Українська повстанська армія

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Українська повстанська армія
UPA-Zaslugy1.png
Золотий Хрест Бойової Заслуги УПА
На службі 19421954
Належність український народ
Рід військ партизанська армія
Чисельність від 25-30 тисяч до понад 100 тисяч[1]
Штандарт Червоно-чорний
Війни/битви Друга світова війна, 1942-1945
Партизанська війна, 1945-1954
Командири
Визначні
командири
Василь Івахів,
Дмитро Клячківський
Роман Шухевич
Василь Кук
Українські військові формування
Alex K Kievan Rus..svg Військо Київської Русі

Alex K Halych-Volhynia.svg Військо Галицько-Волинського князівства

Herb Viyska Zaporozkogo (Alex K).svg Військо Запорозьке

Реєстрові козаки


Lesser Coat of Arms of Russian Empire.svg Чорноморське козацьке військо

Азовське козацьке військо
Бузьке козацьке військо
Дунайське козацьке військо

Osmanli-nisani.svg Задунайське козацьке військо
Wappen Österreich-Ungarn 1916 (Klein).png Українські січові стрільці

Coat of Arms of UNR.svg Армія УНР
Alex K Ukrainska Derzhava.svg Армія Української Держави
Flag of Green Ukraine.svg Українське Далекосхідне Незалежне Військо
ZUNR coa.svg Українська Галицька армія

повстанці Революційна повстанська армія України

Red Army flag.svg Українська радянська армія

ZU1939.gif Карпатська Січ
Badge BBH front.jpg Військові відділи націоналістів
OUN-B-01.svg Дружини українських націоналістів
Coat of Arms of UNR.svg Поліська Січ
Українське Визвольне Військо.png Українське Визвольне Військо
Dyvizia Galychyna.svg Дивізія «Галичина»
Шеврон українських національних частин у складі німецької армії 1944 рік.png Українська національна армія
OUN-B-01.svg УПА

Emblem of the Ukrainian Armed Forces.svg Збройні сили України

Украї́нська повста́нська (рідше — повста́нча) а́рмія (УПА) — озброєне крило Організації українських націоналістів.[2][3] Розпочала свою діяльність з весни 1943 року на територіях, які до 19391940 років входили до складу Польщі і Румунії: райхскомісаріату Україна (Генеральна округа Волинь-Поділля) — з кінця березня 1943, Генерал-губернаторства (Галичина — з кінця 1943, Холмщина — з осені 1943) та румунської Трансністрії (Північна Буковина) — з літа 1944.

УПА діяла до 1953 року, коли активні її дії припинено, а окремі вогнища спротиву діяли впродовж 1950-1960-х років. З 1943 по 1950 роки Головним Командиром УПА був генерал Роман Шухевич, з 1950 по 1954 рр. — Василь Кук.

Ставлення до історії УПА в українському суспільстві впродовж років незалежності коливається між позитивним (борці за незалежність) і протилежним (німецькі колаборанти): сама оцінка часто спирається на пропагандистські штампи обох сторін. Питання про офіційне визнання УПА воюючою стороною у Другій світової війні та пов'язане з цим питанням надання ветеранам УПА пільг на державному рівні (декілька західних областей вже прийняли це рішення на своєму рівні), досі залишаються невирішеними. З 2005 року в Україні офіційно святкуються річниці створення УПА (14 жовтня 1942, свято Покро́ви Пресвято́ї Богоро́диці).

Боротьба Української повстанської армії — складова Українського визвольного руху 1920–1950 років.

Зміст

Історія

1941–1942

Перші загони під назвою УПА—"Поліська Січ" створив з початку німецько-радянської війни отаман Тарас Бульба-Боровець в Сарненському районі в селі Немовичі, де 28 червня 1941 року видав свій наказ під № 1 про початок боротьби з більшовиками, які декілька років раніш, разом з німцями, окупували Польщу. Ці загони діяли незалежно від німців проти решток розбитих радянських військ. Із кінцем 1941 року німці змусили Бульбу ліквідувати УПА—"Поліську Січ", після чого він перейшов у підпілля з частиною своїх підлеглих — і створив нову повстанську формацію для боротьби проти німців і радянських партизанів, спершу під подібною назвою, а згодом як Українська Національно Революційна Армія (УНРА). Загони Т. Бульби-Боровця підпорядковувались Уряду Української Народної Республіки в екзилі. З Бульбою співпрацювали члени ОУН під керівництвом А. Мельника, у яких були свої військові табори на півдні Крем'янеччини та Володимирщини.

З осені 1942 року почали паралельно створюватися збройні загони ОУН на Поліссі й Волині, очолені Степаном Бандерою, що також прийняли назву УПА. Ці загони 18 серпня 1943 роззброїли УПА—"Поліська Січ" Тараса Бульби: деякі члени останньої увійшли до нової УПА, яка, спираючися на мережу ОУН на північно-західних українських землях, набирала розмаху. Її організаторами були провідні члени ОУН: Дмитро (Роман) Клячківський, Ростислав Волошин, Бусел Яків. Першим командиром УПА став Клячківський (псевдо «Клим Савур»), а шефом штабу — полковник УНР Ступницький Леонід («Гончаренко»), начальником оперативного відділу став полковник УНР Омелюсік Микола. Місцем постою командування УПА стала Костопільщина.

В кінці 1941 р. і протягом 1942 р. німці проводили масові арешти членів українських націоналістичних організацій. У лютому-березні 1942 р. у Бабиному Яру було розстріляно 621 членів ОУН(м), серед яких відома українська поетеса Олена Теліга. У липні 1942 р. була розгромлена київська референтура ОУН(б), а її керівник Дмитро Мирон («Орлик») загинув при арешті. У жовтні-листопаді 1942 було арештовано гестапо і страчено 210 членів ОУН(б). У грудні 1942 р. було арештовано 18 активістів львівської референтури ОУН(б), серед яких члени проводу ОУН(б) Старух Ярослав і Климів Іван, який був замордований у гестапо.[4]

1943

УПА постала на Поліссі й Волині, передусім, як для оборони населення перед німецьким терором, так і для оборони перед радянськими партизанами, які взимку 1942—43 наступали з білоруських лісів, грабували населення — та своїми акціями провокували ще сильніші німецькі репресії (див. Радянські партизани в Україні в 1941–1945 рр). Творці УПА розглядали її як можливий зародок регулярної української армії. Безперечно, силою УПА було те, що вона спиралася на розгалужену мережу Організації Українських Націоналістів, яка користувалася підтримкою населення: у її створенні брали участь старшини попередніх українських військових формацій та до неї вступали люди різних політичних переконань, як, наприклад, члени ОУН А. Мельника, так і непартійні, — і вона могла виступати як загальнонаціональна сила.

З її ініціативи створено Українську Головну Визвольну Раду (УГВР) як верховний політичній центр, якому підпорядкувалася УПА. Силою УПА була також і політична платформа: вона включала гасло самостійності України та боротьбу за основні громадські права, за демократію, за рівні права меншин і за співпрацю з іншими поневоленими народами проти нацизму і більшовизму. При УПА створено у 1943 окремі загони узбеків, азербайджанців, грузинів і татар, що складалися з колишніх німецьких полонених або мобілізованих німцями до допоміжної служби осіб. До УПА перейшла частина української поліції; замість неї німці створили польську поліцію, яка разом з німцями, вела каральні акції проти українського населення за підтримку УПА. Це привело до виступів українських боївок проти ворожо наставлених до українців польських колоністів та проти польських боївок. Подекуди загони УПА брали участь у кривавих польсько-українських зударах, що їх зі свого боку провокували німці.

Повстанці з Острозького відділу в Суразьких лісах. Грудень 1943 р.

Німці робили спроби знищити УПА масовими акціями (найвідоміша з них — наступ генерала фон дем Баха) і засобами пропаганди: у німецьких листівках, скиданих з літаків на територію контрольовану УПА, названо УПА «спільниками Москви». За версією УПА, у травні 1943 у засідці УПА загинув керівник «штурмових відділів» (СА) В. Лютце, а влітку 1943 відбувся ряд боїв і сутичок із німцями, як наприклад, успішний наскок УПА на місто Камінь-Каширський. З кінцем 1943 влада німців була обмежена — і місто залишено поляками, решту території контролювала УПА. Одночасно УПА частково очистила терени Рівненської, Волинської та Житомирської областей від радянських партизанів, а рейди УПА поширилися і на частини Київщини та Кам'янець-Подільщини. За радянськими джерелами, українські національно-повстанські частини діяли і на Чернігівщині, і на Кіровоградщині. Спротив ОУН діяв і на Полтавщині в 1941–1944 роках.

Свідоцтво про закінчення старшинських курсів в УПА

У період з 15 березня по 15 квітня 1943 р. в ряди УПА переходить більше 4000 членів українських «шуцманшафтів». У квітні розгортаються 5 куренів УПА. 27 березня 1943 року сили УПА розбили німецьку в'язницю в Ковелі, звільнивши всіх політичних ув'язнених і військовополонених. До кінця березня 1943, силами УПА, були знищені німецькі в'язниці в Кременці, Дубному, Ковелі, Луцьку і Горохові, а також концтабір в Любачевське. У звіті німців від 4 квітня, 1943 роки вказано, що райони в межах Кременець — Ковель — Костопіль — Рівне захоплені силами українських повстанців.[5][6]

У липні-серпні 1943 р. німці, з метою знищити загони УПА, силами 10 батальйонів мотопіхоти та 10 000 німецьких і польських поліцейських під командуванням генерала Еріха фон дем Бах-Залевські провели наступ на територію південної Волині. Проте наступ провалився. У липні було відмічено 35 боїв, у серпні — 24, у вересні — 15. Німецькі війська втратили близько 3000 убитих і поранених, УПА — 1237 убитих і поранених[3][7].

Восени 1943 р. окупаційна влада провела новий наступ на райони, «заражені націоналістичними бандами», силами, якими командував обенгрупенфюрер СС Г. Прюцман.[8] У жовтні-листопаді зафіксовано 47 боїв загонів УПА і близько 125 дрібних боїв місцевих загонів УНС (Українська народна самооборона) з німцями. В результаті бойових дій німці втратили близько 1500 солдатів, загони УПА — 414 бійців.[9] Хоча німецьким каральним військам і не удалося повністю знищити загони УПА, але їм удалося істотно понизити анти-німецькі акції УПА.[3][10]

Перші загони УПА почали створюватися в Галичині в червні 1943 в Карпатах під назвою Української народної самооборони, коли туди прямували рейдом радянські партизани під проводом С. Ковпака. Головне командування УПА розглядало ці терени як базу для боротьби не тільки в умовах німецької окупації, але й на час повернення більшовиків. Крім того, з уваги на посилений тоді німецький терор проти населення Галичини, як раніше на Поліссі й Волині: впровадження виняткового стану в жовтні 1943, наглі суди, розстріли і вішання закладників, посилені вивози до Німеччини — УПА виступила проти німців, зокрема проти здачі континґентів, вивозу молоді до Німеччини, та одночасно вела бої з радянськими партизанами.

1944

Впродовж осені 1943 і в 1944 головне командування УПА досягло порозуміння про нейтралітет як із розміщеними в Україні частинами угорської армії, так і з румунами і в лютому 1944 з польським підпіллям (Армія Крайова), про взаємовизнання боротьби цих народів за незалежність[11][12][13].

На переломі 1943—44 УПА була найчисленнішою за весь час свого існування, об'єднуючи не менше 40 000 осіб, у тому числі й підпільні кадри ОУН. Роком пізніше, після переходу фронту, вже в радянській дійсності, сили УПА зменшилися до 20—25 тисяч осіб[14].

1945–1956

Для знищення УПА більшовики спершу застосували масові фронтальні бої й сутички, як наприклад, у квітні 1944 триденний бій під Гурбами на Крем'янеччині з участю близько 30 000 вояків, в жовтні того ж року битва під Лещавою-Горішньою та зимою 1944—45 у Карпатах. Для поборювання УПА радянський уряд кинув навіть кілька дивізій військ НКВС. Узимку 1945—46 в Карпатах було влаштовано велику блокаду з розташуванням військ НКВС по селах з метою не допустити допомоги населення загонам УПА та підпіллю. Для боротьби з УПА більшовики вербували з місцевого населення так званих «стрибків». НКВС-МВС застосовували також різні методи провокації: створення фальшивих загонів УПА — спецгруп НКВС, поширення затруєних ліків й інфекційних недуг та інше. Одночасно керівники уряду УРСР та КПУ зверталися з закликом до вояків УПА складати зброю («з повиною») за ціну помилування. Тих, хто погоджувався, НКВС включало до частин для боротьби з УПА, а згодом їх судили й висилали до концтаборів. Відомі сім таких урядових звернень, останнє з датою 30 грудня 1949. Про дії підпілля, включно з місцевими зверненнями, повідомляла радянська преса до середини 1950-их років.

Перша шпальта газети «Свобода» про повстанські акції в Карпатах у 1959 році.

Особливу роль у 1944—47 відігравали частини УПА Посяння, Холмщини та Лемківщини на кордонах Польщі: спершу група «Сян», а згодом Закерзонський край з командиром-полковником М. Онишкевичем (Орест) та тереновим провідником ОУН Я. Старухом (Стяг). Їхнім завданням було протистояти польським комуністичним органам та шовіністичним елементам польського суспільства, які тероризували українське населення, та протидіяти примусовому виселенню українців. Для боротьби проти УПА польський уряд створив навесні 1946 оперативну групу «Ряшів», складену з частин двох дивізій. Бої, що тривали до жовтня, з огляду на розпорошення загонів УПА в терені та систему замаскованих бункерів, не дали бажаних для уряду наслідків. У березні 1947 загинув під час засідки УПА заступник міністра оборони генерал Кароль Сверчевський, а наступного місяця польський уряд створив оперативну групу «Вісла» під командуванням генерала С. Моссора. Група, що мала знищити УПА на Закерзонні, складалася з кількох дивізій піхоти, технічних полків, літунської ескадри і частин міліції, разом 17 350 вояків. Водночас польський уряд домовився з урядами СРСР і УРСР про спільний наступ на УПА: УРСР виставила у вересні 1947 на кордон з Польщею 13 600 вояків, аналогічно біля кордону було сконцентровано численні радянські з'єднання. Тим часом УПА Закерзоння мала 17 сотень (дещо понад 2 000 вояків), а підпільна мережа та самооборонні загони населення близько 4 000 осіб.

Операція «Вісла» почалася 28 квітня 1947 і тривала до жовтня 1947. За чей час майже все українське населення виселено в основному у північні воєводства Польщі. У важких багато-місячних боях УПА й збройне підпілля понесли або важкі людські втрати, або були розбиті й розпорошені. З літа 1947 УПА почала залишати Закерзонський край; одні подалися в УРСР, інші до Західної Німеччини й Австрії, де були добиті рейдами УРСР (близько 400 осіб). Невеликі групи діяли на опустілому Закерзонні (так званому «дикому полі») ще до осені 1953.

Трагічною датою історії УПА стала смерть головного командира Р. Шухевича-Чупринки, який загинув у бою 5 березня 1950. Ця втрата, виснаження і радянський терор призвели до її остаточного послаблення й ліквідації. Проте обмежені дії УПА і підпілля тривали щонайменше до 1953, а за радянськими джерелами до 1956. Останнім часом з'явилися відомості, що останній бій підрозділу УПА з підрозділом МВС відбувся 1961 р., а воїн УПА Ілько (Ілля) Оберишин залишався у підпіллі до 1991 р.[15]

Загальна характеристика

Структура

Територіальна структура УПА, 1944 рік

Поділ УПА на групи відбувся у грудні 1943 р.[16] Територіально УПА ділилася на чотири частини:

Групи ділилися на воєнні округи, а округи на тактичні відтинки.

УПА являла собою партизанську армію, що мала трофейне озброєння (в основному, німецька та радянська зброя), амуніцію (в тому числі спецуніформа в деяких відділах), дисципліну, військову тактику, Службу безпеки (СБ ОУН), агентуру, розвідку, контррозвідку тощо.

Тактика й акції

Основними достоїнствами УПА в партизанській війні були:

  • Ідейність (знали, за що боролися);
  • Гарний морально-психологічний стан (відвага, ентузіазм, жертовність);
  • Загартованість і витривалість (здатність переносити холод і голод, великі фізичні і психологічні навантаження);
  • Військова хитрість, винахідливість, підприємливість;
  • Максимально раціональне використання всіх наявних засобів.

До числа недоліків УПА можна віднести:

  • Меншу чисельність повстанців в порівнянні з силами противника;
  • Більш слабку військову підготовку;
  • Різноманітність озброєння, що ускладнювало забезпечення його боєприпасами та технічним обслуговуванням;
  • Нестачу спеціально підготовлених командних кадрів;
  • Слабку оперативну базу на територіях, що контролювалися противником;
  • Неможливість швидкого перекидання сил на великі відстані;
  • Відсутність повноцінного тилу та сильна залежність від підтримки населення.

Ці сильні і слабкі сторони були характерні для боротьби УПА на всіх етапах: коли вона воювала формуваннями армійського типу (перший етап), коли стала діяти за допомогою партизанських загонів (другий етап), і коли вела підпільну диверсійноно-терористичну й пропагандистську боротьбу (третій етап).[17]

За весь час свого існування УПА застосовувала тактику постійних маршів, несподіваних атак на ворога та намагалася оминати великих боїв. У квітні 1944 під час засідки УПА був важко поранений а невдовзі помер генерал М. Ватутін. УПА користувалася допомогою населення, харчами, одягом та розвідкою. У міру того, як більшовики опановували терен, вояки УПА й підпільники перебували зимові місяці у підготовлених бункерах.

Особливою оперативно-тактичною формою дії УПА були рейди: деякі мали бойовий характер (репресії проти польських боївок і радянських партизанів), інші переважно пропагандистські. Вони провадилися у 1943—44 з головної бази УПА на Волині, а у 1944—46 з Карпат. Рейди відбувалися на Правобережжі, Буковині, Закарпатті, а згодом з Засяння на Підляшшя та навіть на Словаччину.

Амуніція

Хоч УПА і не була регулярною армією, її керівники намагались вдягати своїх вояків в однострої з характерними знаками розрізнення, елементами спорядження, та іншими. Із розширенням території, контрольованою УПА та появою «повстанських республік», в УПА з'явилась можливість шити однострої самостійно. До цього використовувались трофейні однострої Вермахту, Червоної армії, Угорщини, Польщі, Румунії, Чехії, та Словаччини[18][19][20]. Зустрічались і комбіновані однострої, наприклад німецький мундир і радянська пілотка тощо[21].

На початкових етапах формування в повстанській армії переважав цивільний одяг. Пізніше, коли в руки упівців потрапляла величезна кількість трофейних одностроїв, зустрічались повстанські відділи повністю вдягнені у німецьке або радянське обмундирування. Із здобутих одностроїв здирались усі знаки розрізнення та нашивались українські тризуби. Інколи трофейні однострої перешивались на підпільних фабриках на Волині. Хоча єдиного стандарту для одностроїв в УПА не існувало, були спроби їх запровадити. Червоні партизани в одному з боїв із повстанцями захопили документи, в яких знаходились проекти одностроїв та відзнак, які розроблялись для «УПА-Північ»[20].

Однострій доповнювався ременями із саморобними пряжками, на яких зображувався тризуб. Найпопулярнішим методом виготовлення пряжок було використання відстріляних гарматних гільз[20]. Взимку використовувались шинелі та зимові куртки. Під час операцій та бойових завдань упівці вдягали білі маскувальні халати.

Ройвий Чотовий Бунчужний сотні Сотенний Курінний бунчужний
Ройовий Чотовий Бунчужний
сотні
Сотенний Курінний
бунчужний
Курінний Командир загону Командир Воєнної Округи Краєвий командир УПА Головний командир УПА
Курінний Командир загону Командир
Воєнної Округи
Краєвий
командир УПА
Головний
командир УПА

Присяга вояка УПА

(затверджена УГВР і введена наказом ГВШ ч.7, з 19. VII. 1944.)[22]

Присяга у газеті «Повстанець»

Я, воїн Української Повстанської Армії, взявши в руки зброю, урочисто клянусь своєю честю і совістю перед Великим Народом Українським, перед Святою Землею Українською, перед пролитою кров'ю ycix Найкращих Синів України та перед Найвищим Політичним Проводом Народу Українського:

Боротись за повне визволення всіх українських земель і українського народу від загарбників та здобути Українську Самостійну Соборну Державу. В цій боротьбі не пожалію ні крови, ні життя і буду битись до останнього віддиху і остаточної перемоги над усіма ворогами України.

Буду мужнім, відважним і хоробрим y бою та нещадним до ворогів землі української.

Буду чесним, дисциплінованим і революційно-пильним воїном.

Буду виконувати всі накази зверхників.

Суворо зберігатиму військову і державну таємницю.

Буду гідним побратимом y бою та в бойовому життю всім своїм товаришам по зброї.

Коли я порушу, або відступлю від цієї присяги, то хай мене покарає суворий закон Української Національної Революції і спаде на мене зневага Українського Народу[23].

УПА та інші збройні формування

УПА та Армія Крайова

Із окупацією Польщі радянськими та німецькими військами, виникла Армія Крайова (АК), що поставила собі за мету відновлення Польщі в її довоєнних кордонах. Для цього, на теренах Волині та Галичини були розміщені частини АК. Більшість загонів АК, що діяли в Україні, були розміщені на Волині, адже на той час там була велика кількість польських сіл. Волинські загони АК пізніше були перегруповані у 27-у піхотну дивізію Армії Крайової.

30 липня 1941 р., між польським урядом у вигнанні та урядом СРСР було підписано угоду про співпрацю. Ця угода мала велике значення для радянських партизанів Сидора Ковпака, які використовували польскі села в Західній Україні та Білорусі як плацдарм. Крім того, АК та радянські партизани нерідко вели спільні військові акції проти УПА. Першим великим зіткненням між об'єднаними польсько-радянськими та українськими військами став бій під селом Бутейки в квітні 1943 р.

УПА та збройні формування ОУН (м) і Бульби-Боровця

До моменту початку формування бандерівської УПА (весна 1943), у ряді районів Волинської, Рівненської, Кам'янець-Подільській і в західних районах Житомирської області з початку 1942 вже діяла УПА під командуванням Тараса Бульби-Боровця. Також з літа 1942 почали діяти збройні загони, що включали тих, хто відійшов від ОУНР, і прихильників УНР — Фронт української революції (ФУР) та інші українські загони, що не підпорядковувалися ОУНР. На початковому етапі формування бандерівської УПА вони в ряді регіонів діяли спільно.

У кінці червня 1943 вийшло розпорядження Романа Шухевича про перепідпорядкування всіх збройних загонів бандерівській УПА. З цього моменту бандерівська УПА перейшла до насильницького поглинання або знищення загонів «опортуністів» (ОУН) та «отаманчиків» (УПА Бульби-Боровця). 7 липня 1943 збройні формування ОУНР розбили військові обози ОУН. Взяті в полон командири інших загонів частково знищувалися Службою безпеки ОУНР-УПА (СБ). На серпень 1943 припадає пік активних дій бандерівської УПА проти УПА Бульби-Боровця, в результаті чого були вбиті кілька її командирів і захоплена дружина Бульби-Боровця (яка після тортур СБ ОУНР була також убита). До кінця вересня 1943 УПА Бульби-Боровця фактично перейшла в підпілля. У радянській історіографії існувало не підтверджене відповідними джерелами припущення, що дії бандерівської УПА проти УПА Бульби-Боровця були зумовлені угодою між ОУНР і німецькими спецслужбами.

Збройні формування ОУН, що мали численних прихильників у Галичині, продовжували діяти паралельно з УПА-ОУНР в 1943–1944. Неодноразові подальші переговори про спільні дії проти радянської сторони не мали, однак, будь-яких значимих результатів і були швидше ситуативним, ніж стратегічним кроком.

Останні переговори між мельниківцями і бандерівцями проходили восени 1944 — коли радянські війська переходили Карпати — і привели до приєднання карпатських підрозділів ОУН до УПА ОУНР.[24][25]

УПА та німецькі війська

Збережені документи УПА містять згадки про дрібні бойові зіткнення з німцями, при цьому відсутня інформація про битви з великими силами вермахту. Остаточне рішення про виступ проти німецьких окупантів ОУН-Б прийняла на III конференції 17-21 лютого 1943 р. До другої половині 1943-го збройні загони ОУН-Б і УПА взяли під контроль значну частину сільських територій округу Волинь і Подолія райхскомісаріату Україна.

Протинімецький фронт ОУН і УПА, який виник на початку 1943 р. і проіснував до середини 1944 р., відіграв винятково важливу роль в українському русі опору в роки Другої світової війни. Збройний виступ проти нацистської Німеччини, яка категорично заперечувала можливість існування самостійної України, дозволив ОУН(Б) згуртувати в лавах УПА тисячі українських патріотів і об'єднати їх навколо ідеї боротьби за Українську самостійну соборну державу. Однак боротьба ОУН і УПА на протинімецькому фронті не набула пріоритетного значення в стратегії українського руху і мала тимчасовий характер, тому що головним ворогом української самостійності визнавався московський імперіалізм. Цей базовий принцип зводив бойові дії повстанської армії проти німців до форм «самооборони народу» і трактував нацистів, як тимчасових окупантів України. Збройні акції УПА на протинімецькому фронті не мали стратегічного значення і не впливали на хід боротьби між Німеччиною і Радянським Союзом, а лише обмежували діяльність німецької окупаційної адміністрації стосовно економічної експлуатації теренів Волині—Полісся, де створювалася матеріальна база українського самостійницького руху. Разом з тим спротив ОУН і УПА німецькій політиці у північно-західному регіоні України в певній мірі обмежував можливості гітлерівців стосовно боротьби з радянським партизанським рухом на Волині—Поліссі та в прилеглих до цього терену районах Правобережної України. В цілому ж дії ОУН і УПА на протинімецькому фронті не відіграли помітної ролі у звільненні території України від німецьких окупантів.[26]

УПА та радянські партизани

У боротьбі з радянськими партизанами ОУН і УПА досягли помітних успіхів: їм вдалося ускладнити бойову діяльність партизанів на Волині—Поліссі, створити перешкоди для диверсійних дій на німецьких комунікаційних лініях. Частина планів ЦК КП(б)У і УШПР щодо введення партизанських з'єднань на територію Галичини була зірвана.[27]

Бійці інших національностей в складі УПА

Українська Повстанська Армія була за своїм етнічним складом переважно комплектована українцями, та боролись в її лавах й представники інших націй та національностей. Поодинокі бійці входили до складу українських сотень. Але були й окремі військові відділи, сформовані за національною ознакою. Прихильником ідеї їх створення був письменник Йосип Позичанюк з Наддніпрянщини, на той момент політичний референт Головного Командування УПА (псевдо «Шугай», «Шаблюк»), співорганізатор проведеної в листопаді 1943 року Конференції поневолених народів Східної Європи та Азії, а безпосереднім організатором — також наддніпрянець Дмитро Карпенко (майор «Яструб»), колишній старшина (лейтенант) Червоної Армії.

Організаційно національні сотні входили до складу котрогось з куренів УПА, а національні курені входили у склад загону Військової Округи. Перший (узбецький) національний курінь створено у ВО «Заграва» в середині 1943 року під командуванням майора «Ташкента» (в березні 1944 року пораненим потрапив в більшовицький полон й розстріляний). Майже одночасно в цій же Військовій Окрузі на Рівненщині створено грузинський курінь та сотня кубанців. У ВО «Турів» першим створено азербайджанський національний курінь. А всього загальна чисельність іншонаціональних відділів під час переходу по теренах, котрі контролювала УПА, лінії фронту, досягала до 15 куренів.

Невдачею закінчилася спроба створення підрозділу з росіян. Російська сотня була сформована у ВО «Заграва» в 1943 році й складалася виключно з старшин та підстаршин. Її члени брали участь у військових операціях проти вермахту й відзначалися хоробрістю. Однак часті конфлікти бійців сотні з іншими повстанцями та цілими підрозділами змусили командування до її розформування.

Югослави та німці своїх окремих частин не створили, а входили в склад інших підрозділів. Австрійці, бельгійці та французи працювали в адміністрації УПА.[28]

УПА та мирне населення

За даними НКВС-МВС СРСР та російського МВС, у 1945–1953 рр. на території західних областей України повстанці здійснили 14 424 диверсійно-терористичних актів. У 1945–1955 рр. було ліквідовано щонайменше 17 тис. осіб. Протягом 1948–1955 рр. загинули 329 голів сільських рад, 231 голова колгоспів, 436 працівників райкомів партії, службовців районних організацій та активістів, 50 священиків. Всього бійці УПА знищили від 30 до 40 тис. чол.[29]

УПА та польське населення

Бійці УПА допомагають пораненому поляку. Дурницький ліс, поблизу Перемишля, 1947 рік[30]

Українсько-польські стосунки сягають часів Київської Русі. Між українцями та поляками відбувались конфлікти впродовж всієї історії, які часто виливались у масштабні війни та повстання (Хмельниччина, Коліївщина). У 1918 році, із розпадом Російської імперії українці та поляки проголосили УНР та Другу Річ Посполиту відповідно. Поляки претендували на західно-українські землі, через що відбулася польсько-українська війна, що закінчилася поразкою українських військ. У 1921 році, після «Дива на Віслі» та підписання Ризького мирного договору між новоствореними СРСР та Польщею, Україна була розділена. На всіх українських землях українці почали зазнавати утисків з боку пануючих держав (зокрема, «Пацифікація» в Галичині та Волині, Голодомор в УРСР). У 1920 році постала Українська Військова Організація (УВО), що ставила собі за мету звільнення українських земель від окупантів. На базі УВО, у 1929 році була створена Організація Українських Націоналістів (ОУН). ОУН провела декілька акцій, спрямованих проти поляків (наприклад, вбивство Броніслава Пєрацького). З початком Другої світової війни, поляки та українці використали пануючий хаос для помсти один одному.[31]

Український історик Володимир В'ятрович вважає, що криваві злочини чинили і поляки й українці, проте найбільше жертв було серед польського населення під час Волинської трагедії 1943–1944 років[32]. Це була помста за багаторічне панування поляків, а така радикалізація дій була спричинена дуже важкою ситуацією на Волині, коли проти УПА воювали Армія Крайова, німецькі війська та радянські партизани[33].

Протистоянням між поляками та українцями скористались як німецькі, так і радянські окупанти[34][35]. Після відмови Німеччини визнати Акт відновлення Української Держави, та арешту Степана Бандери, Ярослава Стецька та інших, українці, що знаходились на службі в Німеччини, влились в ряди УПА за наказом ОУН. На місце українців, німецька окупаційна адміністрація набирала поляків, що жорстоко ставились до місцевих українців.[31] Загальне число вбитих поляків невідоме.

УПА та єврейське населення

На початку 1941 року з моменту входження німецьких військ до Західної України ОУН розглядало євреїв, як можливих саботажників нової української держави: «В часі хаосу і замішання можна дозволити собі на ліквідацію небажаних московських, польських та жидівських діячів, особливо приклонників більшовицько-московського імперіялізму». У «Вказівках на перші дні організації державного життя», для не лояльних до нової влади осіб передбачались наступні вказівки: «Жидів ізолювати, поусувати з урядів, щоб уникнути саботажу, тим більше москалів і поляків.»[36]

В подальшому своє ставлення до євреїв під час німецької окупації ОУН сформулювало у постановах Другої конференції ОУН, де говорилось[36]:

Не зважаючи на негативне відношення до жидів як знаряддя московсько-більшовицького імперіалізму вважаємо за недоцільне в сучасний момент міжнародної ситуації брати участь в протижидівських акціях. Щоб не стати сліпим знаряддям у чужих руках і не відвертати уваги мас від головних ворогів.

Існує багато свідчень того, що українські націоналісти надавали допомогу та притулок переслідуваним євреям. Зокрема, це згадано в дослідженнях Ж. Ковби та Якова Сусленського. Серед рятівників була й дружина Головного командира УПА Наталія Шухевич, яка протягом 1942–1943 років переховувала семилітню єврейську дівчинку Ірину Райсінберґ, при цьому Роман Шухевич допоміг виробити їй фальшиві документи на ім'я Рижко Ірини[36].

В середині війни чимало євреїв приєдналось до лав УПА, особливо це було відчутно у лікарському складі. Особливо відзначився доктор «Кум», що став єдиним євреєм, нагородженим Срібним хрестом заслуги. Остаточне ставлення ОУН до євреїв було сформоване в 1944 році. Воно полягало в тому, що євреїв вважали рівноправною національною меншиною в майбутній українській державі. І вже в наказі Воєнної округи «Буг» від 5 вересня 1944 року зазначалося: «Жидів і інших чужоземців на наших теренах трактуємо як національні меншості»[36].

Методи боротьби із УПА

У різні періоди Другої світової війни Україна знаходилась під владою різних тоталітарних режимів. Після приходу радянської влади на західноукраїнські землі у 1939 р. люди вітали «визволителів від польського рабства» — Червону Армію. Однак радянська влада виявилась не менш жорсткою за польську — колективізація, каральні акції. Всі ці дії підірвали її авторитет та підсилили націоналістичні настрої серед населення.[37]. В тому ж році 27 серпня скликано 2-й Великий збір ОУН в Римі, на якому новим провідником вибрано Андрія Мельника. Однак не всі оунівці підтримали його кандидатуру, тому 10 лютого відбувся збір ОУН у Кракові, де утворено Революційний провід ОУН на чолі із Степаном Бандерою. Відбувся розкол ОУН на дві частини: меншу, поміркованішу «мельниківську» та більшу і схильних до активних дій «бандерівців»[38]. Причину розколу ОУН «мельниківці» пояснюють особистими амбіціями «бандерівців» та прагненням до влади в середині ОУН.[39][40] Поки «мельниківці» вимагали у Степана Бандери розпуску революційної ОУН, «бандерівці» готували збройне антирадянське повстання на Волині.

Для боротьби із зростаючою силою ОУН радянські органи влади використовували репресії, масово вивозили людей із Західної України та Білорусі до Сибіру і Північного Казахстану.[37]

22 червня 1941 р. атакою Вермахту на західний радянський кордон розпочалася німецько-радянська війна. Із початком бойових дій члени ОУН підняли збройне повстання. Німецькі війська стрімко просувались вглиб радянської території, зустрічаючи неорганізований спротив з боку Червоної Армії. 25 червня озброєні загони ОУН організовують численні напади на червоноармійців та енкаведистів у Львові, Коломиї в селах Гаїв, Дмитрович та інших. Для придушення повстання більшовики залучають гармати та танки[41]. Під час відступу перед наступаючою німецькою армією більшовики розстріляли в'язнів львівських тюрем. Серед розстріляних були рідні брати Степана Бандери та Романа Шухевича.

Злочини спецгруп НКВС під маркою УПА проти мирного населення

Докладніше: Спецгрупи НКВС

Спецгрупи НКВС — спеціальні загони НКВС створені для боротьби з УПА, також відомі як «агентурно-бойові групи (АБГ) НКВС», легендовані групи, «лжебоївки УПА», «переодягнені енкаведисти».

Попри знищення КДБ компрометуючих внутрішніх документів НКВС щодо використання спецгруп НКВС під маркою бандерівців, в архівах все-таки збереглися деякі окремі документи, котрі свідчать, що спецгрупи НКВС вчиняли злочини проти мирних жителів. Зокрема, в рапорті одного з головних організаторів спецгруп НКВС майора Соколова фігурують факти вчинення його ж спецгрупою під його ж керівництвом злочинів: спалення хати, вбивство голови сільради села Яблунів Станіславської області[42], побиття голови сільради села Комарівка Тернопільської області, грабування бойовиками спецгрупи майна, викрадання людей у ліс для допитів[43]:

«Мы их всех перебили, схрон забросали гранатами, где тоже убили двоих — хату сожгли,(...)»
«Наблюдая за спецгруппой, я видел, что пешая группа очень неподвижна и может делать небольшие рейды — поэтому я посоветовался с командирами группы и решил достать лошадей и повозки, делать конную группу было нецелесообразно, не все умели ездить верхом, да и седел трудно было достать. Когда батальоны занимались операцией, то мы пошли без прикрытия в село Яблунов, Станиславской области, ночью мы вошли в село и спросили у предсельсовета, есть ли у него в селе лошади и повозки, оставленные каким-либо куренем. Тот нам ответил, что у него в селе есть 15 лошадей и 8 повозок, оставленных куренем «Сталь», он же «Резун». Этих лошадей и повозки мы забрали, предсельсовету выдали расписку, что лошади и повозки забраны куренем «Быстрого» и станичного села /клички его не помню/, он стал с нами ругаться за лошадей, говоря, что он на нас пожалуется «Резуну», что мы забрали его лошадей, мы забрали с собой, убили его и бросили в колодец. /После я читал записку «Быстрого», в которой он оправдывался перед «Резуном», что он никаких лошадей в селе Яблунов не брал/. »
«В этой же операции мне сообщил Нач. Коропецкого РО НКВД о том, что предсельсовета села Комарувка имеет тесную связь с местной боевкой «Трегуба» и ничего о появлении боевки «Трегубы» в селе не сообщает. Взяв на прикрытие роту автоматчиков, я сделал рейд в это село. — Спецгруппой ночью мы вошли в село под видом банды, арестовали предсельсовета, как СБ, обвинив его в том, что он выдал весь контингент Советской власти, он нас уверял, что он ненавидит Советскую власть и всегда помогает бандитам, назвал клички бандитов, с котоыми он поддерживает связь. Мы делали вид, что его хотим повесить, но потом простили, дали ему 30 палок и ушли, (…)»
«Когда я снова стал принимать группу, то увидал, что группа сильно разложилась, боевики стали воровать, ворованное продавать и пропивать, и спецгруппа стала иметь вид уголовной банды. Но все же это разложение имело и положительные стороны — на кражах и пьянках люди спаялись и желания бежать уже не было.»
„Я посоветовался с командирами спецгруппы, что не лучше ли будет нам изменить работу — не ходить по селам под видом банд, ищя бандитов, а воровать из сел людей, стоящих на учете РО НКВД, как имеющих связь с бандитами, и их допрашивать под видом «СБ», обвиняя в сиксотстве“

Повний текст рапорта майора Соколова приведений на 272 сторінці книги американського історика Джеффрі Бурдса «Советская агентура»[44]

Пізніше в 1949 р. факти злочинів інших спеціальних груп НКВС знайшли відображення у доповідній записці прокурора Кошарського.[45]У цьому ж документі також значиться факт вбивства спецгрупою мирних громадян та наглядна тенденція покривання злочинних дій «переодітих енкаведистів» з боку вищого керівництва НКВС.

Дії ОУН та УПА на Кубані, Білорусі і на Сході України

Агітаційний плакат українського руху часів Другої світової війни

В архівах СБУ зберігається колекція матеріалів із діяльності підпілля ОУН на території Східної та Південної України. Сьогодні точна кількість документів не підрахована.[46]

У Луганській області виявлено 12 справ з цього питання, в Чернігівській — 68, у Полтавській — 6, Київській — 41, Хмельницькій — понад 100 справ. Безпосередньо у Галузевому державному архіві СБУ в Києві — понад 300 справ. Це лише ті матеріали, які попередньо виявлені, і це ще зовсім не остаточне число. По кожній з цих справ проходить не одна людина — це іноді 10 або 100 чоловік, тому мова йде про тисячі підпільників, про тисячі борців за українську державність. Прізвища цих людей були невідомі, засекречені, і точно про них не відомо.[47]

Житомирщина

У травні 1943 року Головна Команда УПА-Північ направила відділ УПА у тримісячний рейд тимчасово окупованою Житомирською областю і західною частиною Київської області Української РСР. За час рейду відділ провів 15 успішних боїв з німецькими поліцейськими частинами та групами грабіжників. Цей відділ знищив німецьку поліцейську школу біля Житомира з залогою 260 поліцаїв, а недалеко від с. Устинівка, Потіївского району, 25 липня розбив німецький військовий підрозділ, який був спеціально спрямований на розгром цього спецвідділу УПА. З німецької сторони було понад сто вбитих, поранених і полонених.[48]

Сумщина

Директор Сумського архіву Іванущенко довів, що ОУН та УПА теж діяли на території Сумської області[49] З наявних джерел про членів ОУН-Б, спрямованих на Схід України видно, що Сумщина була в зоні оперативної уваги всіх трьох похідних груп. Як зазначає проф. Л. Шанковський, середня похідна група ОУН під керівництвом М. Лемика «Сенишин» повинна була прийти до Харкова, але не встигла цього зробити, тому що її сильно побили німці. Німці розстріляли значну кількість членів групи, у тому теж Миколи Лемика-Сенишин (…) в Миргороді, в жовтні 1941 р. Частина групи прийшла до міста Суми, де створила підпільну організацію.[50]

Як свідчать документи, діяльність ОУН на Сумщині не припинилася з поверненням радянської влади. Навпаки, іноді вона навіть переходила в партизанську форму боротьби. Дослідник визвольного руху С. Бутко, посилаючись на документи архівного підрозділу УСБУ в Чернігівській області, повідомляє, що в травні 1944 року з Волині була направлена для підпільної роботи в Чернігівську та Сумську області група учасників УПА, чисельністю понад 20 чоловік. Всі вони були уродженцями тих місць, куди прямували. У червні 1945 року на території Шосткинського району був затриманий один з учасників цієї групи Захарченко Михайла Васильовича, 1923 року народження, уродженець с. Богданівка Шосткинського району, в районі м. Дубно, потрапив в один із загонів УПА. Пробув у цьому загоні 7 місяців. "(…) Звідки у вересні 1944 року прибув за завданням командування УПА на територію Шосткинського району, для організації бандугруповання. Слідство веде Відділ ББ "[51]

Полтавщина

З 1941 по 1943 в Полтаві та області також діяло підпілля ОУН.Підпільники обмежувались пропагандою та невеликими диверсіями, а більшість готових військових кадрів відправляли на Західну Україну де велася кровопролитна війна. Агітаційна справа підпілля йшла добре — невдоволення колгоспами, пам'ять голодоморів та жахи окупації на Полтавщині забезпечили націоналістам свіжі кадри, які бажали боротися проти СРСР та проти окупанта — Німеччини. Нелегально видавався журнал «Сурма», «Україна в боротьбі», книга «Симон Петлюра». Полтавське підпілля тримало тісні зв'язки з Харковом, Запоріжжям, Сумами. У кінці 1942 року підпілля ОУН мало тісні зв'язки із групою радянських підпільників «Набат». Остання спроба закріпитися на Полтавщині ОУН та УПА належить, вірогідно, до 1944 року. Всі бажаючі продовжити боротьбу проти Німеччини та СРСР влилися до УПА, а незначні підпільники, що не були знищені НКВС і гестапо, розчинились в області.

Донбас

На території Донбасу в 1941-43 роках діяли групи обох ОУН — і «бандерівська», і «мельниківська» гілки. В СБУ відзначають, що умови діяльності українських націоналістів на Донеччині були складними, з огляду на багатонаціональність населення.[52] Учасники націоналістичного руху ділилися листівками, розповсюджували газету «За самостійну Україну», збиралися на конспіративних квартирах. Під час допитів оунівці заявляли, що центральний провід приділяв Донеччині особливу увагу. У разі всенародного повстання індустріальний регіон начебто мав забезпечити матеріальну підтримку.[53] Керівником ОУН на Донеччині був Стахів Євген Павлович[54]

Крим

Документ, який доводить факт діяльності ОУН в Криму[55]

Відомо, що підрозділи Української Повстанської Армії в Криму діяли в Сімферополі, Євпаторії, Джанкої, Ялті, Українська, Петрівці, Севастополі, Старому Криму, Керчі, Феодосії, Алушті, Михайлівці і багатьох інших населених пунктах, які були поруч з дислокацією похідних груп. З донесення агента СД від 31 грудня 1941 року, знайденого у секретних справах Рейху, стало відомо, що зі Львова до Криму революційна ОУН направила шість похідних груп, близько 40 чоловік. Тільки одного повстанця нацисти арештували дорогою до Криму.[56]

Кубань

Повстанська армія діяла також на Кубані, але до 1950 року і саморозпустилася.[57] Восени 1941 року, тільки-но більшовики відступили на Кавказ, на Кубань прибувають українські патріоти з Південної похідної групи ОУН (Б), і вже в 1942 році, в жовтні, створюється Єйський окружний провід на чолі зі Спиридоном Ткаченком — «Голубом». У групу входили «Схід» (Дмитро Матейчук) та «Зоряні» (Василь Яворів). Підпільники мали зв'язок із Великою Україною через Маріуполь.[58] Мережа ОУН була створена на Кубані на базі одного з відділень «Північної похідної групи», яку очолював Спиридон Ткаченко («Голуб»). 20 жовтня 1942 він став головою Лиманського окружного проводу ОУН. Тісні зв'язки були встановлені з оунівцям Маріуполя. Від квітня 1942 існував канал старшин і підстаршин УПА, які були уповноважені проводом ОУН створити Козачу повстанську армію Кубані. Біля витоків цієї армії стояли: сотник Василь Плетень («Шум», «Зорян», «Беркут»), колишній лейтенант Червоної Армії, уродженець Чернігівщини, лейтенант Дмитро Гречух («Дніпро»), а також Дмитро Коваленко («Мить») з Приамур'я. Восени 1944 року на Кубані діяло дві повстанські сотні — «Шума» (85 чол.) та «Гомін» (125 чол.), а також окремі розвідуальні рої по 10 бійців у кожному.[59]

З серпня 1942 року з українського берега на Кубань діяла конспіративна Оунівська морська переправа. Керував нею Кубанець Петро Глек («дід Очерет»), колишній солдат армії УНР, житель станиці Довжанський. У липні 1944 року, коли на Кубань повернулися більшовики, ОУН (Р) організувала десант на чолі з сотником «Шумом» (колишнім капітаном Червоної Армії, походив зі станиці Батуринської). Його група мала дістатися поїздом до Туапсе під виглядом солдатів будівельної роти. Втім, до Туапсе вони не дістались, а вийшли на станції Хандіженській, і там, в горах Кавказу, почали збирати козаків, які тоді масово переховувались у лісах від сталінських карателів. Восени того ж року було сформовано сотні «Шума», «Гомона» та декілька розвідувальних роїв — загалом близько 300 осіб.[58] Майже вісімдесят відсотків повстанців становили кубанські козаки, були також уродженці Великої України та галичани. Мовою спілкування була українська.[58]

Навесні 9 травня 1945 повстанцям вдалося на перевалі Гойтх зупинити потяг, що перевозив репресованих до Москви, і визволити понад дві сотні в'язнів.

Існувала Козацька Повстанська Армія (КОПА) аж до 1950 року, коли, не маючи ресурсів для продовження боротьби, і судячи з усього, отримавши якусь команду від керівництва УПА, саморозпустилася.[58]

Білорусь

Агітаційний плакат УПА, 1948 р.

За часів війни вплив бандерівців на півдні сучасної Білорусі був великий, стверджує мінський історик Гуленко. Зіткнення в неоголошеній нещадній війні між польською Армією Крайовою та УПА були саме на території Білорусі: «Брест, Пінськ, південь Білорусі, північ України — тут загони УПА та Армії Крайової сходились напряму. Ішла боротьба на виживання. І ця війна українська-польська підтримувалася спецслужбами і радянськими, і німецькими за принципом: розділяй і володарюй».[60]

В історії УПА були періоди, коли вона співпрацювала з радянськими партизанами і коли брала зброю в німців, каже мінський історик Володимир Гуленко: "Все-таки їхньою метою була незалежна Україна. А Сталін вчинив із бандерівцями так, на мій погляд, як би бандерівці вчинили зі сталіністами. Інша справа, що це все-таки була народна війна: загальна кількість радянських партизанів і бандерівців у Білорусі була приблизно однакова — не менше півмільйона.[60]

За підрахунками історика Гуленка, від рук НКВС на території України і Білорусі загинуло 170 тисяч вояків УПА, 70 тисяч втекло на Захід, взято в полон і вислано понад 200 тисяч.[60]

Серед вояків УПА було багато білорусів. У Дивинському районі Брестської області в 1944 році в Радянській Армії мобілізували лише 50 чоловік з 5 тисяч — решта втекли до бандерівців. Діяли спеціальні білоруські проводи УПА: «молодечі частково, Пінськ, Барановичі — там загони УПА були. Крім того, були створені формування білоруських націоналістів під керівництвом Михайла Вітушки, організаційною основою цих формувань була білоруська незалежницька партія, неофіційна назва „білоруські резистанс“, ці формування тісно співпрацювали з УПА, було проведено кілька десятків спільних крупних боїв з радянськими партизанами в 1943–1944 роках. Білоруська делегація їздила на з'їзд ОУН восени 1943 року. Вони теж спробували створити рух антифашистсько-антирадянський». Проте білоруси не змогли реалізувати цих планів.[60]

Тим не менше загони УПА діяли на території сучасної Білорусі до кінця 1953 року, стверджує мінський історик Володимир Гуленко, і вели партизанську війну з радянською владою. Причому в їхніх лавах діяли переважно місцеві, білоруські громадяни: "10 років після війни бандити вижити не можуть. Це не бандитський рух. Тут, безумовно, була масова підтримка місцевого населення ".[60]

Володимир Гуленко каже, що з загонами УПА на півдні Білорусі радянська влада покінчила лише завдяки великим військовим спецопераціям і вивезення в Сибір цілих сіл, у яких підтримували повстанців.[60]

У лютому 1952 р. в Іванівському районі Пінської області ліквідовано надрайонного провідника Івана Панька («Сікори»), в Дорогичинському районі Пінської області органи держбезпеки БРСР розгромили групу районного провідника «Григорія». Під час цих операцій співробітники МДБ і МВС БРСР убили 11 оунівців, серед них і обох провідників, 3 заарештували.[61]

Всього органи безпеки Білорусі з жовтня 1943 по квітень 1953 арештували 1282 українських націоналістів, які діяли в підпіллі на території БРСР, убили понад 3000 (разом з учасниками Армії Крайової).[61]

Життя повстанців

День повстанця розпочинався із «Ранньої зорі» — о 6 годині 30 хвилин, взимку — на годину пізніше. Проводилась руханка, потім прибирались місця спання і стрільці йшли вмиватись. Після цього підстаршина скликав відділ, і повстанці ставали у трилаву для молитви. Далі йшла перекличка, сніданок та виконання службових обов'язків. Робочий день закінчувався о 18 годині, і повстанці мали кілька годин на відпочинок або особисті справи. О 21 проходила вечірня молитва, а о 22 усі повстанці мали спати, крім вартових. На вихідних днях робочий день тривав до обіду.

Особлива увага приділялась зовнішньому вигляду та спорядженню повстанця. Одяг мав бути чистим та в гарному стані, а самі упівці мали бути помитими, підстриженими та поголеними. Під час відпочинку, повстанець мав почистити зброю. За неналежний догляд за собою чи зброєю, повстанця карали додатковим вантажем у наплічнику, багаторазовим виконанням приймів впоряду, а при повторенні провини — розстрілом. Дисциплінованим та хоробрим повстанцям надавалась відпустка на декілька днів або годин, щоб провідати рідних або друзів неподалік. Повстанець, що йшов у відпустку, отримував карту відпуску, в якій зазначалося ім'я (прізвисько), посада, місце відпуску та час. Документ підтверджувався печаткою та підписом командира відділу.

Вживання алкогольних напоїв суворо заборонялося, окрім святкових днів, і тільки з дозволу командира. За порушення цього правила передбачалась лише одна кара — розстріл.

Повстанський табір

На місцях тривалого перебування підрозділу, як правило, облаштовувалось житло. Ось як описують табір сотні, загальною площею біля 1500 квадратних метрів, який складався з 17 землянок-бункерів, (по чотири для кожної з чот, що складались з чотирьох роїв, та окрема в центрі для командного складу сотні з охороною), збудованого повстанцями куреня «Месники» восени 1945 року на Закерзонні над річкою Танвою у лісі між етнічними українськими селами Новий Люблинець, Старий Люблинець (гміна Цішанів) та польським Руда Ружанецька (гміна Наріль), його колишні бійці у своїх спогадах:

У середині табору – густі смеречки для маскування. Табір був добре розміщений, а в разі ворожої атаки мав вигідне оборонне поле. Всі дороги, доріжки, стежки, які вели до табору, були заміновані. А землянки-бункери розташували так, що одна одну могла обороняти через отвори-гнізда для скоростріла й інші оборонні місця: сполучались ровами, навколо землянок викопані становища. Посередині побудована землянка для сотенного почоту, сполучена зі всіма землянками ровами. В землянці вміщалося вигідно 15 повстанців. Одна, більша, для першого рою з чотовим почотом. Там могло поміститися понад 20 повстанців. Землянки мали троє дверей і шість вікон, щоб у разі нападу можна було боронитися. Всередині землянки на задній стороні – місце до спання, навпроти – коридор, посеред якого – залізна піч для обігрівання. Серед табору біля сотенного почоту розкинувся майдан, де сотня збиралася на ранній і вечірній апель.
[62]

Повстанські весілля

Іноді повстанець міг влаштувати повстанське весілля із своєю дівчиною. На це видавався окремий дозвіл командира відділу. Шлюбна церемонія включала в себе вінчання і проходила в колі найближчих друзів наречених. Дуже рідко весілля відбувалось із танцями та піснями. Нареченим видавався акт вінчання, в якому вказувався день вінчання та зашифровані імена обвінчаних. Наречені підписувались під текстом присяги і офіційно вважались одруженими.

Повстанські свята

В Українській повстанській армії велика увага приділялась моральному виховання стрільців, зокрема культивуванню традицій українського війська. У повстанців було прийнято святкувати державні свята, як наприклад день Злуки (22 січня), свято Листопадового Чину (1 листопада), день проголошення Акту відновлення української держави (30 червня). Існували і особливі повстанські свята — День Героїв (остання неділя травня) та Свято Зброї (31 серпня — день звільнення Києва від більшовиків 1919 року). Пізніше святкування Дня Зброї було перенесене на 14 жовтня — Свято Покрови, а згодом день заснування УПА. Особливі свята святкувались за участю представників Проводу ОУН. Обов'язково відбувалась Служба Божа та промова капелана та політвиховника. Далі співались пісні у виконанні хору та відбувались гутірки на актуальні теми.

За традицією, повстанці святкували найбільші релігійні свята: Різдво та Великдень. Святкування проводилось разом із місцевим населенням, разом із яким влаштовувалися вистави, концерти та вертепи. Однак, головним місцем святкування залишалися густі ліси, куди селяни носили освячене. Під час таких свят, Український Червоний Хрест та тереновий Провід ОУН готували подарунки для поранених бійців. Дарували зазвичай тютюн, фрукти, випічку або одяг. Організація подарунків була винятком, ніж правилом.

Крім загально-повстанських свят, у кожного повстанського відділу святкувався день приведення стрільців до Присяги Вояка УПА. Для такого спеціального свята було розроблено інструкцію, яка регламентувала порядок проведення урочистостей. Присяга відбувалась в присутності командування представників Головного військового штабу (ГВШ) та крайового проводу ОУН.

Під час святкувань та урочистостей виставлялась підсилена охорона повстанських таборів, адже свята використовувались радянськими та німецькими військами для здійснення облав та нападів[63].

Деякі повстанські відділи мали власні пісні, які використовували під час святкувань та урочистостей, а також в поході. Так, наприклад, курінь «Месники» мав свій «Марш Месників», створений політвиховником сотні «Залізняка» та куреня «Месники», а пізніше — редактором журналу УПА «Лісовик», що видавався на Закерзонні, Петром Василенко[64].

Невійськова діяльність УПА

Видавнича діяльність

Агітаційний плакат УПА, 1948 р.

Видавнича діяльність УПА бере свій початок ще з преси, започаткованої у формуваннях «Поліської Січі», збройних загонів Андрія Мельника та військових формувань Степана Бандери, газети «Гайдамаки», що почала видаватися з літа 1941 року у загонах Т. Бульби-Боровця, газети «Сурма», призначеної для вояків «Поліської Січі», яка виходила у Сарнах з 1941 року, часопису «Бойові вісті», що репрезентував мельниківську ідеологію[65].

В УПА були різні неперіодичні видання. У 19441946 з'явилися — «Повстанець» і «На зміну». УПА поширювала звернення до українців, військових, а також до представників інших національностей (російською, польською[66], словацькою та іншими мовами). У лавах УПА працювали відомі підпільні публіцисти: Дмитро Маївський (Петро Дума), Йосип Позичанюк (Шаблюк), Петро Федун (Полтава), Осип Дяків (Горновий), У. Кужіль; поети Василенко Петро (П. Волош-Василенко), Дяченко Михайло(Марко Боєслав) та інші; митці Хасевич Ніл та Черешньовський Михайло. Бібліографію видання УПА склав Шанковський Лев: «УПА та її підпільна література» (Філадельфія 1952).

Була створена, у вересні 1943 року, Українська пресова служба УПА. Структура та діяльність пресової служби були побудовані за аналогією до Пресової квартири УСС. Головній станиці пресової служби підпорядковувалися станиці при відділах УПА, що складалися з 3 або 5 осіб під орудою політвиховника відділу. Члени пресової служби проводили роботу на чотирьох основних напрямах: пропагандивним,мемуаристичним,мистецьким,архівним.

Оскільки сили УПА напряму залежали від підтримки населення, повстанці мали розгалужену систему пропаганди, однім із засобів якої був друк листівок та газет. Крім них видавались і невеликі книжки, як наприклад «Концепція Самостійної України»(1949) рік Петра Федуна[67], «Про наш плян боротьби за визволення України в теперішній обстановці»(1951 рік) та ін. Крім цього видавались книжки і іншими мовами, які розповсюджувались серед червоноармійців та російськомовного населення України, як наприклад «Кто такие бандеровцы и за что они борются»[68]. Видавались звернення до червоноармійців та народів Кавказу та Сибіру із закликом підніматись на боротьбу із більшовиками[69][70][71].

Крім листівок публікувалась величезна кільксть ідеологічних та суспільно-політичних праць. Найвідомішими авторами цих праць були Петро Федун (Полтава), Осип Дяків (Горновий) , Дмитро Маївський (Петро Дума)[72].

Періодичні видання УПА були одними із основних інструментів пропаганди. Варто згадати такі часописи як часопис Головної команди УПА «До Зброї» (1943-1944), видання політвідділу УПА «Інформації з фронту УПА» (1944), гумористичний часопис «Український Перець» (1943-1945), а також газетами «Наш фронт» (1943), інформаційні вісники «Інформатор» (1942-1943),«Повстанець», «Ідея і Чин», «Бюлетень», «Бюро інформаці УГВР», «Радіоінформатор» (1943-1944), «Новинки з фронтів» або «Новини» (1943-1944), «Вісті з фронту УПА» (1943), «Новинки» (серпень-жовтень 1943), «Тижневий огляд воєнних і політичних подій» (жовтень 1943), «Наш фронт» (серпень 1943). Часто, через різні обставини видання призупиняли випуск газет, або припиняли виходити зовсім. Детальну хроніку боротьби УПА містили насамперед часописи, призначені для війська:

Першим видання Головної команди УПА став часопис «До Зброї». Головним редактором було призначено Якова Бусла, який не лише очолював політвиховний відділ КВШ УПА-Північ, але й був редактором усіх підпільних видань на ПЗУЗ. Було випущено 7 номерів часопису, коли війська НКВС знайшли та знищили підпільну друкарню. Наступний часопис називався «Повстанець». Обов'язки Головного редактора виконував Микола Дужий, який з лютого 1945 року був призначений начальником усіх видань Головної Командм УПА. Виходив до 1946 року, а потім його місце перейняв часопис «Ідея і Чин», редакторами якого був Дмитро Маївський, Мирослав Прокоп, Михайло Палідович та Петро Федун.

За увесь час діяльності в підпільних друкарнях УПА було видано більш ніж 130 найменувань періодичних видань, півтисячі брошур, десятки вишкільних, мемуарних та поетичних збірок, тисячі листівок, звернень та відозв[73]. По при це, ще й тепер знаходять періодику яку випускали повстанці. Так були знайдені видання які досі не були відомі історикам — сатиричне видання «Гоп-гоп», часописи «Легенда», «Легінь», «Бойовик»[74].

Душпастирська діяльність

Нагороди

Відзнаки УПА, експонати музею історії Трускавця

Наказом Головного Командування УПА (ч. 3/44) від 27 січня 1944 року, в Українській повстанській армії заснована своя нагородна система. Згідно з цим наказом, нагороду міг отримати будь-який вояк, незалежно від рангу та службових обов'язків. Пропозиції щодо відзначення могли подавати сотенні УПА або вищі командири. Після затвердження комісією УГВР або відповідним штабом, виходив наказ про відзначення вояків, а повідомлення публікувались у повстанських газетах. Нагородженим надавався титул «Лицар Золотого (Срібного, Бронзового) хреста бойової заслуги». Першим з повстанців, нагороджених найвищою нагородою УПА — Хрест Бойової Заслуги, посмертно став Дмитро Карпенко-«Яструб».

Рішенням УГВР 30 травня 1947 року, нагородження Хрестом Бойової Заслуги поширено на всіх учасників збройного підпілля.

3 вересня 1949 року на підставі рішення Української головної визвольної ради (від 29 серпня 1949) головний командир УПА Роман Шухевич («Т.Чупринка») видав наказ Ч. 2, згідно з яким усі підвідділи і штаби УПА з кінця 1949 р. тимчасово припиняли свою діяльність як бойові одиниці і органи управління. Право нагородження членів визвольно-революційного руху та підвищення у військових званнях підстаршинського складу збройного підпілля передавалося відповідним проводам ОУН.[75]

Слід зазначити, що самих нагород довго не існувало. Тому, у наказі про введення нагород нічого не сказано про їх зовнішній вигляд. Справа просунулась, коли за неї взявся відомий на Західній Україні художник і митець Ніл Хасевич. У своєму листі до УГВР, Ніл подав 16 ескізів нагород: 2 ескізи Хреста бойової заслуги, п'ять — Хреста заслуги, три «медалі за боротьбу в особливо тяжких умовинах», чотири відзнаки приналежності до УПА, два — відзнаки до 20-річчя ОУН. Також Хасевич додав до листа інструкцію «Як виготовляти ордени, жетони і стяжки в підпільних умовинах?». 30 червня 1950 року УГВР затвердила проекти медалей, а перші їх носії з'явились у 1951 році. Було також схвалено пропозицію Ніла Хасевича щодо введення медалей «За боротьбу в особливо важких умовинах» та «Х-річчя УПА». Досі невідомо, в якій країні було виготовлено медалі[76].

Золотий Хрест Бойової Заслуги

Розміри всіх хрестів — 27×27 мм. Стрічки червоні, з двома чорними смужками 30 мм ширини.

UPA-Zaslugy-zoloto-1.png UPA-Zaslugy-zoloto-2.png UPA-Zaslugy-sriblo-1.png UPA-Zaslugy-sriblo-2.png UPA-Zaslugy-bronza.png

Золотий Хрест Заслуги

Розміри хрестів — 27×19 мм. Стрічки — 30 мм ширини, з двома чорними смужками по боках на червоному тлі.

UPA-Zaslugy2-zoloto-2.png UPA-Zaslugy2-zoloto-1.png UPA-Zaslugy2-sriblo-2.png UPA-Zaslugy2-sriblo-1.png UPA-Zaslugy2-bronza.png

Медаль «За боротьбу в особливо важких умовах»

6 червня 1948 року УГВР «для відзначення особливої мужності» запровадила медаль «За боротьбу в особливо важких умовах». Діаметр 30 мм. Стрічка шириною 16 мм з трьома блакитними смужками на жовтому тлі.

Медаль «Х-річчя УПА»

Золотий Хрест 25-річчя УПА (1967)

В післявоєнний час в комбатантських організаціях на Заході не можна було зустріти воїна УПА, нагородженого хрестом. Вирішити це питання змогли лише в 1967 році. Капітулою Золотого Хреста Заслуг, під головуванням Мирослава Климка був встановлений Золотий Хрест УПА. Відновлення Золотого Хреста було приурочено до урочистої дати — 25-ліття УПА. Згідно з положенням правильника, «Золотий Хрест Заслуги одержують всі Вояки УПА та Збройного Підпілля, які своєю боротьбою за Волю України, засвідчили готовність віддати своє життя за Україну, за Волю, за Народ».[77][78]. Діаметр 25 мм. Виготовлений із золота, на червоно-чорній стрічці 38 мм.

Ставлення до проблеми УПА

Україна

З початку 1990-х рр. в Україні порушувалося питання про надання особливого статусу ветеранам ОУН-УПА. Протягом тривалого часу не було істотних змін. У вересні 1997 р. при Кабінеті міністрів України створена урядова комісія з вивчення діяльності ОУН-УПА. 10 липня 2002 р. на одному із засідань комісії вирішено за допомогою Національної академії наук створити робочу групу істориків, щоб провести наукове дослідження діяльності УПА і на основі отриманої інформації визначити їхній офіційний статус. На честь Дня народної єдності 22 січня 2010 р. президент Ющенко присвоїв статус Героя України Степану Бандері посмертно. Окружний адміністративний суд Донецька скасував указ 2 квітня 2010-го. Президент України Віктор Ющенко також 29 січня 2010-го своїм указом визнав членів Української повстанської армії (УПА) борцями за незалежність України.

Соціологічні опитування

Згідно з результатами дослідження, проведеного Соціологічною групою «Рейтинг» у лютому 2012 р., 24% опитаних підтримують ідею визнати УПА-ОУН учасниками боротьби за державну Незалежність України, 57% опитаних — не підтримують. Ще 19% не визначились з цього питання.[79]

Опитування 25 квітня — 5 травня 2011 року Research & Branding Group методом особистого інтерв'ю в 24-х областях України і Криму, проведеного в рамках міжнародного дослідницького проекту Євразійський монітор, показало, що 44% опитаних негативно оцінюють збройну боротьбу Організації українських націоналістів та Української повстанської армії проти радянської влади, 20% респондентів — позитивно, 14% — нейтрально, 18% — не змогли відповісти, 4% — не чули про таку подію.[80]

Результати соціологічних досліджень, проведених Соціологічною групою «Рейтинг» з 30 березня по 9 квітня 2011 року, показали, що оцінки діяльності УПА в окремих регіонах України можуть значно відрізнятись від середньої оцінки по країні. Так, у західних областях України (де саме і знаходився основний оперативний простір дій УПА) вважають їх учасниками боротьби за незалежність України понад 72% населення (по Україні в середньому 27%)[81].

Міжнародний контекст

Литва

У червні 2009 р. у парламенті Литви директор галузевого Державного архіву СБУ Володимир В'ятрович і директор Центру досліджень визвольного руху Руслан Забілий відкрили виставку «Українська повстанська армія. Історія нескорених». На відкритті виступили віце-спікер Сейму Литви Альгіс Кашета, посол України в Литві Ігор Прокопчук, директор Центру геноциду та резистансу Литви Тереза Біруте-Бюрускайте, депутат Сейму Далія Коудіте і депутат Європарламенту Вітавта Ландсбергіс.[82]

Польща

20 червня 2013 р. Сенат Польщі ухвалив заяву, у якій йдеться, що «9 лютого 1943 нападом загонів УПА на волинське село Паросля почалася груба акція фізичного знищення поляків, яка проводилася бандерівської фракцією Організації українських націоналістів та Українською повстанською армією». У документі також йдеться, що жертвами антипольської акції УПА стали близько 100 тисяч поляків.

За ухвалення такого тексту документа проголосувала більшість депутатів верхньої палати польського парламенту: 55 сенаторів зі 100 були за, 20 проти, а 10 утрималися.[83]

Вшанування пам'яті

В Україні річниці створення УПА офіційно святкують в ряді областей з 2005 року. На честь 70-річчя створення УПА Івано-Франківська, Львівська та Тернопільська обласні ради оголосили 2012 рік роком Української Повстанської Армії[84][85][86].

В ряді міст України є вулиці, названі на честь різних діячів і героїв УПА. Зокрема:


Пам'ятники

Krasne Memorial.JPG Chystyliv UPA.jpg Ukraine-Skole-Minipark.JPG JezupolOUNMemorial.JPG UPA Harkiv.jpg Pamjatnyk stračenym vojinam UPA.JPG
Меморіал «Борцям за волю України 1918–1950 рр.» Пам'ятник на честь 60-річчя створення УПА Пам'ятник героям УПА у Сколе Пам'ятник загиблим борцям ОУН-УПА у Єзуполі Пам'ятний знак УПА у Харкові Пам'ятник повішеним комуністами воїнам УПА у Дубровиці

УПА в культурі

Обкладинка фільму «Залізна сотня»

Кінематограф

Документальні фільми

Музика

Фольклор

Докладніше: Повстанські пісні

Книги

Див. також

Примітки

  1. Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія. Інститут історії НАН України.2004р Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія, Раздел 4 стр.173-174
  2. Військово-польова жандармерія — спеціальний орган Української повстанської армії
  3. а б в Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія. Підсумкова публікація напрацювань робочої групи істориків, створеної при урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА. Інститут історії НАН України. 2004 р.
  4. Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія. Інститут історії НАН України. 2004 р. Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія
  5. Роман Шухевич в документах Радянських органів Державної Безпеки (1940–1950). Т.1., С.12.
  6. http://www.unitest.com/uahist/upa/vol1/0063.html
  7. Історія українського війска. Том 4, стр 526.
  8. Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія. Інститут історії НАН України. 2004 р. Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія, Розділ 4, стор.187
  9. Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія. Інститут історії НАН України. 2004 р. Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія, Розділ 4 стор.188
  10. Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія. Інститут історії НАН України. 2004 р. Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія, Розділ 4
  11. Александр Гогун: УПА в воспоминаниях последнего главнокомандующего
  12. Юрій Киричук. Історія УПА
  13. Перехід УПА через фронти — Петро Мірчук
  14. Квазіенциклопедія ОУН-УПА
  15. № 10 (04.11.2005). «Підпільний шлюб». Автор: Вікторія Майстренко. Перевірено 2009-06-13.
  16. Володимир Мороз. «5 грудня 1943 р. — визначна дата в історії Української Повстанської Армії»
  17. Сергей Ткаченко, Повстанческая армия. Тактика борьбы, с.79. ISBN 985-13-0116-7
  18. Організція, структура та озброєння УПА.
  19. В. П. Товстий — Українська повстанська армія. — Харків: Промінь, 2007. — Стор. 104.
  20. а б в Центр досліджень визвольного руху Українська повстанська армія: Історія Нескорених. — 159–165 ст.
  21. Підпільні майстерні не встигали забезпечити УПА одностроями
  22. Присяга вояка Української Повстанчої Армії.
  23. Уривок з фільми «Нескорений»
  24. Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія. Інститут історії НАН Україні. 2004 р. Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія. Розділ 3. http://history.org.ua/LiberUA/Book/Upa/9.pdf
  25. Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія. Інститут історії НАН Україні. 2004 р. Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія. Розділ 6. http://history.org.ua/LiberUA/Book/Upa/18.pdf
  26. [history.org.ua/LiberUA/Book/Upa/14.pdf Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія: Історичні нариси / НАН України; Інститут історії України / С. В. Кульчицький (відп.ред.)] — К.: Наук. думка, 2005. — С. 199. — ISBN 966-00-0440-0]
  27. ОУН i УПА, 2005. Розд. 4. — С. 180.
  28. Петро Мірчук. Українська повстанська армія 1942–1952
  29. «НКВС-МВД СССР в борьбе с бандитизмом и вооруженным националистическим подпольем на Западной Украине, в Западной Белоруссии и Прибалтике (1939–1956)»: Объединенная редакция МВД России; Москва; 2008. ISBN 978-5-8129-0088-5, ст.5.
  30. http://cdvr.org.ua/content/упа-історія-нескорених
  31. а б Організація Українських Націоналістів і Українська Повстанська Армія. Фаховий висновок робочої групи істориків при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА. Польсько-Українське протистояння
  32. «Українці й поляки бралися за вила та коси і йшли село на село»
  33. Ґжеґож Мотика. Антипольська акція ОУН-УПА
  34. Організація Українських Націоналістів і Українська Повстанська Армія. Фаховий висновок робочої групи істориків при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА. Польсько-Українське протистояння
  35. Центр досліджень визвольного руху. Українська повстанська армія: Історія Нескорених. — 56-67 ст.
  36. а б в г Володимир В'ятрович. Ставлення ОУН до євреїв: формування позиції на тлі катастрофи
  37. а б Організація Українських Націоналістів і Українська Повстанська Армія. Фаховий висновок робочої групи істориків при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА. Протистояння радянської влади та українських націоналістів у 1939–1941 роках.
  38. Р. Частій: Степан Бандера, стор. 60-61.
  39. Зиновій Книш Розбрат
  40. Зиновій Книш Бунт Бандери
  41. Центр досліджень визвольного руху. Українська повстанська армія: Історія Нескорених. — 26-27 ст.
  42. Джефрі Бурдс. Радянська агентура: Нариси історії СРСР у післявоєнні роки (1944–1948) ст. 277
  43. Джефрі Бурдс. Радянська агентура: Нариси історії СРСР у післявоєнні роки (1944–1948) ст. 279
  44. http://militera.lib.ru/research/0/pdf/burds.pdf
  45. Докладная записка о фактах грубого нарушения советской законности в деятельности т. н. спецгрупп МГБ
  46. http://unian.net/ukr/news/news-241445.html Архівні дані
  47. http://unian.net/ukr/news/news-241445.html Архівні дані
  48. http://www.upa1.netfirms.com/army1uk1.htm Бойові дії УПА проти Німецьких та Радянських каральних військ
  49. http://daso.sumy.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=141&Itemid=81 Підпілля УПА на Сумщині: деталізація подій через призму документів спецслужб
  50. http://daso.sumy.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=141&Itemid=81 Підпілля УПА на Сумщині: деталізація подій через призму документів спецслужб
  51. http://daso.sumy.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=141&Itemid=81 Підпілля ОУН-УПА на Сумщині: деталізація подій через призму документів спецслужб
  52. http://h.ua/story/112701/ ВВС про ОУН-УПА на Донеччині
  53. http://h.ua/story/112701/ ВВС про ОУН-УПА на Донеччині
  54. http://hatanm.org.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=246&Itemid=28 «Інший» націоналіст
  55. http://ukrknyga.at.ua/load/15-1-0-50 Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні.-Париж,Нью-Йорк;Львів,1993.-С.550.
  56. http://svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=7762 Підрозділи УПА Криму були дієвими
  57. http://www.gazeta.lviv.ua/articles/2009/10/13/39293/ На Кубані УПА діяла до 1950 року
  58. а б в г http://zampolit.at.ua/publ/1-1-0-9 На Кубані була Українська Повстанська Армія
  59. http://www.football-online.com.ua/gb/?id=94565 Погляди вболівальників українського футболу.
  60. а б в г д е http://sd.org.ua/news.php?id=10832 УПА діяла на території Білорусі до 1953 року, свідчить мінський історик
  61. а б http://oun-upa.org.ua/articles/valakhanowich.html Підпілля ОУН на території Білорусі в 1944 — 1952 pp.
  62. Партизанськими дорогами з командиром «Залізняком» — Дрогобич: Видавнича фірма «Відродження», 1997.- 359 с., ISBN 966-538-009-5
  63. Центр досліджень визвольного руху Українська повстанська армія: Історія Нескорених. — 145–167 ст.
  64. Партизанськими дорогами з командиром «Залізняком»: Словникова частина — Дрогобич: Видавнича фірма «Відродження», 1997.- 359 с., ISBN 966-538-009-5
  65. Пропагандистська діяльність ОУН-УПА в 40 — 50 роках XX ст.
  66. Петро Мірчук. Українська повстанська армія 1942–1952 Частина ІІ: Друга большевицька окупація На Закерзонні Мюнхен 1953 (репр. Львів 1991)
  67. Концепція Самостійної України
  68. ЦДВР. Українська повстанська армія: Історія Нескорених. — 217 ст.
  69. Армяне и другие народы Кавказа! — Листівка УПА на сайті oun-upa.org.ua
  70. Узбеки, казахи, туркмены, таджики, башкиры, татары, народы Урала, Волги и Сибиру, народы Азии! — Листівка УПА на сайті oun-upa.org.ua
  71. До раненого бійця. Дорогий брате!
  72. ЦДВР. Українська повстанська армія: Історія Нескорених. — 215 ст.
  73. ЦДВР. Українська повстанська армія: Історія Нескорених. — 226 ст.
  74. Пропагандистська діяльність ОУН-УПА в 40 — 50 роках XX ст.
  75. http://www.history.org.ua/?hrono&inyear=1949
  76. Центр досліджень визвольного руху. Українська повстанська армія: Історія Нескорених. — 171–181 ст.
  77. Манзуренко, В. (2005). Ювілейна відзнака, присвячена 60-річчю створення УПА.
  78. «Свобода» Український Щоденник, Рік LXXIV, Ч. 79, Середа 3-го травня 1967 — С. 3
  79. Динаміка ідеологічних маркерів: лютий 2012
  80. http://news.bigmir.net/ukraine/153937 Опитування: Українці негативно оцінюють ОУН-УПА і позитивно — визнання Голодомору
  81. Українців, які визнають ОУН-УПА, побільшало на 7%, — опитування
  82. У парламенті Литви відкрилася виставка, присвячена УПА
  83. Сенат Польщі визнав події на Волині 1943 року «етнічною чисткою з ознаками геноциду»
  84. Івано-Франківська облрада оголосила 2012 роком УПА і Пласту
  85. Львівська облрада оголосила 2012 роком УПА
  86. Офіційна сторінка Тернопільської обласної ради, новини за 5 квітня 2012 р.
  87. Бандерівці по-чеськи

Джерела та література

Див. також Список публікацій про ОУН та УПА
  • Мороз В. До початків діяльності Української Головної Визвольної Ради // Український визвольний рух / Відп. ред. В. В'ятрович. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України; Центр дослідження визвольного руху, 2007. — Зб. № 10. До 100-річчя від дня народження Романа Шухевича. — С.213-222.
Урядова комісія з вивчення діяльності ОУН та УПА
Видання Інституту історії України НАН України

Кирилицею

Зарубіжні дослідники
  • Armstrong J. A. Ukrainian Nationalism. — New-York—London, 1963.
  • Bilinsky J. The Second Soviet Republic: The Ukraine after World War II. — New-Branswick, 1964.
  • Blum I. Udział Wojska Polskiego w walce о utrwalenie władzy ludowej; walki z bandami UPA. Wojskowy Przegląd Historyczny. — W., 1959.
  • Motyka G. Ukraińska partyzantka 1942—1960. — Warszawa, 2006.
  • Szcześniak A. B., Szota W. Z. Droga do nikąd. Działalność Organizacji Ukraińskich Nacjonalistów і jej likwidacja w Polsce. — W.: Wydawnictwo Ministerstwa Obrony Narodowej, 1973.
  • Szota W. Z Narys rozwoju Organizacji Ukraińskich Nacjonalistów і Ukraińskiej Powstańczej Armii. Wojskowy Przegląd Historyczny. — W., 1963.

Посилання

Бої з німецькими військами Боротьба УПА проти німецьких окупантів
Шепетівська операція УПА (19.08.1942) • Бій під Костополем (28.03.1943) • Бій біля Великої Любаші (14.05.1943) •
Наступ УПА на Янову Долину (22.06.1943) • Бій біля села Новий Загорів (8-11.09.1943) • Бій на горі Лопата (6-16.07.1944)
Reichsadler der Deutsches Reich (1933–1945).svg

Бої з польськими військами Бої в Бірчі та околицях (22.10.1945 • 30.11.1945 • 7.01.1946) • Грубешівська операція (28.05.1946) • Ліквідація генерала Сверчевського (28.03.1947)
Coat of arms of Poland-official3.png

Бої з радянськими військами Бій під Гурбами (21-25.04.1944) • Бій під Стриганами (13.05.1944) • Битва під Лещавою-Горішньою (28.10.1944) • Бій під Жовквою (22.03.1945) •
Бій під Радеховом (27.04.1945) • Останній бій УПА на Житомирщині (9.07.1955)
Coat of arms of the Soviet Union.svg