Українська комуністична партія

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Українська комуністична партія (УКП, популярно — укапісти) — партія, створена на установчому з'їзді 22 — 25 січня 1920 року. Стала найпослідовнішим теоретичним й організаційним оформленням українського комунізму.

Історія партії[ред.ред. код]

На відміну від інших течій українського комунізму, УКП не тільки обґрунтовувала потребу такої партії інтересами революції в Україні, а й доводила своє право на існування посиланнями на органічний зв'язок з попереднім розвитком громадсько-політичного руху: від створення РУП 1900, з якої 1905 виділилася УСДРП, участі УСДРП в національно-визвольній революції 1917 і виділення з неї лівого крила незалежних соціал-демократів, а еволюція цих останніх до комунізму й призвела до утворення УКП. Шлях лівої течії УСДРП до комунізму був аналогічний до такого самого виділення на Заході комуністичних партій з європейської соціал-демократії. Теоретичне обґрунтування цього процесу сформулював у книзі «Від демократії до комунізму» Андрій Річицький.

Посилаючися на своє органічне пов'язання з українською нацією й її історією, УКП вважала, що керівною силою революції в Україні має право бути саме вона, а не КП(б)У, яка, як неподільна частина російської комуністичної партії — РКП(б), була чужа українській нації та її відродженню й об'єктивно стала знаряддям відновлення «єдиної неділимої» Росії. Виходячи з цієї відмінності, УКП підтримувала створення демократичної УНР, але домагалася переростання української національно-демократичної революції на соціальну, а УНР — на самостійну УРСР. УКП виступала проти насадження в Україні радянської системи ззовні й обстоювала творення її тільки внутрішніми силами української революції. На її думку, більшовицька окупація України силами Червоної армії загрожувала відновленням Російської імперії і тим гальмувала розвиток комунізму в Україні, викликаючи повстання проти більшовиків мас українського населення. Виходячи з засади «внутрішніх сил», УКП започаткувала теорію відмінності комунізму поневоленої нації від комунізму панівної.

На час найбільшого піднесення її діяльності (1920) УКП нараховувала близько 3000 членів. До неї переходили колишні боротьбисти, а на початку її існування й члени КП(б)У, зокрема 1920 до УКП перейшла вся верхівка Кобеляцької повітової організації КП(б)У, тоді ж перейшов до неї й голова «фракції федералістів» у КП(б)У Георгій Лапчинський. Але УКП утворилася вже під час остаточного встановлення воєнно-політичної диктатури РКП(б) в Україні, яка терором гальмувала її зростання. Під цим тиском і за підтримкою ЦК КП(б)У в УКП 1923 утворилася «ліва фракція», яка висунула тезу влиття в КП(б)У, мотивуючи цей крок можливістю українізації останньої.

Не бачивши перспектив на дальше існування, ЦК УКП 27 серпня 1924 р. подав до Комінтерну меморандум, в якому висунув умову: якщо Комінтерн визнає незалежність УРСР і право комуністів України мати свою партію в Комінтерні, — УКП самоліквідується. Комінтерн, керований російською комуністичною партією, декларацісю від 24 грудня 1924 р. запевнив УКП, що УРСР суверенна держава, з уваги на що УКП мусить самоліквідуватися, а її члени мають перейти до КП(б)У. Розуміючи фальшивість цих запевнень, але й не маючи іншого виходу під терором ДПУ (багатьох її членів, зокрема й її лідера Андрія Річицького, не раз заарештовувано), УКП підпорядкувалася рішенню Комінтерну. На IV з'їзді, скликаному 1 березня 1925 року, партія формально закінчила своє окреме організаційне існування. Значна частина її членів увійшла до КП(б)У.

Актив УКП[ред.ред. код]

Керівними діячами УКП були: Михайло Ткаченко й Андрій Річицький (обидва автори програми УКП), Антін Драгомирецький, Михайло Авдієнко, Ю. Мазуренко, Ю. Лапчинський, П. Кулиниченко, О. Яворський, Й. Дідич, В. Животков, Я. Замочних, А. Симон, І. Зерницький (псевд.). Крім них, до активу УКП належали також П. Кияниця, П. Корнієвський (лідер «лівої фракції»), М. Грицай, П. Синявський.

Після влиття в КП(б)У декого з колишніх укапістів висунуто на відповідальні посади в партійному й державному апараті: А. Річицького обрано кандидатом у члени ЦК КП(б)У, М. Грицай був членом ЦК ЛКСМУ і секретарем ЦК підпільної організації комуністичної молоді Західної України, Т. Корнієвський — членом Президії Всеукраїнської Ради Професійних Спілок, Ю. Лапчинський — консулом у Львові. Наявність укапістів (як і раніше прийнятих за подібних умов боротьбистів) справді була гальмом великодержавної політики Москви в Україні, через що більшість їх, головно за обвинуваченням в українському націоналізмі, була ліквідована, а решта зазнала важких репресій (зокрема Борис Антоненко-Давидович).

Література[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]