Українська етнічна територія

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Украї́нська етні́чна терито́рія (етнічна територія украї́нців, украї́нські зе́млі) — заселена переважно етнічними українцями частина Землі. Ядро української етнічної території завжди було розташоване в межах сучасної території України. Фізичною (тектонічною) основою української етнічної території є Український щит Східноєвропейської платформи та Дніпровсько-Донецька западина.

Українські етнічні землі за Михайлом Грушевським

Термінологія[ред.ред. код]

Частка українців по повітах Російської імперії, округах та комітатах Австро-Угорщини на кінець XIX ст.

На позначення певних частин української етнічної території вживалося і вживається багато різних назв, термінів та словосполучень:

  • етнічна територія українців
  • національна українська територія
  • національна етнографічна територія
  • наша національна територія
  • суцільна українська територія
  • суцільна українська, так сказати матірна, територія
  • суцільна територія українського народу
  • українські землі
  • українські етнічні землі
  • український масив
  • українська етнографічна територія
  • українська національна територія
  • українські етнографічні землі[Джерело?]

В залежності від того, за якою ознакою відокремлюють частину від цілого, утворюється й комбінація понять, наприклад: «етнічна територія українців на Північному Кавказі»[Джерело?], «українська етнічна територія в межах Чехо-Словаччини»[Джерело?], «зміни меж української етнічної території підросійської частини України в XIX—ХХ ст»[Джерело?].

в українській науці кінця 19 - початку 20 століття ототожнювались українські етнічні землі з українською національною територією[Джерело?], і всі вони, на думку національної еліти[Хто?], мали стати територією майбутньої української держави[Джерело?]. Зокрема, Степан Рудницький ототожнював територіальний зміст назви «Україна» і терміну «простір України» зі значенням термінів «українська національна територія», «суцільна територія українського народу», а також з іншими[Джерело?]. У часи національно-визвольної боротьби «ми не клали належної ваги на етнографічні межі нашої суцільної території і підрізували тим чи не одиноку галузь, на котрій сидимо!», що українці не боронили «кожного кусня нашої національної території».

В часу СРСР відбулося вихолощення терміну «нація»[Джерело?]. Різниця між «етнічним» і «національним» не відчувалася[Джерело?].

У незалежній Україні у наукових текстах поняття «національний» та «етнічний» не мають однозначності[1]. Значення термінів «українська етнічна територія» та «українська національна територія» є різними. Українська національна територія дедалі частіше цілком природно ототожнюється з українською державною територією[Джерело?]. Водночас, назва «Україна» набула державно-політичного значення на відміну від етно-географічного, який існував до того часу[Джерело?]

Географія етнічної території[ред.ред. код]

Формувався український етнос в умовах широколистянолісових (східноєвропейських та північних центральноєвропейських) і лісостепових (східноєвропейських) переважно рівнинних ландшафтів, меншою мірою (у західній частині) — складчастих флішових гірських та горбистих передгірських Альпійського поясу. Ці природні умови характерні для всієї північно-західної половини території України. Такі ландшафти поширені від центральних районів Німеччини (там вони вологіші) до Уральських гір (там вони посушливіші). На північ від сучасної української державної території ці ландшафти охоплюють район Підляшшя у Польщі, усю південну частину Білорусі (так зване Білоруське Полісся), Стародубщину й суміжні райони Брянської області, західно-південну частину Курської, центральні райони Білгородської, західно-південні райони Воронізької області Російської Федерації, на південь — майже всю Молдову та північно-східну частину Румунії[Джерело?].

Формування господарсько-культурних рис українців і окремих етнографічних груп, територіальне розміщення сучасної господарської інфраструктури і районна спеціалізація українського господарства зумовлені насамперед природним середовищем. Природа українських етнічних земель безпосередньо і опосередковано впливала на формування української духовності та є матеріальною основою життя українського народу[Джерело?].

Землі, заселені українцями, мають сприятливі для інтенсивного сільськогосподарського виробництва агрокліматичні умови та великі й різноманітні мінерально-сировинні ресурси для промисловості. Ця обставина не раз розпалювала загарбницькі апетити чужинців[Джерело?].

Межі[ред.ред. код]

Білорусько-українська етнічна межа[ред.ред. код]

Калмицько-українська етнічна межа[ред.ред. код]

Молдавсько-українська етнічна межа[ред.ред. код]

Польсько-українська етнічна межа[ред.ред. код]

Після Першої світової війни українсько-польська етнічна межа згідно з даними польського перепису населення 1931 року проходила поблизу населених пунктів Дукля, Романів, Сянок, далі на північ від Горлиці, на південь від Ясло, перетинала річку Сян і тяглася на північний схід до міста Ярослава і далі по річці Сян аж до гирла річки Танва. В східному напрямку ця межа по р. Танві продовжувалася на південь від Томашова. Потім круто повертала на північ уздовж Західного Бугу до Дорогичина і Лісної над Нарвою.

Російсько-українська етнічна межа[ред.ред. код]

Довжина українського етнічного кордону на території сучасної Російської Федерації становить приблизно 1500 км. Головне це етнічна межа між українцями та росіянами, проте є також частина українсько-білоруської та українсько-калмицької етнічної межі. За даними перепису СРСР 1926 року, українсько-російська етнічна межа пролягала північніше від Новгорода-Сіверського (приблизно між ним і Трубчевськом). Далі вона повертала на південь до Путивля, потім на схід і північний схід, продовжуючись вздовж річки Сейм аж до гирла річки Свапи. Відтак межа круто повертала на південний схід до Бєлгорода (на північ від цього міста) і широким клином заходила з південного заходу до суцільної російської етнічної території. Тут з обох боків цього клину розташовувалися значні ареали українців і росіян: на північному сході — українців, на південному заході — росіян (із загальним переважанням українців).

Далі, на північному сході, невеликим розгалуженням простягався регіон з переважанням українського населення: 30 км. північніше від Чернянки російсько-українська етнічна межа повертала на південний схід аж до Дону (поблизу міста Ліски). Відтак межа простягалася на північний схід до річки Хопер (південно-західніше від Борисоглєбська), де круто повертала на південь, перетинала Дон і сягала міста Морозовськ. Вздовж Сіверського Дінця в українські етнічні землі врізалися клином російські, сягаючи території сучасного Станично-Луганського району. На північ від Луганська українсько-російська етнічна межа повертала до Ростова-на-Дону, йшла уздовж Дону на північний схід і через Тихорєцьк та Краснодар (на схід від міста) тяглася на південь, а західніше Майкопа повертала до Чорного моря (південно-західніше Геленджика).

Румунсько-українська етнічна межа[ред.ред. код]

Словацько-українська етнічна межа[ред.ред. код]

Угорсько-українська етнічна межа[ред.ред. код]

Анклави[ред.ред. код]

Ексклави[ред.ред. код]

Історія формування[ред.ред. код]

Індоєвропейська, а згодом і протоєвропейська мовна спільнота (ще до розподілу її на давні мовні групи, що відповідають сучасним слов‘янській, германській, романській тощо) розвивалися на землях, які ми тепер звемо українськими. Припускають, що частина території України (степова й лісостепова смуга) була ареалом формування індоєвропейської етнічної спільноти.

Однією з особливостей української етнічної території з-поміж величезних євразійських просторів усіх сучасних слов‘яномовних народів є те, що саме на ній сформувалася праслов‘янська етнічна спільнота, частина якої (та, що не мігрувала звідси) з часом еволюціонувала в сучасних українців.

Обриси і площа української етнічної території з плином часу змінювалися в залежності від конкретних історичних обставин. У степовій та лісостеповій смугах України етнічно українська людність під тиском кочових народів неодноразово рідшала й зовсім зникала, потім знову селилася з північних та західних українських земель. Степові чорноморсько-азовські землі українці остаточно опанували лише у XVIII—XIX ст.

Через переселення і компактне розселення українців на сусідніх до української етнічної території та на віддалених землях (Казахстан, Південний Сибір, Далекий Схід, Канада, Аргентина) утворилася велика кількість українських етнічних островів різної площі та конфігурації. Розпорошене (дисперсне) розселення українців перешкоджало відтворенню української етнічної самобутності і призводило до етнічної асиміляції.

У XIX ст. і майже до середини XX ст. українська етнічна територія виходила далеко за межі сучасної території України, охоплюючи також південно-західну частину сучасної державної території Білорусі, прилеглу до України частину сучасної державної території Російської Федерації, окремі ділянки лівобережжя Дністра сучасної державної території Молдови, прикордонні північні території сучасної Румунії, північно-східні райони сучасної Словаччини, південно-східну частину сучасної Польщі.

Українська етнічна територія на час Української революції, за оцінкою С.Рудницького становила від 905 тис. км.² до 1 млн. 56 тис. км.² з 51,2—53,9 млн мешканців. Питома вага етнічних українців становила на цій території (за його обчисленнями) 71,3—71,7%. В.Кубійович зробив оцінку площі української етнічної території на 1933 р. — 932 тис. км.², у тому числі: 728,5 тис. км.² становила суцільна українська етнічна територія, 203,6 — мішана.

Незважаючи на значні територіальні втрати (головним чином у 1930-х — 1940-х роках) українська етнічна територія продовжує залишатися найбільшою з-поміж усіх етнічних територій європейських народів (росіяни, як і турки, за географічним критерієм є євразійським народом). Вона охоплює близько 600 тис. км² і простягається приблизно на 1400 км із заходу на схід широкою смугою переважно від 300 до 700 км.

Українська етнічна територія межує з етнічними територіями росіян, білорусів, поляків, словаків, угорців, румунів, молдован та з етнічними островами болгар і гагаузів. Більша частина української етнічної території має виразно одноетнічний характер — етнічні українці становлять понад 80% людності. Такі одноетнічні українські території переважають у 22 областях України, в Чернівецькій області — 3/4, в Одеській вони становлять близько 2/3 території, в Луганській області — близько половини, в Донецькій — більше половини. На Кримському півострові українців близько 1/4 населення, одноетнічність території спостерігається сьогодні як локальне явище і тенденція до збільшення частки кримськотатарського народу на більшості його території є визначальною.

У межах української етнічної території є одноетнічні та етнічно змішані острови (анклави) болгар, молдован, румунів, угорців, росіян, поляків, греків, циган, албанців, словаків, білорусів, та етнічних груп інших народів. Іншоетнічні домішки на територіях міст за чисельністю і питомою вагою значно більші, ніж у сільській місцевості (особливо на півдні і сході країни).

Поселення, де певна етнічна меншина становить понад 80 % людності зустрічаються серед сільських поселень прикордонних районів Закарпатської області (з Угорщиною й Румунією), Чернівецької області (з Румунією й Молдовою), Одеської області (з Молдовою й Румунією), та в низці районів Кримського півострова і східних областей. Близько 98-99 % представників етнічних спільнот інших країн, що є громадянами України, мешкають розпорошено на українській етнічній території, або змішано з народами України (етнічними українцями, кримськими татарами, караїмами, кримчаками) та з представниками інших зарубіжних народів (переважно Російської Федерації).

Праці про українську етнічну територію та дотичні[ред.ред. код]

  • Огляд національної території України // Степан Рудницький. Чому ми хочемо самостійної України? — Львів: Світ, 1994.;
  • Максименко Ф. Межі етнографічної території українського народу // Бібліотечний збірник. — 1927. — № 3.;
  • Кубійович В. Національні відносини // Енциклопедія українознавства. Загальна частина. Перевидання в Україні. (Репр. відтвор. вид. 1949 р.) — К., 1994;
  • Кубійович В. Територія й людність українських земель. — Львів, 1935.;
  • Наулко В. І. Етнічний склад населення Української РСР. Статистико-картографічне дослідження. — К., 1965.;
  • Сергійчук В. Етнічні межі і державний кордон України. — К., 2000.;
  • Карта етнічного складу населення України. М. 1:1500000 / Міністерство культури і мистецтв; Державна служба геодезії, картографії та кадастру. — К.: «Укргеодезкартографія», ДНВП «Картографія», 2003.;
  • Чирков О. А. Чи відновлять народи України втрачену чисельну перевагу в Криму? (Сучасні та можливі майбутні зміни етнічної будови людності Кримського півострова). — К., 2006. — 40 с.

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]