсько-радянська війна[ред.ред. код]

Плакат УНР: «Чужого не хочу, а свого не віддам!»

Проголошення Української Народної Республіки викликало невдоволення більшовицького уряду Росії в Петрограді — Ради народних комісарів. В ніч з 29 листопада (11 грудня) на 30 листопада (12 грудня) 1917 року більшовики спробували підняти повстання у Києві проти Центральної Ради, але зазнали поразки. Українізовані частини роззброїли їхні загони і вислали з України. У відповідь 4 (14) грудня 1917 року офіційний Петроград висунув українському уряду ультиматум, вимагаючи припинити роззброєння і, фактично, здати владу. Одночасно з цим більшовики відкрили в Києві Всеукраїнський з'їзд рад, на якому планували заволодіти Центральною Радою шляхом переобрання її складу і керівництва. Незважаючи на тиск, 6 (19) грудня делегати з'їзду висловили підтримку чинній Центральній Раді і її курсу, проголошений ІІІ Універсалом, а 7 (20) грудня сама Центральна Рада відхилила ультиматум. Плани більшовицького керівництва були зруйновані і воно розпочало відкриту агресію проти Української Народної Республіки.

9 (22) грудня 1917 року червоногвардійські загони під командуванням Володимира Антонова-Овсієнка, надіслані російським урядом, окупували український Харків. 11 (24) грудня року більшовики відкрили у завойованому місті альтернативний Всеукраїнський з'їзд рад, що проголосив утворення Радянської Української Народної Республіки зі столицею у Харкові як автономії радянської Росії. 17 (30) грудня 1917 року керівний орган цього утворення — Центральний виконавчий комітет на чолі з Юхимом Медведєвим — видав маніфест про скинення влади Центральної Ради, скасував заборону на вивіз українського хліба до Росії, встановлену українським урядом, і офіційно закликав Раду народних комісарів на допомогу. 25 грудня 1917 (7 січня 1918) року 30-тисячна російська більшовицька армія розпочала загальний наступ на Київ.

IV Універсал[ред.ред. код]

Докладніше: IV Універсал
Мапа УНР. 1918 рік, Харків.

Після окупації більшовиками Харкова, 11 (24) грудня 1917 року, український уряд звернувся до міжнародної спільноти з нотою, в якій заявив, що здійснюватиме міжнародні відносини незалежно від Росії. 28 грудня 1917 (10 січня 1918) року Українська делегація, очолювана Всеволодом Голубовичем, а згодом Олександром Севрюком, приєдналася до мирних переговорів у Брест-Литовську, що велися між країнами Четверного союзу та більшовиками. Українці домагалися закінчення Першої світової війни на українській ділянці фронту. Також обговорювалося питання про входження Галичини, Буковини, Закарпаття, Холмщини і Підляшшя до складу Української Народної Республіки, або утворення з цих земель національно-територіальної автономії у складі Австро-Угорщини.

Через ворожу політику російського керівництва щодо України, 9 (22) січня 1918 року Центральна рада прийняла IV Універсал. Він проголошував незалежність Української Народної Республіки від Росії і закликав українців на боротьбу з більшовиками:

« Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу...всіх громадян самостійної Української Народної Республіки кличемо непохитно стояти на сторожі добутої волі та прав нашого народу і всіма силами боронити свою долю від усіх ворогів селянсько-робітничої самостійної Республіки Української[5].  »

Берестейський мир[ред.ред. код]

Докладніше: Берестейський мир

27 січня 1918 (9 лютого 1918) року Українська Народна Республіка з одного боку, та Німецька імперія, Австро-Угорщина, Османська імперія і Болгарське царство з другого, уклали сепаратний Брест-Литовський мирний договір. Україна визнавалася незалежною державою в кордонах окресленими ІІІ Універсалом. Делегації Німеччини та Австро-Угорщини погодилися на приєднання до неї Холмщини і Підляшшя, а також утворення в Галичині, Буковині та Закарпатті окремого коронного краю. Країни Четверного союзу обіцяли надати уряду Української Народної Республіки військову допомогу у війні з російськими більшовиками за умови продовольчих поставок Німеччині та Австро-Угорщині: 60 млн пудів хліба, 2,75 млн пудів м'яса, 400 млн яєць й іншої сільськогосподарської продукції.

УНР за Брест-Литовським договором (лютий 1918):
   Межі УНР за договором
Спірні території  Спірні території
   Межі проживання українців
   Межі просування німців восени 1917
≡≡≡≡≡  Підляшшя, передане УНР
   Радянська Росія
   Донський крайовий уряд
   Кубанський крайовий уряд
   Кримсько-татарський уряд
   Австро-Угорська Імперія
   Польська регентська рада
   Румунське королівство
   Молдавська народна республіка
   Сербія

Реставрація[ред.ред. код]

  • 18.01.1919—21.01.1920 — Делегація УНР бере участь у Паризькій мирній конференції Антанти, яка вирішує майбутне спірних земель європейських держав, що програли у Першій світовій війні. УНР намагалась отримати міжнародне визнання, але це суперечило позиції Великобританії, що підтримувала ідею «єдиної та неподільної Росії», та Франції, що намагалася посилити Польщу за рахунок західноукраїнських земель для того, щоб припинити просування на Захід більшовизму. Певні побоювання західних держав були пов'язані з неспроможністю УНР організувати велику регулярну армію та поширенням соціалістичних ідей у стані керівництва. УНР не було офіційно визнано, натомість Польща отримала масштабну військову допомогу, яка частково була задіяна проти Української галицької армії.
  • 22.01.1919 — внаслідок договору між керівництво УНР та ЗУНР, юрисдикція УНР поширена також на західні українські землі колишньої Австро-Угорщини (Акт Злуки), хоча уряд ЗУНР (ЗОУНР) продовжував автономно існувати. Через декілька місяців потому внаслідок постійних конфліктів з Польщею, РРФСР, Румунією, а також білогвардійцями та махновцями, територія, що контролювалася УНР, становила невеликий район навколо Кам'янця-Подільского (трикутник смерті).
  • 23.1.1919 — розпочав роботу Трудовий конгрес України — вищий тимчасовий законодавчий орган Української Народної Республіки у період Директорії УНР.
  • 23.1.1919 — Трудовий конгрес України затвердив ухвалу Української Національної Ради ЗУНР та Універсал Директорії УНР про об'єднання УНР і ЗУНР в одну державу.
  • 28.1.1919 — делегати ТКУ схвалили текст резолюції про владу, внесеної Сергієм Бачинським (узгоджений з делегацією ЗО УНР, більшістю фракції УПСР та Селянської спілки) як проект тимчасової конституції України. В цьому документі оголошувалось про вимушене тимчасове припинення діяльності Конгресу через наступ російських військ на Київ. До наступної сесії Конгресу верховна влада і оборона держави доручались Директорії УНР, доповненої представником від Наддністрянської України (Галичини, Буковини і Закарпаття; до складу Директорії увійшов Президент УНРади ЗУНР Є.Петрушевич). Закони, видані Директорією УНР, мали затверджуватись найближчою сесією Трудового конгресу. Виконавча влада мала належати Раді народних міністрів, яка призначалася Директорією і була підзвітна Трудовому конгресу (на час перерви засідань Директорії УНР). Окремо в універсалі підкреслено потребу негайної всенародної боротьби за самостійну УНР проти інтервенції радянської Росії. ТКУ затвердив Універсал «До українського народу», ноту «До народів світу», в якій заявлено право українського народу бути представленим на Паризькій мирній конференції 1919-21, та протест проти російського більшовицького наступу на Україну, відозву до армії УНР.
  • Взяття Києва Червоною Армією 1919
  • 30.08.1919 — українська армія визволила Київ, водночас зі сходу до якого просувається Добровольча армія генерала Дєнікіна. Спроба домовитись щодо спільних узгоджених дій УНР та Білої Росії проти більшовиків не вдалася через великодержавницьку шовіністичну позицію білого генералітету та офіцерства[6]. Армія УНР відійшла на захід, а Добровольча армія разгорнула невдалий наступ на Москву, який завершився повною поразкою білого руху та подальшим відступом Добровольчої армії до Криму.

Взимку 1919 війська Червоної армії взяли під контроль переважну частину території Наддніпрянської України.

  • Під тиском обставин, для того, щоб мати союзника в боротьбі з більшовиками, прагнучи встановити відносини з Річчю Посполитою, 2 грудня 1919 р. через дипмісію у Варшаві уряд УНР на чолі з Андрієм Лівицьким підписав декларацію щодо західних кордонів країни з польським урядом, за яким Східна Галичина тимчасово входила до складу Польщі, остаточне вирішення питання кордону на Волині покладалось на Мирову конференцію в Парижі.[7]

На підконтрольній території відновлено УСРР, що стала формально незалежною державою.

  • 12-31 травня 1920 року провадилася мобілізація в Могилівському, Ямпільському та частині Ново-Ушицького повіту — до Дієвої армії УНР. На 1 червня вона нараховувала 955 старшин та 8180 козаків.[8]

Окупація, еміграція керівників[ред.ред. код]

Нині представники Росії відверто визнають, що проголошена 22 січня 1918 року незалежна Українська Народна Республіка була завойована Червоною армією у 1920 році[9].

  • 25.04.1920 — УНР укладає військовий союз з Польщею, за умови поновлення самостійної української держави (без Галичини, яка повинна була увійти до Польщі на правах автономії), після чого починається спільний широкий наступ проти Червоної Армії. У квітні було взято Київ, але вже до серпня наступ повністю відбито і війська Червоної Армії відкинули польські війська під Варшаву. Фактичне існування УНР на українських землях було припинено. Директорія й уряд УНР виїхали у еміграцію до Польщі, яка надавала їм фінансову підтримку (див. Екзильний уряд УНР).
  • Другий зимовий похід
  • 18.03.1921 — Після «дива на Віслі» і катастрофи Радяської Армії РРФСР, УСРР й Польща підписали Ризький мирний договір, згідно з яким територія України розділялася річкою Збруч. Уряд УНР не був допущений до переговорів. Незабаром уряд ЗОУНР також було формально розпущено.
  • Холодноярська Республіка

Уряд в еміграції[ред.ред. код]

  • 1939—40 рр. — уряд УНР переїхав до Франції.
  • 1947—92 рр. — створена і діяла Українська Національна Рада як передпарламент екзильного Державного Центру УНР, що продовжив традиції самостійного республіканського уряду України.
  • 22.08.1992 — Президент УНР в екзилі Микола Плав'юк передав грамоту Державного Центру УНР Президентові України Леоніду Кравчуку, що Українська Незалежна Держава, проголошена 24 серпня 1991 року, є правонаступницею Української Народної Республіки (УНР).

Адміністративний поділ[ред.ред. код]

Докладніше: Земля УНР
   Низ
   Січ
UNR 1918 divisions-0.png
UNR 1918 divisions.png

Зовнішня політика[ред.ред. код]

Стаття у Нью-Йорк Таймс у лютому 1918 показує території колишньої Російської Імперії, що на них заявила права Українська Народна Республіка.

УНР — сторона у підписанні мирного договору у Брест-Литовську, попереднього перемовного процесу тощо. В зазначеному договорі визнавалась de jure Україн­ська Народна Республіка, встановлю­вались її державні кордони, було за­кріплене рішення про початок прове­дення в повному обсязі дипломатич­них, торгівельних, політичних відносин між УНР й Німеччиною, Австро-Угор­щиною, Болгарією та Туреччиною. Важливим було й те, що не тільки зміст, але й сама форма договору (підкрес­лення в преамбулі миролюбної ініціати­ви уряду УНР, визнання аутентичності українського тексту договору та інше) виводили Українську державу на між­народну арену як повноцінного суб'єк­та міжнародного права.

В результаті між­народного визнання, Україна в 1917–1920 роках постала як реально функціонуючий суб'єкт міжна­родного права. Її міжнародна право­суб'єктність реалізовувалася через укладання міждержавних угод, участь у міжнародних конференціях, а також через встановлення двосторонніх дип­ломатичних та консульських відносин.

Щоправда, існували певні складності в реалізації України як пов­ноправного міжнародного суб'єкта. В першу чергу, це пояснюється внутріш­німи проблемами державотворення, несприятливою позицією західних країн щодо українського питання та зовніш­ньою інтервенцією, що врешті-решт призвело до руйнації України. Проте підвалини, закладені між­народною діяльністю Української дер­жави в 1917–1920 роках, сприяли роз­витку міжнародно-правового статусу сучасної України, яка з проголошен­ням незалежності стала повноправ­ним суб'єктом міжнародного права.

Центральні держави[ред.ред. код]

Визнання й встановлення дипломатичних зносин з моменту підписання Брест-Литовського договору 9 лютого 1918 року. Підтримка України як противаги Польщі та Росії.
Визнання й встановлення дипломатичних зносин з моменту підписання Брест-Литовського договору 9 лютого 1918 року. Слабка підтримка України через протегування полякам для протидії Росії та Німеччині.

Росія[ред.ред. код]

12.06.1918. Підписання прелімі­нарного мирного договору між Україн­ською Державою й РРФСР згідно зі статтею VI договору Ро­сії з Центральними Державами[10]. У преамбулі цього договору зазначено, що він підписується двома незалежними державами[11]. У статті 4 договору говорилося про обмін консулами для захисту інте­ресів громадян. На цій підставі Україн­ською Державою було засновано ге­неральні консульства в Москві й Пет­рограді та ще у 18 російських містах, де проживала значна кількість україн­ців. Були засновані російські консульські установи в 7 містах в Україні. 24.12.1918 вийшла по­станова Народного Комісаріату за­кордонних справ РРФСР, в якій гово­рилося, що після анулювання Брест­ського мирного договору уряд Росій­ської Республіки не визнає України за самостійну державу

Визнання керівництвом Добровольчої армії гетьманської влади за умови союзництва України з "білим рухом". Організація по Україні численних загонів Добровольчої армії.

Польща[ред.ред. код]

Інші[ред.ред. код]

5 лютого 1921 року уряд Аргентини ухвалив рішення про визнання Української Народної Республіки.

, Швеція Швеція

Обмін диплома­тичними представниками та заснування в Україні консульських установ у 1918–1920 роках.
Фактичне визнання за­кріплене в Політичній конвенції, підписаніїй на Ризькій конференції в серпні 1920 року.
  • Flag of Romania.svg Румунія: Визнання й встановлення дипломатичних зносин в березні 1918 року. Обмін послами. Підписання тимчасового економічного договору 26 жовтня 1918 року.
  • Flag of Belarus (1918, 1991-1995).svg Білорусь: Однобічне визнання з боку БНР, призначення посла в Україну.

Влада[ред.ред. код]

1917–1918[ред.ред. код]

1918–1920[ред.ред. код]

Форма правління[ред.ред. код]

Від самого початку існування УНР була парламентською республікою, що сповідувала принцип децентралізації влади та стояла на демократичних засадах розбудови держави. Через постійну боротьбу, що точилася між представниками різних партій та політичних сил, відслідкувати фактичні функції того чи іншого владного органу не завжди є можливим. Доказом того, що системою правління УНР періоду 3 березня 1917 — 29 квітня 1918 рр. була саме парламенська поліархія є те, що саме Центральна Рада визнавалась головним владним органом, а Генеральний Секретаріат був їй підзвітний.

Більш-менш чітко форму правління та владні інститути було окреслено у Конституції 1918 року. У конструюванні державних структур Конституція чітко проводить принцип розподілу влади. Всенародні збори було визнано носієм верховної влади в УНР. Їм мала належати вища законодавча влада в країні, право формувати органи виконавчої та судової влади. Збори мали обирати загальним, рівним, прямим, таємним, пропорційним голосуванням у розрахунку: один депутат на 100 тисяч осіб. Згідно зі ст. 24 Конституції, вища виконавча влада в країні належала Раді Народних Міністрів , що формувалася головою парламенту. Уся Рада в цілому та кожен міністр окремо несли політичну відповідальність перед Всенародними Зборами. Отож, Конституція передбачала формування парламентом підзвітної виконавчої влади та достатньо чіткого розподілу повноважень між гілками влади. Усі ці риси характерні саме для парламентської республіки (за винтком суміщення головою парламенту посад голови уряди і глави держави — це було зроблено спеціально для вшанування ролі М. Грушевського[12].

Найвищим судовим органом призначили Генеральний суд УНР, який був також найвищою касаційною інстанцією для всіх судів держави.

Місцевими органами влади стали виборні ради і управи громад, волостей і земель.

Законодавча та виконавча влада (УНР УЦР 3 березня 1917- 29 квітня 1918)[ред.ред. код]

3 березня 1917 р. на зборах представників українських організацій і угруповань було засновано Центральну Раду. Початковим оформленням органу займався організаційний комітет у складі В. Науменка, Д. Дорошенка, В. Антоновича, І. Стешенка, О. Степаненка, М. Міхновського та В. Павленка. До проводу (президії) Центральної Ради увійшли М. Грушевський (голова), М. Науменко, Д. Антонович, С. Веселовський та П. Коваль, а також голови новостворених дев'яти комісій, які були засновані на зразок окремих міністерств[13]. Було сформовано деякі комісії: фінансову, правничу, шкільну, агітаційну, редакційну, друкарських справ, маніфестаційну, інформаційне бюро та прес-бюро. На етапі створення, справами Центральної Ради керувала Управа, про склад і обв'язки якої точних відомостей не залишилося. Центральну Раду було закладено за зразком російських «комітетів об'єднаних громадських організацій», але, на відміну від російського аналога, УЦР мала стати всеукраїнським центром державної влади.

Першим узагальнюючим документом, що мав на меті регламентацію діяльності Центральної Ради, став «Наказ Українській Центральній Раді» від 5 травня 1917 p., що юридично закріплював існуючий на той час порядок. «Наказ» визначав повноваження і механізм функціонування загальних зборів Центральної Ради та її Комітету (згодом Малої Ради), комісій, секретарств та інших органів

Керівництво поточною роботою в міжсесійний період було покладено на Комітет (Виконавчий комітет) Української Центральної Ради. Його було утворено 8 квітня 1917 р. на перших загальних зборах центральної Ради. Комітетом обиралися голови різних комісій Центральної Ради, її секретарі, формувався порядок денний сесій УЦР, складалися проекти найважливіших рішень, він керував фінансами та листувався із провінцією. Для вирішення окремих справ і підготовки питань на розгляд сесії були створені постійні і тимчасові комісії. Спочатку Комітет складався з 20 осіб (президія — голова і два його заступники та 17 членів). На кінець квітня 1917 р. його склад збільшився до 33 осіб. Після створення Генерального секретаріату Комітет не було ліквідовано.

Членство Комітету ті його повноваження визначала Постанова УЦР від 28 червня 1917 р. «Про компетенцію й склад Комітету Української Центральної Ради[14]». Постанова визначала Комітет постійно діючим виконавчим ограном із законодавчими функціями. Чергові збори органу відбувалися раз на тиждень. Склад Комітету визначався у 40 осіб (22 — від фракцій Центральної Ради, 9 — від президії Центральної Ради, 9 від — від пленуму; по 3 — від кожної з Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів).

Після прийняття 10 червня 1917 р. І Універсалу, який проголосив автономію України, Комітет Центральної Ради 15 червня ухвалив «організувати Генеральний секретаріат Української Центральної Ради, який має завідувати справами внутрішніми, фінансовими, продовольчими, земельними, хліборобськими, міжнаціональними і іншими в межах України і виконувати всі постанови Центральної Ради, які цих справ торкаються». 26 червня 1917 року V сесія Центральної Ради ухвалила резолюцію, де Генеральний секретаріат названо «найвищим народоправним органом українського народу і його найвищою владою».

Зі створенням Генерального секретаріату на чолі з В. Винниченком, як виконавчого органу Української Центральної Ради, для здійснення діловодних операцій в апараті управління на перших порах було сформовано 8 підрозділів (генеральних секретарств. Восьмим підрозділом став секретаріат (згодом — генеральне писарство) на чолі з П. Христюком. 15 липня 1917 р. Комітет Центральної Ради своєю постановою затвердив оновлений склад Кабінету В. Винниченка. 16 липня 1917 р., відповідно до домовленості з представниками Тимчасового уряду, Центральна Рада затвердила «Статут Вищого Управління Україною».

3 листопада 1917 р. уряд Центральної Ради у своїй декларації під титулом «Від Генерального Секретаріату України» ультимативно підпорядкував собі всі державні та адміністративні служби і фактично оголосив себе єдиною і вищою виконавчою владою на теренах колишньої підросійської України: «Всім установам, інституціям, урядовим особам наказується всі накази та доручення Генерального Секретаріату виконувати точно і швидко».

Після проголошення УНР для підвищення ефективності власної діяльності Генеральний секретаріат пішов шляхом делегування частини повноважень виділеним з його складу профільним комісіям (Малому Секретаріату, Фінансовій комісії, Комісії по охороні ладу тощо). В УНР була створена система центральних органів виконавчої влади (генеральні секретарства, а після проголошення державного суверенітету — народні міністерства).

У період 7 листопада 1917 — 11 січня 1918 р. секретарства отримали статус центральних органів виконавчої влади УНР і процес їх організації значно прискорився. Головною ланкою в їх структурі стали департаменти, які поділялись на відділи та столи. Проблему матеріально-технічного забезпечення секретарств уряд вирішував за допомогою централізації цього процесу, а також шляхом реквізицій. У період з 11 січня до гетьманського перевороту 29 квітня 1918 р. було здійснено ряд спроб пристосувати систему центральних органів виконавчої влади до потреб суверенної держави. У міністерствах були створені нові департаменти, деякі — передані до інших відомств. Планувалося створити нове міністерство постачання і торгу, скасувати Генеральне писарство, уточнити структуру міністерств, уніфікувати штатні розклади, встановити єдині оклади співробітників[15].

Управління на місцях (3 березня 1917 — 29 квітня 1918)[ред.ред. код]

У березні 1917 р. розпочалася масова ліквідація колишніх місцевих управ. Замість старих волосних управ утворювалися волосні та сільські виконавчі громадські комітети — органи Тимчасового уряду.

У період між укладенням І та ІІ Універсалів, УЦР та Генеральний Секретаріат окреслили загальні принципи політики щодо органів місцевого управління. В І Універсалі зазначалось «Кожне село, кожна волость, кожна управа повітова чи земська, яка стоїть за інтереси українського народу, повинна мати найтісніші організаційні зносини з Центральною Радою. Там, де через якісь причини влада зосталась у руках людей, ворожих до українства, приписуємо нашим громадянам провести широку, дужу організацію та освідомлення народу, й тоді перевибрати адміністрацію». Установи передбачалось реформувати шляхом демократизації й українізації та підпорядкувати їх Генеральному секретаріатові. При цьому, де-факто, органи місцевого самоврядування лишились сам на сам зі своїми проблемами[16]. Лише 1 листопада в усі губернії України, місцеві Ради, армійські комітети було розіслано телеграми голови Генерального секретаріату В. Винниченка про перехід усієї влади до Центральної Ради із зобов'язанням їх виконувати накази тільки Генерального секретаріату. Фактично створення системи українських органів місцевої влади розпочалося з укладення ІІ Універсалу ЦР, що зобов'язав «правительство додати до помочі місцевим самоврядуванням ради робітничо-селянських і солдатських депутатів, вибраних з місцевих людей». Генеральне секретарство внутрішніх справ на місцях представляли губернські та повітові комісари, місцеве самоврядування — земства та міські думи. Продовжували своє існування також інші установи, створені ще за часів царату та Тимчасового уряду.

Період від 11 січня 1918 року до гетьманського перевороту 29 квітня характеризувало те, що Рада Народних Міністрів відмовилася від залучення до місцевого управління громадських організацій і затвердила політику «твердої влади»: віднині опорою центру на місцях були установи, підпорядковані безпосередньо міністерствам, а повноваження регіональним представницьким органам не делегувались.

Судова влада[ред.ред. код]

Із самого початку свого існування Центральна Рада здійснила спробу на законодавчому рівні закріпити засади судоустрою в Україні. Зокрема, 10 листопада 1917 року її робочий орган Мала Рада ухвалила Закон про формулу судочинства, відповідно до якої «суд твориться іменем Українського народу»[17].

15 грудня 1917 року Центральна Рада ухвалила Закон «Про утворення Генеральний Суд УНР»[17]. Цей найвищий орган судової влади складався з трьох департаментів: цивільного, карного (кримінального) і адміністративного. Створення адмністративного департаменту знаменувало собою, за прикладом Російської республіки після Лютневої революції створити адміністративну юстицію. Члени Генерального Суду мали звання генеральних суддів, а їхні повноваження щодо затвердження Генерального Суду на основі Конституції регулювалися Упорядженням судових установ Російської імперії. При Генеральному Суді утворювалася прокураторія. Передбачалося, що організаційне керівництво судами мало здійснюватися Секретаріатом судових справ (тодішній аналог Міністерства юстиції).

Правовий статус Генерального Суду УНР було закріплено Конституцією УНР, прийнятою мало не в останній день функціювання Центральної Ради — 29 квітня 1918 року[17].

Таким чином, формування судової системи незалежної Української Народної Республіки розпочалося з найвищого органу — Генерального Суду і ним і скінчилося, оскільки задля формування регіональних і місцевих органів не вистачило часу і можливостей. У короткий період існування Гетьманату в Україні діяла змішана судова система, що складалася із судів, утворених у попередні часи, і реорганізованого Гетьманом Генерального Суду. Існування цього Суду було передбачено статтею 42 Закону «Про гетьманську владу»[17]. Генеральний Суд визнавався охоронцем і захисником народу як вищий суд України у справах судових і адміністративних. Судячи з назви тут ішлося не про адміністративні справи, що розглядались у судовому порядку, а про діяльність органів виконавчої влади[18].

Збройні сили[ред.ред. код]

5 (18)  — 8 (21) квітня 1917 року в Києві пройшов І Всеукраїнський військовий з'їзд. Він обрав Військовий Генеральний комітет як найвищий керівний орган для організації української армії. Головою комітету було обрану цивільну особу — публіциста Симона Петлюру. 18 квітня (1 травня) 1917 року була сформована перша українська військова частина — 1-й український полк імені Богдана Хмельницького.

3 (16)  — 7 (20) жовтня 1917 року в Києві пройшов Всеукраїнський з'їзд представників Вільного козацтва. Головним отаманом козаків було обрано генерал-лейтенанта Павла Скоропадського.

Армія[ред.ред. код]

Синьожупанники
Січові Стрільці

Флот[ред.ред. код]

Релігія[ред.ред. код]

Мапи[ред.ред. код]

Доба УНР в кіно та мистецтві[ред.ред. код]

Художнє кіно[ред.ред. код]

  • Проголошення незалежності України (1918, Українська Держава)
  • Резиденція гетьмана (1918, Українська Держава)
  • Київ звільнений (1918, Українська Держава)
  • Міністр військ М, Грушевський (1918, Українська Держава)
  • Український комендант Ровінський (1918, Українська Держава)
  • Червоні по білих (1919, УСРР)
  • Заляканий буржуй (1919, УСРР)
  • Червоні дияволята (1923, ЗСФРР)
  • Укразія (1925, СРСР)
  • Арсенальці (1925, СРСР)
  • П/К/П (1926, СРСР)
  • Два дні (1927, СРСР)
  • Звенигора (1927, СРСР)
  • Як це було (1928, СРСР)
  • Арсенал (1929 , СРСР)
  • Стара фортеця (1937, СРСР)
  • Щорс (1939, СРСР)
  • Як гартувалась сталь (1942, СРСР)
  • Олександр Пархоменко (1942, СРСР)
  • Павло Корчагін (1956, СРСР)
  • Правда (1957, СРСР)
  • Тривожна молодість (1958, СРСР)
  • Невловимі месники (1966, СРСР)
  • Інтервенція (1968, СРСР)
  • Як гартувалась сталь (1973, СРСР)
  • Стара фортеця (1973, СРСР)
  • Дні Турбіних (1976, СРСР)
  • Тачанка з півдня (1977, СРСР)
  • Перша кінна (1984,СРСР)
  • 9 життів Нестора Махна (2009, Росія)
  • Біла гвардія (2010, Росія)
  • Варшавська битва (2011, Польща)

Документальні стрічки[ред.ред. код]

  • Непрощені — Симон Петлюра — виробництво телеканалу «1+1», 2007 р.
  • Операція «Тютюн» — виробництво телеканалу «1-й національний»
  • Генерал Армії УНР Олександр Греков
  • Україна: забута історія — Крути — Молода Кров — в-тво телеканалу «Мега»
  • Боги призначали інакше (2004) — про битву під Крутами, в-тво «НТКУ»
  • 20 кроків до мрії. Крок 6 — Універсали Центральної Ради — в-тво «1-го національного»
  • 20 кроків до мрії. Крок 10 — Проголошення Акту Злуки. (2011) — в-тво «1-го національного»
  • Отаман Зелений — в-тво ДТРК «Культура»
  • Українські Державники — Андрій Долуд (2008) — в-тво ЛОДТРК
  • Повернення правди. Юрій Горліс-Горський (2010) — в-тво ДТРК «Культура»
  • І повіє вогонь новий з Холодного Яру (2007)
  • Герої Базару (2010) — в-тво Житомирська ОДТРК
  • Памяті Героїв Крут присвячується (2011) — в-тво Львівська державна телекомпанія
  • Акт злуки: відтворення історичної правди (2011) — в-тво Львівська державна телекомпанія
  • Тризуб Нептуна (2010) — про становлення флоту, автор І. Канівець
  • Георгій Нарбут (1993) — в-тво «Укртелефільм»
  • Крути. Народний контроль (2009) — в-тво «5 канал»
  • Отамани холодного яру (2010) — в-тво телеканал «Культура»
  • З полону — за волю. Цикл «Золоте стремено» (1993)
  • Українська Революція. Втрачена держава (2007) — в-тво телеканалу «Тоніс»
  • Хроніки української революції (2008) — режисер С. Братішко
  • Апельсинова долька (2004) — 3-и серії, в-тво студії «Телекон»
  • Вільне Козацтво (2009) — в-тво «НТУ»
  • Українська революція — автор І. Канівець

Музика[ред.ред. код]

  • Сокира Перуна — 29 січня — Бій під Крутами
  • Веремій, Ярослав Джусь та Шпилясті Кобзарі — Сповідь розстріляних душ


Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Президент УНР в екзилі Микола Плав'юк передав грамоту Державного Центру УНР Президентові України Леоніду Кравчуку, що Українська Незалежна Держава, проголошена 24 серпня 1991 року, є правонаступницею УНР
  2. Перший Універсал Української Центральної Ради
  3. Другий Універсал Української Центральної Ради
  4. а б в Третій Універсал Української Центральної Ради
  5. Четвертий Універсал Української Центральної Ради
  6. Євген Наконечний «Украдене ім'я: Чому русини стали укранцями». — — Украна-Львів-2001
  7. В.Сергійчук. Симон Петлюра.— К.: Україна, 2004. 448 с. ISBN 966–524—149—4 с. 253–255
  8. Інститут історії України (12 травня)
  9. Краткий энциклопедический словарь — М «ООО Издательство АСТ» ООО «Издательство Астрель», 2002. — 1136 с. (рос.)
  10. Після поразки Німеччини і Австрії у війні втратив силу де-факто (листопад, 1918). Юридично втратив свою силу згідно з Версальським мирним договором (1919).
  11. Ні Радянська Росія, ні Українська держава на момент підписання договору не були визнані світовими державами, окрім Німеччини та її стателітів. Але й це визнання було анулюване Версальським мирним договором.
  12. Бостан С. К. Форма правління сучасної держави: проблеми історії, теорії, практики. — Монографія. — Запоріжжя: Юридичний інститут, 2005. — 540 с.
  13. Історія держави і права України. Підручник. — У 2-х т. / За ред. В. Я. Тація, І А. Й. Рогожина, В. Д. Гончаренка. — Том 1. — К.: Концерн "Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. — 656 с.
  14. Гай-Нижник П. П. Формування центральних та місцевих органів виконавчої влади в Україні за доби Центральної Ради (1917–1918 рр.) // Збірник наукових праць Науково-дослідного інституту українознавства. — К., Українське агенство інформаціїї та друку „Рада“, 2009. — Вип. ХХІV. — С.229-270.
  15. Гай-Нижник П. П. Формування центральних та місцевих органів виконавчої влади в Україні за доби Центральної Ради (1917–1918 рр.) // Збірник наукових праць Науково-дослідного інституту українознавства. — К., Українське агенство інформаціїї та друку «Рада», 2009. — Вип. ХХІV. — С.229-270.
  16. Бойко О. Д. Історія України: посібник. — К.: Видавничий центр «Академія», 2002. — 656 с
  17. а б в г Копиленко О. Л. Держава і право України. 1917–1920 рр.: навч. посіб. / О. Л. Копиленко, М. Л. Копиленко. — К., 1997. — С. 178.
  18. Судоустрій України: підручник / С. В. Ківалов, Ю. Є. Полянський, М. В. Косюта, В. В. Долежан. — К.: Юрінком Інтер, 2011. — 384 с.

Джерела[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]