Українсько-польська війна 1918—1919

Українсько-польська війна (1918-1919)
Українсько-польські війни
Дата: 1 листопада 1918 — 17 липня 1919 Місце: Галичина, Закарпаття, Волинь, Буковина Результат: Перемога Польщі; Розділ ЗУНР між Румунією, Чехословаччиною та Польщею
Сторони
II Польська Республіка Королівство Румунія Угорська Демократична Республіка Чехословаччина	ЗУНР УНР Гуцульська Республіка Команчанська Республіка
Командувачі
Юзеф Пілсудський Юзеф Галлер Едвард Ридз-Сміглий Влацлав Івашкевич	Євген Петрушевич Симон Петлюра Михайло Павленко Олександр Греків
Військові сили
190,000 4,000 620 - ?	ЗУНР 70,000-75,000 УНР 35,000 Гуцульська Республіка 1,100 Команчанська Республіка 800
Втрати
10,000	15,000

Украї́нсько-по́льська війна́ (пол. Wojna polsko-ukraińska) — збройний конфлікт між Польщею і Західно-Українською Народною Республікою на території Галичини, що вилилася в широкомасштабні бойові дії з 1 листопада 1918 по 17 липня 1919 року. Війна велася в умовах політичної нестабільності, викликаних розпадом Австро-Угорщини, розпадом Російської імперії і Громадянської війною в Росії.

Війна

Українсько-польська війна в Галичині 1918–1919 — почалася 1 листопада 1918 збройним виступом проти української влади у Львові об'єднаних польських підпільних військових організацій під командуванням сотника Мончинського. Такі ж місцевого характеру повстання підняли поляки у Дрогобичі, Самборі, Перемишлі та інших містах, переважно користуючись прихильністю комендантів місцевих австро-угорських залог, але вони були ліквідовані на початку листопада 1918 українськими військовими частинами.

Активна військова підтримка польського повстання у Львові варшавським урядом і спричинила початок війни між Польщею і ЗУНР. Військову допомогу польському повстанню до кінця 1918 подавала головно польська Західна Галичина, а від січня 1919 — уся польська держава. Перемогу Польщі в цій війні вирішили у 1919 р. дивізії генерала Ю. Галлера, сформовані у Франції для війни з більшовиками.

Бої у Львові тривали зі змінним успіхом до 21 листопада 1918, доки поляки не досягли чисельної переваги завдяки допомозі, що надійшла їм через Перемишль. Щоб уникнути оточення, командувач українських сил полковник Г. Стефанів наказав українським частинам у ніч проти 22 листопада 1918 залишити Львів. Поза Львовом бої з поляками затяглися на західних кордонах ЗУНР. Українці відбили Перемишль 4 листопада, але вже 11 листопада втратили його знову, що дозволило галицьким полякам тримати безпосередній зв'язок з Краковом і привозити підкріплення до Львова. Перші місяці після виходу зі Львова Начальна Команда Галицької Армії використала для організації бойових груп, пізніше корпусів Галицької Армії (див. Українська Галицька Армія). Уже в першій половині грудня існував польсько-український фронт від Тісної до Хирова і поза Перемишль до Львова, зі Львова до Ярослава і повз Любачів і Раву Руську до Белза і далі, на північ до Крилова на Холмщині.

З грудня 1918 Українсько-польська війна велася за володіння Львовом, який українці хотіли відбити, та на західному і північному фронтах, де поляки з початком січня здобули м. Угнів і Белз та оволоділи залізничною колією Ярослав-Рава-Руська, що їм давало базу для подальших операцій. В Ярославі, де стояв кошем один з найбільш українських полків австрійської армії — 77-й, рекрутований з Самбірщини, розпропагована більшовиками фронтова рада проголошує владу рад. Цю фронду притлумили поляки, безперечно, перебравши місто в свої руки. Довше опирався полякам Балигород, але й він перейшов у польські руки в січні 1919.^{[Джерело?]}

Після двох безуспішних наступів УГА на Львів у грудні 1918 (див. Грудневий наступ на Львів 1918) і на початку січня 1919 (див. Січневий наступ на Львів 1919) Начальна Команда УГА вирішила знищити залізничне сполучення між Львовом і Перемишлем (т. зв. Вовчухівська операція 15 лютого по 19 березня 1919). Дальшому успіхові наступу перешкодила Військова Місія Антанти під проводом А. Бартелемі, яка в прикрій для поляків ситуації зажадала перемир'я. 2 березня 1919 почалися знову воєнні дії, і 19 березня поляки вдруге опанували колію Львів-Перемишль. Нову пропозицію альянтів — Ради Чотирьох (демаркаційна лінія генерала Л. Боти) прийняла Начальна Кватира Галицької Армії, але відкинули її поляки і, не зважаючи на зобов'язання не вживати проти українців сформованої у Франції армії генерала Юзефа Галлера де Галленбурга, частину її (35 000) спрямовано на протиукраїнський фронт. У середині травня 1919 поляки почали загальний наступ на українські позиції в Галичині та на Волині й дійшли 25 травня 1919 лінії Болехів-Ходорів-Бібрка-Буськ; деякі з'єднання УГА (1-ша гірська бригада і група «Глибока») втратили зв'язок з головними силами і були змушені перейти на Закарпаття. Тоді румунська армія захопила південно-східну територію ЗУНР. Це змусило Начальну Кватиру Галицької Армії відвести частини УГА в південно-східний трикутник Галичини, замкнений ріками Збруч-Дністер. Після короткого відпочинку й реорганізації українські частини під командуванням генерала О. Греківа, що тоді очолював УГА, 7 червня перейшли до наступу (т. зв. Чортківська офензива). Успішними боями відкинуто польські сили на лінію Дністер — Гнила Липа — Перемишляни — Підкамінь, що викликало ентузіазм серед вояцтва й спричинило відмову Начальної Квартири Галицької Армії прийняти умови перемир'я та демаркаційну лінію, так звану лінію Дельвіґа.
20-24 червня війська Галицької армії зайняли Бережани, Золочів, Рогатин, Бурштин, Ожидів і вийшли на підступи до Львова. У ході наступу в ряди Галицької армії зголосилося понад 90 тис. добровольців, але за браком зброї було прийнято лише 15 тис. чол. Однак вже 28 червня 40-тис. польська армія, прорвавши фронт Галицької армії, перейшла в контрнаступ від Бродів до Коломиї. УГА змушена була вдруге відступати і через два тижні знову опинилася в трикутнику між Дністром і Збручем.

Цілковитий брак боєприпасів примусив українські частини відступити на вихідні позиції в трикутник між Збручем і Дністром. Через те, що дальша боротьба з близько 110-тисячною польською армією, яку Франція забезпечила всіма модерними військово-технічними засобами, була безнадійна, УГА 16 — 18 липня 1919 відступила за Збруч на допомогу УНР в її боротьбі з більшовиками.
15-18 липня галицька армія і урядові структури ЗОУНР залишили свою територію і перейшли до Наддніпрянської України. Східна Галичина була повністю окупована Польщею. Західно-Українська Народна Республіка проіснувала на власній території 8,5 місяців. Формування правових засад державної влади в ЗУНР, організація національних владних структур усіх рівнів базувалися на демократичних принципах, поважанні прав людини і національних меншин, врахуванні соціальних потреб народу. Як і провід УНР, керівництво ЗУНР розташувалося у Кам'янці-Подільському. Галицьке військо нараховувало 12 піших і одну кінну бригади чисельністю біля 50 тис. вояків, на озброєнні яких знаходилось 603 кулемети і 187 гармат. Разом з тиловими частинами Галицьке військо становило близько 85 тис. вояків. УГА зосередилася в районі Нова Ушиця — Проскурів. Вже в середині липня командування Галицької армії на чолі з М.Тарнавським розробило три варіанти подальших дій: відновити бойові дії з метою визволення Галичини; взяти участь у наступі на Київ; відступити до Одеси, Миколаєва, Херсона, налагодити зв'язок з Заходом, повернути з Італії військовополонених галичан. Над цим в Італії працювала місія УНР під проводом О.Севрюка. Йшли переговори про сформування в таборі Кассіно чотирьох дивізій по 12 тис. стрільців кожна. У другій половині липня почалися бої об'єднаних армій УНР за стратегічну ініціативу на протибільшовицькому фронті. Вислідком стало здобуття українськими частинами Могилева, Чорного Острова, Проскурова. В результаті територія УНР розширилася до розмірів 90 км на 300 км. Було створено вигідний плацдарм для розгортання наступу на Київ.

Див. також

• Українська Галицька Армія

Джерела інформації

• Енциклопедія українознавства. У 10-х томах. / Головний редактор Володимир Кубійович. — Париж; Нью-Йорк: Молоде життя, 1954—1989.
• УКРАЇНСЬКО-ПОЛЬСЬКА ВІЙНА 1918-19 (Довідник з історії України)
• Велика історія України

Посилання

• Володимир Ґалан. Перехід за Збруч. (Уривок з книжки Батарея смерті.)
• Інститут історії України [1]