Український визвольний рух 1920—1950 років

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Український визвольний рух — національно-визвольний рух на етнічних українських землях у 1920–1950 роках, який мав за мету поновлення української незалежної держави.

Ідеологія[ред.ред. код]

Головною метою організації визвольного руху було продовження збройної боротьби за встановлення незалежної соборної України на українських етнічних землях. Рух був прямим наслідком втрати державності на початку 1920-х років (див. Українська революція 1917—1921).

Ідеологія руху еволюціонувала впродовж усіх років його існування. У питаннях майбутнього політичного та соціально-економічного ладу незалежної України існували розбіжності, бо рух об'єднував представників великого спектру партій — від соціалістичних до консервативних.

Чинний націоналізм[ред.ред. код]

Під впливом популярного публіциста й філософа Дмитра Донцова, емігранта зі Східної України, на початку 1920-х років в середовищі військових ветеранів революції і студентства поширюється думка, що в поразці Української народної республіки винні соціалістичні ідеї та надмірно «демократичний» стиль керівництва лідерів УНР.

Тому мету незалежності зараз планувалось здобути через національну революцію, очолену диктатором, який створить уряд з представленням інтересів усіх регіонів та станів України. Нація мала стати абсолютом, а людина — надлюдиною Фрідріха Ніцше. Донцов стверджував, що у XX сторіччі світ стане свідком «сутінок богів, яким молився у XIX сторіччі», що нова людина має бути створена з «вогнем фанатичної самовідданості» та «залізною силою ентузіазму», і що єдиний шлях до цього лежить через «організацію нового насилля». Ця нова доктрина отримала назву «чинний націоналізм», чи «націоналізм діла».[1]

У цьому відношенні найпотужніші організації визвольного руху УВО та ОУН були подібні до інших націоналістичних рухів Центральної та Східної Європи (наприклад, хорватські усташі, чи Глинкова Словацька Народна Партія). Цим же пояснюється співпраця з органами нацистської Німеччини наприкінці 1930-х—початку 1940-х років.

Соціал-демократія[ред.ред. код]

З 1941 року ідеологами українського визвольного руху Іваном Мітрінгою та Дмитром Мироном розробляється теза про орієнтацію на власні сили та сили інших поневолених тоталітарними режимами народів, про необхідність створення із ними спільного фронту, заснованого на принципі національного самовизначення.[2]

У грудні 1943 року Організація Українських Націоналістів відмовилась від фашистської ідеології на користь соціал-демократичної моделі та протистоянню більшовизму. Ключові елементи нової програми:[3]

  • Повернення українському та всім поневоленим народам політичних та національно-культурних прав
  • Побудова безкласового суспільства без експлуататорського стану
  • Суспільна власність на знаряддя і засоби виробництва
  • Питання про форму землекористування має вирішувати саме українське селянство

Новим гаслом стає «Воля народам! Воля людині!».

На практиці зміна світогляду посилила ідеологічні засади боротьби Української повстанської армії, яка з 1942 р. вже протистояла збройним силам обох тоталітарних держав — Німеччини та СРСР.

Тоді ж було створено т.зв. Антибільшовицький блок народів, у якому взяли участь представники майже всіх народів Європи, які постраждали від комунізму. Головою цього об'єднання став Ярослав Стецько.

Утвердження впливу СРСР в Центрально-Східній Європі після завершення Другої світової війни викликало занепокоєння урядів держав Заходу, а також національно-патріотичних сил в країнах так званої «народної демократії», зокрема в Польщі, Чехословаччині, Угорщині та Румунії. Ця обставина створювала сприятливі умови для згуртування внутрішніх та зовнішніх опозиційних щодо Радянського Союзу сил. Вирішення українського питання вимагало його розгляду в широкому контексті протистояння народів Центрально-Східної Європи утверджуваній тут тоталітарній системі.

Республіканська демократія[ред.ред. код]

Республіканці (майже усі — представники Української Партії Соціалістів-Федералістів) становили переважну частину Уряду Української Народної Республіки в екзилі. Уряд з 1926 року був підпорядкований Президентові УНР Андрієві Лівицькому. Партія Симона Петлюри, Українська Соціал-Демократична Робітнича Партія, не входила до Уряду УНР в екзилі, але льояльно ставилася до нього.

З вересня 1939 р. республіканці, як ідейні противники фашизму, та колишні союзники ворога Німеччини — Польщі, уступають позиції націоналістам та монархістам в середовищі української еміграції, найбільша чисельність якої знаходилась в окупованій Польщі.

Серед політичних цілей республіканців — боротьба проти будь-якої держави, яка зазіхає на повну самостийність України. Але при цьому вони теж пішли на контакти та деяку співпрацю з німцями на початку окупації України.[4]

Козакійство[ред.ред. код]

Частиною визвольного руху був також кубанський козацький рух 1941–1945 років за проголошення на Кубані, Дону та інших козацьких землях держави Козакії. Він був продовженням козацької боротьби проти більшовиків у 1918–1920 роках (див. Кубанська Народна Республіка), а його ядро складали емігранти того часу.

Провідний український кубанський отаман Андрій Шкуро писав 19 серпня 1941 року голові Проводу ОУН (м) Андрію Мельнику: Я, Андрій Шкуро, генерал-поручник Кубанського Козачого Війська, зголошую готовність стати під прапори Українського Націоналізму… На це моє рішення вплинули такі обставини: …часи, що їх тепер переживаємо, покладають на всіх українців обов'язок скупчення всіх творчих сил під одним проводом у боротьбі з відвічним ворогом Української Нації для виборення її суверенного державного життя в усіх її етнографічних границях…Слава Україні![5] [1]

Кубанські війська (у складі т.зв. Козачого стану — козачі підрозділи у складі вермахту) були застосовані німцями у Югославії проти їх начальної волі боротись на етнічних українських землях. Через ненависть до більшовицького режиму вони до кінця війни залишились німецькими колаборантами.

Гетьманський національний монархізм[ред.ред. код]

Гетьманський рух складався з політичних прихильників гетьмана Української Держави 1918 року Павла Скоропадського. Течія ґрунтувалася на монархічній теорії В. Липинського.

Гетманці вважали, що за народних традицій та звичаїв, зокрема з державного досвіду гетьмансько-козацьких часів, українському народу притаманна їдея монархічного керування, при якої громадяни наділені свободою економічної, культурної та політичної самодіяльності, але ця свобода обмежена авторитетом сильної і стабільної влади. Сучасною мовою, ідеологічно гетьманьский рух відстоював авторитаризм як засіб створення та збереження української держави в умовах, коли політичні партії позбавлені відчуття політичної відповідальності, а необмежений демократичний індивідуалізм підриває в суспільстві основи дисципліни і правопорядку.

Спираючись на давні німецьки з'язки, гетьманці впродовж всіх 1920-1950-х років (особливо у першої половині 1940-х) намагались знайти порозуміння з іншими національними силами щодо єдиного керування визвольним рухом. Ці проби залишились без успіху. Активної збройної боротьби прибічники гетьмана не вели.

Хронологія[ред.ред. код]

Очолив організацію Євген Коновалець, уродженець Західної України, командир найбоєздатнішої частини Армії УНР — Січових Стрільців (спочатку складалась з полонених українців австро-угорської армії, потім стала переважно наддніпрянською), прибічник Симона Петлюри.
УВО проводить таємі терористичні операції, спрямовані проти польскої та більшовистської влади.
З лютого 1942 року повстанські загони на чолі з Боровцем продовжили свою діяльність по розпорядженню Андрія Лівицького.
В липні 1943 року загони було перейменовано на Українську Народно-Революційну Армію, після чого вони були роззброєні частинами Української Повстанської Армії та влилась до її лав.
Цей акт було благословлено митрополитом УГКЦ Андреєм Щептицьким.
Як вказувалось у Акті, «відновлена українська держава буде тісно співдіяти з націонал-соціалістичною великою Німеччиною, що під проводом Адольфа Гітлера творить новий лад в Європі й світі та допомагає українському народові визволитися з-під московської окупації. Українська національна революційна армія, що буде творитися на українській землі, боротиметься дальше спільно з союзною німецькою армією проти московської окупації…»
Доволі союзницьке ставлення ОУН(б) до Німеччини однак було вороже сприйнято: 4 липня 1941 року Акт було заборонено німцями, а Степан Бандера и Ярослав Стецько були заарештовани та депортовані до Німеччини, де їх тримали до 1944 року у концентраційному таборі Заксенгаузен після відмови відізвати Акт.
У 1941–1943 роках у Бабиному Ярі було розстріляно 621 члена ОУН і серед них відому українську поетесу Олену Телігу разом з чоловіком. У Степана Бандери в концентраційному таборі загинув брат.
Відтеперь відносини участників визвольного руху та Німеччини докорінно зміюються, перетворюючись на взаємну збройну боротьбу, хоча наприкінці війни німці зроблять поступлення щодо репресованих лідерів руху, керуючись своїми цілями боротьби с СРСР.
  • Грудень 1942 — легіон Дружини Українських Націоналістів (ДУН), в який було раніше з'єднано батальйони Роланд і Нахтіґаль, відмовився від служби німцям. Вояків було звільнено, а старшин заарештовано (звільнено в кінці квітня 1943). Майже все керівництво і старшини ДУН пізніше зайняли командні посади в УПА і в Першій українській дивізії зброї СС «Галичина».
  • Серпень 1943 — III надзвичайний Збір ОУН ухвалює нову політичну платформу, яка передбачає демократизацію та політичний плюралізм у майбутній незалежній Україні.

Масштаби руху[ред.ред. код]

За різними даними, чисельність УПА як потужної військової організації становила від 20 до 40 тис. чоловік. За весь час супротиву через її лави пройшло від 150 до 400 тис. чоловік.[6]

Враховуючи діяльність інших организацій визвольного руху — ОУН (б), ОУН (м), кубанські козаки, Поліська Січ, Українська Народно-Революційна Армія — загальна чисельність активних участників сягала півмільйона чоловік.

Визвольним рухом була охоплена майже уся Правобережна Україна та прикордоння, його осередки діяли на всій етнічній українській території.

Проблема українського колабораціонізму[ред.ред. код]

Усі організації національного визвольного руху співпрацювали в тій чи іншій мірі у різний час з німецько-фашистськими загарбниками.

Але висвітлення визвольного руху лише як «пособника» нацизму є однобічним, бо українці УРСР також знаходились на службі іншої тоталітарної держави, яка на користь амбіціям верхівки однієї партії (див. ВКП(б), КПРС) контролювала усі сфери життя завдяки пропаганді та жорстокому політично-суспільному терору (див. НКВС та ГУЛАГ). Через це вони прямо чи опосередковано сприяли укріпленню та поширенню більшовизму, його суспільного терору в Україні та просуванню далі на захід Європи.

Міру ненависті до більшовицького режиму Йосипа Сталіна демонструє факт, що у лавах російських колабораціоністів за часів німецько-радянської війни знаходилось більш 1 млн чоловік (див. Російська Визвольна Армія). [2]

Таким чином, кожна воююча українська сторона по-своєму сприймала тезу про війну за свободу та незалежність, до деякоі міри знаходячись у пастці цілей сусідніх держав. Найближче до мети створення незалежної демократичної України як вона є сьогодні змогли наблизиться ОУН та УПА у середині 1940-х років, хоча на той час не можна було довести їх ідеї до більшості українців та мобілізувати їх на боротьбу. Терористичні методи боротьби УПА проти радянської влади УРСР також не могли привернути до них багато прибічників у інших районах України, бо були б подібні збройному насадженню демократії.

Значення[ред.ред. код]

Роль организацій українського визвольного руху та їх достягнення досить суперечливі. З одного боку, вони відстоювали незалежність Української народної республіки та фундаментальне право будь-якої нації на самовизначення, яке у 1944 р. було закріплено в Уставі ООН. З іншого боку, вони співпрацювали деякий час з фашистською Німеччиною, хоча б і відмовились від цього у 1942 р. та отримували допомогу демократичних держав Заходу.

Боротьба УПА у 1940-50-х роках проти Червоної Армії та радянської влади, а також радянська пропаганда призвели до того, що зараз для більшости росіян та частини українців поняття «оунівці», «упівці», «бандерівці» символізують агресивний націоналізм та пособництво німецькому нацизму.

Насправді спроби офіційно визнати злочинцями участників українського визвольного руху були невдалими:

  • На Нюрнбергському процесі (1945-46 рр..) ОУН не було визнано злочинною організацією.
  • У 1954 році в США відбулися слухання слідчої комісії Конгресу, яка зняла з ОУН звинувачення в причетності до Голокосту.[7] Більш того, у лавах УПА бились представники багатьох національностей, включно з євреями.

Після закінчення війни 1941-45 рр. Організація українських націоналістів мала досить великий вплив в українській діаспорі. Після оголошення незалежності України у 1991 р. керівну діяльність ОУН (б) було перенесено у країну, а вона була реорганізована у Конгрес Українських Націоналістів (КУН).

Розроблена ідеологами українського національно-визвольного руху концепція зламу більшовизму не була зреалізована у свій час. Проте вона по суті втілилася у життя на зламі 1980-90-х років XX століття, коли під натиском національно-демократичної революції, що охопила Центрально-Східну Європу було повалено тоталітарну систему.[2]

Керівники та провідні учасники[ред.ред. код]

Джерела для дослідження[ред.ред. код]

16 березня 2013 Прес-центр Центру досліджень визвольного руху повідомив, що 19 березня 2013 у Львові презентують Електронний архів Українського Визвольного Руху з 10 тисячами раніше недоступних документів.[8]

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Wilson, A. (2000). The Ukrainians: Unexpected Nation. New Haven: Yale University Press. 
  2. а б В’ятрович, Володимир М. (2003). Закордонні рейди УПА в контексті реалізації антитоталітарної національно-демократичної революції народів Центрально-Східної Європи. Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича Національної академії наук України. 
  3. Полтава, Петро (1994, репринт 1950). Хто такі бандерівці та за що вони борються. Дрогобич: "Відродження". 
  4. Бульба-Боровець, Тарас (1981). Армія без держави. Вінніпег: Товариство "Волинь". 
  5. Коваль, Роман (8.11.2006). Україна і Кубань: Партизанський генерал Андрій Шкуро. Львів: Нова Січ. 
  6. oun-upa.org.ua(рос.)
  7. Соколов Б. В. Оккупация. Правда и мифы. — М.: АСТ-ПРЕСС КНИГА, 2002, с. 15-16
  8. У Львові презентують Електронний архів Українського Визвольного Руху з 10 тисячами раніше не доступних документів

Посилання[ред.ред. код]

ВИЗВОЛЬНІ ЗМАГАННЯ 1920-1950
Українська військова організація Євген КоновалецьНавроцький ОсипМатчак МихайлоЧиж ЯрославЦелевич Володимир
Організація українських націоналістів ОУН БандериСтепан БандераЯрослав СтецькоОУН МельникаАндрій МельникОлег ОльжичОлена Теліга
Українська повстанська армія Роман ШухевичВасиль КукОмелян ГрабецьБій під ГурбамиОперація «Вісла»