Український колабораціонізм з нацистською Німеччиною під час Другої світової війни

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Український колабораціонізм (від фр. collaboration — співпраця) — співпраця різних українських націоналістичних груп із нацистським режимом у ході Другої світової війни[1][2][3][4] з тих чи інших причин.

Визначення терміну[ред. | ред. код]

У класичному розумінні термін «колабораціонізм» означає співпрацю громадянина держави з її ворогами на шкоду державі. Уперше використав його генерал Філіпп Петен, який очолював так званий режим Віші та закликав французів до співпраці з нацистською Німеччиною («J'entre aujourd'hui dans la voie de la collaboration…», 30.10.1940). Термін швидко увійшов і до інших мов та активно використовувався радянською пропагандою із виразно негативним забарвленням.

При характеристиці цього явища в середовищі українства враховується кілька чинників, що робить його відмінним від західноєвропейського та змінює його трактування по суті від прийнятого радянською історіографією. Слід зазначити, що співпраця різного рівня з нацистською Німеччиною була майже у всіх окупованих нацистами країнах Європи: від Франції, до Югославії і до СРСР тощо.

У країнах, де існував «колабораціонізм», паралельно існували потужні рухи опору, які зіграли провідну роль у перемозі над нацизмом. Проте радянська історіографія, як правило, замовчувала будь-яку інформацію про національні військові формування або «східні легіони», укомплектовані німцями з-поміж представників народів СРСР. І тільки з руйнацією радянської системи та встановленням в Україні демократичних свобод стало можливим уголос говорити про трагічні й невідомі сторінки нашої історії без побоювання та неприємних наслідків.

Говорячи про «зрадництво», радянська влада не робила навіть віддалених спроб розкрити або прокоментувати природні причини цього явища. Більше того, у радянських підручниках і книгах з'явився дивний для звичного слуху словесний термін — «народ-зрадник», що характеризує поняття народу як якогось однорідного суб'єкта. Така форма суперечить ленінсько-сталінському визначенню народу — як різноманітного співтовариства людей. Вся безглуздість подібних несумісних ідеологічних дефініцій наочно виявилася на прикладі організованого радянською владою виселення народів. Коли за стандартним формулюванням — «вороги народу» — зі своєї історичної батьківщини виселяли в Сибір цілі «народи-зрадники». Під цю категорію в різні часи потрапили: слов'яни — українці (галичани); мешканці Балтійського регіону — естонці, латиші, литовці; також кримські татари, греки, болгари, вірмени; кавказці — чеченці, інгуші, турки-месхетинці та багато інших народів. Така була сутність радянського тоталітарного режиму і сталінської національної політики. Традиційна ворожість до окремих народів, визначених радянською владою, як «народи-зрадники», збереглася і дотепер у свідомості багатьох людей радянського покоління. Спростувати офіційну радянську пропаганду або спробувати дати об'єктивну історичну оцінку мало хто наважувався. Лише одиниці зважувалися на таке протистояння з офіційною радянською ідеологією і мали надалі незавидну долю.

Звернення українського духовенства до українців із закликом до присяги на вірність Третьому Рейху

Загальний погляд на колабораціонізм[ред. | ред. код]

Згідно з загальним національним правом, діяльність колаборантів визнавалась як зрада громадян інтересам своєї держави. Залежно від ступеню шкоди, що була завдана державі їхньою діяльністю, передбачалася кримінальна відповідальність — довгострокове ув'язнення чи смертна кара.

Наприклад, до смертної кари були засуджені поряд із керівниками нацистської Німеччини й лідери колабораціонізму: Філіпп Петен і П'єр Лаваль у Франції, Відкун Квіслінг — у Норвегії, Антон Муссерт — у Нідердандах, Йозеф Тисо — у Словаччині. Самогубством покінчив життя сербський коллаборант Мілан Недіч, коли був під слідством. Масові процеси в багатьох країнах Західної Європи засудили більш 100 000 людей за цим морально тяжким обвинуваченням (див. Pursuit of Nazi collaborators[en]).

На відміну від загального трактування поняття колабораціонізму комуністичні режими Східної Європи були схильні розглядати також військовими чи кримінальними злочинцями людей, які:

  • пасивно виконували свої громадські обов'язки без скоєння злочинів (але громадянський лад повинен забезпечити агресор згідно з міжнародною Гаазькою конвенцією 1907 року);
  • були до цього примушені (а це — порушення своїх обов'язків агресором, а не окупованим населенням);
  • були військовополоненими (також не є злочином; офіційний статус і захист надано Женевською конвенцією 1929 року);
  • вели національно-визвольну боротьбу проти колоніального режиму чи боролись як партизани проти окупантів (не є злочином; за Женевської конвенції 1949 року) їх визнали комбатантами та на них поширили права військовополонених);
  • були громадянами інших держав;
  • перейшли на бік ворога у штучно створених цією державою умовах, які становлять загрозу для життя людини чи навіть існування національної, етнічної чи релігійної групи (наприклад, депортація, репресії, голодомори, геноцид та ін.).

Факти співпраці з Німеччиною[ред. | ред. код]

Оцінки дій дивізії суперечливі — від борців проти режиму Совєтів[6] до стверджень, що, як найменше, деякі бійці були жертвами насильницького призову[7].
Дивізія була організована за допомогою громадського Українського Центрального Комітету на чолі з Володимиром Кубійовичем, ОУН (м), Української греко-католицької церкви.[8] ОУН (б) спочатку не була згодна з цією ідеєю, частково тому що дивізія створювалась за межами її контролю, та наголошувала, що солдати дивізії будуть використані німцями як «гарматне м'ясо».
  • Українці у Schutzmannschaft-Battalion («шума»)
109, 114, 115, 116, 117, 118, 201-й українські батальйони «шуцманшафту» (Schutzmannschaft-Battalion) брали участь в операціях проти радянських партизан в Україні та Білорусі. В лютому—березні 1943 року 50-й батальйон брав участь поруч з деякими латиськими та 2-м литовським батальйоном у операції «Зимові чари» (нім. Winterzauber). Батальйони «шуми» спалили декілька сіл через підозру у підтримці радянських партизан.[9]

Українські військові формування Третього рейху[ред. | ред. код]

Галерея[ред. | ред. код]

Розчарування в колабораціонізмі та український визвольний рух[ред. | ред. код]

З появою німецьких військ на території України після початку війни Німеччини з СРСР українські визвольні організації, що плекали надію на здобуття державної Незалежності України, у той чи інший спосіб співпрацювали певний час з німецькими громадськими чи військовими органами. Та скоро (принаймні, вже в 1942—1943 роках) з'ясувалося, що німецька влада виявилась не кращою за радянську владу.

Великих надій було сповнене проголошення 30 червня 1941 у Львові силами ОУН (б) Акту відновлення Української Держави, яким була поновлена Українська Держава (у союзницькому зв'язку з Німеччиною) та створено український національний уряд (Українське державне правління) на чолі з Ярославом Стецьком. Та ця потуга, незважаючи на її доволі союзницьке ставлення до Німеччини, була сприйнята більш ніж ворожо: вже 4 липня 1941 цей Акт було скасовано німцями, а Степана Бандеру та Ярослава Стецька після їх відмови відкликати Акт заарештували та депортували до Німеччини, де тримали до 1944 року в концентраційному таборі Заксенгаузен.

У той же час, у 1941—1943 рр. у Бабиному Яру було розстріляно 621 члена ОУН і серед них відому українську поетесу Олену Телігу разом із чоловіком. У Степана Бандери в концентраційному таборі загинули два брати. Гітлерівці розстріляли багато місцевих та сільських голів, які спочатку стали на шлях співпраці з ними. Так, першого бургомістра Києва Олександра Оглоблина було знято вже через місяць після призначення на цю посаду за «надмірну» пропаганду української національної культури, а другого — Володимира Багазія — через чотири місяці нацисти розстріляли в Бабиному Яру.

Нацистська політика німецького окупаційного режиму була спрямована на ослаблення всіх потенційних чинників національної свідомості, що могли стати складовими визвольного руху. Це виявлялося, наприклад, в обмеженні загальної освіти чотирма класами школи, зведенні вищих щаблів освіти до вузько спеціалізованих практичних фахів, придушенні самодіяльних проявів культурної ініціативи українського населення (наприклад, «Просвіти», видавничого руху), закритті наукових установ, бібліотек і музеїв та їх пограбуванні, примітивізації культурного рівня преси, театрів тощо. Ослаблення дієздатності населення досягалося виморенням голодом, обмеженням санітарно-медичного обслуговування, нелюдським ставленням до вивезених в Німеччину українських робітників (приблизно 1,5 млн) і радянських військовополонених, а також масовими екзекуціями різних груп населення за фактичну чи уявну підтримку руху опору.

Постала на початку 1942 році УПА обирає шлях супротиву обидвом тоталітарним державам. УПА залучає до своїх лав кадри ОУН(б), Поліської Січі, колишніх комбатантів українських формувань у складі німецьких військ і, з часом, перетворюється на потужну силу опору в Україні.

Масштаби колабораціонізму з Німеччиною народів СРСР[ред. | ред. код]

Найбільшою таємницею радянської ідеології повоєнного часу було тривале замовчування масштабів участі радянських громадян у воєнному конфлікті на боці ІІІ Рейху. За короткий час Вермахт створив численні національні легіони зі слов'янських, кавказьких, балтійських, середньо-азійських народів і окремі російські козачі військові частини. Кількість легіонерів у лавах Вермахту перевищувала 1 000 000 бійців. При цьому чисельність російських легіонерів нічим не поступалася численності бійців інших національностей. За даними німецького командування та оцінками російських істориків, загальна чисельність представників народів СРСР (у межах 1941 р.), які входили в збройні формування на боці Німеччини (Вермахт, війська СС, поліція), становила: росіян — більш 300 тис., українців — 250 тис., білорусів — 70 тис., козаків — 70 тис., латишів — 150 тис., естонців — 90 тис., литовців — 50 тис., народів Середньої Азії — бл. 70 тис., Північного Кавказу та Закавказзя — до 115 тис., інших народів — бл. 30 тис. (всього бл. 1200 тис. чоловік).[11][12] Іноді надається більша цифра — 1 500 тис. чол.[13]. За підрахунками німецького дослідника Дітера Поля, 30-40 тис. місцевих колаборантів взяли участь у здійсненні Голокосту в окупованій Україні, хоча ця цифра і не є остаточною[14].

За німецькими джерелами, наприкінці війни в німецькому полоні було понад 2 млн. радянських військовополонених, з яких 940 тис. — у концентраційних таборах, а понад 1 000 000 було задіяно у різноманітих роботах.[13] Поряд із ними до співпраці було залучено багатомільйонне цивільне населення на окупованих територіях. Лише кількість вивезених доНімеччини людей (т. зв. цвангсарбайтери, Zwangsarbeiter) перевищувала 2 млн.

Суспільна дискусія щодо ставлення до колаборантів[ред. | ред. код]

Тема ставлення до колаборантів є дискусійною в Україні, бо погляди на них докорінно відрізняються — від посібників нацизму до заручників свого часу чи борців за незалежність України.

Наріжним каменем у цієї дискусії є: інтересам якої України — УНР, УРСР, оголошеної Степаном Бандерою Української держави чи Райхскомісаріату «Україна» — «служили» чи «зраджували» ці люди, а також питання їх безпосередньої причетності до тяжких злочинів.

Боротьба УПА у 1940-50-х роках проти Червоної армії та радянської окупаційної влади, внаслідок радянської пропаганди, сприяла формуванню негативного для росіян та частини українців іміджу «оунівців», «упівців», «бандерівців» як агресивних націоналістів або поплічників німецького нацизму.

Зв'язок з нацизмом вже сам по собі для багатьох людей, що постраждали від окупації, є вироком, адже злочини нацистських керівників (розв'язування агресії, геноцид євреїв, злочини проти людства) були засуджені на Нюрнберзькому трибуналі.

Насправді спроби офіційно визнати злочинцями учасників українського визвольного руху були невдалими:

  • На Нюрнберзькому процесі (1945—1946 рр.) ОУН не було визнано злочинною організацією.
  • У 1954 році в США відбулися слухання слідчої комісії Конгресу, яка зняла з ОУН звинувачення в причетності до Голокосту.[15] Більш того, у лавах УПА бились представники багатьох національностей, включаючи євреїв.
  • У 1985—1987 рр. у Канаді було проведено декілька судових слухань щодо українців, звинувачених у військових злочинах (багато з них були членами дивізії Ваффен-СС «Галичина»). Комісія на чолі з суддею Верховного суду Квебеку Жюлем Дешенем (Jules Deschênes) визнала, що обвинувачення у військових злочинах не були підтверджені… Членство у дивізії «Галичина» не є достатнім доказом для переслідувань їх [обвинувачених] у суді.[16][17]

До співпраці з німцями частково призвів також суспільний терор, розгорнутий у СРСР. Хоча УРСР отримала формальні ознаки державності, за це вона мала заплатити багатомільйонну людську ціну. Штучно створені Голодомори, колективізація, арешти та страти інтелігенції (процес Спілки Визволення України та ін.), терор та депортація українців із Західної України напередодні війни різко знизили лояльність населення до радянської влади.

З іншого боку, українці, які служили у Червоної армії чи були членами партизанського руху, також у більшій чи меншій мірі сприяли поширенню тоталітарної влади на держави Східної та Центральної Європи після Другої світової війни. Впродовж двох перших років цієї війни СРСР також «співпрацював» з Німеччиною (Пакт Молотова — Ріббентропа, Угода про кордони та дружбу[18]) та вів жваву торгівлю сировиною та технологіями.

В останні роки у країнах Балтії питання колабораціонізму також стало темою суспільної дискусії. Комісії, створені для розглядання його спадщини, доходять до висновку, що не може бути загального обвинувачення всіх колаборантів, особливо на фоні попередньої агресії СРСР у 1940 р. При цьому вони визнають, що персони, причетні до скоєння військових злочинів чи злочинів проти людськості під час співпраці з німцями мають бути чесно покарані, а «не ховатись за маскою жертви» (Being a victim does not preclude acts of perpetration. A people which respects the rule of law should recognize crimes when they have been committed, and condemn them and those who committed them. It is unjust that an entire nation should be criminalized because of the actions of some of its citizens; but it is equally unjust that its criminals should be able to shelter behind a cloak of victimhood).[19][20]

Галерея[ред. | ред. код]

  • Парад у Станіславі (Івано-Франківськ) на честь візиту генерал-губернатора Ганса Франка
    Парад у Станіславі (Івано-Франківськ) на честь візиту генерал-губернатора Ганса Франка
  • Парад у Станіславі (Івано-Франківськ) на честь візиту генерал-губернатора Ганса Франка
    Парад у Станіславі (Івано-Франківськ) на честь візиту генерал-губернатора Ганса Франка
  • Ганс Франк у Станіславі (жовтень 1941 року)
    Ганс Франк у Станіславі (жовтень 1941 року)
  • Ганс Франк приймає українську делегацію в Королівському палаці Кракова
    Ганс Франк приймає українську делегацію в Королівському палаці Кракова
  • Керівництво Галичини вітає добровольців. На передньому плані — Голова Військової Управи полк. Альфред Бізанц. 18 липня 1943 рік.
    Керівництво Галичини вітає добровольців. На передньому плані — Голова Військової Управи полк. Альфред Бізанц. 18 липня 1943 рік.
  • Майор Євген Побігущий підходить до трибуни та салютує. 18 липня 1943 року.
    Майор Євген Побігущий підходить до трибуни та салютує. 18 липня 1943 року.
  • Єпископ Перемишльської єпархії Української греко-католицької церкви Йосафат Коциловський благословляє добровольців дивізії СС "Галичина". 4 липня 1943 року
    Єпископ Перемишльської єпархії Української греко-католицької церкви Йосафат Коциловський благословляє добровольців дивізії СС "Галичина". 4 липня 1943 року
  • Німецький та український персонал української допоміжної поліції посту Заріг (Полтавська область). Грудень 1942 року
    Німецький та український персонал української допоміжної поліції посту Заріг (Полтавська область). Грудень 1942 року

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ Markiewicz, Paweł. Unlikely Allies: Nazi German and Ukrainian Nationalist Collaboration in the General Government During World War II. Purdue University Press (амер.). ISBN 978-1-61249-679-5. Процитовано 24 липня 2023.
  2. ↑ Rosenberg, Paul H.; Focus, Foreign Policy In (28 березня 2014). Seven Decades of Nazi Collaboration: America’s Dirty Little Ukraine Secret (амер.). ISSN 0027-8378. Процитовано 24 липня 2023.
  3. ↑ Torvey, Colin. "Means, Ends, and Perpetrators: Connections Between the Holocaust and the Genocide of Ethnic Poles in Volhynia and Galicia".
  4. ↑ GEORG TESSIN. Verbande und Truppen der deutschen Wehrmacht und Waffen SS im Zweiten Weltkrieg 1939-1945 DRITTER BAND: Die Landstreitkrafte 6—14 VERLAG E. S. MITTLER & SOHN GMBH. • FRANKFURT/MAIN. ISBN 3-7648-0942-6, page 313.
  5. ↑ Collaborationism in World War II: The Integral Nationalist Variant in Eastern Europe, by John A. Armstrong in The Journal of Modern History > Vol. 40, No. 3 (Sep., 1968), p. 409
  6. ↑ Williamson, G: The SS: Hitler's Instrument of Terror
  7. ↑ Melnyk, Michael. To Battle: The Formation and History of the 14. Gallician SS Volunteer Division. Helion and Company Ltd.
  8. ↑ Українська Дивізія «Галичина» >> Персоналії. Архів оригіналу за 10 травня 2007. Процитовано 19 червня 2007.
  9. ↑ Gerlach, Christian. «Kalkulierte Morde» Hamburger Edition, Hamburg, 1999
  10. ↑ Усач А. «Я чула крики і стогін людей, чула постріли…»: місцеві колаборантки та нацистські насильницькі практики в генеральній окрузі «Волинь-Поділля» (1941—1944)// Сторінки воєнної історії України. — 2016. — Вип. 18. — С. 101—111.
  11. ↑ Гареев М. А. О цифрах старых и новых // Военно-историчесикй журнал. — 1991. — № 4. — С. 49. (рос.)
  12. ↑ Кирсанов Н. А., Дробязко С. И. Великая Отечественная война 1941—1945 гг.: национальные и добровольческие формирования по разные стороны фронта // Отечественная история. — 2001., — № 6. — С. 68. (рос.)
  13. ↑ а б Великая Отечественная война / Под ред. Золотарев В. А., Севостьянов Г. Н. и др. — Кн. 4 : Народ и война. Раманичев Н. М. Сотрудничество с врагом. — М. : Наука, 1999. — С. 154. (рос.)
  14. ↑ Усач А. Місцеві колаборанти та Голокост в Україні: перспективи і виклики дослідження // Українське суспільство і пам'ять про Голокост: наукові та освітні аспекти (Вибрані доповіді ІХ і Х круглих столів до Міжнародного дня пам'яті жертв Голокосту). — К. : УЦВІГ; КВІЦ, 2018. — С. 41-42.
  15. ↑ Соколов Б. В. Оккупация. Правда и мифы. — М.: АСТ-ПРЕСС КНИГА, 2002, с. 15-16
  16. ↑ Jules Deschênes. Commission of Inquiry on War Criminals, Ottawa, Canada, 30 December 1986
  17. ↑ War Criminals in Canada? (Commission of Inquiry on War Criminals Report) [Архівовано 2 липня 2007 у Wayback Machine.](англ.)
  18. ↑ Avalon Project — Nazi-Soviet Relations 1939—1941 [Архівовано 20 серпня 2016 у Wayback Machine.](англ.)
  19. ↑ Conclusions of Estonian International Commission for Investigation of Crimes Against Humanity [Архівовано 29 червня 2008 у Wayback Machine.](англ.)
  20. ↑ Ministry of Foreign Affairs of Latvia: The Volunteer SS Legion in Latvia [Архівовано 8 липня 2007 у Wayback Machine.](англ.)

Джерела[ред. | ред. код]

  • Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія: Фаховий висновок робочої групи істориків при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА/ НАН України. Інститут історії України .- К.: Наукова думка, 2005 .- 52 с.

Посилання[ред. | ред. код]

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Український_колабораціонізм_з_нацистською_Німеччиною_під_час_Другої_світової_війни&oldid=41823350